Рішення від 02 червня 2026 р. у справі №199/9438/22 — Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра

Справа № 199/9438/22

(2/199/155/26)

РІШЕННЯ

Іменем України

03.06.2026 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпра

у складі головуючого - судді Авраменка А.М.,

при секретарі судового засідання - Кріпаченко М.Д.,

за участю: представників позивача - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

представника відповідача - ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Дніпро в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_4 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ, -

ВСТАНОВИВ:

До Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська звернулась позивач через свого представника із вищевказаним позовом, в обґрунтування якого послалась на те, що сторони в період з 25 липня 2014 року по 26 березня 2021 року перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого відповідачем було усиновлено дитину - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яку до шлюбу сторін всиновила позивач. Рішенням суду від 11 жовтня 2021 року відповідача було позбавлено батьківських прав відносно зазначеної дитини. Вироком суду від 24 травня 2021 року відповідача визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.309 ч.1 КК України. У грудні 2015 року, тобто в період перебування сторінку шлюбі, зазначеній дитини та відповідачу було подаровано по частині спірного домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 . Сторони та дитина були зареєстровані за адресою спірного домоволодіння ще з 2014 року. Ще до моменту дарування домоволодіння сторони планували перебудувати домоволодіння, а тому упродовж 2015-2016 років сторонами було знесено житловий будинок (залишились лише несучі стіни) та частину будівель і споруд, а на їх місці збудовані інші, внаслідок чого змінились технічні характеристики домоволодіння, зокрема загальна площа, внаслідок чого істотно збільшилась вартість спірного домоволодіння - з 74530,5 гривень до 1845800 гривень. Відтак, вартість частини домоволодіння, належної відповідачу склала 922900 гривень. Позивач стверджує, що саме завдяки її особистим затратам було перебудовано та реконструйовано спірне домоволодіння, оскілки кошти відповідача не витрачались. За таких обставин позивач звернулась до суду із даним позовом, в якому просила визнати об`єктом спільної сумісної власності подружжя зареєстровану за відповідачем частину спірного домоволодіння, а також у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за кожною із сторін право власності на частини спірного домоволодіння.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 21 лютого 2023 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі, яку вирішено розглядати в порядку загального позовного провадження з викликом сторін.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 13 березня 2023 року судом задоволено заяву представника позивача про забезпечення позову. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 травня 2023 року зазначена ухвала суду першої інстанції залишена без змін.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 12 червня 2023 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, однак із занесенням до протоколу судового засідання, підготовче провадження було закрито, а справу призначено до судового розгляду по суті.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 06 листопада 2023 року задоволено клопотанням представника позивача про витребування доказів.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 13 грудня 2023 року за клопотанням представника позивача у справі призначено судову будівельно-технічну експертизу.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 26 січня 2026 року провадження у цивільній справі поновлено.

В судовому засіданні представники позивача позовні вимоги своєї довірительки підтримали, наполягали на задоволенні позову з викладених у ньому підстав та обставин, а також через ухилення відповідача від проведення призначеної судом у справі судової будівельно-технічної експертизи.

Відповідач в останнє судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся, в ході розгляду справи проти задоволення позовних вимог заперечував.

Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував з підстав їх необґрунтованості та недоведеності, зокрема через неналежність поданих доказів, які б мали визначати вартість домоволодіння після його перебудови, зазначив, що перебудова є самочинним будівництвом, а відповідач жодних повідомлень про необхідність надання експерту доступу до домоволодіння для проведення експертизи не отримував. Від представника відповідача до суду надійшов відзив, в якому представник послалась на те, що оскілки перебудова домоволодіння була здійснена самочинно, спірне майно не знаходиться у цивільному обороті, позов не підлягає задоволенню. Також представник у відзиві послалась на недоведеність заявлених позовних вимог, зазначила, що спірне домоволодіння подароване матір`ю відповідача, є єдиним житлом відповідача, а також останній жодним чином не перешкоджав ані позивачу, ані її дитині у доступі до домоволодіння, наміру продавати будинок відповідач не має.

