Рішення від 14 червня 2026 р. у справі №320/16986/25 — Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 червня 2026 року м. Київ справа №320/16986/25

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Горобцової Я.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом громадянина Грузії ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування рішення,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява громадянина Грузії ОСОБА_1 (далі - позивач) до Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області, в якій позивач просить суд:

визнати протиправним та скасувати рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 11.03.2025 року № 59 «про відкликання дозволу на імміграцію в Україні», прийнятого відносно громадянина Грузії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

визнати протиправним та скасувати рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 11.03.2025 року № 80112500106701/59/1 «про відкликання посвідки на постійне проживання», прийнятого відносно громадянина Грузії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

визнати протиправним та скасувати рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 1 1.03.2025 № 80101300100017926 «про примусове повернення до країни походження або іретьої країни іноземця бо особи без громадянства», прийнятого відносно громадянина Грузії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

призупинити дію рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 11.03.2025 року № 59 «про відкликання дозволу на імміграцію в Україні», прийнятого відносно громадянина Грузії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що постановити ухвалу та направити її для виконання до Державної міграційної служби України;

призупинити дію рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 11.03.2025 року № 80112500106701/59/1 «про відкликання посвідки на постійне проживання», прийнятого відносно громадянина Грузії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що постановити ухвалу та направити її для виконання до Державної міграційної служби України;

призупинити дію рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 11.03.2025 року № 80101300100017926 «про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця бо особи без громадянства», прийнятого відносно громадянина Грузії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що постановити ухвалу та направити її для виконання до Державної міграційної служби України;

зобов язати вчинити дії ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області, а саме: поновити громадянину Грузії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дозвіл на імміграцію № 46/03-0612 від 08.08.2007, та видалити відомості про відкликання йому зазначеного дозволу на імміграцію;

зобов язати вчинити дії ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області, а саме: поновити громадянину Грузії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 посвідку на постійне проживання у порядку обміну, та видалити відомості про відкликання йому посвідки на постійне проживання з відповідних реєстрів (баз даних);

зобов язати вчинити дії ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області, а саме: призупинити до набрання рішенням суду законної сили виконання рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина Грузії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та видалити відомості про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця з відповідних реєстрів (баз даних).

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначає, що оскаржуване рішення не відповідає критеріям, які встановлені частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України. Зокрема, у висновку Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області за результатами розгляду подання Управління стратегічних розслідувань в місті Києві Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України про відкликання дозволу на імміграцію в Україну не надано жодної оцінки доводам, які наведенні у поданні. До того ж у висновку відсутні посилання на будь-які докази, вирок суду, яким позивача засуджено до позбавлення волі.

Також позивач наголошує, що під час розгляду подання Управління стратегічних розслідувань в місті Києві Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України відповідачем не запитувались в ініціатора подання жодних додаткових доказів на підтвердження обставин, які викладені у ньому, не здійснено перевірку обставин, які, в силу положень Кодексу адміністративного судочинства України, мають бути підтверджені належними та допустимими доказами у розумінні статей 72, 73 вказаного Кодексу. Також при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не наведено належних та достатніх доказів на підтвердження наявності обґрунтованої необхідності відкликання позивачу дозволу на імміграцію в України з метою усунення загроз національній безпеці, громадському порядку в Україні та в чому полягає необхідність для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України.

На думку позивача, відповідач не взяв до уваги, що на території України знаходиться родина позивача, а саме дочка та дружина. Позивач зауважує, що за час проживання на території України його родина набула тут тісних соціальних та економічних зв`язків, відкликання дозволу на імміграцію неодмінно призведе до погіршення усталеного способу життя позивача та розірвання його родинних зв`язків, оскільки одночасно було прийнято рішення про примусове повернення до країни походження.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 21.04.2025 відкрито спрощене позовне провадження без виклику (повідомлення) сторін.

Відповідач у відзиві на позов вказав про необґрунтованість позовних вимог та відсутності правових підстав для їх задоволення.

