Рішення від 15 червня 2026 р. у справі №463/5082/26 — Личаківський районний суд м. Львова

Справа № 463/5082/26

Провадження № 2-о/463/206/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 червня 2026 року Личаківський районний суд м. Львова в складі:

головуючого судді: Стрепка Н.Л.,

з участю секретаря судових засідань: Онишкевича О.І.,

представника заявника: Колодій Л.Б.,

розглянувши в закритому судовому засіданні в порядку окремого провадження в залі суду в м. Львові цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: ОСОБА_2 , про видачу обмежувального припису, -

в с т а н о в и в:

адвокат Колодій Л.Б., діючи в інтересах ОСОБА_1 на підставі доручення для надання безоплатної вторинної правничої допомоги №017/03.1/4347 від 17 квітня 2026 року, звернулася до суду з заявою, відповідно до якої просить видати обмежувальний припис стосовно ОСОБА_2 , що проживає за адресою: АДРЕСА_1 , на строк шести місяців, яким визначити наступні тимчасові обмеження його прав, а саме:

- заборонити ОСОБА_2 перебувати в місці проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 ;

- заборонити ОСОБА_2 наближатися на відстань менше 300 м. до місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 ;

- заборонити ОСОБА_2 вести телефонні переговори з ОСОБА_1 або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто чи через третіх осіб;

- заборонити ОСОБА_2 особисто і через третіх осіб розшукувати ОСОБА_1 , якщо вона за власним бажанням перебуватиме в місці, невідомому кривднику, переслідувати її, заборонити в будь який спосіб спілкуватися з потерпілою.

Заяву мотивує тим, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та її донька ОСОБА_2 проживають за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 постійно погрожує заявниці фізичною розправою, висловлюється нецензурною лайкою, словесно ображає і неадекватно поводиться, внаслідок чого ОСОБА_1 багато разів викликала поліцію, що фіксувала вказані обставини. Вказує, що постійні протиправні дії з боку ОСОБА_2 стали підставою звернень заявниці в поліцію, у зв`язку з чим оформлялися термінові заборонні приписи щодо кривдника - ОСОБА_2 , і приймалися відповідні рішення. Відтак вважає, що ОСОБА_1 є особою, що зазнала домашнього насильства, та що для забезпечення дієвого та ефективного способу її захисту від повторного вчинення домашнього насильства щодо неї до ОСОБА_2 необхідно застосувати обмежувальний припис у вигляді заборони перебувати в місці проживання ОСОБА_1 .

Матеріали заяви надійшли до Личаківського районного суду м. Львова в електронній формі через систему «Електронний суд» 28 травня 2026 року, за результатами автоматизованого розподілу справи для розгляду таких було визначено головуючого суддю Стрепка Н.Л.

Ухвалою суду від 28 травня 2026 року заяву ОСОБА_1 про видачу обмежувального припису було залишено без руху у зв`язку з невідповідністю такої вимогам ч. 1 ст. 177 ЦПК України та повідомлено заявника про необхідність виправити недоліки заяви протягом десяти днів з дня отримання ухвали, а саме: додати до заяви докази надсилання заінтересованій особі копій поданих до суду документів з урахуванням положень ст. 43 ЦПК України.

8 червня 2026 року до суду через систему «Електронний суд» надійшла заява представника заявника ОСОБА_3 про усунення недоліків заяви, якою на виконання вказаної вище ухвали надано докази надсилання заінтересованій особі копій поданих до суду документів листом з описом вкладення.

У зв`язку з перебуванням головуючого судді Стрепка Н.Л. у відрядженні з 3 до 12 червня 2026 року питання про можливість прийняття заяви до розгляду та відкриття провадження вирішувалось суддею наступного робочого дня.

Ухвалою суду від 15 травня 2026 року заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено її до судового розгляду в порядку окремого провадження в судовому засіданні на 16 червня 2026 року в межах строку, визначеного ч. 2 ст. 350-5 ЦПК України.

В судовому засіданні 16 червня 2026 року представник заявника ОСОБА_3 подану заяву підтримала з мотивів викладених в ній, просила її задовольнити.

