Постанова від 15 червня 2026 р. у справі №510/634/19 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 червня 2026 року

м. Київ

справа № 510/634/19

провадження № 61-14628св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Ренійська міська рада Одеської області, ОСОБА_2 ,

розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Вальченко Віталій Володимирович, на рішення Ренійського районного суду Одеської області від 12 березня 2025 року у складі судді Бошкова І. Д. та постанову Одеського апеляційного суду від 16 жовтня 2025 року у складі колегії суддів Коновалової В. А., Карташова О. Ю., Лозко Ю. П. у справі за позовом ОСОБА_1 до Ренійської міської ради Одеської області, ОСОБА_2 про визнання права власності на спадкове майно,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Ренійської міської ради Одеської області (далі - Ренійська міська рада) та ОСОБА_2 про визнання права власності на спадкове майно.

Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що після смерті її матері ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 відкрилася спадщина на належну останній 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 . Спадкоємцями першої черги за законом були позивач та її батько ОСОБА_5 , які прийняли спадщину.

Після смерті батька ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 відкрилася спадщина на належну йому частку квартири та успадковану ним частку після смерті дружини.

Позивач як спадкоємець першої черги подала заяву про прийняття спадщини у встановлений законом строк.

Зазначала, що нотаріус відмовив їй у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв`язку з відсутністю оригіналів правовстановлюючих документів на спірне майно.

Надалі позивачу стало відомо, що рішенням виконавчого комітету Ренійської міської ради від 21 грудня 2018 року № 157 квартиру АДРЕСА_1 надано ОСОБА_2 , а право власності на зазначене майно зареєстровано за територіальною громадою міста Рені на підставі рішення Ренійського районного суду Одеської області від 07 березня 2008 року у справі № 2-о-12/2008.

Посилаючись на те, що вказане судове рішення в подальшому було скасоване за нововиявленими обставинами, а рішенням Ренійського районного суду Одеської області від 08 лютого 2012 року у задоволенні заяви про передання спірної квартири як безхазяйного майна у комунальну власність відмовлено, позивач вважала, що Ренійська міська рада не мала правових підстав для державної реєстрації права комунальної власності на квартиру та подальшого розпорядження нею.

З урахуванням збільшення позовних вимог ОСОБА_1 просила суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення виконавчого комітету Ренійської міської ради Одеської області від 21 грудня 2018 року № 157 у частині надання ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 ;

- скасувати державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру за територіальною громадою міста Рені;

- визнати за нею право власності на спірну квартиру в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ренійський районний суд Одеської області рішенням від 12 березня 2025 року позов задовольнив.

Визнав протиправним та скасував рішення виконавчого комітету Ренійської міської ради від 21 грудня 2018 року № 157 «Про затвердження протоколу житлово-побутової комісії міськвиконкому № 22» у частині пункту 1.1, яким ОСОБА_2 надано квартиру АДРЕСА_1 .

Скасував державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 29496105) за територіальною громадою міста Рені в особі Ренійської міської ради, проведену на підставі рішення Ренійського районного суду Одеської області від 07 березня 2008 року у справі № 2-о-12/2008.

Визнав за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 35,80 кв. м, житловою площею 26,30 кв. м та підсобною площею 9,50 кв. м.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивач довела факт прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_4 та батька ОСОБА_5 відповідно до вимог статті 549 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР 1963 року).

Суд установив, що після смерті матері спадщину у вигляді 1/2 частки спірної квартири фактично прийняли її чоловік та дочка, а після смерті батька позивач у встановлений законом строк подала заяву про прийняття спадщини та відкрила спадкову справу.

Урахувавши, що позивач прийняла спадщину на все спірне майно та не відмовлялася від неї, а також те, що нотаріус відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину через відсутність оригіналів правовстановлюючих документів, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання за нею права власності на квартиру в порядку спадкування за законом.

Крім того, суд установив, що рішення Ренійського районного суду Одеської області від 07 березня 2008 року, на підставі якого спірну квартиру передано до комунальної власності територіальної громади міста Рені, ухвалою цього ж суду від 12 грудня 2011 року було скасовано за нововиявленими обставинами, а рішенням від 08 лютого 2012 року у задоволенні заяви виконавчого комітету Ренійської міської ради про передання спірного майна як безхазяйного у комунальну власність відмовлено.

За таких обставин суд дійшов висновку, що виконавчий комітет Ренійської міської ради не мав правових підстав розпоряджатися спірною квартирою та приймати рішення від 21 грудня 2018 року № 157 у частині надання її ОСОБА_2 , а тому визнав зазначене рішення протиправним і скасував його.