Позивач у відповіді на відзив вказав про недоведеність доводів відповідача.

Розглянувши подані документи та матеріали, з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

08.08.2007 уповноваженим територіальним органом ДМС України позивачу було видано дозвіл на імміграцію № 46/03-0612 від 08.08.2007 на підставі пункту 1 частини 6 статті 4 Закону України «Про імміграцію», як сину громадянина України (батько — ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , паспорт громадянина України НОМЕР_1 , виданий Деснянським РУ ГУ МВС України в місті Києві 03.02.2010, набув громадянства України на підставі статті 8 Закону України «Про громадянство України»).

На підставі дозволу на імміграцію № 46/03-0612 від 08.08.2007 позивачу було видано посвідку на постійне проживання в Україні.

13.10.2020 позивачу в порядку обміну було видано нову посвідку на постійне проживання № НОМЕР_2 , орган видачі: 8011, підстава видачі: 03/11 (дитина громадянина України), строком дії по 12.10.2030.

20.02.2025 до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області надійшло подання Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України (далі - ДСР НП України) № 22089/03-2025 про відкликання дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання позивачу.

Згідно відомостей, зазначених у поданні ДСР НП України, що у відповідності до пункту 1 статті 1, пунктів 1-3 статті 2, підпунктів 1,2 пункту 1 статті 23 Закону України «Про Національну поліцію», Департаментом стратегічних розслідувань Національної поліції України та відповідно до Стратегії боротьби з організованою злочинністю, схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2020 року № 1126-р, в умовах складного безпекового середовища навколо України та криміногенної ситуації всередині держави, за результатами реалізації отриманої оперативної інформації, встановлено громадянина Грузії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , має посвідку на постійне проживання на території України № НОМЕР_3 видана органом № 8011 ЦМУ ДМС в м. Києві та Київській області, який прибув на територію України з метою організації протиправної діяльності шахрайських колл-центрів, які мають на меті шахрайським шляхом ошукувати громадян України, Грузії та Азербайджанської Республіки, тим самим дії останнього можуть призвести до порушень конституційних прав громадян України та інших осіб, які тимчасово чи постійно проживають в Україні.

Крім того, з моменту прибуття на територію України вчинив чисельні порушення громадського порядку передбачені Кодексом України про адміністративні правопорушення тим самим дії останнього можуть призвести до порушень конституційних прав громадян України та інших осіб які тимчасово чи постійно проживають в Україні.

За час перебування на території України позивач вчинив наступні адміністративні правопорушення:

12.02.2008 року постанова серії КИ №1934 за ч. 1 ст. 160 КУпАП винесена Деснянським УП ГУНП у м. Києві;

19.04.2023 року протокол серії ААБ №124840 за ст. 124 КУпАП складений УПП в м. Києві за вчинення порушення правил дорожнього руху що спричинили пошкодження транспортного засобу учасників дорожнього руху;

28.04.2023 року протокол серії ААД №368588 за ч. 1 ст. 130 КУпАП складений УПП в м. Києві за вчинення порушення керування транспортним засобом в стані алко-, нарко- чи іншого сп`яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції;

27.02.2024 року постанова серії ЕНА№1533313 за ч. З ст. 122 КУпАП складена УПП в м. Києві;

04.04.2024 року постанова серії ЕНА №1819993 за ч. 1 ст. 122 КУпАП складена УПП в

м. Києві;

07.06.2024 року постанова серії ЕНА №2333248 за ч. 1 ст. 122 КУпАП складена УПП в м. Києві;

27.06.2024 року постанова серії ЕНА № 2490329 за ч. З ст. 122 КУпАП складений УПП в м. Києві;

27.07.2024 року постанова серії ЕНА № 2695410 за ч. З ст. 122 КУпАП складена УПП в м. Києві;.

