Рішення від 14 червня 2026 р. у справі №490/8810/25 — Центральний районний суд м. Миколаєва

н\п 2/490/973/2026 Справа № 490/8810/25

Центральний районний суд м. Миколаєва

__________________________________________________________________________

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 червня 2026 року м. Миколаїв

Центральний районний суд м. Миколаєва у складі головуючого судді Гуденко О.А., при секретарі Романовій К.Т.

за участі позивачки та її представника адвоката Трушнікова М.М., відповідачки та її представника адвоката Мірошніченка А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою,-

ВСТАНОВИВ:

В жовтні 2025 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, в якому просила заборонити ОСОБА_2 , яка проживає за адресою АДРЕСА_1 , перешкоджати їй в користуванні вимощенням, шириною один метр, яке знаходиться між стіною її кухні та парканом за адресою АДРЕСА_1 , дозволити їй знести вказаний дерев`яний паркан та установку замість нього нового металевого паркану довжиною 15 метрів за її рахунок.

В обгрунтування позову посилається на вкрай неприязнені стосунки з відповдіачем як власником сусідньої земельної ділянки. Відповідачка перешкоджає їй заходити за стіну власної кухні на ширину замощення 70 см, не дає прибрати сміття та навіть вставляє на той прохід дошки з іржавитми цвяхами, що вона поранилася. Навіть побилоа її дошкою по голові, зламала палець. Порушена криімнальна спава.

Відповідачка робить неможливми прохід до її кухні, на свій власний розсуд без відповідних дозвільних докумкентів змінила функціональне призначення даної межі.

Посилаючись на ДБН, ст. 317,319, 386, 391 ЦК України, ст. 91 ЗК України просила про задоволення позову.

В грудні 2025 року представником відповідача подано відзив на позов , в якому просить відмовити у задоволенні позову з тих підстав, що позивачка не є власником земельної ділянки, отже не має права на звернення до суду з таким позовом.

Представником позивача подано відповідь на відзив, в якому зазначають, що ОСОБА_1 є власником цілого житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 . Літня кухня літер Д, площею 23,7 кв.м., не є самочинною спорудою , ця будівля узаконена в установленому на той час законом порядку. За цією адресою позивачу на законних підставах надана у постійне користування земельна ділянка площею 423 кв.м. - отже має право звернення до суду за захистом порушеного права.

В подальшому позивачем подана заява про уточнення позовних вимог, в якій позивачка остаточно просить зобов`язати ОСОБА_2 , яка проживає за адресою АДРЕСА_1 , усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою, площею 423 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 - шляхом забезпечення вільного доступу і користування ОСОБА_1 вимощенням, яке знаходиться між стіною кухні літер Д і парканом за цією ж адресою, зносу вказаного дерев`яного паркану та установку замість нього нового металевого паркану довжиною 15 метрів за рахунок ОСОБА_1 .

Представником відповідача подано заперечення на заяву, в якій просив відмовити у її прийнятті з підстав порушення норм процесуального права. Також зазначив, що позивач не надав жодного належного доказу того, що:- спірне вимощення є частиною земельної ділянки позивача;- воно перебуває у виключному користуванні позивача;- відповідач вчиняє триваючі протиправні дії, а не разовий конфлікт. Жодного кадастрового плану земельної ділянки, акту встановлення меж, рішення про встановлення сервітуту, судового рішення про порядок користування суміжною територією до матеріалів справи стороною позивача не долучено.

Посилання позивача на експертизу 2004 року не може вважатися належним доказом в даній справі, оскільки така експертиза проводилась без участі відповідача по справі, жодним чином не стосувалася сусідньої земельної ділянки та меж з нею, не визначає правового режиму «вимощення»; не містить заборони чи даних на встановлення паркану.

Вимога зобов`язати відповідача знести існуючий паркан та встановити новий паркан є юридично суперечливою та неправомірною, оскільки позивач не довів, що паркан розміщений на його земельній ділянці або з порушенням встановлених меж. В свою чергу суд не наділений повноваженнями нав`язувати спосіб облаштування огорожі чи визначати матеріал та конструкцію паркану без відповідних експертиз і дозвільних документів.

Посилання позивача на кримінальне провадження за ст. 125 КК України є процесуально нерелевантним, оскільки: відсутній обвинувальний вирок суду; діє презумпція невинуватості (ст. 62 Конституції України); обставини кримінального провадження не мають прямого зв`язку з предметом земельного спору. Включення цих відомостей у цивільний позов має ознаки маніпуляції та емоційного тиску, що не допускається в цивільному судочинстві.