У відповіді на відзив представник відповідача просив позовні вимоги задовольнити в повному обсязі з тих підстав, що спірне домоволодіння не є самочинним будівництвом, що вбачається зі змісту технічного паспорту від 22 грудня 2020 року, матеріали справи містять доказами вартості спірного домоволодіння до та після переобладнання, а також докази фінансової участі позивача у реконструкції домоволодіння. Послався представник позивача і на те, що позивачкою ще 27 травня 2014 року було відчужено належну їй часту у нерухомому майна, розташованому за адресою АДРЕСА_2 , а кошти від такого відчуження використано для перебудови спірного домоволодіння.

У своїх письмових поясненнях представник відповідача послалась на наявність у сторони відповідача звіту про оцінку спірного домоволодіння від 07 грудня 2020 року, у якій вартість домоволодіння є значно нижчою, аніж заявляє позивач. Також представник знову відзначила неналежність поданих стороною позивача доказів на підтвердження вартості спірного домоволодіння, недостатності доказів доходу позивача на підтвердження витрачання такого доходу на перебудову будинку, самочинність будівництва при перебудові будинку. Відзначила представник відповідача і те, що позивач не несе витрат на утримання спірного домоволодіння.

Представником позивача були подані суду додаткові письмові пояснення, в яких представник просив суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, пославшись на неналежність як доказу звіту про оцінку від 07 грудня 2020 року, наданого відповідачем, та належність як доказу звіту про оцінку від 22 січня 2021 року, складеного на замовлення позивача. Зазначив представник позивач і те, що сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах з 2007 року, рішення про всиновлення дитини було прийнято ними спільно. Заперечив представник твердження сторони відповідача про зловживання позивачем процесуальними правами. Вказав представник позивач, що витрати з оплати житлово-комунальних послуг, що надаються за адресою спірного домоволодіння, несе мати відповідача лише з середини 2022 року тому, що приблизно з цього часу позивач та її син перестали проживати у спірному домоволодінні. До цього моменту саме позивач одноосібно несла тягар зі сплати комунальних послуг.

За таких обставин, керуючись нормами ст.ст.211, 223, 240, 280 ЦПК України, суд вважає за можливе провести судове засідання та здійснити розгляд справи по суті за наведеної явки учасників справи.

Вислухавши учасників справи, які з`явились в судове засідання, а також дослідивши матеріали цивільної справи, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.

Судом встановлені наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

Так, в судовому засіданні встановлено, що сторони в період з 25 липня 2014 року по 26 березня 2021 року перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб, копією рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 23 лютого 2021 року у справі №199/8319/20.

За рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суд м. Дніпропетровська від 09 жовтня 2017 року у справі №199/6289/17 відповідачем усиновлено неповнолітню дитину, 2008 року народження, яку раніше рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 вересня 2010 року у справі №2-о-249/10 усиновлено позивачем. Вказані рішення судів наявні в матеріалах справи. Також викладені обставини підтверджуються копією свідоцтва про народження.

22 грудня 2015 року державним нотаріусом Шостої ДДНК Драпатою О.М. було посвідчено за реєстровим №3-1252 договір дарування частини домоволодіння, укладений між матір`ю відповідача - ОСОБА_6 , як дарувальником, та позивачем, яка діє як законний представник малолітнього сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , як обдаровуваного. За умовами такого договору дарування обдаровуваний ОСОБА_5 набув право власності на частину домоволодіння, розташованого за адресою АДРЕСА_1 . Викладене підтверджується копією договору дарування, копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, копією свідоцтва про народження, копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

23 грудня 2015 року державним нотаріусом Шостої ДДНК Драпатою О.М. було посвідчено за реєстровим №3-1255 договір дарування частини домоволодіння, укладений між матір`ю відповідача - ОСОБА_6 , як дарувальником, та відповідачем ОСОБА_4 , як обдаровуваним, за умовами якого відповідач набув право власності на частину спірного домоволодіння, розташованого за адресою АДРЕСА_1 . Викладене підтверджується копією договору дарування, копією свідоцтва про народження, а також копіями інших матеріалів нотаріальної справи, заведеної при посвідченні договору дарування від 23 грудня 2015 року, копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно змісту обох вищевказаних договорів дарування спірне домоволодіння на момент укладення означених договорів мало наступні технічні характеристики: житловий будинок літ.А-1 житловою площею 39,7 кв.м, загальною площею 79,7 кв.м, літня кухня літ.Б, вбиральня літ.В, гараж літ.Г, літня кузня літ.Д, сарай літ.Е, вбиральня літ.Ж, душ літ.З, споруди №1-6, І. Наведена характеристика домоволодіння підтверджується копією технічного паспорту на домоволодіння від 26 жовтня 2012 року.

