Рішення від 02 червня 2026 р. у справі №296/6590/25 — Корольовський районний суд м. Житомира

Справа № 296/6590/25

2/296/596/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

(повний текст)

03 червня 2026 року м.Житомир

Корольовський районний суд м. Житомира у складі:

головуючої судді - Петровської М.В.,

за участю:

секретаря судових засідань - Шевчук К.Б.,

відповідачки - ОСОБА_1 ,

представника відповідачки - адвоката Українець О.Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Житомирі цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійсним, -

встановив:

ОСОБА_2 звернулася до Корольовського районного суду м. Житомира із позовною заявою, відповідно до змісту якої просить визнати недійсним договір дарування житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 від 24.01.2008, що посвідчений приватним нотаріусом Кузьміною Л.Л. за №256.

В обгрунтування позову зазначає, що ОСОБА_4 є донькою ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . ОСОБА_1 є рідною сестрою позивачки. За життя померлому ОСОБА_3 належав на праві власності житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Як стало відомо позивачці, вказаний житловий будинок останнім було відчужено на користь відповідачки по справі на підставі договору дарування серія та номер: 256, виданий 24.01.2008. Такий договір підлягає визнанню судом недійсним, оскільки за час життя померлий ОСОБА_3 планував залишити спірний будинок в спадщину дітям, в тому числі і позивачці. В плани померлого не входило дарування будинку відповідачці, а відтак позивач обґрунтовано припускає, що такий договір вчинено померлим під впливом помилки та обману з боку відповідачки по справі, яка, зловживаючи довірою з боку батька, користуючись відсутністю у батька спеціальних знань в галузі права, схилила останнього до укладення оспорюваного договору, видаючи такий за договір довічного утримання, не маючи наміру укладати такого. Помилкою, яка мала істотне значення при укладенні померлим оспорюваного договору, є помилка відносно його правової природи, оскільки останній був впевнений, що ним укладається договір довічного утримання, а не дарування. Отже, померлий не планував здійснювати перехід права власності на будинок відразу, як це передбачено договором дарування. До уваги слід взяти дуже похилий вік дарувальника на момент укладення договору (82 роки), що в силу фізичних особливостей людини ускладнює сприйняття юридично значимих дій, висловлення своєї волі щодо тих чи інших правочинів.

Ухвалою судді Корольовського районного суду м.Житомира від 17.06.2025 вжито заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 24.01.2008 за №256.

Ухвалою судді Корольовського районного суду м.Житомира від 27 червня 2025 року у даній справі відкрито провадження за правилами загального позовного провадження.

21.07.2025 на адресу суду від представника відповідачки — адвоката Українець Оксани Леонідівни надійшов відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позову. Зазначає, що позивачем не надано доказів на підтвердження того, що правочин вчинено внаслідок обману, помилки щодо природи правочину, а також неправильного сприйняття фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення ОСОБА_3 . Крім того, позивач не є стороною оспорюваного договору. Натомість, лише сторона правочину, яка його вчинила під впливом обману і може ставити під сумнів неправильне формування волі за наявності обману та оспорювати на цій підставі вчинений нею правочин. На противагу доводам позивача щодо похилого віку ОСОБА_3 станом на момент укладення оспорюваного договору дарування будинку від 24.02.2008, необхідно зазначити, що Верховний Суд неодноразово зауважував, що лише з`ясування таких обставин, зокрема, як вік позивача, його стан здоров`я самі по собі, без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору, не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним (постанови від 23.05.2024 у справі №501/3591/21 (провадження №61-8606св23), від 21.02.2025 у справі №363/112/23 (провадження №61- 17020св24). Водночас, згідно копії довідки Житомирської обласної психіатричної лікарні №1 від 16.01.2008, згідно якої ОСОБА_3 диспансерному обліку не перебуває, ознак психічних розладів не виявляє. Окрім цього, позивач міг і був обізнаний з намірами ОСОБА_3 подарувати об`єкт нерухомості, що є предметом оспорюваного договору, саме ОСОБА_1 , оскільки ним було надано довіреність на ім`я останньої від 10.07.2007, якою повірену уповноважено на дарування від його імені ОСОБА_5 (яка є дочкою позивача) належної ОСОБА_3 на праві власності земельної ділянки № НОМЕР_1 , що знаходиться на території Вересівської сільської ради (район Аеропорту) Житомирського району Житомирської області. Саме тоді, ОСОБА_3 було повідомлено своїм донькам (позивачу та відповідачу) про його наміри щодо розпоряження належним йому нерухомим майном, тобто, будинком за адресою: АДРЕСА_1 , який буде подаровано відповідачу. Таким чином, з огляду на зазначене та враховуючи факт укладення спірного договору дарування будинку ще 24.01.2008, в разі визнання судом позовних вимог обґрунтованими, відповідач просить застосувати наслідки пропуску позивачем строку позовної давності.

