Постанова від 09 червня 2026 р. у справі №372/27/20 — Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 червня 2026 року

м. Київ

Справа № 372/27/20

Провадження № 51-404 км 26

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

прокурора (відеоконференція) ОСОБА_6

особи, щодо якої закрито провадження ОСОБА_7

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора на ухвалу Київського апеляційного суду від 28 жовтня 2025 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 22018101110000155 за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Ізмаїл Одеської області, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 359 КК України.

Зміст рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Обухівського районного суду Київської області від 05 серпня

2021 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 359 КК України, та призначено йому покарання у виді штрафу в розмірі двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 3 400 грн. Стягнуто з ОСОБА_7 кошти в сумі 9 106 грн на користь держави за проведення експертиз. Вирішено питання щодо речових доказів.

Згідно з вироком у невстановлений судом час за невстановлених судом обставин у ОСОБА_7 виник злочинний умисел на незаконний збут спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації.

З метою реалізації вказаного злочинного умислу 21 березня 2018 року, перебуваючи поблизу зупинки громадського транспорту у м. Обухів Київської області (вул. Піщана, 168), ОСОБА_7 в ході особистої зустрічі з ОСОБА_8 домовився про збут останньому за грошову винагороду спеціального технічного засобу негласного отримання інформації, закамуфльованого під побутовий предмет.

В подальшому як завдаток за виготовлення та збут спеціального технічного засобу негласного отримання інформації ОСОБА_7 отримав від ОСОБА_8 грошові кошти у розмірі 1 000 грн і дитячу іграшку - ведмедя коричнево-білого кольору, в який у свою чергу зобов`язався вмонтувати спеціальний технічний засіб негласного отримання інформації.

Окрім того, 04 травня 2018 року ОСОБА_7 у ході телефонної розмови з ОСОБА_8 домовився з останнім про зустріч цього ж дня о 20:30 поблизу зупинки громадського транспорту у м. Обухові Київської області (вул. Піщана, 168) з метою збуту останньому спеціального технічного засобу негласного отримання інформації.

ОСОБА_7 , доводячи свій злочинний задум до кінця, прибув до зазначеного місця, маючи при собі зазначений вище технічний засіб негласного отримання інформації, який було заздалегідь за невстановлених судом обставин вмонтовано у дитячу іграшку. Під час обумовленої з ОСОБА_8 зустрічі він умисно, з корисливих мотивів, незаконно збув останньому вказаний спеціальний технічний засіб негласного отримання інформації, за який отримав від ОСОБА_8 грошові кошти в сумі 3 500 грн.

Згідно з висновком експерта № 65/3 від 11 листопада 2019 року надана на дослідження дитяча іграшка ведмідь з технічними пристроями відноситься до спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 28 жовтня 2025 року апеляційну скаргу захисника обвинуваченого ОСОБА_7 адвоката ОСОБА_9 задоволено. Апеляційну скаргу прокурора задоволено частково.

Вирок Обухівського районного суду Київської області від 05 серпня 2021 року щодо ОСОБА_7 скасовано, а кримінальне провадження щодо ОСОБА_7 закрито на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв`язку з не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи і вичерпанням можливості їх отримати.

На підставі досліджених доказів, зокрема показань свідка ОСОБА_8 , апеляційний суд дійшов висновку, що ініціатива на вчинення злочину походила від працівників СБУ, які надали особі інформацію про обвинуваченого та засоби зв`язку, й пропозиція на вчинення злочину надійшла від особи, яка діяла за вказівкою співробітників СБУ, тобто саме працівники СБУ із залученням громадянина ОСОБА_8 були ініціаторами злочину, а злочин був вчинений за їхнім активним сприянням.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність й істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

На обґрунтування своїх вимог прокурор зазначає, що оскаржувана ухвала не відповідає вимогам законності, обґрунтованості та вмотивованості, визначеним положеннями ст. ст. 390, 419 КПК України. На його переконання, апеляційний суд формально підійшов до розгляду апеляційних скарг, не надав належної оцінки доводам сторони обвинувачення, не здійснив аналізу доказів у їх сукупності й не навів достатніх мотивів для висновку про недоведеність винуватості ОСОБА_7 .

На думку прокурора, апеляційний суд помилково дійшов висновку про провокацію до вчинення кримінального правопорушення з боку правоохоронних органів. При цьому суд не врахував, що свідок ОСОБА_8 послідовно пояснював про власну ініціативу звернення до ОСОБА_7 з метою виготовлення технічного засобу, а звернення до правоохоронних органів відбулося вже після усвідомлення можливого протиправного характеру таких дій. Також апеляційним судом залишено поза увагою дані переписки, з яких убачається ініціатива саме з боку ОСОБА_7 .

Прокурор зазначає, що апеляційний суд безпідставно визнав неналежними та недопустимими докази, зокрема рапорт про виявлення кримінального правопорушення, протоколи огляду та вручення грошових коштів, а також матеріали оперативно-розшукових заходів, мотивуючи це їх отриманням до внесення відомостей до ЄРДР. При цьому суд не врахував положення ч. 2 ст. 99 КПК України й те, що зазначені матеріали були отримані в межах оперативно-розшукової справи з дотриманням вимог закону і згодом належним чином були долучені до кримінального провадження.