Також суд керувався тим, що право комунальної власності на квартиру було зареєстровано на підставі судового рішення, яке в подальшому скасовано, а тому державна реєстрація права власності за територіальною громадою міста Рені підлягає скасуванню як така, що не має належної правової підстави.

Відхиляючи заяву відповідачів про застосування позовної давності, суд зазначив, що про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за територіальною громадою та про розпорядження цим майном позивач дізналася лише у 2019 році, а тому звернулася до суду в межах установленого законом строку.

З огляду на наведене суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позову в повному обсязі.

Одеський апеляційний суд постановою від 16 жовтня 2025 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Вальченком В. В., задовольнив частково.

Рішення Ренійського районного суду Одеської області від 12 березня 2025 року в частині задоволення позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету Ренійської міської ради від 21 грудня 2018 року № 157 «Про затвердження протоколу житлово-побутової комісії міськвиконкому № 22» у частині пункту 1.1 скасував та ухвалив у цій частині нове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Ренійської міської ради та ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету Ренійської міської ради від 21 грудня 2018 року № 157 «Про затвердження протоколу житлово-побутової комісії міськвиконкому № 22» у частині пункту 1.1, яким ОСОБА_2 надано квартиру АДРЕСА_1 , відмовив.

В іншій частині рішення Ренійського районного суду Одеської області від 12 березня 2025 року залишив без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та дійшов обґрунтованого висновку про прийняття ОСОБА_1 спадщини після смерті матері ОСОБА_4 та батька ОСОБА_5 , а також про наявність підстав для визнання за нею права власності на спірну квартиру в порядку спадкування за законом.

Також апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для скасування державної реєстрації права комунальної власності на спірну квартиру, оскільки така реєстрація була здійснена на підставі рішення Ренійського районного суду Одеської області від 07 березня 2008 року, яке в подальшому було скасоване за нововиявленими обставинами, а рішенням від 08 лютого 2012 року у задоволенні заяви виконавчого комітету Ренійської міської ради про передання спірного майна як безхазяйного у комунальну власність відмовлено.

Відхиляючи доводи апеляційної скарги щодо відсутності підстав для судового захисту спадкових прав, апеляційний суд зазначив, що позивачу постановою державного нотаріуса відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв`язку з відсутністю оригіналів правовстановлюючих документів на нерухоме майно, а тому звернення до суду з вимогою про визнання права власності на спадкове майно є належним способом захисту її прав.

Не погодився апеляційний суд і з доводами апеляційної скарги щодо недоведеності родинних відносин між позивачем та спадкодавцями. Суд зазначив, що надані позивачем свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб та витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян підтверджують, що ОСОБА_5 є батьком позивача, а розбіжності у написанні по батькові спадкодавця (« ОСОБА_6 » та « ОСОБА_7 ») зумовлені перекладом документів з російської мови українською та не спростовують тотожності особи спадкодавця.

Разом із тим апеляційний суд дійшов висновку про помилковість задоволення судом першої інстанції позовних вимог щодо визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету Ренійської міської ради від 21 грудня 2018 року № 157 у частині пункту 1.1, зазначивши, що належним відповідачем за такими вимогами мав бути виконавчий комітет Ренійської міської ради як юридична особа, яка прийняла оспорюване рішення, тоді як позов у цій частині пред`явлено лише до Ренійської міської ради та ОСОБА_2 , а клопотання про залучення виконавчого комітету як співвідповідача позивач не заявляла.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У листопаді 2025 року ОСОБА_2 через представника ОСОБА_8 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Ренійського районного суду Одеської області від 12 березня 2025 року та постанову Одеського апеляційного суду від 16 жовтня 2025 року у частині задоволення позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на спадкове майно відмовити в повному обсязі.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13, від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16, від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16, від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20, від 29 листопада 2023 року у справі № 638/18026/19.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 обґрунтовує тим, що позивач обрала неналежний спосіб захисту порушеного права, оскільки фактично не володіє спірною квартирою, а тому у разі порушення її прав належним способом захисту міг бути лише віндикаційний позов про витребування майна з чужого незаконного володіння, а не вимоги про визнання права власності та скасування державної реєстрації права власності за іншою особою. На думку заявника, задоволення заявлених позовних вимог саме собою не призведе до відновлення порушеного права позивача.