Як вбачається зі змісту копії звіту про оцінку майна від 04 грудня 2015 року, наявного в копії матеріалів нотаріальної справи, заведеної при посвідченні договору дарування від 23 грудня 2015 року, ринкова вартість домоволодіння, розташованого за адресою АДРЕСА_1 , станом на вказану дату оцінки складала 149511 гривень.

Позивач зареєстрована за адресою спірного домоволодіння з 03 жовтня 2014 року, а відповідач - з 14 травня 2014 року, що підтверджується копією довідки про реєстрацію місця проживання, копією паспорту, відповіддю на запит суду, копією довідки про склад сім`ї.

Згідно копії довідки ТУ ДСА України в Дніпропетровській області позивач в період з 18 лютого 2015 року по 31 грудня 2015 рік отримала сукупний дохід в розмірі 58309,45 гривень, за 2016 рік - 217001,82 гривень, за 2017 рік - 318695,46 гривень, за 2018 рік - 537297,8 гривень, за 2019 рік - 525165,94 гривень, за 2020 рік - 327366,29 гривень.

Як вбачається зі змісту копій довідок ТОВ «НВО Завод Приват-кабель» відповідач за грудень 2014 року отримав дохід в розмірі 1450 гривень, за 2015 рік - 20846,56 гривень, за 2016 рік - 23744,96 гривень, за 2017 рік - 42998,3 гривень, за 2018 рік - 45267,86 гривень, за 2019 рік - 27615,12 гривень, за 2020 рік - 53333,34 гривень.

Судом також встановлено, що у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, зокрема протягом 2016 року, відбулась перебудова спірного домоволодіння, внаслідок якої збільшилась загальна площа житлового будинку у складі домоволодіння з 79,7 кв.м до 104,2 кв.м, а також знесено частину надвірних будівель та побудовано нові, внаслідок чого технічна характеристика спірного домоволодіння має наступний вигляд: житловий будинок літ.А1, житлова прибудова літ.А2, прибудова А3, прибудова літ.а4, ганок літ.а5, ганок літ.а6, літня кухня літ.Д, погріб під літ.Д, сарай літ.Е, сауна літ.Ж, сарай літ.З, гараж літ.И, сарай літ.К, фундамент, інші споруди №1-6, І. Викладене підтверджується копіями фотографій, копією технічного паспорту від 22 грудня 2020 року. При цьому у такому технічному паспорті (акт до нього) зазначається про зміну літерації, а також про те, що змінено склад та кількість надвірних споруд, які не потребують введенню в експлуатацію. Разом з тим, в акті до технічного паспорту жодним чином не зазначається чи потребує чи ні, або чи вводились в експлуатацію чи ні (чи є самочинним будівництвом чи ні) перебудова житлового будинку, будівництво житлових прибудов до нього, які потягли за собою збільшення загальної та житлової площі житлового будинку у складі домоволодіння.

Як слідує зі змісту звіту про незалежну оцінку вартості житлового будинку з господарськими спорудами, розташованого за адресою АДРЕСА_1 , складеного 21 січня 2021 року, ринкова вартість спірного домоволодіння після його перебудови станом на дату складання звіту становить 1845800 гривень. При цьому згідно заяви оцінювача, яка є складовою звіту, оцінка проводилась в період дії локдауна, викликаного дією карантину внаслідок короновірусної інфекції, тому оцінювач не проводив особистого огляду об`єкту оцінки, а використовував матеріали та інформацію, надану замовником (позивачем) дистанційно, в тому числі фотографії. Згідно додатків до звіту, останній складено на підставі технічного паспорту від 22 грудня 2020 року. Копія звіту наявна в матеріалах справи.

Окрім того, матеріали справи містять копію звіту про незалежну оцінку вартості житлового будинку з господарськими спорудами, розташованого за адресою АДРЕСА_1 , згідно якого вартість спірного домоволодіння станом на 04 грудня 2020 року становить 599800 гривень. При цьому, у відповідності змісту звіту, технічні характеристики домоволодіння відповідають тим, що зазначені у технічному паспорті від 26 жовтня 2012 року, а не від 22 грудня 2020 року. При цьому, означений звіт від 04 грудня 2020 року, на відміну від звіту, складеного на замовлення позивача від 21 січня 2021 року, не містить у заяві оцінювача посилання нате, що звіт складався без особистого огляду об`єкту оцінки.