Вказує, що апеляційний суд дійшов необґрунтованого висновку про штучність первинної кваліфікації дій ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 359 КК України з метою отримання дозволу на проведення НСРД. Наголошує, що відомості до ЄРДР були внесені на підставі матеріалів оперативно-розшукової діяльності з попередньою кваліфікацією, а визначення остаточної правової оцінки дій особи є можливим лише після проведення комплексу слідчих та негласних слідчих дій, що відповідає усталеній практиці Верховного Суду.

Вважає, що апеляційний суд безпідставно застосував реабілітуючу підставу закриття кримінального провадження, передбачену п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України, дійшовши висновку про не встановлення достатніх доказів для доведення винуватості ОСОБА_7 та вичерпання можливостей їх отримання. На думку сторони обвинувачення, такий висновок зроблено без належного аналізу сукупності зібраних доказів й він не ґрунтується на фактичних обставинах кримінального провадження.

У скарзі зазначається, що апеляційний суд, закриваючи кримінальне провадження, фактично не застосував положення ч. 1 ст. 359 КК України, яка підлягала застосуванню за встановлених обставин. На переконання прокурора, зібрані у провадженні докази у своїй сукупності свідчили про наявність у діях ОСОБА_7 складу кримінального правопорушення, передбаченого зазначеною нормою, а тому висновок апеляційного суду є помилковим.

Позиції учасників судового провадження

Прокурори підтримали подану касаційну скаргу.

ОСОБА_7 заперечував проти задоволення касаційної скарги прокурора.

Іншим учасникам судового провадження надсилалося повідомлення про дату, час та місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися. Клопотань про його відкладення не надходило.

Мотиви Суду

За приписами ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Згідно з вимогами ч. 1, 2 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися положеннями статей 412-414 цього Кодексу.

За приписами ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до вимог ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Виходячи з приписів ст. 419 КПК України, суд апеляційної інстанції зобов`язаний проаналізувати й зіставити з наявними у справі та додатково поданими матеріалами всі доводи, наведені в апеляційній скарзі, і дати на кожен із них вичерпну відповідь, пославшись на відповідну норму права. При залишенні заявлених вимог без задоволення в ухвалі має бути зазначено підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.

Однак суд апеляційної інстанції зазначених вимог закону не дотримався.

Колегія суддів погоджується з доводами касаційної скарги прокурора про те, що апеляційний суд дійшов невмотивованого висновку про штучну кваліфікацію дій ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 359 КК України з метою отримання дозволу на проведення НСРД, оскільки за ч. 1 ст. 359 КК України такі дії законом не допускаються. Для висновку про таку завідому штучність в оскаржуваній ухвалі апеляційного суду не наведено достатніх підстав.

Верховний Суд у своїх постановах неодноразово зазначав, що якщо на момент проведення НСРД існували достатні підстави для обґрунтованого припущення щодо вчинення особою діяння, яке є тяжким або особливо тяжким злочином, однак у ході проведення подальшого досудового розслідування кваліфікацію було змінено на таку, що передбачає відповідальність за нетяжкий злочин або проступок, то фактичні дані, отримані в результаті проведення негласної слідчої (розшукової) дії, можуть бути доказами у кримінальному провадженні (постанови ККС ВС у справах № 758/5719/16-к, № 405/2175/18).

У цьому кримінальному провадженні відомості до ЄРДР було внесено за ч. 2 ст. 359 КК України, НСРД проводились на відповідній підставі, тому колегія суддів не вбачає умотивованим рішення про визнання отриманих доказів недопустимими з цих мотивів.

Також цілком обґрунтованими вбачаються доводи прокурора про необґрунтованість висновків апеляційного суду про визнання окремих отриманих доказів недопустимим, оскільки вони були отримані до внесення відомостей про кримінальне правопорушення у ЄРДР.

Частиною 2 ст. 99 КПК України передбачено, що матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп осіб, зібрані оперативними підрозділами з дотриманням вимог Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність", за умови відповідності вимогам цієї статті, є документами та можуть використовуватися в кримінальному провадженні як докази.

Апеляційний суд вказав, що рапорт про виявлене кримінальне правопорушення від 27 червня 2018 року, протоколи огляду грошових коштів від 21 березня 2018 року та 04 травня 2018 року та висновок про обстеження спеціального технічного засобу від 21 червня 2018 року отримані до внесення відомостей в ЄРДР, що є підставою для визнання доказів недопустимими.

Однак, поза увагою апеляційного суду залишилось те, що докази можуть бути отримані й при проведенні оперативно-розшукових заходів в рамках відповідної оперативно-розшукової справи, що не суперечить положенням КПК України. Зазначене питання належно досліджено не було. Тому такі висновки апеляційного суду колегія суддів Верховного Суду вбачає передчасними і невмотивованими.

