Рішення від 15 червня 2026 р. у справі №320/16158/24 — Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 червня 2026 року Справа №320/16158/24

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Войтович І. І., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України в м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовною заявою до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі також - ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області та/або відповідач), в якій просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України в м. Києві та Київській області №646 від 12 червня 2023 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну та скасування посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 01 листопада 2018 року.

Обґрунтовуючи позовні вимог позивач зазначив, що оскаржуваним рішенням йому скасовано дозвіл на імміграцію в Україну та посвідку на постійне проживання. Підставою прийняття рішення відповідач зазначив пункт 6 частини 1 статті 12 Закону України «Про імміграцію» та підп.1 п.64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321. Вказує, що в оскаржуваному рішенні неможливо встановити, які саме норми законодавства застосував відповідач для скасування дозволу на імміграцію.

Крім того позивач зазначив, що в установленому порядку отримав дозвіл на імміграцію в Україну разом із матір`ю на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію». У позивача сформувався певний уклад життя в Україні, виникли зв`язки з оточенням та склалися стійкі соціальні, економічні та родинні зв`язки. Крім того, позивач стверджує, що не має вини і його діях, а тому не має підстав для скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання в Україні. В обґрунтування такої своєї позиції позивач посилається на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Рисовський проти України» (Заява №29979/04) ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються) та практику узгоджену висновками Верховного Суду України, викладеними в постанові від 18.04.2018 у справі №820/2262/17.

22.04.2024 ухвалою Київського окружного адміністративного суду відкрито провадження та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження (без виклику сторін). Встановлено строк відповідачу для подання відзиву та доказів, які наявні у відповідача, а також встановлено строк позивачу для подання відповіді на відзив, а відповідачу заперечення.

Від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву з проханням у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Обґрунтовуючи відзив відповідач зазначив, що у зв`язку з тим, що 23.04.2019 щодо позивача прийнято рішення про оформлення набуття громадянства України міграційним органом було прийнято спірні рішення про скасування дозволу на імміграцію на підставі п.6 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію» та посвідки на постійне проживання в Україні на підставі підпункту 1 пункту 64 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою КМУ від 25.04.2018 №321.

Суб`єкт владних повноважень зазначає, що діяв лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, прийнявши правомірне рішення №646 від 12.06.2023 про скасування дозволу на імміграцію в Україну та скасування посвідки на постійне проживання.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позовна заява та відзив, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Громадянка російської федерації ОСОБА_2 , разом з неповнолітнім сином громадянином російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 07.04.2005 звернулася до ВГІРФО Печерського РУ ГУМВС України в м. Києві із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію».

На підставі заяви іноземки та результатів проведених перевірок, 21.07.2005 ВГІРФО ГУМВС України в м. Києві прийнято рішення про надання зазначеній іноземці та її сину дозволу на імміграцію в Україну.

Позивача було документовано посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 08.08.2005 та у подальшому, в порядку обміну, посвідкою – серії НОМЕР_1 від 01.11.2018.

11.12.2018 позивач звернувся до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області із заявою про оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням відповідно до частини 1 статті 8 Закону України «Про громадянство України».

Разом із заявою про прийняття до громадянства України позивач подав зобов`язання припинити іноземне громадянство протягом двох років з моменту набуття громадянства України та припинити громадянство (підданство) російської федерації.

23.04.2019 ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області прийнято рішення про оформлення набуття позивачем громадянства України за територіальним походженням відповідно до частини 1 статті 8 Закону України «Про громадянство України».

12.06.2023 ЦМУ ДМС у м. Києві та Київської області прийнято відносно позивача рішення №646, яким, на підставі пункту 6 частини 1 статті 12 Закону України «Про імміграцію», скасовано дозвіл на імміграцію в Україну, виданий 26.09.2018 та посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 01.11.2018, як особі, що набула громадянство України.

28.07.2023 ЦМУ ДМС у м. Києві та Київської області прийнято рішення про скасування рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київської області від 23.04.2019 про набуття ОСОБА_1 громадянства України за територіальним походженням у зв`язку з невиконанням зобов`язання про припинення іноземного громадянства.

Позивач, не погоджуючись з прийнятим рішенням про скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання, звернувся до суду з відповідним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України якою встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Статтею 33 Конституції України встановлено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Спірні правовідносини врегульовані, зокрема, Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 №3773-VI (далі - Закон №3773-VI), а також Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 №2491-ІІІ (далі - Закон №2491-ІІІ).

За визначенням, наведеним у статті 1 Закону №3773-VI (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин):

- іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав

- іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в`їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні;

- іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, - іноземці та особи без громадянства, які отримали посвідку на постійне проживання, якщо інше не встановлено законом;

- посвідка на постійне проживання - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

Статтею 3 Закону №3773-VI визначено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Згідно з частиною 1 статті 4 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію» іммігрувати в Україну на постійне проживання.