Судом встановлено, що 27 травня 2014 року державним нотаріусом Шостої ДДНК Драпатою О.М. за реєстровим №3-619 посвідчено договір купівлі-продажу частки житлового будинку з відповідною часткою господарських будівель, укладений між позивачем, як продавцем, та ОСОБА_7 , як покупцем. За умовами такого договору продавець продала, а покупець придбав частину домоволодіння, розташованого за адресою АДРЕСА_2 . Вартість продажу склала 498500 гривень. Копія договору наявна в матеріалах справи.

Правовідносини, які виникли між сторонами, окрім наведених вище договорів, врегульовані нормами Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, Конституції України, ЦК України, СК України.

Так, відповідно до ст.124 Конституції України, ст.ст.15, 16 ЦК України, ст.18 СК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

Згідно ст.11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

За змістом положень ст.41 Конституції України, ст.ст.179, 181, 316, 317, 319, 321, 328, 373, 374, 380 ЦК України, правом власності є право особи на річ (нерухоме майно, різновидами якого є житловий будинок), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, які він здійснює на власний розсуд. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом, та на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Об`єктом права власності, зокрема спільної сумісної/часткової, може виступати таке нерухоме майно як житловий будинок та земельна ділянка, на якій розташований цей житловий будинок, призначена для його обслуговування.

Нормою ст.355 ЦК України визначено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Положеннями ст.356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб`єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Відповідно до ст.ст.368, 369 ЦК України, ст.63 СК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

За змістом норм ст.ст.60, 61, 68 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

За змістом положень ст.ст.69, 70 СК України, ст.372 ЦК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Згідно ст.71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Нормою ст.364 ЦК України визначено, що співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Згідно ст.370 ЦК України виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому ст.364 цього Кодексу.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

Частиною 7 ст.57 СК України визначено, що якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Нормою ст.62 СК України передбачено, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Положеннями ст.41 Конституції України, ст.321 ЦК України, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків та у порядку, встановленому законом. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Нормою ст.392 ЦК України передбачено, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

За змістом норми ст.16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права.

За змістом ст.ст.12, 13, 76, 81, 89 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Доказування не можу ґрунтуватись на припущеннях. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення. У постанові від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі №910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі №902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі №917/2101/17.

Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний (Постанова Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі №645/5557/16-ц).

Оцінюючи дослідженні в судовому засіданні докази в їх сукупності та взаємозв`язку, суд вважає їх належними, допустимими, достовірними та достатніми для прийняття рішення у справі по суті.

Аналізуючи встановлені судом на підставі таких доказів фактичні обставини в контексті викладених норм законодавства, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.

У сімейному законодавстві передбачено два режими власності подружжя - особиста приватна власність дружини, чоловіка, тобто кожного з подружжя, та спільна сумісна власність подружжя. За загальним правилом майно, набуте одним з подружжя до шлюбу, є його особистою приватною власністю, як і доходи, які воно приносить, тоді як спільною сумісною власністю подружжя є майно, набуте під час шлюбу. Виключення із цього правила визначені безпосередньо положеннями ст.57 СК України, а нормою ст.62 СК України передбачені умови втручання у право особистої власності одного з подружжя. Так, згідно ст.62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Отже, зі змісту ст.62 СК України вбачається, що втручання у право особистої власності подружжя може бути обґрунтованим, та дотримано балансу інтересів подружжя, у разі наявності у сукупності двох факторів: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником. Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення вартості такого майна. Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин.

Істотність має визначальне значення, так як необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об`єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об`єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об`єкт стають малозначними в остаточній вартості об`єкта власності чи у остаточному об`єкті. Істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

За загальною практикою мають враховуватися капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості. Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не буде надавати підстав для визнання такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт не зазнав і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість майна. У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених затрат з боку іншого подружжя-не власника, однак не визнає такі затрати істотними, то цей з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі.

Другий чинник істотності такого збільшення має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном. Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.

Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що законодавець у ст.62 СК України не називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном. В іншому випадку, у разі збільшення вартості майна внаслідок тенденції загального удорожчання об`єктів нерухомості, інфляційних та інших об`єктивних процесів, не пов`язаних з внесками подружжя чи одного з них, визнання особистого майна одного з подружжя спільною сумісною власністю подружжя буде нести, як наслідок, непропорційне втручання у власність майна одного з подружжя, який набув таку власність до шлюбу.

При посиланні на вимоги ст.62 СК України як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя, позивач має довести, що збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені її окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність.

Із системного аналізу норм ст.ст.57, 60, 63, 66-68,70 СК України вбачається, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю незалежно від участі кожного з подружжя у її виникненні, і право визначати порядок здійснення права спільної сумісної власності та частки кожного з подружжя при поділі майна є рівними. Ці вимоги застосовуються і у разі, якщо особиста приватна власність одного з подружжя зазнала перетворень і збільшилась у вартості, однак таке збільшення не було істотним, то інший з подружжя, не власник, має право на частину збільшення вартості такого майна, якщо воно пов`язане з вкладенням у об`єкт особистої приватної власності спільних коштів подружжя за час шлюбу.

Саме на позивача покладався обов`язок доведення існування підстав, передбачених ч.1 ст.62 СК України, оскільки у даному випадку спростовується презумпція особистої приватної власності відповідача.

Наведений у дев`яти абзацах вище правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року по справі №214/6174/15-ц та знайшов своє подальше застосування у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2026 року по справі №487/4577/23, від 01 квітня 2026 року по справі №522/8429/22, від 01 квітня 2026 року по справі №565/482/23, від 17 квітня 2026 року по справі №541/845/21, від 27 квітня 2026 року по справі №2-2137/10.

По суті, висновок Великої Палати Верховного Суду в постанові від 12 квітня 2023 року у справі №511/2303/19 необхідно читати так: «у разі неможливості поділу [яка обумовлюється входженням до складу відповідного об`єкта самочинно збудованих споруд] незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку». У тому ж разі, коли об`єкт не має ознак самочинного будівництва, проте не вводиться в експлуатацію з вини одного з подружжя (формального забудовника), то суд має право визнати за іншим з подружжя (співвласником) право на частку в об`єкті незавершеного будівництва, усунувши невизначеність у правовому режимі відповідної споруди. Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 квітня 2026 року по справі №607/10858/22.

Стосовно обставин спірних правовідносин сторін у даній цивільній справі, то позивач, пред`являючи позовні вимоги про визнання належної відповідачу частки у праві спільної часткової власності на спірне домоволодіння АДРЕСА_1 спільним сумісним майном сторін із подальшим поділом такої частки в річних частках між сторонами шляхом визнання за сторонами права власності по частці на зазначене домоволодіння, посилається на те, що хоча спірна частка була придбана відповідачем за договором дарування, однак в період шлюбу сторін внаслідок здійсненої реконструкції/перебудови домоволодіння останнє істотно збільшилось у вартості - більш ніж на порядок. При цьому на підтвердження власних доводів сторона позивача в якості доказів надала довідку щодо розміру її заробітку, послалась на визнання позивачем факту фінансової участі позивача у реконструкції/перебудови домоволодіння, надала фотографії процесу реконструкції/перебудови домоволодіння, технічні паспорти та звіт про вартість спірного домоволодіння, а також послалась на вкладення власних коштів, отриманих від продажу належного особисто позивачу нерухомого майна. Крім того, сторона позивача просила задовольнити позов із посилання на норму ст.109 ЦПК України, вказуючи на не проведення призначеної судом експертизи у справі з вини відповідача. Оцінюючи та аналізуючи наведені доводи і подані на їх підтвердження докази в контексті наведених вище правових позицій судів касаційної інстанції, суд не знаходить достатніх підстав для задоволення позову, керуючись на ступним.

Так, матеріали справи дійсно містять копію договору купівлі-продажу від 27 травня 2014 року, за яким позивач продала належне їй нерухоме майно із ціною продажу 498500 гривень, однак такий продаж відбувся до реєстрації шлюбу сторін та до набуття відповідачем в дар спірної частки у праві власності на нерухоме майно, а докази спрямування отриманих від такого продажу коштів саме на реконструкцію/перебудову домоволодіння в матеріалах справи відсутні.