Також указує, що суди безпідставно застосували положення частини четвертої статті 82 ЦПК України та фактично надали преюдиційне значення рішенню Ренійського районного суду Одеської області від 08 лютого 2012 року, ухваленому в порядку окремого провадження. На переконання заявника, зазначеним рішенням не вирішувався спір про право власності на квартиру та не встановлювався факт належності спірного майна позивачу, а лише було відмовлено у переданні майна до комунальної власності у зв`язку з наявністю спадкоємця. Крім того, він не був учасником тієї справи, тому має право спростовувати встановлені у ній обставини.

Крім цього, заявник стверджує, що суди не з`ясували належним чином питання належності спірної квартири спадкодавцю ОСОБА_5 , оскільки в наявних у справі документах містяться розбіжності щодо його по батькові (« ОСОБА_6 » та « ОСОБА_7 »). Вважає, що за відсутності належних доказів тотожності особи спадкодавця та особи, зазначеної у правовстановлюючих документах на квартиру, висновок про належність спірного майна спадкодавцю є передчасним.

Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.ухвалою від 05 грудня 2025 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Ренійського районного суду Одеської області.

23 лютого 2026 року матеріали справи № 510/634/19 надійшли до Верховного Суду.

Розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 03 червня 2026 року призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями у зв`язку з обранням судді Тітова М. Ю. до Великої Палати Верховного Суду.

Протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів справу призначено судді-доповідачеві Петрову Є. В., судді, які входять до складу колегії: Грушицький А. І., Литвиненко І. В.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

На підставі свідоцтва про право власності на житло від 07 липня 2000 року № НОМЕР_1 квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в рівних частках.

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 . Після її смерті відкрилася спадщина на належну їй 1/2 частку зазначеної квартири. Спадкоємцями першої черги за законом були чоловік ОСОБА_5 та дочка ОСОБА_1 .

У встановлений законом строк спадкова справа після смерті ОСОБА_4 не відкривалася, однак ОСОБА_5 , який проживав разом зі спадкодавицею, фактично прийняв спадщину шляхом вступу в управління та володіння спадковим майном.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_5 . Після його смерті відкрилася спадщина на належну йому 1/2 частку квартири та успадковану ним після смерті дружини 1/4 частку квартири.

18 березня 2004 року ОСОБА_1 звернулася до Ренійської районної державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті батька, у зв`язку з чим була заведена спадкова справа № 96/04.

Ренійський районний суд Одеської області рішенням від 07 березня 2008 року у справі № 2-о-12/2008 передав спірну квартиру до комунальної власності територіальної громади міста Рені як безхазяйне майно. На підставі цього рішення право комунальної власності було зареєстровано за територіальною громадою міста Рені в особі Ренійської міської ради.

Ренійський районний суд Одеської області ухвалою від 12 грудня 2011 року скасував зазначене рішення за нововиявленими обставинами, а рішенням від 08 лютого 2012 року у задоволенні заяви виконавчого комітету Ренійської міської ради про передання спірної квартири як безхазяйного нерухомого майна у комунальну власність відмовив.

Виконавчий комітет Ренійської міської ради рішенням від 21 грудня 2018 року № 157 «Про затвердження протоколу житлово-побутової комісії міськвиконкому № 22» надав ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 .

Державний нотаріус Ренійської районної державної нотаріальної контори постановою від 15 січня 2019 року відмовив ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у зв`язку з ненаданням оригіналів правовстановлюючих документів на квартиру.

Суди також з`ясували, що ОСОБА_9 , зазначений у свідоцтві про право власності на житло, свідоцтві про шлюб та свідоцтві про народження позивача, і ОСОБА_5 , зазначений у свідоцтві про смерть та інших документах, є однією й тією самою особою, а розбіжності у написанні по батькові зумовлені перекладом документів з російської мови українською.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційної скарги рішення суду першої інстанції в нескасованій після апеляційного перегляду частині та постанова апеляційного суду оскаржуються лише в частині задоволення позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності на спірну квартиру за територіальною громадою міста Рені в особі Ренійської міської ради та визнання за ОСОБА_1 права власності на зазначену квартиру в порядку спадкування за законом.

У частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету Ренійської міської ради від 21 грудня 2018 року № 157 постанова апеляційного суду не оскаржується, а тому відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядається.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється під час розгляду справи по суті та є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові (постанова Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18).

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15 (пункт 14)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

У справі, що переглядається, суди встановили, що батькам позивача ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на праві спільної сумісної власності належала квартира АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 07 липня 2000 року № НОМЕР_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 . Після її смерті відкрилася спадщина на належну їй 1/2 частку спірної квартири.

Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, які виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання ним чинності, положення цього Кодексу застосовуються лише до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Згідно з пунктом 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила книги шостої цього Кодексу застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким зі спадкоємців до набрання ним чинності.

Оскільки спадщина після смерті ОСОБА_4 відкрилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто до набрання чинності 01 січня 2004 року ЦК України, а суди встановили, що її чоловік ОСОБА_5 , який проживав разом зі спадкодавицею, прийняв спадщину шляхом фактичного вступу в управління та володіння спадковим майном, до правовідносин щодо спадкування після смерті ОСОБА_4 підлягають застосуванню норми ЦК Української РСР 1963 року.

Згідно зі статтею 524 ЦК Української РСР 1963 року спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден з спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави.

Відповідно до статті 525 ЦК Української РСР 1963 року часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений в статті 21 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 529 ЦК Української РСР 1963 року при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті.

Відповідно до статті 548 ЦК Української РСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Особи, для яких право спадкоємства виникає лише у випадку неприйняття спадщини іншими спадкоємцями, можуть заявити про свою згоду прийняти спадщину протягом строку, що залишився для прийняття спадщини. Якщо строк, що залишився, менше трьох місяців, він продовжується до трьох місяців.

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_5 . Після його смерті відкрилася спадщина на належну йому частку квартири та успадковану ним після смерті дружини частку цього майна.

Суди встановили, що 18 березня 2004 року ОСОБА_1 звернулася до Ренійської районної державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті батька, на підставі якої була заведена спадкова справа № 96/04.

Отже, станом на 01 січня 2004 року спадщина після смерті ОСОБА_5 ще не була прийнята жодним зі спадкоємців, а тому до цих правовідносин підлягають застосуванню положення пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України та правила книги шостої ЦК України.

Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

У статтях 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.

Згідно з частинами першою-третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину і на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, повинен подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Установивши, що після смерті ОСОБА_4 її чоловік ОСОБА_5 прийняв спадщину шляхом фактичного вступу в управління та володіння спадковим майном, а після смерті ОСОБА_5 . ОСОБА_1 у встановлений законом строк подала заяву про прийняття спадщини, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про прийняття позивачем спадщини після смерті батька, до складу якої входили як належна йому частка спірної квартири, так і успадкована ним після смерті дружини частка цього майна, а отже, про набуття нею права власності на спірну квартиру в цілому в порядку спадкування за законом.

Доводи касаційної скарги про те, що суди безпідставно поклали в основу своїх висновків рішення Ренійського районного суду Одеської області від 08 лютого 2012 року та надали йому преюдиційне значення, не заслуговують на увагу.

Зі змісту оскаржуваних судових рішень відомо, що висновок про прийняття позивачем спадщини ґрунтується не лише на обставинах, установлених зазначеним рішенням суду, а й на інших досліджених судами доказах, зокрема матеріалах спадкової справи, документах, які підтверджують родинні відносини позивача зі спадкодавцями, заяві про прийняття спадщини, а також відсутності інших спадкоємців, які заявили б права на спірне майно.

Отже, суди не звільнили себе від обов`язку самостійно встановити обставини справи та надати оцінку зібраним у справі доказам, а тому доводи касаційної скарги про порушення положень частини четвертої статті 82 ЦПК України є безпідставними.

Не можуть бути підставою для скасування судових рішень і доводи касаційної скарги про обрання позивачем неналежного способу захисту.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим таким порушенням (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16, від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19, від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18).

У постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позивач самостійно визначає порушене, невизнане або оспорюване право чи охоронюваний законом інтерес, за захистом якого звертається до суду, а суд під час розгляду справи перевіряє обґрунтованість обраного способу захисту та його ефективність щодо відновлення порушеного права.

Велика Палата Верховного Суду також неодноразово наголошувала, що надміру формалізований підхід до заявлених позовних вимог суперечить завданням цивільного судочинства щодо ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів особи. Диспозитивність як одна з основних засад цивільного судочинства передбачає право позивача самостійно визначати спосіб судового захисту, тоді як суд не вправі формулювати позовні вимоги замість нього. Якщо заявлена вимога здатна забезпечити ефективний захист порушеного права, суд не повинен відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань, оскільки це призведе до необхідності повторного звернення до суду та не відповідатиме принципам верховенства права і процесуальної економії (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду наголосила, що сам собою факт існування іншого способу захисту не свідчить про неналежність обраного позивачем способу захисту. Залежно від характеру порушення права особа може вимагати його захисту різними способами, зокрема шляхом визнання права, відновлення становища, яке існувало до порушення права, або скасування державної реєстрації речового права.