Згідно з частиною 1 статті 5 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства, зазначені у частинах першій та сімнадцятій статті 4 цього Закону, отримують посвідку на постійне проживання.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом №2491-ІІІ (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

За визначенням, наведеним у статті 1 Закону №2491-ІІІ:

- імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;

- іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання;

- дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Згідно з частиною 1 статті 4 Закону №2491-ІІІ дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.

Частиною 2 вказаної статті установлено, що квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів:

1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України;

2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України;

3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США;

4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України;

5) особи, які раніше перебували в громадянстві України;

6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти;

8) особи, які безперервно проживали на території України протягом трьох років з дня встановлення їм статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми;

9) особи, які прослужили у Збройних Силах України три і більше років.

При цьому, частиною 3 ст. 4 Закону №2491-ІІІ передбачено, що дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається:

1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України;

2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України;

3) особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням;

4) особам, імміграція яких становить державний інтерес для України;

5) закордонним українцям, подружжям закордонних українців, їх дітям у разі їх спільного в`їзду та перебування на території України;

6) особам без громадянства, які проживали на території України на підставі посвідки на тимчасове проживання протягом двох років з дня визнання їх особами без громадянства.

З матеріалів справи вбачається, що матір`ю позивача, поза квотою імміграції, було отримано дозвіл на імміграцію в Україну на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону №2491-ІІІ та разом з іноземкою надано дозвіл на імміграцію її сину – ОСОБА_1 .

Відповідно до частини 4 статті 11 Закону №2491-ІІІ особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.

Матеріалами справи підтверджується, що позивач документований посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 08.08.2005 та у подальшому, в порядку обміну, посвідкою – серії НОМЕР_1 від 01.11.2018, оскільки мав громадянство іншої держави.

Підстави для скасування дозволу на імміграцію встановлено статтею 12 Закону №2491-ІІІ. Зокрема, дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо:

1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;

2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;

3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;

4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;

6) в інших випадках, передбачених законами України.

Таким чином, з аналізу вказаних норм вбачається, що дозвіл на імміграцію може скасований як з підстав, передбачених Законом України «Про імміграцію», так і в інших випадках, передбачених законами України.

Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію, визначає Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок №1983, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до пункту 21 Порядку №1983 дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Згідно з пунктом 22 Порядку №1983 для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

Відповідно до пункту 23 Порядку №1983 ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також у разі необхідності запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію.

Копія рішення про скасування дозволу на імміграцію видається не пізніше як у тижневий строк з дня його прийняття особі, стосовно якої прийнято таке рішення, під розписку чи надсилається рекомендованим листом.

Спірне рішення № 646 про скасування дозволу на імміграцію в Україну, виданого позивачу 21.07.2005, прийняте на підставі пункту 6 частини 1 статті 12 Закону України «Про імміграцію».

При цьому, у висновку про скасування дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання, вказано, що 23.04.2019 позивач набув громадянство України на підставі частини 1 статті 8 Закону України «Про громадянство України». Згідно з пунктом 1 статті 2 Закону України «Про громадянство України» якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Крім того, зазначено, що Закон України «Про імміграцію» не розповсюджується на громадян України.

Аналіз спірного рішення та висновку про скасування дозволу на імміграцію вказують на відсутність встановлення відповідачем підстав для скасування дозволу на імміграцію, вичерпний перелік яких встановлено статтею 12 Закону №2491-ІІІ.

З аналізу вказаних норм вбачається, що дозвіл на імміграцію може бути скасований як з підстав, передбачених Законом України «Про імміграцію», так і в інших випадках, передбачених законами України.

Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, обґрунтовуючи наявність підстав для скасування наданого позивачу дозволу на імміграцію, відповідач послався на пункт 6 частини 1 статті 12 Закону України «Про імміграцію», тобто за наявності інших випадків, передбачених законами України.

Разом з цим, жодної норми іншого закону України, якою б конкретизувалася причину скасування дозволу на імміграцію відповідачем не зазначено.

Відтак, рішення відповідача про скасування дозволу на імміграцію з підстав, передбачених пунктом 6 частини 1 статті 12 Закону №2491-III, без наведення прямої норми іншого закону, яка чітко регламентує причини щодо скасування даного рішення, що надає право іноземцю та особі без громадянства на імміграцію, не може вважатися правомірним.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 25.09.2019 у справі №813/119/16, від 26.05.2020 у справі № 815/6555/16, від 16.01.2019 у справі №808/9121/15, від 07.05.2020 у справі № 420/6652/18, від 25.11.2020 у справі №810/916/16.

Суд також зазначає, що наведені вище у статті 12 Закону №2491-III підстави для скасування дозволу на імміграцію пов`язані з вчиненням особою порушень законодавства України або інших протиправних дій.

