Постанова від 07 червня 2026 р. у справі №155/1271/25 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 червня 2026 року

м. Київ

справа № 155/1271/25

провадження № 61-948св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу представника Головного управління Державної податкової служби у Волинській області - Сахарчука Андрія Андрійовича на рішення Горохівського районного суду Волинської області від 12 листопада 2025 року в складі судді Санакоєв Д. Т. та постанову Волинського апеляційного суду від 29 грудня 2025 року в складі колегії суддів Бовчалюк З. А., Здрилюк О. І., Карпук А. К.,

у справі за позовом Головного управління Державної податкової служби у Волинській області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Луцького районного нотаріального округу Волинської області Волошин Сергій Анатолійович, про визнання недійсним договору дарування (фраудаторний правочин) та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовної заяви

У липні 2025 року Головне управління Державної податкової служби у Волинській області (далі - ГУ ДПС у Волинській області) звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати недійсним договір дарування магазину промислових товарів ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 ; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 ; визначити, що ОСОБА_1 належить магазин промислових товарів.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 був зареєстрований як фізична особа-підприємець (далі - ФОП) 25 серпня 2021 року, а 04 липня 2025 року припинив підприємницьку діяльність. Станом на 11 липня 2025 року за ОСОБА_3 обліковується податковий боргрозміром 1 320 924,10 грн, код платежу - єдиний податок з фізичних осіб (18050400). Як ФОП ОСОБА_1 17 червня 2025 року подав до ДПС та добровільно задекларував податкові зобов`язання за 2023 рік на суму 563 999,24 грн, якіне сплачені, тому набули статусу податкового боргу. 24червня 2025 року ФОП ОСОБА_1 надіслано податкову вимогу про наявність у нього податкового боргу в сумі 563 999,24 грн та рішення про опис майна від 24червня 2025 року.

27 червня 2025 року ФОП ОСОБА_1 , маючи податковий борг, уклав нотаріально посвідчений договір дарування магазину промислових товарів загальною площею 77 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 на користь матері - ОСОБА_2 .

02 липня 2025 року ФОП ОСОБА_1 подано до ГУ ДПС у Волинській області та добровільно задекларовано додатково податкові зобов`язання за 2024 рік - в сумі 756 924,86 грн. 04 липня 2025 року відповідач припинив підприємницьку діяльність.

Позивач вказував, що фактично на момент укладення договору дарування магазину ОСОБА_1 мав добровільно задекларований податковий борг, за яким отримав податкову вимогу та зобов`язаний був сплатити його. Майно, на яке можна було б звернути стягнення з метою погашення податкового боргу, відчужене боржником після виникнення податкових зобов`язань протиправно, оспорюваний договір дарування містить ознаки фраудаторного правочину, оскільки відповідач відчужив майно після отримання ним податкової вимоги про стягнення заборгованості. Тобто укладення договору дарування слугувало інструментом для подальшого ухилення від сплати податків.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

12 листопада 2025 року рішенням Горохівського районного суду Волинської області в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції мотивував висновки тим, що позивачем передчасно зроблено висновок про неплатоспроможність ОСОБА_1 , без перевірки наявності в нього іншого майна, на яке може бути звернено стягнення у разі задоволення судом позову ГУ ДПС про стягнення податкової заборгованості. Позивачем також не надано належних та допустимих доказів того, що після укладення відповідачами оспорюваного правочину у ОСОБА_1 не залишилось іншого майна, достатнього для погашення податкового боргу та не подав доказів відсутності грошових коштів на його рахунках. Сам собою факт укладення ОСОБА_1 договору на користь ОСОБА_2 не є свідченням того, що договір укладено саме з метою уникнення звернення стягнення на належне йому майно, та ґрунтується лише на припущеннях позивача.

29 грудня 2025 року постановою Волинського апеляційного суду апеляційну скаргу ГУ ДПС у Волинській області задоволено частково.