Звертаючись до суду, ОСОБА_1 посилалася на неможливість оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку через відсутність правовстановлюючих документів на спірне майно та наявність державної реєстрації права власності на квартиру за територіальною громадою міста Рені.

За таких обставин заявлені нею вимоги про визнання права власності на спадкове майно та скасування державної реєстрації права комунальної власності були спрямовані на усунення перешкод у реалізації спадкових прав та відновлення становища, яке існувало до порушення права.

Верховний Суд у постанові від 26 листопада 2025 року у справі № 496/1225/17 (провадження № 61-3248св25) зазначив, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу відкриття спадщини, а відсутність свідоцтва про право на спадщину чи державної реєстрації права власності не позбавляє його прав щодо спадкового майна. Такий спадкоємець вправі захищати свої порушені права із застосуванням способів захисту, передбачених цивільним законодавством, залежно від характеру допущеного порушення.

Отже, саме собою неоформлення позивачем права власності на спадкове майно в нотаріальному порядку не позбавляло її права звернутися до суду за захистом своїх спадкових прав та обрати спосіб захисту, який є ефективним за встановлених обставин справи.

При цьому суди встановили, що право власності на спірну квартиру було зареєстровано за територіальною громадою міста Рені в особі Ренійської міської ради на підставі рішення Ренійського районного суду Одеської області від 07 березня 2008 року у справі № 2-о-12/2008, яке ухвалою цього ж суду від 12 грудня 2011 року було скасовано за нововиявленими обставинами, а рішенням від 08 лютого 2012 року у задоволенні заяви про передання спірного нерухомого майна у комунальну власність відмовлено.

Отже, після скасування рішення суду від 07 березня 2008 року відпала правова підстава для державної реєстрації права комунальної власності на спірну квартиру, а тому суди дійшли обґрунтованих висновків про наявність підстав для її скасування.

Встановлене судами порушення прав позивача полягало не у фактичному володінні чи користуванні квартирою іншою особою, а насамперед у державній реєстрації права власності на спірне майно за територіальною громадою та подальшому розпорядженні ним як об`єктом комунальної власності.

Посилання заявника на правові висновки Верховного Суду щодо застосування віндикаційного позову не спростовують правильності висновків судів у цій справі, оскільки наведені постанови стосуються спорів про витребування майна з чужого незаконного володіння, у яких вирішувалося питання щодо належного способу захисту права власника за наявності фактичного володіння майном іншою особою.

Натомість у справі, яка переглядається, спір виник у зв`язку з неможливістю оформлення позивачем спадкових прав на нерухоме майно внаслідок державної реєстрації права власності на нього за територіальною громадою. Тому характер спірних правовідносин, предмет позову та встановлені судами фактичні обставини істотно відрізняються від тих, що були підставою для формування відповідних правових висновків Верховного Суду, а отже, підстав для їх застосування у цій справі немає.

Сам собою факт того, що за інших фактичних обставин захист права власника може здійснюватися шляхом пред`явлення віндикаційного позову, не свідчить про неналежність обраного позивачем способу захисту та не є підставою для відмови у позові. Тому висновки судів про необхідність скасування відповідної державної реєстрації та визнання права власності на спадкове майно як способів відновлення порушеного права є правильними.

Безпідставними є і доводи касаційної скарги про недоведеність належності спірного майна спадкодавцю у зв`язку з розбіжностями у написанні його по батькові.

Суди встановили, що свідоцтво про право власності на житло, свідоцтво про шлюб, свідоцтво про народження позивача, витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян та інші наявні у справі документи в сукупності підтверджують, що ОСОБА_9 та ОСОБА_5 є однією й тією самою особою, а розбіжності у написанні по батькові зумовлені перекладом документів з російської мови українською.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що суд першої інстанції в нескасованій після апеляційного перегляду частині та суд апеляційної інстанції правильно встановили фактичні обставини справи, надали належну правову оцінку зібраним доказам та правильно застосували норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

Доводи касаційної скарги зазначених висновків не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник у касаційній скарзі.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції у нескасованій після апеляційного перегляду частині та постанова апеляційного суду - без змін відповідно до статті 401 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_8 , залишити без задоволення.

Рішення Ренійського районного суду Одеської області від 12 березня 2025 року у нескасованій після апеляційного перегляду частині та постанову Одеського апеляційного суду від 16 жовтня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко