Постанова від 14 червня 2026 р. у справі №133/602/26 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 133/602/26

Провадження № 33/801/592/2026

Категорія: 149

Головуючий у суді 1-ї інстанції Гуменюк О. О.

Доповідач: Войтко Ю. Б.

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 червня 2026 рокум. Вінниця

Суддя Вінницького апеляційного суду Войтко Ю. Б.,

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 12 травня 2026 року у справі про притягнення до адміністративної відповідальності

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , військовослужбовця,

за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 126 КУпАП,

встановив:

Постановою судді Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 12 травня 2026 року ОСОБА_1 ,. визнано винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 126 КУпАП, та накладено на нього адміністративне стягнення у виді штрафу у розмірі двох тисяч чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 40800 грн., з позбавленням права керування транспортними засобами на строк 5 років без оплатного вилучення транспортного засобу.

Відповідно до обставин встановлених судовим рішенням, 05.02.2026 о 01:30 год с. Махнівка, Хмільницького району, Вінницької області на АД М-21 242 км, ОСОБА_1 керував транспортним засобом SSANGYONG KYRON, н.з. НОМЕР_1 , не маючи права керування транспортним засобом, чим повторно протягом року, вчинив правопорушення передбачене за ч. 2 ст. 126 КУпАП, чим порушив п 2.1.а Правил дорожнього руху, за що відповідальності передбачена ч. 5 ст. 126 КУпАП.

Не погодившись з постановою Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 12 травня 2026 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає її незаконною та такою, що не відповідає обставинам справи, просить оскаржувану постанову скасувати, а провадження у справі закрити за відсутністю в його діях складу правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 126 КУпАП.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції не врахував обставину перебування ОСОБА_1 на дійсній військовій службі у військовій частині НОМЕР_2 Збройних Сил України в період дії воєнного стану. Скаржник є учасником бойових дій та виконує бойові завдання з відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України, що підтверджується копіями військового квитка, довідки за формою № 5 та посвідчення учасника бойових дій.

Як убачається з письмових пояснень та відеозапису, ОСОБА_1 , перебуваючи у військовій формі та керуючи автомобілем із розпізнавальними знаками Збройних Сил України, повідомив працівника поліції про те, що є військовослужбовцем і здійснює перевезення військового транспортного засобу на виконання розпорядження командування з метою його ремонту та подальшого повернення до району виконання бойових завдань. На підтвердження зазначених обставин він надав працівникові поліції військовий квиток та супровідні документи на транспортний засіб, видані командуванням військової частини. Незважаючи на це, працівник поліції проігнорував наведені пояснення та склав протокол про адміністративне правопорушення.

Поза увагою суду залишилися доводи апеляційної скарги та письмові пояснення щодо того, що наказом командира військової частини НОМЕР_2 від 21.03.2023 № 82 сержанта за мобілізацією ОСОБА_1 після завершення навчання у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного було призначено на посаду старшого пожежного роти забезпечення.

У подальшому, у зв`язку зі службовою необхідністю, наказом командира військової частини НОМЕР_2 від 01.10.2025 № 276 ОСОБА_1 було призначено на посаду старшого водія пожежної обслуги батальйону матеріального забезпечення військової частини НОМЕР_2 .

Суд також не надав належної оцінки тому, що між винесенням постанови про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за частиною другою статті 126 КУпАП та складенням 21.02.2026 протоколу за частиною п`ятою статті 126 КУпАП минув незначний проміжок часу, що узгоджується з його поясненнями. За таких обставин безпідставно не було взято до уваги, що скаржник, будучи військовослужбовцем, виконував функції водія вимушено, перебуваючи у стані крайньої необхідності, а тому відповідно до статті 17 КУпАП не підлягав адміністративній відповідальності.

Крайня необхідність у цьому випадку полягала в тому, що під час дії воєнного стану ОСОБА_1 діяв з метою усунення небезпеки, яка загрожувала державній безпеці та інтересам народу України внаслідок збройної агресії Російської Федерації.

Крім того, матеріали справи не містять доказів вчинення ОСОБА_1 будь-яких інших порушень Правил дорожнього руху України під час керування службовим транспортним засобом.

04 червня 2026 року ОСОБА_1 до Вінницького апеляційного суду подано клопотання про врахування додаткових пояснень та долучення до матеріалів справи нових доказів.

Розглянувши зазначене клопотання, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для його задоволення з огляду на таке.

Відповідно до вимог Інструкції з діловодства у Збройних Силах України, затвердженої наказом Головнокомандувача Збройних Сил України від 31 січня 2024 року № 40, довідка як службовий документ повинна оформлятися з дотриманням установлених правил та містити обов`язкові реквізити, зокрема найменування військової частини (установи), назву документа, дату видачі, реєстраційний номер, текст документа, підпис уповноваженої посадової особи та інші необхідні реквізити.

