Рішення від 15 червня 2026 р. у справі №591/3415/24 — Зарічний районний суд м. Сум

Справа № 591/3415/24

Провадження № 2/591/590/24

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 червня 2026 року Зарічний районний суд м. Суми в складі:

головуючого в особі судді - КЛИМЕНКО А.Я.

при секретарі - Устименко М.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Суми цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання сервітуту оплатним та визначення умов користування квартирою, стягнення заборгованості -

встановив:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання сервітуту оплатним та визначення умов користування квартирою, стягнення заборгованості і свої позовні вимоги мотивує тим, що він є одноосібним власником квартири АДРЕСА_1 на підставі Договору дарування від 14.08.2017 року. Позивач перебував у шлюбі з Відповідачкою ОСОБА_2 , який було розірвано рішенням суду від 08.06.2022 року. Позивач зазначає, що рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 11.09.2023 року (справа №591/1552/23) за ОСОБА_2 було визнано право користування спірною квартирою, що за своєю суттю є особистим сервітутом. Однак, фактичні умови такого користування судом встановлені не були. Посилаючись на статтю 403 ЦК України та статтю 162 ЖК України, Позивач стверджує, що оскільки відповідач більше не є членом його сім`ї, вона зобов`язана вносити адекватну плату за користування житлом. Позивач ОСОБА_1 надіслав Відповідачці проект договору про встановлення оплатного сервітуту, за яким пропонував встановити щомісячну плату в розмірі 4000,00 грн. та обов`язок відшкодовувати витрати на комунальні послуги, проте Відповідачка від підписання договору відмовилася. У зв`язку з цим Позивач просить суд визнати сервітут оплатним, встановити порядок користування приміщеннями квартири та стягнути заборгованість по комунальних платежах і квартирній платі за період з січня по березень 2024 року в сумі 18728,32 грн..

Відповідачка ОСОБА_2 подала суду відзив в якому просить відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Зазначає, що вселилася у квартиру ІНФОРМАЦІЯ_1 як дружина власника, і на той момент між ними не було укладено жодної угоди про платність проживання. Відповідно до статті 156 ЖК України, члени сім`ї власника користуються жилим приміщенням нарівні з ним, якщо при вселенні не було іншої угоди. ОСОБА_2 стверджує, що набула право на безстроковий та безоплатний сервітут, а чинне законодавство та практика Верховного Суду не дозволяють власнику в односторонньому порядку змінювати умови сервітуту, встановлені при вселенні особи. Крім того, Відповідачка вказує на наявність конфлікту між ними. Позивач змінював замки на дверях квартири, чим фактично перешкоджав їй та їх спільним дітям користуватися житлом, незважаючи на рішення суду, яке набрало законної сили.

Ухвалою Зарічного районного суду м. Суми від 24.04.2024 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 залишено без руху через сплату позивачем судового збору не в повному обсязі.

Після усунення недоліків позивачем, ухвалою Зарічного районного суду м. Суми від 02.05.2024 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання на 19.06.2024 року.

Ухвалою Зарічного районного суду м. Суми від 25.11.2024 року закрито підготовче провадження по даній цивільній справі і призначено судовий розгляд на 10.03.2025 року.

Суд звертає увагу на те, що стороною позивача 19 травня 2025 року було подано заяву про уточнення позовних вимог, суд не бере її до уваги, так як вона подана вже після закриття підготовчого провадждення по даній цивільній справі.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 , представник позивача адвокат Четвертак Л.В. позовні вимоги підтримала повністю, наголошуючи на тому, що право власності є непорушним, а власник не повинен нести надмірний тягар з утримання колишнього члена сім`ї, а тому просять суд позов задоволити.

Відповідачка ОСОБА_2 , представник відповідача адвокат Кондратенко М.М. заперечували проти позову, акцентуючи на принципі пропорційності втручання у право на житло згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини.

Суд, вислухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному і об`єктивному розгляді справи, зібрані по справі докази, керуючись законом, дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, з наступних підстав:

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 є одноосібним власником квартири АДРЕСА_1 на підставі Договору дарування від 14.08.2017 року (а.с.22-24).

Позивач перебував у шлюбі з Відповідачкою ОСОБА_2 , який було розірвано рішенням суду від 08.06.2022 року(а.с.25-26).

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 11.09.2023 року (справа №591/1552/23) за відповідачкою ОСОБА_2 було визнано право користування спірною квартирою, що за своєю суттю є особистим сервітутом. Однак, фактичні умови такого користування судом встановлені не були.

Посилаючись на статтю 403 ЦК України та статтю 162 ЖК України, Позивач стверджує, що оскільки відповідач більше не є членом його сім`ї, вона зобов`язана вносити адекватну плату за користування житлом. Позивач ОСОБА_1 надіслав Відповідачці проект договору про встановлення оплатного сервітуту, за яким пропонував встановити щомісячну плату в розмірі 4000,00 грн. та обов`язок відшкодовувати витрати на комунальні послуги, проте Відповідачка від підписання договору відмовилася.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання національних органів влади в особисті права, передбачені статтею 8 Конвенції, має бути необхідним для захисту прав інших осіб.

Відповідно до частини четвертої статті 9, частини першої, четвертої статті 156 Житлового кодексу України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.

Системний аналіз приписів частини другої статті 64 ЖК України та частини першої статті 405 ЦК України дають підстави дійти висновку, що члени сім`ї власника будинку (квартири) (дружина власника, їх діти і батьки), які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Право користування чужим майном врегульовано статтями 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України зазначено, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так сервітут припиняється у разі, зокрема припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку балансу прав й інтересів учасників спору.

Відповідно до статей 6, 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору.

За загальним правилом ст. 627 ЦК України діє принцип свободи договору - ніхто не може бути примушений до укладення угоди. Суд не наділений повноваженнями визнати укладеним договір, обов`язковість якого для відповідача законом не передбачена.

Позивач просить суд визнати сервітут оплатним у редакції запропонованого ним проекту договору. Однак, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством ст. 19 Конституції України. Прямого законодавчого обов`язку відповідача укладати договір про особистий сервітут на умовах, запропонованих власником, зокрема, щодо розміру плати у 4000,00 грн., не існує. Відтак, суд не може підмінити раніше зроблене волевиявлення сторін щодо умов та порядку користування квартирою та нав`язати відповідачу судовим рішенням нові змінені умови договору, запропоновані в односторонньому порядку позивачем.

Питання наявності у відповідачки ОСОБА_2 права користування квартирою та захист цього права раніше було предметом розгляду судом під час ухвалення рішення Зарічного районного суду м. Суми по справі №591/1552/23. Судом було встановлена обставина того, що ОСОБА_2 була членом сім`ї позивача, вселилась у спірне приміщення в якості члена сім`ї ОСОБА_1 та була зареєстрована за цією адресою за його згодою, тому набула охоронюване законом право на користування майном як колишній член сім`ї позивача. Відтак, припинення сімейних відносин з позивачем не може бути підставою для позбавлення її права користування спірною квартирою. Судом при частковому задоволенні позову захищено та поновлене раніше наявне право користування квартирою та визнано за ОСОБА_2 право користування квартирою. Відповідно до правил норми ст.82 ЦПК України ці обставини є встановленими.

По суті право користування квартирою не оскаржується позивачем в межах заявлених позовних вимог й в даній цивільній справі. Позовні вимоги позивача фактично зведені до внесення змін до раніше наявної угоди між сторонами щодо користування квартирою.

Судом встановлено, що Відповідачка вселилася у спірну квартиру ІНФОРМАЦІЯ_1 як дружина власника. На момент вселення між сторонами не було укладено угоди про оплатність проживання, що згідно зі статтею 156 ЖК України означає її право користуватися житлом нарівні з власником. Первинна домовленість сторін передбачала безоплатний характер користування. Позивач доказів наявності первинної домовленості по оплатність користування квартою для відповідачки до суду не надав. Дану обставину не встановлював суд й в рішенні по справі №591/1552/23, не зазначаючи в ухваленому рішенні про оплатність користування квартирою при поновленні права користування квартирою.

