Окрема думка від 09 червня 2026 р. у справі №344/15014/22 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ОКРЕМА ДУМКА

судді Верховного Суду у Касаційному цивільному суді

Пророка В. В.

справа № 344/15014/22 (провадження № 61-1876 св 23)

10 червня 2026 року

м. Київ

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Пророка В. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., розглянув в порядку письмового провадження справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - ІНФОРМАЦІЯ_1 , про встановлення факту, що має юридичне значення, за касаційною скаргою ОСОБА_1 , поданою його представником ОСОБА_2 , на ухвалу Івано?Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05 грудня 2022 року, і постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 17 січня 2023 року, і постановою від 10 червня 2026 року: залишив без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 , а оскаржувані судові рішення - без змін.

Водночас з рішенням колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у зазначеній частині не можу погодитисяз огляду на таке.

Короткий зміст заяви

1. У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеною заявою, у якій просив встановити факт постійного догляду зі сторони ОСОБА_1 за особами своєї сім`ї - батьками ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які є особами похилого віку з істотними порушеннями стану свого здоров`я, у яких за висновком лікарсько-консультативної комісії, є наявні порушення функцій організму, через які вони не можуть самостійно здійснювати власне самообслуговування і потребують постійного догляду.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

2. Ухвалою від 05 грудня 2022 року, залишеною без змін постановою Івано?Франківського апеляційного суду від 17 січня 2023 року, Івано?Франківський міський суд Івано-Франківської області відмовив у відкритті провадження у справі.

3. Суд першої інстанції мотивував своє судове рішення тим, що ОСОБА_1 просить встановити факт постійного догляду ним за його матір`ю та батьком, які потребують постійного догляду згідно із висновками лікарсько-консультативної комісії. Водночас він не оформлював статус доглядача за своїми батьками через органи соціального захисту.

4. Суд першої інстанції не вбачав із заяви ОСОБА_1 спір про право.

5. Водночас суд першої інстанції з посиланням на Закону України від 17 січня 2019 року № 2671-VIII «Про соціальні послуги» (у актуальній редакції далі - Закон про соціальні послуги), зазначив, що факт постійного надання соціальних послуг (догляду) інвалідам та хворим, які не здатні до самообслуговування і потребують постійної сторонньої допомоги, може бути встановлений структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних у містах Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчими органами сільських, селищних, міських рад за місцем проживання/перебування осіб, яким надаються соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі із дотриманням Порядку подання та оформлення документів, призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 вересня 2020 р. № 859 (у актуальній редакції далі - Порядок № 859) із змінами та доповненнями.

6. Отже суд першої інстанції дійшов висновку, що Законом про соціальні послуги визначений позасудовий порядок встановлення факту постійного надання соціальних послуг (догляду) інвалідам та хворим, про встановлення якого просить заявник.

7. Апеляційний суд погодився із судом першої інстанції щодо існування визначеного законодавством позасудового порядку встановлення за заявником статусу надавача соціальних послуг, але послався додатково до Закону про соціальні послуги на Порядок організації надання соціальних послуг, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 01 червня 2020 року № 587 (у актуальній редакції далі - Порядок організації надання соціальних послуг № 587).

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

8. Оскільки суди попередніх інстанцій дійшли висновку про наявність позасудової процедури встановлення статусу заявника, про встановлення якого він просить в межах окремого позовного провадження, що є підставою у відмовити у відкритті відповідного провадження, то вони аналізували правові норми, але не встановлювали обставини на підставі наданих заявником доказів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

9. У лютому 2023 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , подана його представником - адвокатом Камінським І. П., на ухвалу Івано?Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05 грудня 2022 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 17 січня 2023 року, у якій він просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

10. Відповідно до вимог пункту 5 частини другої статті 392 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV (у актуальній редакції далі - ЦПК України)заявник стверджує про порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права.