14.08.2024 року постанова серії ЕНА № 2831021 за ч. З ст. 122 КУпАП складена УПП в м. Києві;

29.12.2024 року постанова серії ЕНА № 3754981 за ч. 1 ст. 122 КУпАП складена УПП в м. Києві;

29.01.2025 року постанова серії ЕНА № 3960278 за ч. 1 ст. 122 КУпАП складена УПП в Одеській області.

З огляду на викладене, відповідачем прийняло рішення від 11.03.2025 року № 59 про відкликання дозволу на імміграцію в Україну, рішення від 11.03.2025 року № 80112500106701/59/1 від про відкликання посвідки на постійне проживання та рішення від 11.03.2025 № 80101300100017926про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства.

Не погоджуючись з вказаним рішенням позивач звернувся до адміністративного суду з даним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд врахував таке.

Ключовим у цій справі є питання відповідності оскаржуваних рішень критеріям, встановленим частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку (частина друга статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України).

Повноваження відповідача щодо прийняття оскаржуваних рішень визначені постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про Державну міграційну службу України» від 20.08.2014 № 360 (далі – Положення № 360) та Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 № 2491-III (далі – Закон № 2491-III).

Пунктом 1 Положення № 360 встановлено, що Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 6 Закону № 2491-III центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та приймає зазначені рішення.

Відповідно до частини першої статті 12 Закону № 2491-III дозвіл на імміграцію відкликається органом, що його надав. У разі відкликання дозволу на імміграцію відкликається також посвідка на постійне проживання, видана на підставі цього дозволу, у тому числі в порядку обміну.

Частиною першою статті 13 Закону № 2491-III центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, разом із рішенням про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання одночасно приймає рішення про примусове повернення.

Отже, оскаржувані рішення відповідачем прийняті на підставі та у межах повноважень, що визначені законом.

Порядок прийняття відповідачем рішення про відкликання дозволу на імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про відкликання дозволу на імміграцію, визнання недійсними таких рішень, їх оскарження та виконання, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983 (далі – Порядок № 1983).

Абзацом другим пункту 21 Порядку № 1983 встановлено, що питання щодо відкликання або визнання недійсним дозволу мають право порушувати ДМС, територіальні органи ДМС та територіальні підрозділи ДМС, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, функціональні підрозділи Центрального управління СБУ, органи військової контррозвідки СБУ та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо було встановлено обставини, за яких дозвіл на імміграцію підлягає відкликанню відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію» або визнанню недійсним відповідно до статті 12-1 Закону України «Про імміграцію».

Абзацом другим пункту 22 Порядку № 1983 передбачено, що у разі коли ініціатором відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення таким органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для відкликання або визнання недійсним дозволу, визначених статтями 12, 12-1 Закону України «Про імміграцію», яке разом з матеріалами, що підтверджують такі підстави (за відсутності визначених законом заборон для їх передачі або розголошення), надсилається до органу ДМС, який надав такий дозвіл.

Суд встановив, що підставою для прийняття відповідачем рішення про відкликання дозволу на імміграцію позивача в Україну стало подання ДСР НП України.

Суд бере до уваги, що згідно з абзацом першим пункту 22 Порядку № 1983 ДМС, територіальні органи ДМС або територіальні підрозділи ДМС складають обґрунтований висновок із зазначенням підстав для відкликання або визнання недійсним дозволу, визначених статтями 12, 12-1 Закону України «Про імміграцію» для прийняття рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію в разі, коли ініціатором такого відкликання або визнання дозволу недійсним є вони самі.

Водночас відповідач склав такий висновок у ситуації, коли ініціатором відкликання дозволу на імміграцію позивача в Україну був не сам відповідач, а відповідний орган Національної поліції України (ДСР НП України).

Суд доходить висновку, що таке порушення Порядку № 1983 не є достатньою підставою для визнання протиправним та скасування рішення відповідача про відкликання дозволу на імміграцію позивача в Україну, оскільки відповідач склав власний висновок на підставі подання ДСР НП України і складання цього висновку не вплинуло на зміст прийнятого рішення та не порушило прав позивача.