Заінтересована особа ОСОБА_2 в судове засідання 16 червня 2026 року не з`явилась, про дату, час та місце такого була повідомлена у встановленому законом порядку, відповідно до ч. 1 ст. 350-5 ЦПК України її неявка не перешкоджає розгляду справи про видачу обмежувального припису.

Заслухавши пояснення представника заявника, дослідивши зібрані в справі докази у їх сукупності, суд приходить до наступних висновків.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 350-2 ЦПК України заява про видачу обмежувального припису може бути подана особою, яка постраждала від домашнього насильства, або її представником - у випадках, визначених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

Так відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» домашнє насильство - діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

При цьому відповідно до п. 14 такої психологічне насильство - форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи.

Згідно з п. 7 ч. 2 ст. 3 Закону дія законодавства про запобігання та протидію домашньому насильству незалежно від факту спільного проживання поширюється на таких осіб: батьки (мати, батько) і дитина (діти).

Відповідно до ст. 4 Закону діяльність, спрямована на запобігання та протидію домашньому насильству, ґрунтується на таких засадах: 1) гарантування постраждалим особам безпеки та основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на життя, свободу та особисту недоторканість, на повагу до приватного та сімейного життя, на справедливий суд, на правову допомогу, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини; 2) належна увага до кожного факту домашнього насильства під час здійснення заходів у сфері запобігання та протидії домашньому насильству; 3) врахування непропорційного впливу домашнього насильства на жінок і чоловіків, дітей та дорослих, дотримання принципу забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків під час здійснення заходів у сфері запобігання та протидії домашньому насильству; 4) визнання суспільної небезпеки домашнього насильства та забезпечення нетерпимого ставлення до будь-яких проявів домашнього насильства; 5) повага та неупереджене і небайдуже ставлення до постраждалих осіб з боку суб`єктів, що здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, забезпечення пріоритетності прав, законних інтересів та безпеки постраждалих осіб під час здійснення заходів у сфері запобігання та протидії домашньому насильству; 6) конфіденційність інформації про постраждалих осіб та осіб, які повідомили про вчинення домашнього насильства; 7) добровільність отримання допомоги постраждалими особами, крім дітей та недієздатних осіб; 8) врахування особливих потреб та інтересів постраждалих осіб, зокрема осіб з інвалідністю, вагітних жінок, дітей, недієздатних осіб, осіб похилого віку; 9) ефективна взаємодія суб`єктів, що здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, з громадськими об`єднаннями, неурядовими організаціями, засобами масової інформації та іншими заінтересованими особами.

За змістом ст. 5 Закону державна політика у сфері запобігання та протидії домашньому насильству спрямована на забезпечення комплексного інтегрованого підходу до подолання домашнього насильства, надання всебічної допомоги постраждалим особам та утвердження ненасильницького характеру приватних стосунків. Основними напрямами реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству є: 1) запобігання домашньому насильству; 2) ефективне реагування на факти домашнього насильства шляхом запровадження механізму взаємодії суб`єктів, що здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству; 3) надання допомоги та захисту постраждалим особам, забезпечення відшкодування шкоди, завданої домашнім насильством; 4) належне розслідування фактів домашнього насильства, притягнення кривдників до передбаченої законом відповідальності та зміна їхньої поведінки.

Відповідно до ст. 18 Закону до завдань у сфері запобігання домашньому насильству належать: 1) визначення стану, причин і передумов поширення домашнього насильства; 2) підвищення рівня поінформованості населення про форми, прояви, причини і наслідки домашнього насильства; 3) сприяння розумінню суспільством природи домашнього насильства, його непропорційного впливу на жінок і чоловіків, зокрема на осіб з інвалідністю, вагітних жінок, дітей, недієздатних осіб, осіб похилого віку; 4) формування в суспільстві нетерпимого ставлення до насильницьких моделей поведінки, небайдужого ставлення до постраждалих осіб, насамперед постраждалих дітей, усвідомлення домашнього насильства як порушення прав людини; 5) викорінення дискримінаційних уявлень про соціальні ролі та обов`язки жінок і чоловіків, а також будь-яких звичаїв і традицій, що на них ґрунтуються; 6) заохочення всіх членів суспільства, насамперед чоловіків і хлопців, до активного сприяння запобіганню домашньому насильству.