Долучений до клопотання документ, який скаржник визначає як довідку командира РЗБ БМЗ ОСОБА_2 , не містить обов`язкових реквізитів службового документа, а саме: найменування військової частини, назви документа «Довідка», дати складання, реєстраційного номера та не оформлений на відповідному бланку військової частини.

За таких обставин зазначений документ не відповідає вимогам до оформлення офіційних документів, а тому не може бути визнаний належним та допустимим доказом у розумінні процесуального закону і не приймається апеляційним судом до уваги.

Крім того, вказаний документ не був предметом дослідження суду першої інстанції та відсутній серед доказів, на підставі яких ухвалено оскаржувану постанову.

Відповідно до положень статті 294 КУпАП та загальних засад апеляційного перегляду справ, подання нових доказів в апеляційному суді допускається лише за умови обґрунтування неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від особи, яка їх подає.

Разом з тим скаржником не наведено переконливих доводів та не надано жодних доказів на підтвердження неможливості подання зазначеного документа під час розгляду справи судом першої інстанції.

Більше того, відомості, викладені у поданому документі, стосуються обставин, які були відомі стороні захисту на момент розгляду справи місцевим судом, досліджувалися судом та отримали відповідну правову оцінку при ухваленні рішення.

За таких обставин підстав для прийняття поданого документа як нового доказу та його долучення до матеріалів справи апеляційний суд не вбачає, у зв`язку з чим у задоволенні клопотання ОСОБА_1 слід відмовити, а перегляд справи здійснювати на підставі доказів, які були предметом дослідження суду першої інстанції.

В судовому засіданні захисник ОСОБА_1 - адвокат Голівський В. В. підтримав доводи апеляційної скарги, просить її задовольнити.

Дослідивши матеріали адміністративної справи, доводи апеляційної скарги, пояснення захисника Голівського В. В. суд приходить до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Апеляційний суд, враховуючи положення ст. 294 КУпАП, переглядає справу в межах апеляційної скарги.

Відповідно до вимог ст. ст. 245, 251, 252, 280 КУпАП суд зобов`язаний повно, всебічно та об`єктивно з`ясувати всі обставини справи, встановити чи було вчинено адміністративне правопорушення та чи винна особа у його вчиненні, дослідити наявні у справі докази, дати їм належну правову оцінку і в залежності від встановленого, прийняти мотивоване законне рішення.

За змістом ст. 7 КУпАП, провадження у справах про адміністративні правопорушення повинно здійснюватися на основі суворого дотримання законності, а положеннями ст. 245 цього ж Кодексу визначено, що завданням провадження у справах про адміністративні правопорушення є всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її у точній відповідності з законом.

Відповідно до ст. 280 КУпАП, орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

З аналізу ст. ст. 251, 252 КУпАП слідує, що доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. При цьому, орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

Винуватість особи у вчиненні адміністративного правопорушення має бути безумовно доведено достатніми доказами, які установлюють об`єктивну істину у справі.

Пунктом 2 Загальних положень постанови Кабінету Міністрів України № 340 від 08 травня 1993 року «Про затвердження Положення про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами» регламентовано, що особи допускаються до керування транспортними засобами за наявності у них національного посвідчення водія України на право керування транспортними засобами відповідної категорії (далі – посвідчення водія), крім випадків встановлення особам тимчасового обмеження у праві керування транспортними засобами.

Посвідчення водія є документом, що посвідчує особу та її спеціальний статус у частині підтвердження права його власника на керування транспортними засобами.

Особа має лише одне посвідчення водія, що підтверджує її право на керування транспортними засобами діючих категорій, зазначених у ньому.

Відповідно до положень ст. 14 ЗУ «Про дорожній рух» учасники дорожнього руху зобов`язані знати і неухильно дотримуватись вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху, створювати безпечні умови для дорожнього руху, не завдавати своїми діями або бездіяльністю шкоди підприємствам, установам, організаціям і громадянам, виконувати розпорядження органів державного нагляду та контролю щодо дотримання законодавства про дорожній рух.

Водій зобов`язаний мати при собі та на вимогу поліцейського, а водії військових транспортних засобів – на вимогу посадових осіб військової інспекції безпеки дорожнього руху Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, пред`являти для перевірки посвідчення водія, реєстраційний документ на транспортний засіб, а у випадках, передбачених законодавством, - страховий поліс (сертифікат) про укладення договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (ст. 16 ЗУ «Про дорожній рух»).