Отже, суд вважає, що рішення відповідача про відкликання дозволу на імміграцію позивача в Україну можна вважати таким, що прийняте у спосіб, визначений законом, оскільки воно прийнято на підставі подання компетентного органу - ДСР НП України.

У постанові від 30.10.2025 у справі № 560/5955/23 Верховний Суд зазначив, що, якщо йдеться про критерій обґрунтованості рішення ДМС, то таке рішення має прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття (вчинення дій).

Для цього законодавець у пункті 23 Порядку № 1983 передбачив, що ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також у разі необхідності запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

Хоча указана норма Порядку № 1983 не містить імперативних приписів щодо запитування органом ДМС додаткової інформації чи запрошення іммігранта для надання ним пояснень, проте саме органи ДМС, володіючи дискрецією щодо прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинні визначати потребу в отриманні додаткової інформації, документів тощо чи у наданні іммігрантом пояснень, ураховуючи фактичні обставини, як-от наприклад: довготривале проживання особи в Україні, наявність стійких соціальних зв`язків, сім`ї, роботи, тобто встановлення особи іммігранта. Це дасть змогу визначити чи є необхідність у застосуванні до особи обмеження у вигляді скасування дозволу на імміграцію. Більше того, дослідження такої інформації буде свідчити, що при прийнятті відповідного рішення орган ДМС діяв розсудливо, сумлінно та обґрунтовано.

Отже, орган ДМС при прийнятті рішення повинен виходити із конкретних обставин, ураховувати особу іммігранта, його спосіб життя та поведінку, а також оцінити чи є достатньою наявна у нього інформація для прийняття відповідного рішення з огляду на те, які негативні наслідки воно матиме для іммігранта.

У постанові від 17.04.2025 у справі № 420/17661/23 Верховний Суд, аналізуючи положення Порядку № 1983, зазначив, що особа, якої стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності. Тож не запрошення для надання пояснень іммігранта, стосовно якого розглядається питання скасування дозволу на імміграцію, є позбавленням процесуальних гарантій останнього щодо безпосередньої участі у процедурі прийняття відповідного рішення компетентним органом.

Суд бере до уваги, що відповідач не отримував жодних пояснень у позивача, однак вказав, що у разі відкликання дозволу на імміграцію з тих підстав, що дії останнього становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні, це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України, пояснення іммігранта не можуть мати значення для прийняття остаточного рішення про відкликання дозволу на імміграцію. Також попереднє надання іммігранту такої інформації може нашкодити захисту національних інтересів України, сприяти приховуванню або знищенню фактів протиправної діяльності, тому особа не повинна наперед бути поінформована про те, що відносно неї розглядається питання відкликання дозволу на імміграцію.

Суд зауважує, що зазначені вище висновки щодо того, що не запрошення для надання пояснень іммігранта, стосовно якого розглядається питання скасування дозволу на імміграцію, є позбавленням процесуальних гарантій останнього щодо безпосередньої участі у процедурі прийняття відповідного рішення компетентним органом Верховний Суд зробив у справі щодо скасування дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 3 частини першої статті 12 Закону № 2491-III. Зазначене спростовує твердження відповідача про те, що у разі відкликання дозволу на імміграцію з тих підстав, що дії останнього становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні, пояснення іммігранта не можуть мати значення для прийняття остаточного рішення про відкликання дозволу на імміграцію.

Проте суд наголошує, що станом на день прийняття відповідачем оскаржуваного рішення про відкликання дозволу на імміграцію позивача в Україну абзац перший пункту 23 Порядку № 1983 був чинним у редакції, зазначеній у вказаних висновках Верховного Суду.