Так відповідно до п. 1, 10 ч. 1 ст. 21 Закону постраждала особа має право на: дієвий, ефективний та невідкладний захист в усіх випадках домашнього насильства, недопущення повторних випадків домашнього насильства; звернення до правоохоронних органів і суду з метою притягнення кривдників до відповідальності, застосування до них спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 24 Закону до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить обмежувальний припис стосовно кривдника.

Частиною 1 ст. 26 Закону визначено, що постраждала особа або її представник мають право звернутися до суду із заявою про видачу обмежувального припису стосовно кривдника.

При цьому відповідно до ч. 2 вказаної статті Закону обмежувальним приписом визначаються один чи декілька таких заходів тимчасового обмеження прав кривдника або покладення на нього обов`язків: 1) заборона перебувати в місці спільного проживання (перебування) з постраждалою особою; 2) усунення перешкод у користуванні майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності або особистою приватною власністю постраждалої особи; 3) обмеження спілкування з постраждалою дитиною; 4) заборона наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування постраждалою особою; 5) заборона особисто і через третіх осіб розшукувати постраждалу особу, якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому кривднику, переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею; 6) заборона вести листування, телефонні переговори з постраждалою особою або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб.

Згідно з ч. 3 та 4 даної статті рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків. Обмежувальний припис видається на строк від одного до шести місяців.

Також відповідно до ч. 6 ст. 26 Закону про видачу обмежувального припису кривднику суддя у встановлений законом строк інформує уповноважені підрозділи органів Національної поліції України за місцем проживання (перебування) постраждалої особи для взяття кривдника на профілактичний облік, а також районні, районні у містах Києві і Севастополі державні адміністрації та виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад за місцем проживання (перебування) постраждалої особи.

Крім цього, з практики ЄСПЛ, що стосується розгляду справ з аналогічними правовідносинами вбачається таке:

«42. Суд нагадує, що жорстоке поводження має досягати мінімального рівня жорстокості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Оцінка цього рівня жорстокості має відносний характер і залежить від сукупності обставин справи, таких, як: характер і контекст звернення, спосіб і метод його реалізації, тривалість звернення, його фізичні та психічні наслідки і, в деяких випадках, стать, вік і стан здоров`я потерпілого (див. Костелло Робертс проти Сполученого Королівства від 25 березня 1993 року, § 30, Серія A № 247 C і Кудла проти Польщі [БП], № 30210/96, § 91, ЄСПЛ 2000 XI).

43. Надалі, Суд нагадує, що в силу взятих разом положень статей 1 і 3, держави повинні приймати певні заходи для забезпечення того, щоб особи в межах їх юрисдикції не зазнавали тортур або нелюдського, або такого, що принижує гідність видам поводження чи покарання, включаючи жорстоке звернення з боку приватних осіб (див. A. проти Сполученого Королівства від 23 вересня 1998 року, § 22, Звіти постанов і рішень 1998 VI і вищенаведене рішення у справі Опуз, § 159). В зобов`язання влади, крім іншого, входило зробити все, що можна було розумно очікувати від них, щоб уникнути безпосередньої і прямої загрози для життя встановленої особи або осіб від кримінально-забороненого діяння з боку третіх осіб, про який вони знали або повинні були знати (див ., серед багатьох інших, Осман проти Сполученого Королівства від 28 жовтня 1998 року, § 116, Звіти 1998 VIII; E. та інші проти Сполученого Королівства, № 33218/96, § 88, 26 листопада 2002 роки; і Й.Л. проти Латвії, № 23893/06, § 64, 17 квітня 2012 року).