Відповідно до положень п. п. 1.1, 1.3 Правил дорожнього руху, затверджених Постановою Кабінету міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306, ці Правила відповідно до ЗУ «Про дорожній рух» встановлюють єдиний порядок дорожнього руху на всій території України. Учасники дорожнього руху зобов`язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими.

Учасником дорожнього руху є особа, яка бере безпосередню участь у процесі руху на дорозі як пішохід, водій, пасажир, погонич тварин, велосипедист, а також особа, яка рухається в кріслі колісному; водієм є особа, яка керує транспортним засобом і має посвідчення водія (посвідчення тракториста-машиніста, тимчасовий дозвіл на право керування транспортним засобом, тимчасовий талон на право керування транспортним засобом) відповідної категорії. Водієм також є особа, яка навчає керуванню транспортним засобом, перебуваючи безпосередньо в транспортному засобі.

Пунктом 1.9 ПДР України, передбачено, що особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством.

Відповідно до п. 2.1 «а» Правил дорожнього руху встановлено, що водій механічного транспортного засобу повинен мати при собі посвідчення на право керування транспортним засобом відповідної категорії.

Згідно ч. 9 ст. 15 Закону України «Про дорожній рух» право на керування транспортними засобами відповідної категорії підтверджується посвідченням водія транспортного засобу з установленим терміном дії.

Диспозиція ч. 5 ст. 126 КУпАП передбачає відповідальність за повторне протягом року вчинення порушень, передбачених частинами другою - четвертою цієї статті, а саме:

- керування транспортним засобом особою, яка не має права керування таким транспортним засобом, або передача керування транспортним засобом особі, яка не має права керування таким транспортним засобом (ч. 2 ст. 126 КУпАП);

- керування транспортним засобом особою, стосовно якої встановлено тимчасове обмеження у праві керування транспортними засобами (ч. 3 ст. 126 КУпАП);

- керування транспортним засобом особою, позбавленою права керування транспортними засобами (ч. 4 ст. 126 КУпАП).

У рішенні ЄСПЛ від 25 березня 2021 року по справі «Сміляніч проти Хорватії», Суд наголошує, що автомобілі можуть стати небезпечними через безвідповідальне чи необережне використання і можуть спричинити суспільну шкоду, тому держава повинна прагнути запобіганню ДТП, забезпечуючи за допомогою адекватних мір стримування та превентивних заходів дотримання відповідних правил, спрямованих на зниження ризиків небезпеки необережної, безвідповідальної поведінки під час дорожнього руху (п.76).

Судом встановлено, що відповідно до змісту протоколу про адміністративне правопорушення серії ЕНА №6615620 від 05.02.2026 о 01:30 год с. Махнівка, Хмільницького району, Вінницької області на АД М-21 242 км, ОСОБА_1 керував транспортним засобом SSANGYONG KYRON, н.з. НОМЕР_1 , не маючи права керування транспортним засобом, чим повторно протягом року, вчинив правопорушення передбачене за ч. 2 ст. 126 КУпАП, чим порушив п 2.1.а Правил дорожнього руху.

Викладена у протоколі серії ЕНА №6615620 від 05.02.2026 фабула адміністративного правопорушення чітко відображає всі його істотні ознаки, а дії ОСОБА_1 кваліфіковані правильно за ч. 5 ст. 126 КУпАП.

Висновки суду першої інстанції про наявність вини ОСОБА_1 у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 126 КУпАП є правильними і узгоджуються з дослідженими судом доказами, а саме: протоколом про адміністративне правопорушення ЕПР1 № 597485 від 21.02.2026; копією постанови про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі серії ЕНА №6615620 від 05.02.2026, відповідно до якої на ОСОБА_1 накладено адміністративне стягнення у виді штрафу за адміністративне правопорушення передбачене ч. 2 ст. 126 КУпАП; поясненнями ОСОБА_3 від 21.02.2026; рапортом поліцейського від 21.02.2026; довідкою про притягнення особи до адміністративної відповідальні складеної відносно ОСОБА_1 та дослідженим відеозаписом з місця події, де відеофіксація велась на нагрудні бодікамери працівників поліції.

Керування транспортним засобом особою, яка не має права на керування транспортним засобом, вчинене повторно після накладення адміністративного стягнення, віднесене до грубих порушень правил безпеки руху, які вчинені навмисно і свідчать про підвищену суспільну шкідливість у зв`язку з чим і передбачена сувора відповідальність в порівнянні з іншими правопорушеннями.

Згідно зі статтею 251 КУпАП відеозапис належить до доказів у справі про адміністративне правопорушення. З метою всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи в їх сукупності судом апеляційної інстанції було досліджено відеозапис з нагрудної камери працівника поліції.