Рішення Горохівського районного суду Волинської області від 12 листопада

2025 року скасовано. Провадження в справі закрито. Роз`яснено позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до Волинського апеляційного суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що Податковий кодекс України (далі - ПК України) регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків та зборів, а також відповідальність за порушення податкового законодавства. Пунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України визначено, що контролюючі органи мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами. Справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду адміністративними судами за правилами Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України, оскільки такі спори пов`язані з реалізацією органами ДПСУкраїни компетенції щодо здійснення податкового контролю, а, отже, є публічно-правовими. Наведені висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 травня 2025 року № 420/12471/22. З урахуванням наведених положень процесуального законодавства та правових висновків Верховного Суду, а також предмета спору в цій справі, апеляційний суд виснував, що спір належать до юрисдикції адміністративного суду та має вирішуватися в порядку адміністративного судочинства за нормами КАС України, оскільки пов`язаний з реалізацією органами ДПСУкраїни компетенції щодо здійснення податкового контролю, а,отже, є публічно-правовим. Враховуючи зазначене рішення Горохівського районного суду Волинської області від 12 листопада 2025 року підлягає скасуванню з закриттям провадження у справі у зв`язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

20 січня 2026 року представник ГУ ДПС у Волинській області - Сахарчук А. А. через систему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Горохівського районного суду Волинської області від 12 листопада 2025 року та постанову Волинського апеляційного суду від 29 грудня 2025 року, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц, від 07 жовтня 2019 року в справі № 755/17944/18, від 17 вересня 2020 року в справі № 904/4262/17, від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19, від 22 травня 2024 року в справі № 924/408/21, від 14 серпня 2024 року в справі № 504/112/22, від 07 вересня 2022 року в справі № 910/16579/20, про те, що особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів; фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний; мета оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Якщо кредитор уже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована; будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності з огляду на презумпцію фраудаторності правочину, вчиненого боржником на шкоду кредиторам.

Відповідно до пункту 89.1 ПК України право податкової застави виникає: у разі несплати у строки, встановлені цим Кодексом, суми грошового зобов`язання, самостійно визначеної платником податків у податковій декларації, - з дня, що настає за останнім днем зазначеного строку (підпункт 89.1.1). Суд не дав оцінки положенням цієї норми щодо статусу його активів після добровільного декларування податкових зобов`язань та їх несплати. Фактично на момент укладення договору дарування магазину відповідач мав добровільно задекларований податковий борг, який зобов`язаний був сплатити. Майно, на яке можна було б звернути стягнення з метою погашення податкового боргу, було відчужене боржником після виникнення податкового боргу протиправно. ГУ ДПС у Волинській області стверджує, що укладення оспорюваного правочину містять ознаки фраудаторного правочину. Учасники цивільних відносин (сторони договору дарування від 27 червня 2025 року) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (вищевказані договори) використовувалися учасниками для унеможливлення звернення стягнення на майно ОСОБА_1 , а відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення на його майно як боржника.

Позиція інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

16 червня 2025 року ОСОБА_1 подав податкову декларацію платника податку - ФОП за 2023 рік, відповідно до якої сума податку становить 563 999,24 грн.

02 липня 2025 року ОСОБА_1 подав податкову декларацію платника податку - ФОП за 2024 рік, відповідно до якої сума податку становить 756 924,86 грн.

ГУ ДПС у Волинській області 24 червня 2025 року за № 0006358-1304-0320 надіслано ОСОБА_1 податкову вимогу про наявність у нього станом на 20 червня 2025 року податкового боргу в сумі 563 999,24 грн та рішення про опис майна у податкову заставу від 24 червня 2025 року № 13233/6/03-20-13-04-06, які він особисто отримав 01 липня 2025 року, що підтверджується копією рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення.

Відповідно до інформації про наявність/відсутність заборгованості з ЄСВ/податкового боргу станом на 11 липня 2025 року в ОСОБА_1 наявний податковий борг в розмірі 1 320 924,10 грн. Стан - припинено, але не знято з обліку.

За відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 11 липня 2025 року об`єкт нерухомого майна реєстраційний номер 2691985907080 з типом будинок, магазин промислових товарів загальною площею 77 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору дарування серія та номер 1763, виданого приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Волошиним С. А. 27 червня 2025 року, був відчужений ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та здійснено державну реєстрацію права власності за індексним номером 79658583.