Наявність у позивача доходу в більшому розмірі, аніж у відповідача, також не може бути прийнята судом як достатня підстава для твердження про вкладення позивачем власних коштів у реконструкцію/перебудову домоволодіння, оскільки за змістом ст.61 ч.2 СК України заробітна плата подружжя є об`єктом права їх спільної сумісної власності подружжя, а не особистим майном. Більш того, матеріали справи не містять жодних доказів щодо розміру коштів, витрачених на реконструкцію/перебудови домоволодіння, доказів вартості такої реконструкції/переобладнання.

Щодо технічних паспортів на спірне домоволодіння від 26 жовтня 2012 року та від 22 грудня 2020 року, то з їх змісту дійсно вбачається проведення реконструкції/переобладнання домоволодіння, внаслідок якої відбулось збільшення загальної площі житлового будинку у складі домоволодіння з 79,7 кв.м до 104,2 кв.м, а також змінено склад та кількість надвірних споруд. В той же час, технічний паспорт від 22 грудня 2020 року містить посилання на те, що змінення складу та кількості надвірних споруд не потребує прийняттю в експлуатацію, однак факт збільшення площі житлового будинку у складі домоволодіння не містить оцінки та жодних посилань про те, чи є чи ні така перебудова житлового будинку самочинним будівництвом, чи потребує або ні таке збільшення площі житлового будинку вирішення питання про введення в експлуатацію. Більш того, саме лише збільшення площі житлового будинку та змінення складу та кількості надвірних споруд не може бути достатнім для висновку про істотне збільшення вартості майна. Для цього необхідні докази суттєвого збільшення вартості нерухомого майна внаслідок його реконструкції/переобладнання.

Для підтвердження зазначеного збільшення вартості спірного домоволодіння стороною позивача подано суду в якості доказу звіт про незалежну оцінку вартості спірного домоволодіння від 21 січня 2021 року, визначену яким ринкову вартість домоволодіння позивачем порівняно із вартістю домоволодіння на момент його дарування. Однак суд не може прийняти такий звіт як належний, достовірний та достатній доказ на підтвердження заявлених позовних вимог, оскільки, як слідує зі змісту означеного звіту, об`єкт дослідження суб`єктом оціночної діяльності особисто не оглядався, а висновки здійснені за вихідними даними, які були надані оцінювачу стороною позивача, зокрема на підставі фотографій та згаданого вище технічного паспорту від 22 грудня 2020 року. Більш того, некоректним є пряме порівняння ринкової вартості реконструйованого/переобладнаного/перебудованого домоволодіння на момент його нової оцінки із вартістю цього домоволодіння до означених реконструкції/переобладнання/перебудови станом на момент дарування, що фактично здійснює сторона позивача, оскільки при співставленні ринкових вартостей нерухомого майна до та після реконструкції/переобладнання/перебудови мають обов`язково враховуватись тенденції загального удорожчання об`єктів нерухомості, інфляційних та інших об`єктивних процесів, не пов`язаних із фактом реконструкції/переобладнання/перебудови домоволодіння. Тобто вартість спірного нерухомого майна має бути визначена станом на одну дату, але у стані до та після реконструкції/переобладнання/перебудови. Таким вимогам наданий стороною позивача суду в якості доказу звіт про незалежну оцінку вартості спірного домоволодіння від 21 січня 2021 року не відповідає. Вартість домоволодіння до його реконструкції/переобладнання/перебудови взята позивачем із даних договору дарування від 23 грудня 2015 року та звіту про оцінку майна від 04 грудня 2015 року, а отже на момент подання позову та розгляду справи такі відомості, вочевидь, не є актуальними.

Критично оцінює та не приймає суд до уваги в якості належного доказу по справі наданий стороною відповідача звіт про незалежну оцінку вартості спірного домоволодіння від 04 грудня 2020 року, оскільки такий звіт виготовлений задля визначення актуальної вартості спірного домоволодіння на час вже після його реконструкції/переобладнання/перебудови, однак з невідомих причин не враховує і факт такої реконструкції/переобладнання/перебудови домоволодіння, що ставиться під сумнів достовірність його результатів.

За викладених вище обставин та доказової бази по справі подані позивачем фотографії реконструкції/перебудови домоволодіння не можуть самодостатніми доказами для задоволення заявлених позовних вимог.