Водночас відповідачем не наведено жодних обґрунтувань та не надано доказів на підтвердження того, що за час перебування позивача на території України ним вчинені протиправні дії, які б слугували підставою для скасування дозволу на імміграцію.

Посилання відповідача на те, що скасування дозволу на імміграцію зумовлене набуттям позивачем статусу громадянина України, в контексті правомірності спірного рішення, суд вважає необґрунтованим, оскільки а ні висновок, а ні рішення №646 не містять посилання на норму Закону, який встановлює обов`язок скасування дозволу на імміграцію у зв`язку із набуттям особою громадянства України.

З урахуванням зазначеного, суд вважає необґрунтованим скасування дозволу на імміграцію позивача на підставі пункту 6 частини 1 статті 12 Закону №2491-ІІІ.

Водночас, суд враховує, що від 01.08.2023 8010.4.2-27624/80.3-23 ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області повідомило позивача про прийняте 28.07.2023 рішення про скасування рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 23.04.2019 про набуття громадянства України ОСОБА_1 .

Аналіз встановлених обставин вказує на те, що позивач опинився у стані правової невизначеності коли міграційний орган власними рішеннями позбавляє позивача не лише громадянства України, а й законних підстав для перебування на території України в якості іноземця.

Більше того, суд відзначає, що статтею 12 Закону №2491-III передбачено вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого слідує, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта.

Проте, як у висновку про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину російської федерації ОСОБА_1 , так і в оскаржуваному рішенні відповідача від 12.06.2023 №646, не зазначено жодних конкретних даних щодо вчинення або можливості вчинення саме позивачем будь-яких протиправних дій на шкоду державній безпеці України, громадському порядку в Україні.

Відповідно до пункту 22 частини 1 статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.

Отже, загальні підстави, умови, форми, основні ознаки правопорушення, що створюють їх склад, за що особу може бути притягнуто до одного з видів відповідальності та процедуру такого притягнення має визначати закон.

Вина у вчиненні злочину або адміністративному правопорушенні встановлюється в порядку, визначеному Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення відповідно.

Стаття 62 Конституції України закріплює принцип презумпції невинуватості, відповідно до якого особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Суд зазначає, що станом на час прийняття рішення у цій справі жодним судовим рішенням не встановлено, що позивач своїми діями несе загрозу громадському порядку та національній безпеці України.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Слід зазначити, що під час розгляду спорів щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень суд перевіряє відповідність спірного рішення вимогам, зазначеним у частині другій статті 2 КАС України. Цей обов`язок витікає із завдань адміністративного судочинства, до яких належить справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Суд зазначає про невідповідність спірного рішення вимогам частини 2 статті 2 КАС України, оскільки відповідачем не доведено, що його прийнято з підстав, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Вказані обставини вказують на те, під час прийняття спірного рішення відповідачем не дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.

У рішенні Великої палати ЄСПЛ від 16.03.2006 у справі «Тетяна Жданок проти Латвії» встановлено, що «для того, щоб гарантувати стабільність та ефективність демократичної системи, від держави може вимагатись вжиття специфічних заходів. У той же час, демократія є поняттям, заснованим на компромісі, що вимагає різних поступок з боку окремих осіб, які повинні інколи бути готові обмежити деякі із своїх свобод так, щоб забезпечити більшу стабільність держави у цілому. Однак, щоразу, коли держава має намір послатись на принцип "демократії, здатної себе захистити" для виправдання свого втручання у права людини, вона повинна уважно оцінити обсяг і наслідки такого заходу, а також те, чи дотриманий баланс між вимогами захисту демократичного суспільства, з одного боку, та захисту прав людини - з іншого".

Підсумовуючи викладене, суд доходить висновку, що спірне рішення прийнято відповідачем за відсутності встановлених Законом підстав та необґрунтовано, що має наслідком визнання його протиправним та скасування.

Згідно з частиною 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною 1 статті 72 КАС України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідачем не доведено правомірності та обґрунтованості оскаржуваних дій з урахуванням вимог, визначених частиною 2 статті 19 Конституції України, частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи зі змісту заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, наявних в матеріалах справи, позов Масауд Ахмада Саіда в інтересах ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до частин 1-4 статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані.

Згідно з вимогами пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Згідно із частиною 1 статті 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивачем сплачено судовий збір на суму 1 073 грн 60 коп.

Зважаючи на задоволення позовних вимог, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору на суму 1 073 грн 60. підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача – Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.

Керуючись ст.ст. 9, 72-77, 90, 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

в и р і ш и в:

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України в м. Києві та Київській області №646 від 12 червня 2023 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну та скасування посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 01 листопада 2018 року.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (02152, місто Київ, вулиця Березняківська, будинок 4-А, код ЄДРПОУ 42552598) понесені витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 073 грн 60 коп (тисяча сімдесят три гривні 60 копійок).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Войтович І. І.