20.10.2025 до суду надійшла відповідь на відзив на позовну заяву, у якій представник позивачки вказав, що не погоджується з доводами відзиву, зокрема, в частині того, що уявлення про помилку та обман може існувати лише у особи, яка помилялась або була обманутою, тобто лише у сторони правочину, яка у даній справі померла. Такі обставини можуть доводитись різними засобами доказування, в тому числі у даній справі шляхом допиту свідків. В частині доводів про похилий вік дарувальника, то такі посилання мають оцінюватись нерозривно з доказами по справі. В свою чергу, факт перебування чи не перебування сторони на обліку в психіатричній лікарні значення для розгляду справи не має, оскільки позивачем не ставиться питання про те, що дарувальник був недієздатним чи обмежено дієздатним на момент укладення правочину. Стосовно позовної давності, то про існування оспорюваного договору позивачці стало відомо нещодавно з інформаційної довідки з РРПНМ. Раніше про існування такого правочину позивачу відомо не було, а протилежного відповідачем не доведено. Доводи відповідача відносно того, що позивачка могла дізнатись про існування оспорюваного правочину раніше, не заслуговують на увагу, оскільки ґрунтуються на припущеннях - довіреність, видана на іншу особу з предметом дарування іншого об`єкту майна, за жодних обставин не може свідчити про обізнаність позивача про дарування нерухомого майна, яке є спірним у даній справі, оскільки така довіреність взагалі не стосується спірного у справі майна. Така довіреність видана вже після укладення оспорюваного договору дарування, не містить та і не може містити посилань на оспорюваний договір, що давало б підстави вважати, що позивач дізналась про його існування раніше. Доводи відповідача стосовно того, що в період видачі вищевказаної довіреності померлий повідомив позивачу та відповідачу про свої наміри відчуження майна, є припущеннями, які не підтверджуються доказами. В свою чергу, видача такої довіреності, навпроти, може свідчити про намір померлого відчужити майно саме на користь позивача (або членів його сім`ї, таких як донька позивача ОСОБА_5 ).

Ухвалою суду від 24.11.2025, зазначеною у протоколі судового засідання, підготовче провадження закрито та призначено справу до судового розгляду по суті.

Ухвалою суду від 21.01.2026, зазначеною у протоколі судового засідання, прийнято відмову представника позивачки від допиту свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_5 ОСОБА_7 .

В судових засіданнях представник позивачки та позивачка підтримали позов з підстав, зазначених у ньому, просили позов задовольнити.

Позивачка в судовому засіданні 26.02.2026 додатково пояснила, що протягом життя її батько ОСОБА_3 завжди говорив, що все майно поділить порівну між дітьми. Сестра ОСОБА_1 проживала з батьком та матір`ю ОСОБА_8 . Мама хворіла та померла, за нею доглядали разом з сестрою. Після смерті матері відповідачка таємно оформила спадщину на батька, а потім оформила договір дарування будинку батьком на її користь. Натомість позивачка завжди опікувалась будинком, сестра та брат були залежні, зловживали алкоголем, і вона постійно їм допомагала. Відповідачка неодноразово лікувалась у наркодиспансері. Про договір дарування дізналася рік назад, коли сестра намагалась продати будинок, щоб мати кошти на наркотичні речовини. Покійного батька допомогала доглядати її дочка ОСОБА_5 , купували йому ліки, давали гроші. Відповідачка впускала її в будинок по настрою.

На запитання представника відповідачки вказала, що після смерті батька не вживала заходів із оформлення спадщини, оскільки документи були у відповідачки, з якою не має спільної мови.

На запитання судді пояснила, що не проживала постійно в будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Місцем її постійного проживання було і є: АДРЕСА_2 , там проживає разом зі своєю сім`єю.

Представник відповідачки та відповідачка просили відмовити у задоволенні позову з підстав, вказаних у відзиві на позовну заяву, та застосувати строк позовної давності.

Відповідачка в судовому засіданні 26.02.2026 пояснила, що пояснення позивачки є неправдивими. Вона разом з батьками проживала в будинку за адресою: АДРЕСА_1 , - з 1990 року. Позивачка там не проживала. Договір дарування батько підписав з власної волі, оскільки вона доглядала за ним понад 10 років, забезпечувала всім необхідним, а сестра іноді приїжджала. З 2008 року оформила догляд за ним, бо хвороба батька прогресувала, і сам він вже не міг вставати. В неї своєї сім`ї немає. Батько вступив у спадщину після смерті матері, а 28.09.2007 склав заповіт та вже 24.01.2008 договір дарування, про який сестрі було відомо. У сестри та брата є свої домівки, батько хотів, щоб у неї також був свій будинок. Також щоб не було конфліктів, оскільки позивачка дізналась про договір дарування будинку, батько оформив на відповідачку довіреність та уповноважив подарувати земельну ділянку.

Заслухавши пояснення сторін та їх представників, показання свідків, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі факти, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, що 24.01.2008 укладено договір, згідно якого ОСОБА_3 подарував належний йому на праві приватної власності будинок АДРЕСА_1 , - ОСОБА_1 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Кузьміною Лесею Леонідівною та зареєстровано в реєстрі за № 256.

Згідно інформаційної довідки № 426781784 від 14.05.2025 з Реєстру прав власності на нерухоме майно, будинок АДРЕСА_1 , належить на праві приватної власності ОСОБА_1 на підставі договору дарування № 256 від 24.01.2008.

Позивачка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є дочкою ОСОБА_3 та ОСОБА_8 (копія витягу з Державного реєстру актів цивільного стану про народження № 00051188038 від 14.05.2025; копія свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 ).

Відповідачка ОСОБА_1 є рідною сестрою ОСОБА_9 та дочкою ОСОБА_3 , що не заперечувалось учасниками справи.

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , помер ІНФОРМАЦІЯ_4 у віці 91 рік в м.Житомирі (копія свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 ).

Згідно копії довідки Житомирської обласної психіатричної лікарні №1 від 16.01.2008, ОСОБА_3 на диспансерному обліку не перебував, ознак психічних розладів не виявляв.

10.07.2008 ОСОБА_3 видано довіреність № 3729, якою уповноважено ОСОБА_1 подарувати належну йому на праві власності земельну ділянку АДРЕСА_3 ОСОБА_5 , 1984 р.н.

ОСОБА_9 з 21.08.2002 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 (довідка ВОМІРМП УДМС в Житомирській області від 20.06.2025).

ОСОБА_1 з 10.04.1990 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (довідка ВОМІРМП УДМС в Житомирській області від 25.06.2025).

Вирішуючи спірні правовідносини, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 202 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 717 ЦК України визначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Відповідно до частин першої–п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Із системного аналізу положень статей 203, 717 ЦК України слідує, що договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передання власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Згідно з частиною першою статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не мас істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Тлумачення змісту статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі – вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні помилкових відомостей, надання підроблених документів тощо); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які вона повинна була зробити (зокрема умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення тощо).

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

Зазначена правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 23 грудня 2020 року у справі № 205/4829/17 (провадження № 61-15347св19), від 01 лютого 2023 року у справі № 755/17313/17 (провадження № 61-20436св21), від 18 жовтня 2023 року у справі № 450/2150/13-ц (провадження № 61-9199св23).

У постанові Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі № 910/9879/18 зазначено, що під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю. Обман – це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступати не можуть. У разі обману наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін. Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається неправильна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини – наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 ЦК України може бути визнаний судом недійсним. Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка. Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Як вбачається з п.4.2, п.4.3 спірного договору дарування будинку від 24.01.2008, який посвідчено нотаріусом на дому у зв`язку із похилим віком ОСОБА_3 , сторони договору ОСОБА_3 (даруватель) та ОСОБА_1 (обдаровувана) підтвердили, що договір не носить характеру мнимого та удаваного правочину, не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені в ньому стосовно дарування житлового будинку, та їм роз`яснено зміст ст.203 ЦК України.

Сторонами договору дарування підтверджено, що: вони не є недієздатними та не обмежені у дієздатності; волевиявлення є вільним та усвідомленим; укладення договору відповідає їх інтересам, умови договору зрозумілі і відповідають дійсній домовленості сторін (п.4.6 договору).

Даруватель стверджує, що договір не укладається під впливом для нього тяжкої обставини або загрози (п.4.7 договору).

Наведене підтверджується підписами померлого ОСОБА_3 та відповідачки в договорі, дієздатність сторін на момент підписання договору перевірена приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Кузьміною Лесею Леонідівною.