Із наданих приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Волошиним С. А. на ухвалу суду доказів, встановлено, що останнім 27 червня 2025 року за № 1763 було посвідчено договір дарування, відповідно до якого дарувальник ОСОБА_1 передав безоплатно у власність обдаровуваної ОСОБА_2 магазин промислових товарів/А-2/, загальною площею 77 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження в справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція)).

Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини від 20 липня 2006 року в справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можна вирішити у межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

В абзаці першому частини першої статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.

На підставі пункту 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовим є спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 серпня 2019 року в справі № 752/8287/18 зазначила, що під час визначення предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 квітня 2023 року в справі № 320/12137/20 указано, що з огляду на сутність і правову природу спірних правовідносин приписи процесуального закону мають превалюючу дію під час розв`язання колізій щодо обрання належної судової юрисдикції. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Якщо спір виник у сфері публічно-правових відносин - це унеможливлює розгляд справи в порядку іншого судочинства.

Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій, у межах яких такий суб`єкт може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин відповідну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Ці функції останній має виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.

Відповідно до статті 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

ПК України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків та зборів, а також відповідальність за порушення податкового законодавства. Цим Кодексом визначаються функції та правові основи діяльності контролюючих органів, визначених пунктом 41.1 статті 41 цього Кодексу, та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику (пункт 1.1 статті 1 ПК України).

Податком є обов`язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету або на єдиний рахунок, що справляється з платників податку відповідно до цього Кодексу (пункт 6.1 статті 6 ПК України).

Відповідно до пункту 15.1 статті 15 ПК України платниками податків визнаються фізичні особи (резиденти і нерезиденти України), юридичні особи (резиденти і нерезиденти України) та їх відокремлені підрозділи, які мають, одержують (передають) об`єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об`єктом оподаткування згідно з цим Кодексом або податковими законами, і на яких покладено обов`язок із сплати податків та зборів згідно з цим Кодексом.

Відповідно до підпункту 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 ПК України контролюючими органами є податкові органи (центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, його територіальні органи) - щодо дотримання законодавства з питань оподаткування (крім випадків, визначених підпунктом 41.1.2 цього пункту), законодавства з питань сплати єдиного внеску, а також щодо дотримання іншого законодавства, контроль за виконанням якого покладено на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, чи його територіальні органи.

Отже, у податкових правовідносинах контролюючий орган здійснює владні управлінські функції, а тому, як прямо зазначено в підпункті 14.1.241 пункту 14.1 статті 14 ПК України, є суб`єктом владних повноважень у значенні КАС України.

Статтею 20 ПК України визначено права контролюючих органів.

Пунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України визначено, що контролюючі органи мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

Заявляючи відповідний позов, контролюючий орган діє як суб`єкт владних повноважень, реалізуючи публічно-владні управлінські функції у публічно-правовій сфері податкових правовідносин, із забезпечення виконання конституційного обов`язку платника податків (стаття 67 Конституція України), тобто для забезпечення публічного порядку.

Отже, законом прямо встановлено непоширення цивільної юрисдикції на спори про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України.

Під час звернення контролюючого органу з позовом про визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, вони не є стороною оспорюваного правочину, не перебувають у цивільних правовідносинах зі сторонами договору та не є носіями власного «приватного» інтересу чи представниками приватного інтересу його сторін.

Розгляд спорів у межах цивільної юрисдикції за зверненням контролюючого органу з позовами про визнання недійсними правочинів та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами, призводить до того, що цей орган має довести порушення своїх прав та інтересів, проте оспорювані правочини в цьому випадку не зачіпають будь-яких прав та інтересів органів ДПС України, оскільки в цих правовідносинах такі органи реалізують виключно владні управлінські функції під час податкового контролю відповідно до ПК України.

Такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 травня 2025 року № 420/12471/22, яку апеляційний суд релевантно застосував, а також у постанові Верховного Суду в складі Касаційного адміністративного суду від 15 жовтня 2025 року в справі № 420/17140/21.