44. У роль Суду не входить субституція собою національних органів влади при виборі можливих запобіжних заходів, які слід було призначити для забезпечення виконання позитивних зобов`язань, взятих на підставі статті 3 Конвенції (див., Серед багатьох інших, Беваква і С. проти Болгарії, № 71127 / 01, § 82, 12 червня 2008 року). У той же час, на підставі статті 19 Конвенції та відповідно до принципу, що полягає в тому, щоб не теоретично або ілюзорно, а практично гарантувати ефективні права, Суд повинен забезпечити ефективне здійснення зобов`язання Держави щодо захисту прав осіб, які перебувають в його юрисдикції (див . Ніколова і Величкова проти Болгарії, № 7888/03, § 61, 20 грудня 2007 року).

45. Надалі, стаття 3 зобов`язує Держави приймати певні заходи для забезпечення того, щоб особи в межах їх юрисдикції не зазнавали тортур або нелюдського, або такого, що принижує гідність видам поводження чи покарання, включаючи жорстоке поводження з боку приватних осіб (див. MC проти Болгарії, № 39272/98, § 151, ЄСПЛ 2003 XII, і Денис Васильєв проти Росії, № 32704/04, §§ 98-99, 17 грудня 2009 року). Для того щоб розслідування могло вважатися "ефективним", воно повинно, в принципі, бути здатне забезпечити з`ясування фактів, встановлення особистості та покарання винних у вчиненні злочину осіб. Зобов`язання розслідувати - це "не зобов`язання отримати результат, а зобов`язання вжити заходів". У справах, які зачіпають статті 2 і 3 Конвенції, в яких ставилося під сумнів ефективність офіційного розслідування, Суд часто оцінював, чи реагували влади на скарги невідкладно. Надавалося значення порушенню кримінальної справи, затримкам отримання показань і тривалості початкового розслідування (див. Вищенаведене постанову по справі Денис Васильєв, § 100 з подальшими посиланнями; і Стойка проти Румунії, № 42722/02, § 67, 4 березня 2008 року).

46. ?Втручання влади в приватне або сімейне життя може стати необхідним для охорони здоров`я і захисту прав особи або з метою попередження незаконних дій при певних обставинах (див. Вищенаведене справу Опуз, § 144). У підсумку, Держава повинна мати у своєму розпорядженні відповідну законодавчу базу і застосовувати її для надання захисту від жорстокого поводження з боку приватних осіб (див. X і Y проти Голландії від 26 березня 1985 року, § 22 і 23, Серія A № 91; Костелло Робертс проти Сполученого Королівства від 25 березня 1993 року, § 36, Серія A № 247-C; Д.П. і Ж.С. проти Сполученого Королівства, № 38719/97, § 118, 10 жовтня 2002 роки; вищенаведене справу MC проти Болгарії, § § 150 і 152, ЄСПЛ 2003 XII; вищенаведене справу Беваква, § 65, і Сандра Янкович проти Хорватії, № 38478/05, § 45, 5 березня 2009 року ).»

«55. Також, Суд зазначив, що перша заявниця спробувала отримати захист від можливого жорстокого поводження до неї, заступаючись про виселення В.Б. з їх загальної квартири. Проте, в своєму рішенні від 20 травня 2009 року Вища судова палата відхилила її вимоги, прийшовши до висновку, що метою поданої скарги, швидше за все, було ОСОБА_4 на користування квартирою, а не захист першої заявниці від передбачуваної неминучої загрози. Також, Вища судова палата встановила, не достатню кількість доказів, які б свідчили про те, що він систематично порушував правила спільного проживання, не дивлячись на те, що стосовно ОСОБА_5 було порушено шість адміністративних справ, в результаті його насильницької поведінки по відношенню до першої заявниці (див. вищенаведений § 14).

56. Надалі, судові інстанції посилалися на рішення від 20 травня 2009 року як підставу для відхилення скарги заявниці, тоді, коли вона клопотала про тимчасове ОСОБА_6 з їх загальної квартири після нападу від 21 серпня 2011 року (див. вищенаведений § 17). Суд вважає, що національні судові інстанції повинні були взяти до уваги фактичні події, які мали місце після винесення рішення від 20 травня 2009 року, а саме ті два додаткових ОСОБА_7 (Див. Вищенаведений § 16).