Водночас Постановою Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України у сфері міграції» від 16.05.2025 № 573 абзац перший пункту 23 Порядку № 1983 викладено у такій редакції: «ДМС, територіальні органи ДМС і територіальні підрозділи ДМС у місячний строк з дня надходження подання щодо відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб. На підставі результатів аналізу зазначеної інформації приймається відповідне рішення». Така редакція зазначеної норми набрала чинності 21.05.2025.

У чинній редакції абзацу першого пункту 23 Порядку № 1983, на відміну від попередньої редакції, відсутня згадка про те, що ДМС, територіальні органи ДМС і територіальні підрозділи ДМС запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання.

Суд враховує такі законодавчі зміни та вважає, що вони свідчать про намір законодавця засвідчити необов`язковість запрошення іммігранта для надання пояснень під час прийняття рішення про відкликання дозволу на його імміграцію в Україну. Таким чином суд доходить висновку, що незапрошення позивача для надання пояснень під час під час прийняття відповідачем рішення про відкликання дозволу на його імміграцію в Україну не є підставою для визнання такого рішення протиправним та його скасування.

У постанові від 17.04.2025 у справі № 420/17661/23 Верховний Суд наголосив, що подання спеціально уповноважених органів про скасування особі дозволу на імміграцію не містить ознак управлінського рішення з регулюючим впливом на права чи законні інтереси інших суб`єктів права, у зв`язку з чим не може бути самостійним предметом оскарження в порядку адміністративного судочинства, на відміну від рішення органу ДМС. Тож обґрунтованість такого подання має перевірятися органом ДМС.

Суд бере до уваги, що відповідач не надав доказів запитування додаткової інформації в ДСР НП України щодо необхідності відкликання дозволу на імміграцію позивача в Україну. Відповідач вважає, що інформація, вказана у поданні ДСР НП України є достатньою для прийняття оскаржуваного рішення про відкликання дозволу на імміграцію позивача в Україну.

Зі змісту оскаржуваного рішення суд встановив, що дозвіл на імміграцію позивача в Україну відкликаний відповідачем на підставі пунктів 2 та 3 частини першої статті Закону № 2491-III.

Відповідно до пунктів 2 та 3 частини першої статті Закону № 2491-III дозвіл на імміграцію відкликається органом, що його надав, якщо дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України.

Тож, відповідач вважає, що зазначена у поданні ДСР НП України інформація свідчить про те, що дії позивача становлять загрозу національній безпеці України, або громадському порядку в Україні; а відкликання дозволу на його імміграцію в Україну є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України.

У поданні, зокрема, зазначено, що за результатами реалізації отриманої оперативної інформації, встановлено позивача, який прибув на територію України з метою організації протиправної діяльності організованої групи осіб, заснованої по етнічному та релігійному принципу. Вказана група спеціалізується на створенні та діяльності шахрайських кол-центрів, які мають на меті ошукувати громадян України, та інших країн, громадяни яких володіють мовами, що входять до тюркської сім`ї мов. Отримані злочинним шляхом кошти, позивач легалізує через мережу перукарень та салонів краси, тим самим дії останнього можуть призвести до порушень конституційних прав громадян України та інших осіб, які тимчасово чи постійно проживають в Україні. Крім того, з моменту прибуття на територію України вчинив чисельні порушення громадського порядку передбачені Кодексом України про адміністративні правопорушення, тим самим дії останнього можуть призвести до порушень конституційних права громадян України та інших осіб, які тимчасово чи постійно проживають в Україні.

Верховний Суд у постанові від 13 лютого 2020 року у справі № 823/1499/17, вирішуючи спір про скасування особі дозволу на імміграцію згідно пункту 3 частини першої статті 12 Закону № 2491-III дійшов висновку, що підставою для скасування дозволу на імміграцію в Україну за цим пунктом є саме дії іммігранта, що становлять загрозу національній безпеці України чи громадському порядку в Україні. При цьому, Суд підкреслив, що зазначена норма не визначає такої умови для прийняття рішення про скасування відповідного дозволу, як доведення вини іммігранта у кримінальному чи адміністративному провадженні.