11. Зокрема, заявник вважає, що суди попередніх інстанцій безпідставно вирішили, що до питання встановлення факту його постійного догляду за своїми батьками відповідно до висновків лікарсько-консультативної комісії щодо такої необхідності як підстави для відстрочки від мобілізації, передбаченої абзацом дванадцятим частини першої статті 23 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (у актуальній редакції далі - Закон про мобілізацію) має беззаперечно застосовуватись Закон про соціальні послуги та відповідний догляд має розцінюватись як соціальна послуга, передбачена цим Законом, оскільки, насправді, він реалізує свій обов`язок, передбачений статтею 172 Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 року № 2947-III (у актуальній редакції далі - СК України). Заявник вважає, що позасудової процедури встановлення того юридичного факту, за встановленням якого він дійсно звернувся до суду, та який не стосується статусу осіб з надання соціальних послуг, передбаченого Законом про соціальні послуги, не існує на момент його звернення до суду. Також заявник вважає, що безпідставне втручання держави у реалізацію ним статті 172 СК України може бути оцінене як втручання держави у його сімейне життя та порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколів до неї (далі - Конвенція).

12. Верховний Суд не бере до уваги ті доводи, які не стосуються касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень, у тому числі у межах вимог, встановлених статтею 400 ЦПК України.

(2) Позиція інших учасників справи

13. 11 травня 2023 року Верховний Суд отримав відзив ІНФОРМАЦІЯ_1 від 08 травня 2023 року, направлений засобами поштового зв`язку, який поданий з пропущенням строку, встановленого ухвалою Верховного Суду від 11 квітня 2023 року для його подання.Тому відповідно до статей 178 та 395 ЦПК України Верховний Суд залишає його без розгляду.

(1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

14. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (частина третя статті 3 Конституції України).

15. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

16. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (частина третя статті 22 Конституції України).

17. Частина друга статті 51 Конституції України передбачає, що повнолітні діти зобов`язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Згідно із частиною другою статті 64 Конституції України ця конституційна норма не може зазнавати жодних обмежень навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

18. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша статті 55 Конституції України).

19. Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи (частина перша статті 58 Конституції України).

20. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (частини перша та друга статті 8 Конвенції).

21. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 ЦПК України).

22. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі (частини третя та четверта статті 3 ЦПК України).

23. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (частина четверта статті 10 ЦПК України).

24. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України (відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України).

25. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному ЦПК України (згідно із частинами першою - третьою статті 263 ЦПК України).

26. Окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина сьома статті 19 ЦПК України). Пункт 5 частини другої статті 293 ЦПК України передбачає, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи, у тому числі про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

27. Відповідно до частини четвертої статті 294 ЦПК України справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (частина шоста статті 294 ЦПК України).

28. Частина друга статті 315 ЦПК України передбачає, що у судовому порядку можуть бути встановлені юридичні факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

29. Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду (частина четверта статті 315 ЦПК України).

30. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України).

31. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частина друга статті 367 ЦПК України).

32. У разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у пунктах 2 і 3 частини першої статті 389 ЦПК України, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень) (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України).

33. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частини перша та друга статті 400 ЦПК України).

34. Частина третя статті 400 ЦПК України передбачає, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені, зокрема пунктом 8 частини першої статті 411 ЦПК України.

35. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду (пункт 2 частини першої статті 409 ЦПК України).

36. Відповідно до пункту 8 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

37. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі (частина шоста статті 411 ЦПК України).

38. Дитина, повнолітні дочка, син зобов`язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу. Повнолітні дочка, син мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень (частини перша та друга статті 172 СК України).

39. Якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них можуть бути за рішенням суду стягнуті кошти на покриття витрат, пов`язаних із наданням такого піклування (частина третя статті 172 СК України).

40. Згідно із абзацом десятим частини першої статті 23 Закону про мобілізацію не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані - зайняті постійним доглядом за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), які за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я потребують постійного догляду.

41. У преамбулі Закону про соціальні послуги чітко зазначено, що він визначає основні організаційні та правові засади надання соціальних послуг, спрямованих на профілактику складних життєвих обставин, подолання або мінімізацію їх негативних наслідків, особам/сім`ям, які перебувають у складних життєвих обставинах.