57. Не оспорювався і той факт, що ОСОБА_5 неодноразово нападав на першу заявницю в їх спільній квартирі. Це стало причиною для винесення судовою інстанцією захисного припису 1 вересня 2011 року (див. Вищенаведений § 18). Незважаючи на кілька вжитих заходів, метою яких було перешкодити будь-якому ОСОБА_8 з першою заявницею, включаючи заборону наближатися до місця її знаходження, місця роботи або зв`язуватися з нею будь-якими засобами, – В.Б. дозволили проживати в їх спільній квартирі. Суд згоден з доводом першої заявниці, який вона також привела перед Апеляційною палатою Кишинеу (див. Вищенаведений § 19) про те, що дозволивши ОСОБА_5 проживати в одній квартирі з жертвою, інші заходи, про які розпорядилися в захисному приписі, були неефективними і піддали її загрозі можливого жорстокого поводження.

58. Також, схоже, що саме спільне проживання зі своїм агресором у своїй власній квартирі піддало першу заявницю постійного відчуття страху перед можливим жорстоким поводженням, беручи до уваги кількість попередніх нападок. Цей страх був досить серйозним, щоб спровокувати страждання і занепокоєння першої заявниці, склавши нелюдське поводження за змістом статті 3 Конвенції.

59. Суд не може прийняти аргумент влади про те, що перша заявниця не була піддана загрозі можливого жорстокого поводження і що вона мала на меті отримання ОСОБА_9 від права на загальну квартиру, тим більше що вона клопотала в 2011 році про його тимчасове виселення і ясно клопотала перед судовими інстанціями про те, щоб вони не приймали рішення про спосіб розпорядження правом власності над майном (див. вищенаведений § 17). Це б дозволило національним судовим інстанціям дотримати обидва права, гарантованих Конвенцією (право заявниці не наражатися на жорстокому поводженню і ОСОБА_4 користуватися квартирою), надавши реальний захист першої заявниці і в той же час не ОСОБА_10 свого майна. Також, судові інстанції могли б оцінити важливість твердження першої заявниці, що ґрунтувалось на статті 102 Житлового кодексу (див. Вищенаведений § 22). Проте, судові інстанції не зробили цього.

60. Беручи до уваги вищевикладене, Суд приходить до висновку про те, що влада не виконала належним чином свої позитивні обов`язки, взяті на підставі статті 3 Конвенції для того, щоб захистити першу заявницю від жорстокого поводження.»

«69. Суд повторює, що в той час як основним предметом статті 8 Конвенції є захист особи від самовільних дій органів державної влади, додатково можуть існувати і невіддільні позитивні зобов`язання по "поваги" приватного життя і сім`ї. Ці зобов`язання тягнуть за собою прийняття деяких заходів у сфері відносин між приватними особами. Особливо діти та інші вразливі особи мають право на ефективний захист (див. X і Y проти Голландії від 26 березня 1985 року, §§ 23-24 і 27, Серія A № 91, і рішення по справі Огаст проти Сполученого Королівства, № 36505 / 02, 21 січня 2003 року).

70. Що стосується поваги приватного життя, Суд раніше стверджував в різних контекстах, що поняття приватного життя включає фізичну і психологічну цілісність особи, і зобов`язанням Держави є захистити його, навіть якщо небезпека відбувається в результаті дій інших осіб. У цьому напрямку, Держави повинні мати у своєму розпорядженні і застосовувати на практиці відповідну законодавчу базу, яка надає захист проти насильницьких дій з боку приватних осіб (див. Вищенаведене рішення у справі X та Y проти Голландії, §§ 22 і 23; Костелло Робертс проти Сполученого Королівства, 25 березня 1993 року, § 36, Серія A № 247-C; DP і Ж.C. проти Сполученого Королівства, № 38719/97, § 118, 10 жовтня 2002 роки; MC проти Болгарії, № 39272/98, §§ 150 і 152, ЄСПЛ 2003 XII; A. проти Хорватії, № 55164/08, § 60, 14 жовтня 2010 року; і вищенаведене справу Хаждуова, § 46). В даному контексті Суд зазначає, що особлива вразливість жертв домашнього насильства і необхідність активного втручання держави щодо їх захисту підкреслені в різних міжнародних документах (наприклад, див. Вищенаведене справу Беваква, §§ 64-65, і Сандра Янкович проти Хорватії, № 38478/05 , §§ 44-45, 5 березня 2009 року).»

«71. У цій справі, Суд зазначив, що фізична і моральна цілісність заявниці, складова предмет поняття приватного життя (див. X і Y проти Нідерландів, 26 березня 1985 року, § 23, серія A № 91), була порушена періодичними зловживаннями з ОСОБА_11 . У цьому сенсі, Суд посилається на свої констатування з вищенаведених параграфів 54-58 стосовно страждання і занепокоєння, перенесених першої заявниці в її власній квартирі, коли вона стикалася з реальною загрозою жорстокого поводження.

72. Більш того, влада знала про ці обставини, оскільки ці обставини були розглянуті органами поліції та національними судовими інстанціями. На думку Суду, це повинно було спонукати владу діяти в силу своїх позитивних зобов`язань, взятих на підставі статті 8 Конвенції.

73. У роль Суду не входить підміна собою національних органів влади, однак Суд повинен забезпечити ефективне здійснення зобов`язання Держави щодо захисту прав осіб, які перебувають в її юрисдикції. Тому, Суд вивчить, чи державні органи, особливо судові інстанції, при розгляді справи порушили своє позитивне зобов`язання, взяте на підставі статті 8 Конвенції (див. Вищенаведене справу Сандра Янкович, § 46).

74. У цьому сенсі, Суд зазначив, що 20 травня 2009 року Вища судова палата, скасувавши рішення судів нижчої інстанції, не вважала достатніми доказами шість адміністративних справ щодо В.Б., що з упевненістю свідчать про жорстоке поводження з ОСОБА_12 до першої заявниці. У цивільному процесі, що мав місце в 2011 році, судові інстанції зробили посилання на рішення від 20 травня 2009 року для того, щоб підтвердити ОСОБА_4 не бути виселеним з квартири, не взявши до уваги жорстоке поводження, застосоване ним в 2010 і 2011 роках. Судові інстанції навіть не спробували оцінити, чи ОСОБА_4 користуватися квартирою в деякій мірі порушує права першої заявниці, гарантовані положеннями статті 8 Конвенції та статті 102 Житлового кодексу (див. вищенаведений § 22).

75. За таких обставин, Суд приходить до висновку, що органи національної влади не дотримали свої позитивні зобов`язання, взяті на підставі статті 8 Конвенції. Таким чином, вони піддали першу заявницю постійній загрозі жорстокого поводження або того, щоб вона покинула свій будинок.

Тому, було допущено порушення статті 8 Конвенції.»

Наведені вище правові висновки є цитатами рішення ЄСПЛ від 16 липня 2013 року «Б. проти Республіки Молдова» (скарга № 61382/09).

Так з поданої заяви вбачається, що заявниця ОСОБА_1 та її донька заінтересована особа ОСОБА_2 проживають за адресою: АДРЕСА_1 .

З долучених документів вбачається, що зокрема 6 вересня 2025 року щодо ОСОБА_2 було складено терміновий заборонний припис стосовно кривдника серії АА №393239 у зв`язку з вчиненням нею домашнього психологічного насильства відносно матері ОСОБА_1 .

Також 14 вересня 2025 року щодо ОСОБА_2 було складено терміновий заборонний припис стосовно кривдника серії АА №612055 у зв`язку з вчиненням нею домашнього психологічного насильства відносно матері ОСОБА_1 .

Судом встановлено, що 25 вересня 2025 року постановою судді Личаківського районного суду м. Львова у справі №463/8978/25, провадження №3/463/1753/25, ОСОБА_2 було визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 173-2 КУпАП, за фактом того, що ОСОБА_2 6 вересня 2025 року близько 15 год. 42 хв., знаходячись за місцем спільного проживання: АДРЕСА_1 , вчинила домашнє насильство психологічного характеру відносно своєї матері ОСОБА_1 , а саме: ображала нецензурною лайкою, принижувала та погрожувала фізичною розправою, внаслідок чого могла бути завдана шкода психологічному здоров`ю потерпілій (https://reyestr.court.gov.ua/Review/130500153).

