Постанова від 14 червня 2026 р. у справі №440/5239/25 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 червня 2026 р. Справа № 440/5239/25

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Присяжнюк О.В.,

Суддів: Спаскіна О.А. , Любчич Л.В. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 23.02.2026 року (ухвалене суддею Удовіченко С.О.) в справі № 440/5239/25

за позовом ОСОБА_1

до ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2

про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , в якому просив суд: визнати дії працівників ІНФОРМАЦІЯ_2 по факту фізичного затримання 14.04.2025 р., примусової доставки до приміщення ІНФОРМАЦІЯ_2 та послідуючого утримання під озброєною вартою протягом тридцяти годин не правомірними; визнати дії заступника начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 щодо примушення до повторного проходження військово-лікарської комісії, попри вже пройдену ВЛК 03.01.2025 р. у ІНФОРМАЦІЯ_2 , наданні підлеглим розпоряджень щодо обмеження пересування та врученню 15.04.2025 р. повістки № 1318 про відправку на військову службу неправомірними; зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_3 провести службове розслідування щодо фактів незаконного утримання та порушення норм поводження з особами, обмеженими у свободі пересування.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 23.02.2026 р. частково задоволено позов, а саме: визнано протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо доставлення ОСОБА_1 для проходження ВЛК та видання повістки на відправлення №1318; в решті позовних вимог відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, не застосування положення Конституції України, не враховано практику ЄСПЛ, неправильно застосовано норми адміністративного судочинства, просив рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог та ухвалити у зазначеній частині нове рішення, яким визнати протиправними дії працівників ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо незаконного утримання апелянта протягом приблизно 30 годин, визнати протиправними дії заступника начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 щодо примушення апелянта до повторного проходження військово-лікарської комісії та зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_4 провести службове розслідування за фактом незаконного утримання апелянта.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, а саме: Конституції України, Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи. Позивач вважає, що прийняте судом першої інстанції рішення не забезпечує повного та ефективного захисту його прав.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами.

Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг.

Судовим розглядом встановлено, що з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , є військовозобов`язаним та перебуває на обліку в ІНФОРМАЦІЯ_6 , дані уточнено вчасно 26.02.2025 р., що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів.

Згідно інформації з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів, сформованої 09.12.2024 р., ОСОБА_1 мав відстрочку до 01.10.2025 р., тип відстрочки - бронювання.

Згідно інформації з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів, сформованої 21.04.2025 р., ОСОБА_1 мав відстрочку до 2026-04-08, тип відстрочки - бронювання.

З матеріалів справи слідує, що ОСОБА_1 був доставлений до ІНФОРМАЦІЯ_2 , де останньому вручено повістку на відправлення №1318 18.04.2025 на 08:00.

Вважаючи, що ІНФОРМАЦІЯ_2 протиправно затримано позивача, примушено повторно пройти ВЛК та вручено повістку, останній звернувся до суду.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з протиправності дії ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо доставлення позивача для проходження ВЛК та видання повістки на відправлення №1318.

Відмовляючи в задоволенні інших позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що службове розслідування проводиться за зверненням заінтересованої особи до уповноваженого органу, а не зобов`язання адміністративним судом здійснити такі заходи.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції з наступних підстав.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 17 Конституції України, захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.

Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Указом Президента України від 24.02.2022 р. №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України" на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введений воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який діє по теперішній час.

Згідно з ст. 1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" від 12.05.2015 р. №389-VIII, воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Указом Президента України від 24.02.2022 р. №69/2022 "Про загальну мобілізацію" постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію. Згідно пункту 4 Указу №69/2022 призов військовозобов`язаних, резервістів та залучення транспортних засобів для забезпечення потреб Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, інших військових формувань України здійснити в обсягах, визначених згідно з мобілізаційними планами.

Правове регулювання відносин між Державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, загальні засади проходження в Україні військової служби, врегульовано положеннями Закону України "Про військовий обов`язок та військову службу" від 25.03.1992 р. №2232-XII (в подальшому - Закон № 2232-ХІІ).

За змістом ч. 1 ст. 1 Закону № 2232-ХІІ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Згідно ч. 2 ст. 1 Закону №2232-ХІІ, військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Відповідно до ч. 1 ст. 39 Закону №2232-ХІІ, призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію". На військову службу під час мобілізації призиваються резервісти та військовозобов`язані, які перебувають у запасі і не заброньовані в установленому порядку на період мобілізації, незалежно від місця їх перебування на військовому обліку. Призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації здійснюється для доукомплектування військових посад, передбачених штатами воєнного часу, у терміни, визначені мобілізаційними планами Збройних Сил України та інших військових формувань.

Згідно з ст. 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 р. р. №3543-ХІІ (в подальшому - Закон №3543-ХІІ), мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 23 Закону №3543-XII, не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані заброньовані на період мобілізації та на воєнний час за органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, а також за підприємствами, установами і організаціями в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, і перебувають на спеціальному військовому обліку.