Водночас зазначені у поданні ДСР НП України відомості підтверджують винні дії позивача у вчиненні адміністративних правопорушень, мають конкретний характер, підтверджені відповідними доказами.

Позивач наголошує, що під час розгляду подання ДСР НП України відповідачем не запитувались в ініціатора подання жодних додаткових доказів на підтвердження обставин, які викладені у ньому.

Суд з цього приводу зазначає, що вказані в поданні відомості щодо вчинення позивачем адміністративних правопорушень були викладені з посиланням на відповідні докази, а відомості про те, що позивач прибув на територію України з метою організації протиправної діяльності організованої групи осіб та отримані злочинним шляхом кошти легалізує через мережу перукарень та салонів краси встановлені, як зазначено в самому поданні, «за результатами реалізації отриманої оперативної інформації».

Абзацом другим пункту 22 Порядку № 1983 передбачено, що подання надсилається до органу ДМС разом з матеріалами, що підтверджують підстави відкликання дозволу на імміграцію іноземця в Україну лише за відсутності визначених законом заборон для їх передачі або розголошення.

Частиною десятою статті 9 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18.02.1992 № 2135-XII (далі – Закон № 2135-ХІІ) забороняється оприлюднювати або надавати зібрані відомості, а також інформацію щодо проведення або непроведення стосовно певної особи оперативно-розшукової діяльності до прийняття рішення за результатами такої діяльності. Питання оприлюднення або надання такої інформації після прийняття рішення регулюється законом.

Водночас суд звертає увагу, що у постанові від 01.11.2023 у справі № 160/11245/22 Верховний Суд наголосив, що наявність інформації про дії іноземця або особи без громадянства, які загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров`ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні, є правовою підставою для прийняття рішення про заборону іноземцю в`їзду в Україну на визначений відповідним органом термін. Отже, оперативна інформація органу кримінальної поліції про наміри іноземця щодо порушення громадського порядку, тим самим призвести до порушень конституційних прав громадян України та інших осіб, які тимчасово або постійно проживають в Україні, є достатньою підставою для прийняття рішення про заборону іноземцю на в`їзд в Україну.

Хоч ці висновки Верховного Суду стосуються заборони іноземцю в`їзду на територію України, суд вважає їх релевантними і для справи про відкликання дозволу на імміграцію іноземця в Україну.

На підставі наведеного вище, суд доходить висновку, що надана органом поліції у поданні оперативна інформація разом з відомостями про систематичне вчинення позивачем адміністративних правопорушень є достатньою підставою для прийняття відповідачем оскаржуваного рішення про відкликання дозволу на імміграцію позивача в Україну.

На підставі наведеного вище суд доходить висновку про те, що оскаржуване рішення про відкликання дозволу на імміграцію позивача в Україну є обґрунтованим.

Оцінюючи пропорційність дій відповідача під час прийняття оскаржуваних рішень, суд бере до уваги, що ним було обмежено право позивача на свободу пересування, гарантоване статтею 33 Конституції України.

У постанові від 01.11.2023 у справі № 160/11245/22 Верховний Суд наголосив, що допустимість обмеження свободи пересування визнається міжнародним правом. Зокрема, стаття 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року закріплює правило, за яким здійснення права на свободу пересування і свободу вибору місця проживання не може зазнавати жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Верховний Суд у постанові від 17.02.2025 у справі № 240/2008/24 виснував, що право на обмеження доступу до території держави для осіб, які не є громадянами цієї держави, є суверенним правом держави, тому наявність обґрунтованого припущення щодо можливого заподіяння шкоди інтересам держави, її громадянам та іншим особам, які проживають на її території, є достатнім для формування відповідного висновку з метою подальшого прийняття рішення про заборону в`їзду на територію України.