Подана заява про уточнення позовних вимог фактично не є уточненням у розумінні ст. 49 ЦПК України, а містить нові фактичні підстави, нові правові аргументи та новий спосіб захисту, що є неприпустимим. Позивач спочатку просила заборонити відповідачці перешкоджати в користуванні позивачкою вимощенням шириною один метр та дозволити їй знесення паркану та установку замість нього нового, а після уточнення вказала зовсім іншу прохальну частину (предмет позову), вказавши про зобов`язання відповідачки усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою площею, шляхом забезпечення вільного доступу і користування позивачкою вимощенням, зносу вказаного паркана та установку замість нього нового паркану.

Для задоволення вимог про усунення перешкод у користуванні майном позивач повинен довести не лише наявність у нього відповідного права, а й факт реального та триваючого порушення цього права діями відповідача. У даному ж випадку відсутні докази триваючих перешкод; не встановлено, що спірне вимощення є об`єктом виключного користування позивача і якої ширини це вимощення, не доведено незаконність дій відповідача. Твердження позивача про нібито незаконність паркана, небезпеку проходу та порушення будівельних норм не підтверджені жодним з доказів, яким би в даному випадку могло б бути акт контролюючих органів,експертний висновок чи рішенням компетентного органу. Сам по собі факт розміщення огорожі між суміжними земельними ділянками не свідчить про порушення прав власника, якщо не доведено, що така огорожа розміщена за межами земельної ділянки відповідача або з порушенням установленого порядку, адже позивач не довів вихід паркана за межі ділянки відповідача, не надав жодного акту встановлення меж, не ініціював землевпорядну експертизу.

Ухвалою суду від 14.04.2026 року відкрито загальне позовне провадження по справі.

Розпорядженням №45 від 03.02.2026 року призначено повторний автоматизований розподіл справи у зв`язку з рішенням Вищої ради правосуддя №101/0/15-26 від 22 січня 2026 року "Про звільнення ОСОБА_3 з посади судді Центрального районного суду м.Миколаєва у зв`язку з поданням заяви про відставку", наказу голови Центрального районного суду м.Миколаєва №4-0с/тр від 22 січня 2026 року про відрахування зі штату суду судді Черенкової Н.П.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.02.2026 року головуючим суддею визначено Гуденко О.А.

Ухвалою судді Гуденко О.А. від 06.03.2026 року прийнято до провадження справу та ухвалено продовжити розгляд справи в порядку загального позовного провадження.

Протокольною ухвалою суду від 14.04.2026 року прийнято заяву позивача про уточнення позовних вимог.

Протокольною ухвалою суду від 14.04.2026 року закрито підготовче провадження по справі та призначено справу до судового розгляду по суті. Додатково роз`яснено сторонам їх процесуальні права та обов`язки, ст. 12, 13 ЦПК України, право клопотати перед судом про призначення судової експертизи, положення ст. 106 ЦПК України та про наслідки вчинення або невчинення певних процесуальних дій.

Позивачка в судовому засіданні просила про задоволення позову з викладених підстав. Суду пояснила, що має тривалі неприязнені стосунки з сусідкою, яка чинить їй перешкоди в користуванні належної їй кухнею з замощенням, не дає можливості навіть ходити по її ж власному замощенню, вчиняє не лише сварки , але й бійки. Просить дозволити їй встановити двохметровий паркан з метою убезпечення власного здоров`я та вільного користування власністю.

Представник позивача адвокат Трушніков М.М. у судовому засіданні підтримав позов. Звернув увагу суду на те, що в справі наявні достатньо доказів, що на теперішній час земельгна ділянка позвиачки становить 423 кв.м., що визначено рішенням органу місцевого самоврядування ще в 1954 році, площа земельної ділянки позивачкою ен порушена, літня кухня літер Д не є самовільною спорудою. Оскільки споруда є законною, отже і замощення коло цієї споруди також є законним, а по діючим будівельно-технічним нормам відстань від стіни будівлі до сусідньої межі має становити не менше 1 метра, а висота паркану має бути 2 метри.

Відповідачка в судовому засіданні вимоги позову не визнала. Суду пояснила, що позивачка самовільно встановила цей паркан та самовільно зробила замощення. Так, літня кухня літер Д зведена прямо на межі їх суміжних земельних ділянко, ну максимум на відстані 10 см, отже замощення в 60 см фактично розташовано на земельній ділянці, яка їй виділена у користування. За такого вона проти того, щоб позивачка ходила вільно по її земельній ділянці та встановлювала паркан на її землі.

Представник відповідача адвокат Мірошніченко А.О. у судовому засіданні просив відмовити у задоволенні позову з підстав його безпідставності та недоведеності. Зазначив, що подання цього позову з такими вимогами є передчасним - адже фактично між сусідами існує спір про встановлення межі, а позивачем не надано жодного належного доказу - як-то виснвоку експертизи, технічного заключення, геодезичної зйомки на підтвердження того, що спірне замощення розташоване на належній саме позивачці земельній ділянці, і що суміжна межа землекористування проходить саме там, де позивачка просить встановити паркан. До того ж в принципі незрозуміло, де саме позивачка просить встановити паркан, і чому саме довжиною 15 метрів.

Вислухавши пояснення сторін та їх представників, вивчивши доводи позову, дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.

На підставі Договору дарування від 13.06.2002 року ОСОБА_1 є власником 16/25 часток у праві власності на домоволодіння в АДРЕСА_1 .

На підставі Договору купівлі-продажу від 27.08.2014 року ОСОБА_1 є власником 9/25 часток у праві власності на домоволодіння в АДРЕСА_1 .

За такого, на час звернення до суду з цим позовом, позивачка є власником цілого житлового будинку з господарськими та побутовими спорудами в АДРЕСА_1 .

Згідно рішення Центрального районного суду м.Миколаєва від 21.06.2005 року визнано за ОСОБА_1 право власності на розташовану за адресою АДРЕСА_1 , літню кухню літер Д, площею 23,7 кв.м.

Згідно розпорядження від 11.10.2010 року № 698-р адміністрації Центрального району виконкому ММР - визнано готовою до експлуатації літню кухню літер Д, площею 23,7 кв.м. а адресою АДРЕСА_1 , на ім`я ОСОБА_1 .

На підставі Свідоцтва про права на спадщину від 11.12.1991 року ОСОБА_2 є власником домоволодіння АДРЕСА_1 .

Згідно Технічного паспорту, складеного станом на 15.11.1991 року року за адресою АДРЕСА_1 , а саме згідно схематичного плану земельної ділянки, її розміри становять 10,10х39,00х 10,08 х 39,20 м., загальна площа 396 кв.м. - норма землі на підставі рішення ВК ММР № 1129 від 15.06.1984 року

Так, в обгрунтування своїх позовних вимог позивачка посилається на Технічний паспорт, складений станом на 12.11.2024 року за адресою АДРЕСА_1 , працівником КП ММБТІ. Згідно схематичного плану земельної ділянки, її розміри становять 11,10х38,00х 10,97 х 39,00 м., загальна площа 423 кв.м. В лівому верхньому куьку розташована літня кухня літер Д, роміром забудови 3,33х7,17 м. На деякій відстані від цієї споруди в бік сусідньої земельної ділянки № НОМЕР_1 є огрожа № 8 , висотою 1,2 м , довжиною приблизно по довжині забудови ( біля 7 м).

Згідно архівного витягу з рішення виконкому Миколаївської міської Ради депутатів трудящих від 01 червня 1954 року № 1129 «Про результати обміру земель по будівельному кварталу № 330» - зареєстровано за землекористувачами будівельного кварталу № 330 м. Миколаїв 12802 кв.м. земельної площі, з них за домоволодінням за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано 396 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано 423 кв.м.

В технічному паспорті на будинковолодіння відповідача від 15.11.1991 р. наявний запис про те, що земельна ділянка площею 396 кв.м. закріплено за даним домоволодінням на підставі рішення міськвиконкому ради народних депутатів від 15.08.1954 року № 1129, має прямокутну правильну рівну форму та має такі розміри: 10,10 м. на 10,08 м. та 39,20 м. на 39,00 м.

Також позивачем надано витяг з ЄРДР від 28.08.2025 щодо внесення відомостей за заявою ОСОБА_1 щодо вчинення відносно неї кримінального правопорушення ОСОБА_4 - а саме заподіяння легких тілесних ушкоджень.

Щодо наданого позивачем копії висновку № 3507 судової будівельно-технічної експертизи від 01.12.2004 року - то суд не може прийняти такий доказ як належний, оскільки надано лише перші два аркуши, без висновків експерта, без підпису, навіть і без повної дослідницької частини .

Також надано фото спірного паркану та замощеня (справжність фото не заперечувала і відповідачка під час судового засідання) - з якого вбачається, що є нешироке бетонне замощення вздовж стіни літньої кухні, воно огорожено невисоким парканом з старого дерев`яного штакетника та дерев`яник стовпчиках.

Як стверджує позивачка, цей паркан стоїть на цьому місці (якому місті – в позові не зазначено) з 2009 року, відповідачка стверджує, що цей паркан позивачка пересуває поступово в бік її земельної ділянки, неправомірно захоплюючи територію ділянки.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першоїстатті 4 ЦПК Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першоюстатті 15 ЦК Українивстановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Згідно з положеннями статей 386, 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення прав власника і об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав.

Відповідно до положень статей 391,396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Судом встанволено, що ОСОБА_1 є законним землекористувачем земельної ділянки, загальною площею 423 кв.м. по АДРЕСА_1 та власником літньої кухні літер Д, площею забудови 27, 3 кв.м. за цією ж адресою.

Суд звертає увагу, що згідно наданого самою позивачкою технічного паспорту на домоволодіння, вказана літня кухня має лінійні розмір 7,17х3,33 м - що і відповідає вказаній площі. Якщо ж враховувати площу забудови з замощенням шириною 60 см, як-то стверджує позивачка, то площа забудови цієї літньої кухні має бути принаймні на 4 кв.м. більше.

Відповідно до положень частини першоїстатті 116 ЗК України громадяни набувають права власності на земельні ділянки із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування у межах їх повноважень.

Відповідно до положень статей 12,13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Частиною першоюстатті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з частиною другоюстатті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Тобто законом захищаються як права власника земельної ділянки, так і законного землекористувача - отже заперечення представника відповідача стосовно відсутності у позивачки права на звернення до суду з цим позовом не приймаються судом до уваги.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК України).

Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема, у визначені законом способи, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод у користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Зважаючи на викладені норми закону, саме на позивача покладено обов`язок довести факт дійсного порушення її права, яке, на думку останньої, полягає у позбавленні її частини ділянки діями відповідача та вільного корситування належною будівлею - щодо перешкоджання встановлення високого паркану на межі між належними сторонам ділянками.

Так, позивачка просить усунути їй перешкоди саме в користуванні земельною ділянкою - шляхом забезпечення вільного доступу та користування вимощенням біля стіни її кухні літер Д, а таке на її думку, можливо досягнути саме встановленням металевого паркану довжиною 15 м та висотою 2 метри на місці існуючого паркану дерев`яного.

При цьому на якій відстані від стіни слід встановити цей паркан, чому саме 15-метровою довжиною - ні в позові не зазначено, жодних вимірів не надано суду взагалі, ні надано пояснень і під час судового засідання.

Згідно наданих сторонами під час розгляду справи пояснень вбачається, що фактично між сусідами існує тривалий спір щодо межі суміжного землекористування .

Слід зазначити, що сторонами не надано доказів встановлення межі суміжного землекористування та винесення межових знаків чи паркану в натурі за весь час з 1954 року.

Як вбачається з вищенаведених документів, літня кухня літер Д відпочатку була збудована самовільно - проте в наданих документах з боку позивача взагалі не вбачається місце розташування цієї споруди на час її будівництва, жодної участі власники сусіднього домоволодіння АДРЕСА_1 в оформленні цієї самозабудови не приймали.

Отже, твердження позивача щодо встановлення суміжної межі між земельними ділянками АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 повстання саме за замощенням її літньої кухні літер Д - не доводяться належними та беззаперечними доказами.

Поняття земельної ділянки як об`єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

За змістом статті 198 ЗК України погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами необхідне при кадастровій зйомці як комплексу робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок.

Згідно з положеннями статті 55 Закону України «Про землеустрій» установлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів, здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) закріплюються межовими знаками встановленого зразка. Власники та землекористувачі, у тому числі орендарі, зобов`язані дотримуватися меж земельної ділянки, закріпленої в натурі (на місцевості) межовими знаками встановленого зразка.

Механізм встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками визначено Інструкцією про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженою наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року № 376, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 16 червня 2010 року за № 391/17686 (далі - Інструкція № 376).

Згідно з пунктом 3.12 Інструкції № 376 закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється виконавцем у присутності власника (користувача) земельної ділянки, власників (користувачів) суміжних земельних ділянок або уповноваженою ним (ними) особою.

Закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) може здійснюватися за відсутності власників (користувачів) суміжних земельних ділянок у випадку їх нез`явлення, якщо вони були належним чином повідомлені про час проведення зазначених робіт, про що зазначається у акті приймання-передавання межових знаків на зберігання.

Згідно із положеннями статей 91, 96 ЗК України власники земельних ділянок та землекористувачі зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем; за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни не власником земельної ділянки, коли приведення у попередній стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф.

Відповідно до частини першої, другої статті 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо).

Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).

Згідно з частиною шостою статті 106 ЗК України власники земельних ділянок та землекористувачі зобов`язані дотримуватися меж земельних ділянок.

Земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах (частини перша та третя статті 158 ЗК України).