42. Пункт 1 частини першої статті 1 Закону про соціальні послуги визначає, що базові соціальні послуги - соціальні послуги, надання яких отримувачам соціальних послуг відповідно до цього Закону забезпечується Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, районними, районними у містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, виконавчими органами міських рад міст обласного значення, а також виконавчими органами сільських, селищних, міських рад об`єднаних територіальних громад, створених згідно із законом та перспективним планом формування територій громад і визнаних Кабінетом Міністрів України спроможними в порядку, встановленому законом.

43. У розумінні пункту 6 частини першої статті 1 Закону про соціальні послуги надавачами соціальних послуг є юридичні та фізичні особи, фізичні особи - підприємці, включені до розділу «Надавачі соціальних послуг» Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг.

44. Отримувачі соціальних послуг - особи/сім`ї, які належать до вразливих груп населення та/або перебувають у складних життєвих обставинах, яким надаються соціальні послуги (пункт 10 частини першої статті 1 Закону про соціальні послуги).

45. Реєстр надавачів та отримувачів соціальних послуг - автоматизована інформаційно-телекомунікаційна система, призначена для збирання, реєстрації, накопичення, зберігання, використання, знеособлення і знищення визначених цим Законом даних про надавачів та отримувачів соціальних послуг (пункт 14 частини першої статті 1 закону про соціальні послуги).

46. Соціальне замовлення - засіб регулювання діяльності у системі надання соціальних послуг шляхом залучення на договірній основі надавачів соціальних послуг для задоволення потреб осіб/сімей у соціальних послугах відповідно до результатів визначення потреб населення адміністративно-територіальної одиниці/територіальної громади у соціальних послугах (пункт 16 частини першої статті 1 Закону про соціальні послуги).

47. Соціальні послуги - дії, спрямовані на профілактику складних життєвих обставин, подолання таких обставин або мінімізацію їх негативних наслідків для осіб/сімей, які в них перебувають. Особі/сім`ї можуть надаватися одна або одночасно декілька соціальних послуг. Порядок організації надання соціальних послуг затверджується Кабінетом Міністрів України (пункт 17 частини першої статті 1 Закону про соціальні послуги).

48. Відповідно до частини першої статті 4 Закону про соціальні послуги законодавство про соціальні послуги ґрунтується на Конституції України і складається з цього Закону, інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цього Закону, що регулюють відносини у системі надання соціальних послуг, та міжнародних договорів України з питань надання соціальних послуг, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

49. Частина друга статті 8 Закону про соціальні послуги передбачає, що суб`єкти системи надання соціальних послуг взаємодіють на всіх етапах реалізації цього Закону, зокрема щодо: 1) визначення потреб населення адміністративно-територіальної одиниці/територіальної громади у соціальних послугах; 2) розроблення та виконання програм надання соціальних послуг, розроблених за результатами визначення потреб населення адміністративно?територіальної одиниці/територіальної громади у соціальних послугах; 3) організації, фінансування та надання соціальних послуг; 4) здійснення моніторингу надання соціальних послуг, оцінки їх якості та контролю за дотриманням вимог, встановлених законодавством про соціальні послуги.

50. Надавачі соціальних послуг провадять свою діяльність відповідно до законодавства про соціальні послуги, на підставі установчих та інших документів, якими визначено перелік соціальних послуг та категорії осіб, яким надаються такі послуги, за умови забезпечення їх відповідності критеріям діяльності надавачів соціальних послуг, встановленим Кабінетом Міністрів України. Надавачі соціальних послуг можуть належати до державного, комунального або недержавного секторів (частина перша статті 13 Закону про соціальні послуги).

51. Частина шоста статті 13 Закону про соціальні послуги визначає, що фізичні особи, які надають соціальні послуги з догляду відповідно до цього Закону без здійснення підприємницької діяльності, можуть надавати соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі без проходження навчання та дотримання державних стандартів соціальних послуг отримувачам соціальних послуг з числа членів своєї сім`ї, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права і обов`язки та відповідають критеріям, встановленим цією частиною статті 13 Закону про соціальні послуги.