Окрім того, постанові від 01.11.2023 у справі № 160/11245/22 Верховний Суд зауважив, що Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 2102-IX (далі – Указ № 64/2022) у зв`язку з військовою агресією рф проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який не одноразово був продовжений.

Пунктом 3 Указу № 64/2022 передбачено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Згідно з пунктом 7 Указу № 64/2022 Міністерству закордонних справ України доручено забезпечити інформування в установленому порядку Генерального секретаря ООН та офіційних осіб іноземних держав про введення в Україні воєнного стану, про обмеження прав і свобод людини і громадянина, що є відхиленням від зобов`язань за Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, та про межу цих відхилень і причини прийняття такого рішення.

28 лютого 2022 року постійне представництво України в ООН надіслало Генеральному секретарю ООН нотифікацію, що містила роз`яснення обсягу застосування таких обмежень. У цьому документі представники держави перелічили права людини і громадянина з посиланням на Конституцію України, Міжнародний пакт про громадські та політичні права та Конвенцію про захист прав людини і основоположник свобод, які можуть бути обмежені на період дії воєнного стану, де, серед інших прав, вказане право на вільне пересування. Нотифікацію аналогічного змісту 02.03.2022 направлено Генеральному секретарю Ради Європи.

Тож, обмеження права позивача на свободу пересування, зокрема, імміграцію в Україну, є пропорційним з огляду на встановлену відповідачем необхідність відповідного рішення для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України.

Щодо твердження позивача про те, що відповідач не взяв до уваги, що на території України знаходиться родина позивача і відкликання дозволу на імміграцію неодмінно призведе до погіршення усталеного способу життя позивача та розірвання його родинних зв`язків, суд зазначає наступне.

У постанові від 31.10.2023 у справі № 160/12965/21 Верховний Суд наголосив, що чинним законодавством України не передбачено виключень із загальних для всіх іноземців правил перебування на території України, стаття 12 Закону України «Про імміграцію», в якій визначені підстави скасування дозволу на імміграцію, не містить особливостей їх застосування залежно від сімейного стану іммігранта, його сімейних та родинних зв`язків.

Окрім того, у постанові від 26.01.2024 у справі № 522/11225/22 Верховний Суд вказав, що саме по собі проживання особи на території України протягом тривалого часу та факт наявності дружини та дітей, не означає автоматично, що особа абсолютно захищена від примусового повернення до країни походження міркуваннями збереження її приватного життя, внаслідок зобов`язань держави відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Тож, з огляду на встановлену відповідачем загрозу дій позивача громадському порядку в Україні, відкликання дозволу на імміграцію останнього в Україну є пропорційним щодо інтересів держави та суспільства.

Отже, ухвалюючи оскаржуване рішення про відкликання дозволу на імміграцію позивача в Україну, відповідач діяв пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.

Зазначене також свідчить про те, що відповідач, ухвалюючи оскаржуване рішення, використовував повноваження щодо відкликання дозволу на імміграцію позивача в Україну з метою, з якою це повноваження надано, а саме для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України.

Порушення відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення принципів безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, чи своєчасності суд не встановив.

Отже, рішення Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київської області про відкликання дозволу на імміграцію в Україну позивачу відповідає критеріям правомірності рішення суб`єкта владних повноважень, передбаченим частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України. Таким чином суд доходить висновку, що це рішення є правомірним та не підлягає скасуванню.

Рішення Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київської області про відкликання посвідки на постійне проживання та про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства, позивачу ухвалені на підставі та у зв`язку з ухваленням рішення про відкликання дозволу на імміграцію в Україну позивачу, а тому відповідно є правомірними та не підлягають скасуванню.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

За таких обставин суд, за правилами, встановленими ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України, перевіривши наявні у справі докази, вважає заявлені позовні вимоги не обґрунтованими та такими, що не підлягають до задоволення.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255, 295 КАС України, суд

в и р і ш и в:

В задоволенні адміністративного позову громадянина Грузії ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування рішення - відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Я.В. Горобцова

Горобцова Я.В.