Із переглянутого відеозапису вбачається, що після зупинки транспортного засобу працівники поліції підійшли до водія, який повідомив, що повертається з відпустки. При цьому будь-яких відомостей про виконання ним службового завдання, перевезення військової техніки за наказом командування чи перебування у стані крайньої необхідності під час спілкування з працівниками поліції ним не повідомлялося.

Крім того, як убачається з матеріалів справи, апеляційної скарги та письмових пояснень ОСОБА_1 , останній не заперечував того факту, що на момент зупинки працівниками поліції не мав посвідчення водія та права на керування транспортними засобами відповідної категорії.

Водночас встановлено, що ОСОБА_1 керував транспортним засобом марки SSANGYONG KYRON, керування яким потребує наявності посвідчення водія категорії «В».

За таких обставин суд першої інстанції правильно кваліфікував дії ОСОБА_1 за частиною п`ятою статті 126 КУпАП як повторне протягом року керування транспортним засобом особою, яка не має права керування таким транспортним засобом, після притягнення її до адміністративної відповідальності за частиною другою статті 126 КУпАП, що повністю підтверджується дослідженими у справі доказами.

Не приймаються до уваги доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не врахував обставини проходження ОСОБА_1 військової служби у військовій частині НОМЕР_2 Збройних Сил України, його статус учасника бойових дій та виконання завдань із відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України.

Як убачається з матеріалів справи, зазначені обставини дійсно підтверджуються копіями військового квитка, посвідчення учасника бойових дій, довідкою за формою № 5, а також наказами командира військової частини щодо проходження служби та призначення ОСОБА_1 на відповідні посади.

Разом з тим сам по собі факт проходження військової служби, участі у бойових діях чи виконання службових обов`язків не звільняє особу від обов`язку додержуватися вимог законодавства у сфері безпеки дорожнього руху та не надає права керувати транспортним засобом без наявності посвідчення водія відповідної категорії.

Відповідно до частини дев`ятої статті 15 Закону України «Про дорожній рух» право на керування транспортними засобами відповідної категорії підтверджується посвідченням водія. Згідно з пунктом 2.1 «а» Правил дорожнього руху України водій механічного транспортного засобу зобов`язаний мати при собі посвідчення на право керування транспортним засобом відповідної категорії. Вказані вимоги є загальнообов`язковими для всіх учасників дорожнього руху незалежно від їхнього статусу, посади чи місця проходження служби.

Відповідно до Положення по підготовці водіїв та інших фахівців автомобільної служби у Збройних Силах України та допуску їх до керування транспортними засобами, затверджено наказом Міністра оборони України від 10.01.97 N 5 (у редакції наказу Міністра оборони України від 27.07.2011 N 453), яке визначає порядок допуску водіїв до керування транспортними засобами Збройних Сил України різних категорій, кваліфікаційні характеристики професій водіїв транспортних засобів та організацію підготовки водіїв та інших фахівців автомобільної служби Збройних Сил України, присвоєння військовослужбовцям Збройних Сил України кваліфікації водія, визначено, що водії автомобілів, трактористи-машиністи, механіки-водії багатовісних спеціальних колісних шасі та тягачів, гусеничних машин (далі - водії) мають право керувати лише транспортними засобами відкритих категорій. Водії транспортних засобів інших категорій допускаються до керування ними після перепідготовки та одержання посвідчення водія відповідної категорії (п. 2.1. Положення).

Із письмових пояснень ОСОБА_1 та відеозапису, дослідженого судом апеляційної інстанції, вбачається, що під час зупинки транспортного засобу він дійсно повідомляв працівників поліції про проходження військової служби та надав документи, пов`язані з транспортним засобом.

Однак такі обставини не спростовують встановленого факту відсутності у нього права на керування транспортним засобом та не виключають складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною п`ятою статті 126 КУпАП.

Також не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 діяв у стані крайньої необхідності.

Відповідно до статті 17 Кодексу України про адміністративні правопорушення особа, яка діяла в стані крайньої необхідності, необхідної оборони або перебувала у стані неосудності, не підлягає адміністративній відповідальності.

Згідно зі статтею 18 Кодексу України про адміністративні правопорушення не є адміністративним правопорушенням дія, яка хоча і передбачена цим Кодексом або іншими законами, що встановлюють відповідальність за адміністративні правопорушення, але вчинена у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, яка загрожує державному чи громадському порядку, власності, правам і свободам громадян або встановленому порядку управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами та якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена.