52. Отже, Порядок підготовки та перепідготовки фізичних осіб, які надають соціальні послуги з догляду без здійснення підприємницької діяльності, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 01 червня 2020 року № 430, Порядок № 859, Порядок організації надання соціальних послуг № 587, Порядок подання та оформлення документів, призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги з догляду без здійснення підприємницької діяльності на професійній основі, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 06 жовтня 2021 року № 1040, відповідно до їх змісту є документами, що випливають з частини першої статті 4 Закону про соціальні послуги, та забезпечують реалізацію системи надання соціальних послуг, передбачену Законом про соціальні послуги.

53. Зокрема Порядок № 859, який встановлює механізм призначення і виплати компенсації за догляд, що призначається фізичній особі, яка надає соціальні послуги з догляду без провадження підприємницької діяльності на непрофесійній основі, без проходження навчання та дотримання державних стандартів соціальних послуг особам із числа членів своєї сім`ї, які спільно з нею проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки, також прямо зазначає, що він стосується питань компенсацій, передбачених Законом про соціальні послуги, за надання соціальних послуг в межах системи надання таких послуг відповідно до цього Закону, зокрема частини першої статті 7 цього Закону, яка передбачає, що система надання соціальних послуг - це правова основа, принципи, способи і форми надання соціальних послуг, сукупність суб`єктів, що взаємодіють на всіх етапах організації надання соціальних послуг.

54. Водночас згідно із пунктом 5 Порядку № 859 до складу сім`ї фізичної особи, яка звертається за призначенням компенсації, включаються чоловік, дружина, діти віком до 18 років, а також діти, які навчаються за денною формою здобуття освіти в закладах загальної середньої, професійної (професійно?технічної), фахової передвищої, вищої освіти (в тому числі у період між завершенням навчання в одному із зазначених закладів освіти і вступом до іншого закладу або в період між завершенням навчання за одним освітньо?кваліфікаційним рівнем і продовженням навчання за іншим за умови, що такий період не перевищує чотирьох місяців) до досягнення 23 років і не мають власних сімей; жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі, але проживають однією сім`єю. При цьому діти, які навчаються за денною формою здобуття освіти в закладах загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої, вищої освіти до досягнення 23 років і не мають власних сімей, включаються до складу сім`ї незалежно від реєстрації місця проживання чи місця перебування. До складу сім`ї фізичної особи, яка надає соціальні послуги, що звертається за призначенням компенсації, не включаються особи, які перебувають на повному державному утриманні, та непрацездатні особи.

55. Більше того, наприклад, відповідно до абзацу першого пункту 6 Порядку № 859 для отримання компенсації фізичною особою, яка надає соціальні послуги, подаються до уповноваженого органу заява про згоду надавати соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі та документи/відомості у паперовій або електронній формі, зазначені в пункті 7 цього Порядку. Тобто надання соціальних послуг є виключно правом, а не обов`язком членів сімей.

56. Критерії оцінки подібності правовідносин для застосування правових висновків Верховного Суду у контексті статей 263 та 389 ЦПК України, визначені, наприклад, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (зокрема, пункти 24, 25, 27, 32).

57. Виходячи із суті заяви у цій справі, Верховний Суд має аналізувати саме питання постійного догляду повнолітніми дітьми за своїми батьками, зокрема у контексті абзацу десятого частини першої статті 23 Закону про мобілізацію.

58. У своїй постанові від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (пункти 108, 116, 117) Велика Палата Верховного Суду підтвердила, що відповідно до статті 6 Конвенції судом встановленим законом, який розглядає справи про встановлення факту, що має юридичне значення, є суд цивільної юрисдикції на підставі статті 19 ЦПК України та пункту 5 частини першої статті 315 ЦПК України. Неефективним є підхід до визначення юрисдикції спорів у судовому порядку про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в залежності від їх мети звернення та наявності у заявника певних цивільних прав та обов`язків чи виникнення публічно-правових спорів із суб`єктами владних повноважень, оскільки це не сприятиме належному способу захисту порушеного права заявника, бо призведе до необхідності звертатися в суди різних юрисдикцій з доказуванням одних і тих же обставин, подій та фактів при поданні кожної позовної заяви. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються у позасудовому та судому порядку. Рішення стосовно фактів, що мають юридичне значення, прийняті у позасудовому порядку, можуть бути оскаржені до судів адміністративної юрисдикції. Юридичні факти, які належать встановлювати в судовому порядку, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України. Цей підхід був підтриманий й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 308/17634/23.

59. Здійснюючи розгляд будь-якої заяви чи клопотання, суд завжди керується принципом «jura novit curia» («суд знає закони» - дивитись, наприклад, постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19, пункти 6.56-6.58), який полягає у тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus).

60. Водночас особа не може бути обмежена у доступі до правосуддя через некоректне застосування цього принципу, оскільки однією з ключових складових його реалізації є те, що суд самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію правовідносин та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, тобто правильні правові норми. Протилежне не підпадає під розуміння «керувався принципом «jura novit curia» («суд знає закони»)».

61. Аналізуючи практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), Конституційний Суд України зазначив, що право на судовий захист, гарантоване статтею 55 Конституції України, та всі складники цього права, зокрема ті, що забезпечують доступ до суду та визначають обсяг і зміст процесуальних прав учасників процесуальних відносин, мають бути практичними та ефективними, а не теоретичними й ілюзорними (дивитись, наприклад, абзац другий підпункту 5.5 пункту 5 мотивувальної частини рішення від 22 листопада 2023 року № 10?р(ІI)/2023).

62. Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати судове провадження щодо свого права, а й право отримати остаточний результат від суду за результатами здійснення цього провадження, оскільки протилежне було б свідченням ілюзорності доступу до правосуддя (дивитись, наприклад, рішення ЄСПЛ від 10 липня 2003 року у справі «Мультіплекс проти Хорватії» («Multiplex v. Croatia»), заява № 58112/00, п. 45, від 01 березня 2002 року у справі «Кутіч проти Хорватії» («Kutic v. Croatia»), заява № 48778/99, п. 25).

63. З системного аналізу зазначених вище норм слідує, що абзац десятий частини першої статті 23 Закону про мобілізацію не обмежується поняттям надання соціальних послуг, передбачених Законом про соціальні послуги.

64. Водночас Закон про соціальні послуги є опорним нормативним документом, який врегульовує функціонування спеціально організованої системи надання соціальних послуг в Україні, але не обмежує можливість громадян здійснювати постійний нагляд за своїми батьками поза цієї системою в межах виконання своїх зобов`язань за статтею 51 Конституції України та статтею 172 СК України, що не виключає застосування абзацу десятого частини першої статті 23 Закону про мобілізацію, у якому відсутня прив`язка виключно до постійного догляду як соціальної послуги, передбаченої Законом про соціальні послуги.

65. Зокрема, Порядок № 859 навіть не визначає батьків, у тому числі непрацездатних, як членів сім`ї у розумінні функціонування системи надання соціальних послуг, визначеної Законом про соціальні послуги.

66. Однак стаття 172 СК України встановлює обов`язок для дітей, а норми Закону про соціальні послуги лише можливість окремої форми реалізації цього обов`язку. Висновок про те, що виконання обов`язку, передбаченого статтею 172 СК України, у вигляді постійного догляду за батьками, які його потребують за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, може відбуватись виключно в рамках системи надання соціальних послуг, передбачених Законом про соціальні послуги, означав би, що діти мають в обов`язковому порядку реєструватися як надавачі соціальних послуг за Законом про соціальні послуги та надавати їх у обов`язковому порядку на виконання вимог статті 172 СК України. Це суперечило б самому змісту Закону про соціальні послуги та підзаконним нормативним актам, які регулюють окремі аспекти його реалізації, зокрема Порядку № 859.

67. До того ж, у зазначеному випадку відповідно до частини третьої статті 172 СК України у разі не здійснення такої реєстрації та надання соціальних послуг діти ризикували б підпасти під дію опосередкованих фінансових санкцій у вигляді стягнення з них у судовому порядку коштів, фактично на покриття вартості тих самих соціальних витрат.

68. Отже, очевидним є те, що постійний догляд за батьками, який ґрунтується на виконанні дітьми обов`язку, встановленого статтею 51 Конституції України та статтею 172 СК України, не може обмежуватися лише системою надання соціальних послуг, встановленою Законом про соціальні послуги, та зводитись виключно до надання соціальних послуг у розумінні цього Закону.

69. Більше того, сам абзац десятий частини першої статті 23 Закону про мобілізацію існує саме для того, щоб Закон про мобілізацію не позбавляв осіб можливості реалізації їх обов`язку, передбаченого статтею 51 Конституції України та статтею 172 СК України.

70. Відповідно до матеріалів справи заявник пояснив у своїй заяві чому він не бажає ставати частиною системи надання соціальних послуг, передбаченої Законом про соціальні послуги, та здійснює постійний догляд за своїми хворими батьками, які такого догляду потребують відповідно до висновку лікарсько?консультативної комісії, поза цією системою на підставі статті 172 СК України, що не заборонено законодавством. Право такого вибору заявника не суперечить українському законодавству, не заборонене в Україні та узгоджується із змістом статті 51 Конституції України.

71. Суди попередніх інстанцій не наділені повноваженнями визначати заявнику спосіб реалізації свого обов`язку, визначеного статтею 51 Конституції України та статтею 172 СК України, у формі постійного догляду за власними хворими батьками виключно у межах надання ним соціальних послуг, передбачених Законом про соціальні послуги, оскільки це не випливає із законодавства України і може дійсно бути оцінене як втручання у сімейне життя заявника в порушення статті 8 Конвенції.

72. Інших позасудових процедур, які б існували на момент звернення заявника із відповідною заявою до суду першої інстанції та/або прийняття ним оскаржуваного судового рішення, які б стосувалися встановлення зазначеного юридичного факту, суди не встановили, а саме з наявності цих процедур у відповідний момент часу мають виходити суди попередніх інстанцій відповідно до взаємопов`язаної дії частини третьої статті 22 та частини першої статті 58 Конституції України, частин третьої та четвертої статті 3 ЦПК України, розглядаючи питання встановлення відповідного юридичного факту у цій справі.

73. Отже, оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України та мали б бути скасовані з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

74. Оскільки заявник у цій справи звернувся із заявою не щодо здійснення ним соціальних послуг щодо своїх батьків відповідно до Закону про соціальні послуги, то висновки Верховного Суду щодо здійснення постійного догляду за родичами в межах надання соціальних послуг, передбачених Законом про соціальні послуги, не застосовуються у цій справі, як такі, що стосуються інших правовідносин, зокрема це стосується й справи № 214/3475/24.

Отже, правильним, на мою думку, було б скасувати постанову Івано?Франківського апеляційного суду від 17 січня 2023 року та ухвалу Івано?Франківського міського суду Івано-Франківської області від 05 грудня 2022 року,направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду з метою вирішення питання про відкриття провадження у справі. Якщо ж намагатися широко тлумачити зміст постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 квітня 2026 року у справі № 214/3475/24 та вважати, що правовідносини обох справ є достатньо подібними для можливості застосування відповідного правового висновку Об`єднаної плати Касаційного цивільного суду у цій справі, то правильним було б передати справу на підставі частини другої статті 403 ЦПК України на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду для відступу від її правового висновку у справі № 214/3475/24, або його уточнення шляхом приведення у відповідність із дійсним змістом нормативно-правового регулювання надання соціальних послуг в Україні та статті 23 Закону про мобілізацію.

Суддя В. В. Пророк