Велика Палата Верховного Суду в наведеній вище постанові виснувала, що справи за позовами контролюючого органу про визнання правочинів, укладених підприємствами, які не здійснювали господарської діяльності, що встановлено вироком суду, недійсними та застосування визначених законом наслідків їх недійсності підлягають розгляду адміністративними судами за правилами КАС України, оскільки такі спори пов`язані з реалізацією органами ДПС України компетенції щодо здійснення податкового контролю, а, отже, є публічно-правовими.

У цій справі ГУ ДПС у Волинській області звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати недійсним договір дарування магазину промислових товарів ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 ; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 ; визначити, що ОСОБА_1 належить магазин промислових товарів. Позов обґрунтований тим, що ФОП ОСОБА_1 , маючи податковий борг, уклав нотаріально посвідчений договір дарування магазину промислових товарів загальною площею 77 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 на користь матері - ОСОБА_2 . У такий спосіб майно, на яке можна було б звернути стягнення з метою погашення податкового боргу, відчужене боржником, оспорюваний договір дарування містить ознаки фраудаторного правочину, оскільки відповідач відчужив майно після отримання ним податкової вимоги про стягнення заборгованості. Тобто укладення договору дарування слугувало інструментом для подальшого ухилення від сплати податків.

Колегія суддів зазначає, що якщо зважити на предмет позову та суб`єктний склад сторін, зміст відносин, то спір у справі, яка перебуває на розгляді, підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки предмет (об`єкт) такого спору має публічно-владний управлінський характер і пов`язаний із застосуванням, тлумаченням публічно-правових норм.

Фактично контролюючий орган реалізує повноваження на втручання у приватноправові відносини шляхом звернення з позовом про визнання недійсним договору, що суперечить інтересам держави та суспільства, і застосування встановлених законом правових наслідків недійсності такого договору в межах публічно-правових відносин щодо адміністрування сплати податків, зборів, платежів у єдності матеріального та процесуального вимірів. Сфера виникнення спору має загальнозначущий та загальносуспільний характер, зумовлена реалізацією публічного інтересу, тому що податковий орган як суб`єкт з особливим правовим статусом втручається в приватноправові відносини, що виникли на підставі договору, не з власного (приватного) інтересу, а виконуючи повноваження публічного контролю у сфері оподаткування з метою забезпечення національної економічної безпеки шляхом реалізації функції мобілізації фінансових ресурсів. Таке втручання ґрунтується на компетенції контролюючого органу і має характер «владного розпорядження» для припинення дискримінації держави, що слугуватиме запобіжником проти завдання збитків державі.

Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду про те, що спір у цій справі віднесений до юрисдикції адміністративного суду, що виключає його розгляд в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Наведена норма застосована апеляційним судом правильно.

Заявник посилається в касаційній скарзі на висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц, від 07 жовтня 2019 року в справі № 755/17944/18, від 17 вересня 2020 року в справі № 904/4262/17, від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19, від 22 травня 2024 року в справі № 924/408/21, від 14 серпня 2024 року в справі № 504/112/22, від 07 вересня 2022 року в справі № 910/16579/20, про те, що особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів; фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний; мета оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Якщо кредитор уже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована; будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності з огляду на презумпцію фраудаторності правочину, вчиненого боржником на шкоду кредиторам.

Колегія суддів уважає безпідставними такі посилання в касаційній скарзі, адже наведена практика Верховного Суду, як й інші доводи заявника, стосується суті вирішення позовів про фраудаторність правочину, а в цій справі цивільний суд не є «судом, встановленим законом» для розгляду позову ГУ ДПС у Волинській області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування по суті.

Доводи касаційної скарги не містять спростувань юрисдикційної належності спору до адміністративних судів, та не дають підстав для висновку про порушення апеляційним судом норм процесуального права.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Щодо судових витрат

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу представника Головного управління Державної податкової служби у Волинській області - Сахарчука Андрія Андрійовича залишити без задоволення.

Постанову Волинського апеляційного суду від 29 грудня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. М. Ситнік

В. М. Ігнатенко

І. М. Фаловська