З аналізу наведених норм закону вбачається, що для визнання стану крайньої необхідності повинна існувати сукупність обов`язкових умов: наявність реальної та безпосередньої небезпеки; неможливість усунення такої небезпеки іншими засобами; а також співмірність заподіяної та відверненої шкоди. Відсутність хоча б однієї з наведених умов виключає можливість застосування положень статей 17 та 18 КУпАП.

Разом із тим матеріали справи не містять належних та допустимих доказів існування безпосередньої небезпеки, яка вимагала б негайного керування транспортним засобом саме ОСОБА_1 без наявності права на керування. Як правильно зазначено місцевим судом, що надані стороною захисту документи, зокрема лист-зобов`язання командира військової частини, підтверджують лише факт необхідності переміщення транспортного засобу, однак не підтверджують існування такої небезпеки, яка не могла бути усунута іншим способом.

Крім того, матеріали справи не містять жодних доказів того, що перевезення транспортного засобу не могло бути забезпечене іншою особою, яка мала відповідне посвідчення водія та право на керування транспортними засобами категорії «В». Не встановлено й обставин, які б свідчили про відсутність у командування військової частини можливості залучити до виконання такого завдання іншого військовослужбовця або працівника, який має право керування транспортними засобами.

Більше того, як убачається з відеозапису з нагрудної камери працівника поліції, під час безпосереднього спілкування з поліцейськими ОСОБА_1 повідомив, що повертається з відпустки. Вказані пояснення не свідчать про наявність невідкладної ситуації або безпосередньої загрози, усунення якої вимагало б негайного порушення вимог законодавства про дорожній рух.

Отже, доводи сторони захисту про наявність стану крайньої необхідності ґрунтуються виключно на припущеннях та не підтверджені належними і допустимими доказами, у зв`язку з чим суд обґрунтовано відмовив у застосуванні положень статей 17 та 18 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Також не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що матеріали справи не містять доказів вчинення ОСОБА_1 будь-яких інших порушень Правил дорожнього руху України під час керування транспортним засобом.

Відповідальність за частиною п`ятою статті 126 Кодексу України про адміністративні правопорушення настає за сам факт повторного протягом року керування транспортним засобом особою, яка не має права керування таким транспортним засобом, незалежно від того, чи було при цьому допущено інші порушення Правил дорожнього руху.

Об`єктивна сторона зазначеного адміністративного правопорушення полягає саме у керуванні транспортним засобом особою, яка не має відповідного права на таке керування, а тому для встановлення складу цього правопорушення не вимагається доведення фактів перевищення швидкості руху, порушення правил маневрування, проїзду перехресть чи інших вимог Правил дорожнього руху.

Встановлені судом обставини та досліджені докази беззаперечно підтверджують факт керування ОСОБА_1 транспортним засобом марки SSANGYONG KYRON за відсутності права на керування транспортними засобами відповідної категорії, а також повторність такого порушення протягом року після притягнення його до адміністративної відповідальності за частиною другою статті 126 КУпАП.

Отже, відсутність у матеріалах справи відомостей про вчинення ОСОБА_1 інших порушень Правил дорожнього руху не спростовує наявності в його діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною п`ятою статті 126 Кодексу України про адміністративні правопорушення, та не впливає на правильність висновків суду першої інстанції.

Апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив обставини справи, правильно встановив фактичні обставини, надав належну оцінку зібраним доказам та дійшов обґрунтованого висновку про наявність у діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого частиною п`ятою статті 126 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків місцевого суду, зводяться до власного тлумачення обставин справи та переоцінки досліджених доказів, а тому не дають підстав для скасування чи зміни оскаржуваної постанови.

Отже, викладені обставини вказують на те, що місцевий суд повно і всебічно дослідив матеріали справи, дав правильну оцінку доказам та обґрунтовано визнав ОСОБА_1 винним у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 126 КУпАП, оскільки він повторно протягом року керував транспортним засобом, не маючи права керування таким транспортним засобом, чим порушив п.2.1 «а» Правил дорожнього руху, з чим погоджується і суд апеляційної інстанції.

Накладене судом першої інстанції адміністративне стягнення за вчинене ОСОБА_1 порушення Правил дорожнього руху за своїм видом та розміром узгоджується з вимогами ст. 33 КУпАП, а також відповідає передбаченій ст. 23 КУпАП меті стягнення - вихованню особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, та запобіганню вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

За таких обставин та з урахуванням положень статей 268, 294 КпАП України апеляційний суд вважає, що постанову Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 12 травня 2026 року слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Керуючись ст. 294 КУпАП, апеляційний суд,-

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Постанову Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 12 травня 2026 року про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 126 КУпАП, залишити без змін.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя апеляційного суду Ю. Б. Войтко