Свідок ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , який проживає за адресою: АДРЕСА_1 , та є сусідом відповідачки, також знає і позивачку, показав, що йому відомо, що ОСОБА_11 є спадкоємцем померлих батьків, за якими вона доглядала. Бачив, як ОСОБА_11 гуляла з батьком, іноді допомагав їй посадити батька в коляску, бо він був неходячий. Психічних розладів у батька не бачив. Відносини у них були хороші. Можливо іноді позивачка і відвідувала батька, проте йому відомо лише те, що догляд за ним здійснювала відповідачка.

Свідок ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_4 , та є онукою померлого брата сторін по справі, показала, що її батьки ОСОБА_13 та ОСОБА_14 допомогали ОСОБА_11 у догляді за її батьком — ОСОБА_15 (прадід свідка). Стосунки у відповідачки та прадіда були гарні, вона його годувала, мила. Прадід хворів, за рік до смерті був неходячий, але розумів, що він робить. ОСОБА_16 вона бачила всього декілька раз. Всі родичі були обурені тим, що позивачка не доглядала свого батька. Зі слів дідуся їй було відомо, що прадід хотів залишити будинок ОСОБА_11 , бо вона за ним доглядала та у позивачки і дідуся були свої домівки. На час смерті прадіда в будинку по АДРЕСА_1 проживали лише він та ОСОБА_11 .

З урахуванням викладеного, суд зазначає, що доводи позивачки, що договір дарування було вчинено померлим ОСОБА_3 під впливом помилки та обману з боку відповідачки по справі, яка, зловживаючи довірою з боку батька, користуючись відсутністю у батька спеціальних знань в галузі права, схилила останнього до укладення оспорюваного договору, видаючи такий за договір довічного утримання, не маючи наміру укладати такого, а померлий був впевнений, що ним укладається договір довічного утримання, а не дарування, є недоведеними, адже за змістом договору дарування, волевиявлення померлого, як сторони договору дарування, було вільним та усвідомленим, відповідало його інтересам, відтак відсутні підстави для визнання його недійсним з підстави, передбаченої статтею 230 ЦК України.

Свідки підтвердили, що стосунки у відповідачки ОСОБА_1 з померлим батьком були гарні, він цілком усвідомлював свої дії. Відповідачка доглядала батька до смерті. З пояснень сторін по справі також встановлено, що відповідачка постійно проживала разом з батьком (до його смерті) за однією адресою: АДРЕСА_1 , а позивачка зі своєю сім`єю за іншою адресою - АДРЕСА_2 , і лише час від часу навідувалась до батька.

На думку суду, з 2008 року до смерті, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_1 , протягом майже 10 років, ОСОБА_3 мав можливість оспорити договір дарування, укладений на користь ОСОБА_1 , якби його волевиявлення не було спрямоване на настання відповідних наслідків, передбачених умовами такого договору, проте не зробив цього.

Сам по собі похилий вік померлого дарувальника не свідчить про нерозуміння вказаною особою значення своїх дій та нерозуміння суті укладеного договору дарування, враховуючи, що дієздатність та спрямованість волевиявлення ОСОБА_3 було встановлено нотаріусом Кузьміною Л.Л., яка посвідчила такий договір.

Оскільки позивачкою не доведено, що ОСОБА_1 навмисно ввела померлого ОСОБА_3 в оману щодо обставин, які мають істотне значення, щодо договору дарування будинку від 24.01.2008, у той час як процесуальний закон покладає саме на позивача обов`язок доказування наявності умислу в діях відповідача, істотності значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману, відтак позов про визнання договору дарування будинку від 24.01.2008 недійсним задоволенню не підлягає.

Щодо поданої представником відповідачки заяви про застосування строків позовної давності, то cуд зазначає, що позовна давність може застосовуватися виключно, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими та доведеними.

Наведена позиція узгоджується із викладеною в постанові Великої палати Верховного Суду від 04.12.2018 по справі №910/18560/16 (12-143гс18).

Оскільки позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають до задоволення, тому подана заява про застосування строків позовної давності судом не вирішується.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Згідно з ч.1 ст.133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Оскільки у задоволенні позову відмовлено, у відповідності до ст.141 ЦПК України судові витрати покладаються на позивачку.

Згідно ч.9 ст.158 ЦПК України, у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.

Керуючись статтями 258, 259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, -

ухвалив:

У задоволенні позову ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 ) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 ) про визнання договору дарування недійсним, - відмовити.

Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Корольовського районного суду м.Житомира від 17.06.2025 у цивільній справі №296/6590/25.

Рішення суду може бути оскаржене до Житомирського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено: 15.06.2026.

Суддя М. В. Петровська