Якщо особа вселилася в житлове приміщення на первинних умовах, визначених сторонами, зокрема, безоплатно як член сім`ї, то ці умови не можуть бути змінені власником в односторонньому порядку після припинення сімейних відносин. Припинення сімейних зв`язків саме по собі не позбавляє колишнього члена сім`ї права користування житлом і не дає власнику права безоплатне право проживання змінити в оплатну оренду. Оскільки Відповідачка не надала згоди на зміну характеру користування на оплатний, вимога позивача про встановлення плати є фактично спробою односторонньої зміни умов сервітуту, що суперечить принципу правової визначеності.

Окрім того, позивачем заявлена позовна вимога про усунення перешкод у користуванні майном та встановлення умов користування в межах даного позову. Аналізуючи обраний Позивачем спосіб захисту порушеного права, суд зазначає, що вимога про встановлення умов користування квартирою та припинення перешкод у такий спосіб не відповідає критеріям ефективності, визначеним законом та судовою практикою.

Позивач обґрунтовує свої вимоги фактом порушення його прав як власника, однак зміст позову фактично спрямований на зміну правового статусу проживання відповідачки та встановлення певних обмежень, які не відповідають суті заявленого негаторного позову.

Відповідно постанови КЦС ВС від 07.02.2024 №296/7093/20 (61-4681св23) видами негаторного позову, пред`явленого з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження належним йому житловим приміщенням, є позови про виселення та про визнання особи такою, що втратила право користування житлом.

Таким чином, намагання позивача через визначення умов користування житлом обмежити відповідача у доступі до житла чи створити умови, що ускладнюють користування ним, є неналежним правовим інструментом.

Згідно з правовою позицією, викладеною у постанові КЦС ВС від 04.09.2024 №756/1384/20 (61-4520св24) підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із засобів захисту житлових прав фізичних осіб. Оскільки відповідач не втратила інтересу до житла, а й з вставлених обставин вчиняє дії щодо захисту свого права користування житлом, на сьогодення проживає з дітьми в спірній квартирі, вимоги позивача, базовані на майнових претензіях, не можуть бути підставою для втручання у її право на користування житлом в межах даного позову.

Щодо спору про порядок користування приміщеннями квартири, суд звертає увагу на постанову Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19.02.2024 №753/95/21 (61-3800сво23), у якій здобрено висновок, що тлумачення ч. 4 ст. 816 ЦК України дає підстави для висновку, що первинне значення у врегулюванні відносин щодо порядку користування жилим приміщенням має домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування жилим приміщенням, такий порядок користування може встановити суд за позовом наймача або особи, яка постійно проживає разом з ним.

Отже, вирішення спору щодо порядку користування квартирою, має відбуватися виключно через пред`явлення самостійного позову про встановлення порядку користування житловим приміщенням, а не через вимогу про визнання сервітуту оплатним чи зміни первинних умов користування. Обраний Позивачем спосіб захисту шляхом примусового укладення оплатного договору та довільного визначення умов проживання не передбачений законом для даних правовідносин, що є самостійною підставою для відмови у позові.

Вимога щодо стягнення з відповідача коштів за оплату комунальних послуг обґрунтовується позивачем нормою ст.162 ЖК УРСР, корою визначено, що строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Згідно наданих сторонами доказів, у відповідності до матеріалів справи, позивачем не надана до суду угода щодо домовленості сторін щодо сплати та строків внесення квартирної плати та плати за комунальні платежі, тому враховуючи дану обставину та мотиви відмови в позові, дана вимога задоволенню також не підлягає.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 4, 10-12, 76-81, 89, 141, 259, 263-265 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання сервітуту оплатним та визначення умов користування квартирою, стягнення заборгованості - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Сумського апеляційного суду, шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня проголошення. В разі проголошення вступної та резолютивної частини або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, в той же строк з дня складання повного судового рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Повний текст судового рішення виготовлено 16 червня 2026 року.

СУДДЯ А.Я. КЛИМЕНКО