Відповідно до п.п. 1, 8, 9, 11 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 р. №154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, інших містах, районах, районах у містах.

Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки відповідно до покладених на них завдань, крім іншого: ведуть військовий облік призовників, військовозобов`язаних та резервістів, а також облік громадян України, які уклали контракт добровольця територіальної оборони, ветеранів війни та військової служби, та інших осіб, які мають право на пенсійне забезпечення відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”; оформлюють та видають військово-облікові документи призовникам, військовозобов`язаним та резервістам; розглядають звернення військовослужбовців, працівників та членів їх сімей, а також громадян з питань, що належать до компетенції територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, а також ведуть прийом громадян, які звертаються із зазначених питань, видають необхідні довідки та інші документи.

Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, крім функцій, зазначених у пункті 9 цього Положення, зокрема, оформляють для військовозобов`язаних, резервістів відстрочки від призову під час мобілізації та в особливий період і воєнний час, які надаються в установленому порядку, а також ведуть їх спеціальний облік

Відповідно до п. 79 Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2022 р. № 1487 «Про затвердження Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів», районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки: організовують та ведуть військовий облік на території адміністративно-територіальної одиниці; здійснюють взяття, зняття або виключення з військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів у випадках, передбачених законодавством.

Судовим розглядом встановлено, що згідно інформації з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів, сформованої 09.12.2024, ОСОБА_1 мав відстрочку до 01.10.2025 р., тип відстрочки - бронювання, згідно інформації з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів, сформованої 21.04.2025, ОСОБА_1 мав відстрочку до 2026-04-08, тип відстрочки - бронювання.

Відповідно до змісту листа ІНФОРМАЦІЯ_2 від 08.05.2025 р. №9/3989 вбачається, що у зв`язку із відсутністю технічної можливості отримати дані про результат медичного огляду ВЛК ІНФОРМАЦІЯ_2 , існувала необхідність у визначенні ступеню придатності до військової служби, з метою подальшого призову на військову службу під час мобілізації, у зв`язку із відсутністю відстрочки від призову на військову службу, станом на 14.04.2025 р.

Однак, згідно відомостей з Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів, сформованої 21.04.2025 р. ОСОБА_1 визнаний придатним, дата ВЛК 03.01.2025 р.

Отже суд першої інстанції дійшов правильного висновку про визнання протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо доставлення ОСОБА_1 для проходження ВЛК та видання повістки на відправлення №1318.

Щодо доводів апеляційної скарги позивача про визнання протиправними дій ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо його затримання з подальшим утриманням у приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_1 суд апеляційної інстанції зазначає, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б підтверджували факт незаконного затримання та відповідно незаконного утримання ОСОБА_1 працівниками ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Наведені позивачем твердження не підтверджені належними та допустимими доказами.

Відповідно до ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу

В свою чергу, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки наділені повноваженнями щодо призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, незалежно від місця їх перебування на військовому обліку. При цьому, для перебування на військовому обліку, надання облікових даних, проходження медичного огляду для визначення ступеня придатності до військової служби та призову громадян на військову службу під час мобілізації, згода військовозобов`язаного не передбачена, оскільки це є їх обов`язком, що визначено законодавством України.

Із врахуванням вищевикладених обставин, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги в частині визнання протиправними дії працівників ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо незаконного утримання позивача та визнання протиправними дії заступника начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 щодо примушення позивача до повторного проходження військово-лікарської комісії задоволенню не підлягає.

З огляду на відсутність підстав для визнання протиправними дії працівників ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо незаконного утримання позивача протягом приблизно 30 годин, визнання протиправними дії заступника начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 щодо примушення позивача до повторного проходження військово-лікарської комісії, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що похідна позовна вимога ОСОБА_1 про зобов`язання ІНФОРМАЦІЯ_4 провести службове розслідування за фактом незаконного утримання позивача є безпідставна та задоволенню не підлягає.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції належним чином оцінив надані докази і на підставі встановленого обґрунтовано відмовив в задоволенні позовних вимог в частині позовних вимог про визнання протиправними дії працівників ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо незаконного утримання позивача протягом приблизно 30 годин, визнання протиправними дії заступника начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 щодо примушення позивача до повторного проходження військово-лікарської комісії та зобов`язання ІНФОРМАЦІЯ_4 провести службове розслідування за фактом незаконного утримання позивача.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27.09.2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 06.09.2005 р.; п. 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18.07.2006 р.; п. 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10.02.2010 р.; п. 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09.12.1994 р., п. 29).

Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку.

Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.

Таким чином, суд переглянувши, у межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, ретельно дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення із дотриманням вимог матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 23.02.2026 р. без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 23.02.2026 в справі № 440/5239/25 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду.

Головуючий суддя О.В. Присяжнюк

Судді О.А. Спаскін Л.В. Любчич