Постановою судді Личаківського районного суду м. Львова від 15 квітня 2026 року у справі №463/2846/26, провадження №3/463/744/26, ОСОБА_2 було визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 173-2 КпАП України, а саме за фактом того, що ОСОБА_2 , будучи особою, яку 25 вересня 2025 року було піддано адміністративному стягненню за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КпАП України, 1 березня 2026 року близько 16 год. 16 хв., тобто повторно протягом року, за адресою: АДРЕСА_1 , у присутності сина ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , умисно висловлювала погрози, виражалась нецензурною лексикою, ображала свою матір ОСОБА_1 , що проживає разом з нею за адресою: АДРЕСА_1 , чим могла завдати шкоди ментальному здоров`ю дитини ОСОБА_13 та вчинила домашнє насильство психологічного характеру (https://reyestr.court.gov.ua/Review/135734586).

Також постановою судді Личаківського районного суду м. Львова від 28 квітня 2026 року у справі №463/3806/26, провадження №3/463/895/26, ОСОБА_2 знову визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 173-2 КУпАП, за фактом того, що ОСОБА_2 13 квітня 2026 року близько 19 год. 20 хв., знаходячись за місцем спільного проживання: АДРЕСА_1 , повторно протягом року вчинила домашнє насильство психологічного характеру відносно своєї матері ОСОБА_1 , а саме: ображала нецензурною лайкою, погрожувала фізичною розправою, внаслідок чого могла бути завдана шкода психологічному здоров`ю потерпілої (https://reyestr.court.gov.ua/Review/136070237).

Матеріали заяви містять копію письмової заяви ОСОБА_1 , в якій просить заборонити ОСОБА_2 на шість місяців проживання разом з нею та спілкування і наближення до неї. При цьому з поданої заяви вбачається, що ОСОБА_1 є особою похилого віку.

Враховуючи вищенаведене, суд приходить до переконання, що ОСОБА_2 систематично вчиняє домашнє насильство щодо своєї матері - заявниці ОСОБА_1 , вірогідність продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення щодо постраждалої особи є високою, такі ризики є реальними та підтверджуються матеріалами справи, тому для забезпечення дієвого та ефективного захисту до кривдника необхідно застосувати обмежувальний припис.

Керуючись ст.ст. 259, 263-265, 268, 293, 350-1 - 350-8, 352, 354 ЦПК України, суд -

ухвалив:

заяву ОСОБА_1 , заінтересована особа: ОСОБА_2 , про видачу обмежувального припису - задовольнити.

Видати обмежувальний приписна строк 6 (шість) місяців, яким вжити наступні заходи тимчасового обмеження прав ОСОБА_2 та покладення на неї обов`язків:

1) заборонити ОСОБА_2 перебувати в місці проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 ;

2) заборонити ОСОБА_2 наближатися на відстань менше 300 м. до місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 ;

3) заборонити ОСОБА_2 вести телефонні переговори з ОСОБА_1 або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто чи через третіх осіб;

4) заборонити ОСОБА_2 особисто і через третіх осіб розшукувати ОСОБА_1 , якщо вона за власним бажанням перебуватиме в місці, невідомому кривднику, переслідувати її, заборонити в будь який спосіб спілкуватися з потерпілою.

Рішення суду про видачу обмежувального припису підлягає негайному виконанню, а його оскарження не зупиняє його виконання.

Повідомити про прийняте рішення Львівське районне управління поліції №1 Головного управління Національної поліції у Львівській області та Личаківську районну адміністрацію Львівської міської ради для взяття особи, стосовно якої видано обмежувальний припис, на профілактичний облік.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня його проголошення апеляційної скарги.

Повне найменування (ім`я) учасників справи та їх місце проживання (місцезнаходження):

Заявник: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків невідомий, паспорт серії НОМЕР_1 .

Заінтересована особа: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , місце проживання: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків невідомий.

Суддя: Стрепко Н.Л.