При цьому доводи щодо суперечностей у визначенні походження сплачених ОСОБА_8 грошових коштів, на думку колегії суддів касаційного суду, не мають істотного значення для оцінки обґрунтованості оскаржуваної ухвали апеляційного суду в цілому, так само як і не впливають на допустимість отриманих доказів, тому доводи прокурора про необґрунтованість позиції суду апеляційної інстанції в цій частині не вбачаються актуальними.

Крім цього, апеляційний суд у своєму рішенні вказав, що у цьому кримінальному провадженні мала місце провокація вчинення злочину, з чим не погоджується прокурор у касаційній скарзі.

ЄСПЛ неодноразово формулював у своїх рішеннях визначення провокації, розкривав її зміст та форми (справа «Раманаускас проти Литви» від 05 лютого 2008 року та інші).

Із правових позицій цього суду вбачається, що провокація вчинення злочину наявна, якщо злочин не був би скоєний без втручання правоохоронних органів, зокрема у випадках, коли були активні дії правоохоронних органів, тобто з їх боку мало місце спонукання особи до вчинення злочину (наприклад, пропозиції, незважаючи на початкову відмову особи, наполегливі нагадування тощо).

Вплив правоохоронного органу на хід подій з використанням НСРД у вигляді контролю за вчиненням злочину, коли цей орган лише приєднується до протиправної діяльності, а не ініціює її, повинен розцінюватися не як провокація, а як таємна робота, що не містить ознак зловживань з огляду на обов`язок правоохоронних органів протидіяти злочинам.

За відсутності ознак послідовного цілеспрямованого схиляння до кримінального правопорушення та наявності інформації про самостійну попередню підготовку винного до його вчинення сам по собі факт відповідної пропозиції не дає достатніх підстав для висновку, що звернення конкретної особи мало вирішальний вплив на формування злочинного наміру і що в іншому випадку злочин не було б вчинено.

Фактично про провокацію злочину може йтися тоді, коли правоохоронні органи штучно створили ситуацію з метою спонукати особу до вчинення злочину. Однак якщо правоохоронні органи лише долучилися до фіксації і розслідування на певному етапі розвитку подій, зокрема після подання особою заяви про вчинення злочину, то це свідчить про їхню пасивну роль, яка проявилася лише у належній фіксації вчинюваного кримінального правопорушення.

Свій висновок про наявність провокації у цьому провадженні апеляційний суд побудував на тому, що ОСОБА_10 діяв на пропозицію співробітників СБУ України та двічі здійснював контрольоване замовлення на виготовлення спеціального пристрою; на тому, що йому співробітниками СБУ було надано номер мобільного телефону обвинуваченого і кошти для здійснення закупки; на тому, що ОСОБА_10 зателефонував ОСОБА_7 і замовив спеціальний пристрій.

Таким чином, фактично висновок апеляційного суду про наявність провокації ґрунтується на тому, що ініціативна у проведенні відповідної НСРД виходила від працівників правоохоронного органу, які залучили до конфіденційної співпраці ОСОБА_8 , тобто сама ініціатива правоохоронців і відсутність зустрічної ініціативи з боку ОСОБА_7 в цьому випадку, на думку колегії суддів апеляційного суду, вказує на ознаки провокації злочину.

Колегія суддів касаційного суду не погоджується з таким підходом, вбачаючи його необґрунтовано спрощеним в контексті указаних вище аспектів визначення ознак провокації злочину.

Зокрема, колегією суддів не враховано, що за показами самого обвинуваченого в місцевому суді, він погодився на пропозицію ОСОБА_8 щодо виготовлення спеціального технічного засобу.

За змістом вироку місцевого суду та оскаржуваної ухвали апеляційного суду, будь-якого тиску, умовлянь, неодноразових наполягань, заохочень більшою сумою оплати з боку ОСОБА_8 тощо, що могло б свідчити про штучне створення умов для вчинення злочину, який за інших обставин не був би вчинений, не зафіксовано.

Тому висновок апеляційного суду про закриття кримінального провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв`язку з не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи і вичерпанням можливості їх отримати через наявність ознак провокації вчинення злочину також вбачається передчасним і належно не вмотивованим.

При цьому не вбачаються обґрунтованими доводи прокурора про неможливість закриття апеляційним судом кримінального провадження на підставі саме п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України, оскільки така підстава для закриття є реабілітуючою, адже чинний КПК України не вирізняє такого поняття й, відповідно, не ставить в залежність від нього можливість застосування чи не застосування судом певних положень ст. 284 КПК України для закриття кримінального провадження за умови наявності відповідних формальних та фактичних підстав для їх застосування.

Таким чином, за результатами касаційної перевірки колегія суддів доходить висновку про наявність істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність, у зв`язку з чим оскаржуване судове рішення потрібно скасувати з призначенням нового розгляду у суді апеляційної інстанції.

Керуючись положеннями ст. ст. 434, 438, 441, 442 КПК України, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу прокурора задовольнити частково.

Ухвалу Київського апеляційного суду від 28 жовтня 2025 року щодо ОСОБА_7 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3