Щодо твердження сторони позивача про необхідність задоволення позову на підставі ст.109 ЦПК України внаслідок не проведення призначеної судом у справі судової будівельно-технічної експертизи з вини відповідача, суд керується наступним.

Спеціальна процесуальна санкція для осіб, які ухиляються від участі в експертизі, передбачена ст.109 ЦПК України, відповідно до якої, у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні. Важливим у випадку застосування вказаної процесуальної норми є встановлення ухилення осіб як умисних дій, внаслідок чого неможливо проведення експертизи для з`ясування відповіді на питання, яке має значення, наслідком чого може бути визнання судом факту, для з`ясування якого була призначена експертиза, або відмова у його визнанні. Застосування наслідків ухилення від участі в експертизі можливе лише після постановлення ухвали про призначення експертизи та підтвердження факту ухилення особи від участі в експертизі. Ухиленням від участі в експертизі є умисні дії особи, яка бере участь у справі, метою яких є неможливість проведення експертизи. Схожий за змістом висновок міститься у постановах Верховного Суду від 06 травня 2020 року в справі №201/11183/16, від 18 червня 2024 року у справі №336/7943/19, від 12 листопада 2025 року у справі №346/5502/22, від 06 травня 2026 року у справі №301/1136/23, від 27 травня 2026 року по справі №629/3514/21.

Спираючись на наведені вище правові висновки, враховуючи, що матеріали справи не містять доказів саме отримання відповідачем вимоги про доступ до домоволодіння для проведення експертизи, надані стороною позивача поштові документи свідчать про відправлення поштового відправлення без підтвердження його змісту, враховуючи категоричне заперечення сторони відповідача отримання вимоги про необхідність надання доступу до домоволодіння, в суду відсутні достатні підстави для категоричного висновку про ухилення відповідача від участі в експертизі. Більш того, з огляду на наведену вище проаналізовану судом доказову базу, приймаючи до уваги, що норма ст.109 ЦПК України за своїм змістом не має імперативного характеру («…суд може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена…»), за переконанням суду задоволення позову із даним предметом доказування та доказами фактично в першу чергу на підставі ст.109 ЦПК України є неможливим, оскільки за викладених обставин зумовлюватиме необґрунтоване втручання у право власності відповідача.

Таким чином, підсумовуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про неможливість задоволенні позову з підстав недоведеності заявлених позовних вимог.

Складаючи повний текст даного рішення суду за наслідками розгляду по суті спору сторін, та наводячи у ньому мотивовану оцінку аргументів відповідачів, заявлених як підстави для відмови у задоволенні позову, суд у відповідності до норм ст.10 ч.4 ЦПК України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» враховує практику Європейського суду з прав людини як джерело права, відповідно до якої Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово посилався на те, що згідно ст.6 §1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя. Однак, ст.6 §1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. (див. Ruiz Torija v. Spain, рішення від 9 грудня 1994 року, Серії А №303-А, с.12, §29; Hirvisaari v. Finland, рішення від 27 вересня 2001 року, заява №49684/99, §30; Van de Hurk v. the Netherlands (Ван де Гурк проти Нідерландів), §61; Garcia Ruiz v. Spain (Гарсіа Руїз проти Іспанії), §26; Jahnke and Lenoble v. France (Янке і Ленболь проти Франції) (dec.); Perez v. France (Перез проти Франції), §81; Салов проти України, рішення від 06 вересня 2005 року, заява №65518/01, п.89)

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, керуючись нормою ст.ст.133, 141 ЦПК України, враховуючи види судових витрат по справі та результат розгляду справи, суд приходить до висновку, що судові витрати, понесені позивачем в ході розгляду справи, відшкодуванню їй не підлягають.

На підставі викладеного та керуючись ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.ст.41, 124 Конституції України, ст.ст.11, 15, 16, 179, 181, 190, 192, 193, 204, 207, 209, 316, 317, 319, 321, 328, 355, 356, 368, 369, 372, 392, 628, 632, 638, 639, 655-657, 691, 717-719 ЦК України, ст.ст.18, 57, 60, 61, 62, 63, 65, 68-71 СК України, ст.ст.2, 5, 12, 13, 76-82, 89, 95, 133, 137, 141, 223, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_3 ) до ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_2 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_3 ) про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя А.М. Авраменко