Основою для відновлення меж є дані земельно-кадастрової документації. У разі неможливості виявлення дійсних меж їх встановлення здійснюється за фактичним використанням земельної ділянки. Якщо фактичне використання ділянки неможливо встановити, то кожному виділяється однакова за розміром частина спірної ділянки. У випадках, коли в такий спосіб визначення меж не узгоджується з виявленими обставинами, зокрема з встановленими розмірами земельних ділянок, то межі визначаються з урахуванням цих обставин (стаття 107 ЗК України).

Відповідно до статті 108 ЗК України у випадках, коли сусідні земельні ділянки відокремлені рослинною смугою, стежкою, рівчаком, каналом, стіною, парканом або іншою спорудою, то власники цих ділянок мають право на їх спільне використання, якщо зовнішні ознаки не вказують на те, що споруда належить лише одному з сусідів. Власники сусідніх земельних ділянок можуть користуватися межовими спорудами спільно за домовленістю між ними. Витрати на утримання споруди в належному стані сусіди несуть у рівних частинах. До того часу, поки один із сусідів зацікавлений у подальшому існуванні спільної межової споруди, вона не може бути ліквідована або змінена без його згоди.

Згідно з матеріалами справи між сторонами існує тривалий спір щодо меж земельних ділянок, які належать їм на праві постійного користуваннята встановлення огорожі на межі – саме в якості відокремлення сусідніх ділянок.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин шостої, сьомої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін.

Саме на позивача покладено обов`язок довести факт дійсного порушення її права, яке, на думку цієї особи, полягає у позбавленні її частини земельної ділянки діями відповідача щодо перешкоджання у вільному проході по часині земельної ділянки та встанволення огороджувального паркану на межі між належними сторонам земельними ділянками.

Так, на підтвердження своїх позовних вимог ОСОБА_1 подала до суду лише копію Технічного паспорту, складеного КП МБТІ, та фото паркану.

З огляду на наведене, суд доходить до висновку про те, що позивачка не довела факту порушення її прав з боку відповідачки саме у користуванні належній їй земельною ділянкою, площею 423 кв.м. і правомірності встановлення огорожі саме там, де вона того бажає між зазначеними земельними ділянками.

Отже, суд врахховує що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження порушення права користування саме земельною ділянкою ОСОБА_1 , оскільки для таких висновків мають бути надані належні та допустимі докази, які б беззаперечно вказували, що саме відповідач порушив межу суміжної земельної ділянки, протиправність вибуття майна, а також ідентифікацію спірної частини земельної ділянки.

Зазначені обставини, як правило, підлягають підтвердженню висновком судової земельно-технічної експертизи, проте позивач під час розгляду справи не заявляв клопотання про її призначення, у зв`язку з чим відповідні доводи залишилися недоведеними.

При цьому позивачка під час розгляду справи не заявляла клопотання про призначення судової земельно-технічної експертизи , не надала жодного технічного висновку, акту обстеження земельної ділянки , геодезичної зйомки, кадастрового плану тощо, хоча, вона та її представник були обізнані із мотивами та підставами заперечень відповідача та додатково таке право було роз`яснено судом під час підготовчого засідання.

Метою доказування у цивільному процесі є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторони; суд не уповноважений збирати докази з власної ініціативи. Зазначене відповідає принципу змагальності цивільного судочинства.

Щодо вимог про зобов`язання ОСОБА_2 забезпечити вільний доступ і корситування ОСОБА_1 вимощенням - то такі вимоги знов таки заявлені саме як шлях усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, а не як встановлення сервітуту.

Цивільне законодавство визначає сервітут як різновид речового права на чуже майно (стаття 395 ЦК України).

За статтею 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом (частина перша); сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (частина друга). Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту (частина перша, третя статті 402 ЦК України). Змістовно такі ж приписи містить стаття 100 ЗК України.

Згідно зі статтею 98 ЗК України право земельного сервітуту це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) (частина перша); земельні сервітути можуть бути постійними і строковими (абзац перший частини другої); встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею (частина третя) земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений (частина четверта).

Відповідно до статті 99 ЗК України власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення, зокрема такого земельного сервітуту: а) право проходу та проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; з) інші земельні сервітути.

У статті 403 ЦК України визначено: сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном (частина перша); сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку (частина друга); сервітут не підлягає відчуженню (абзац перший частини четвертої); сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном (частина п`ята); сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений (частина шоста); збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна, особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах (частина сьома).

У статті 404 ЦК України вказано: право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо (частина перша); особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту (частина друга).

Отже, сервітут як різновид права користування чужим майном може бути встановлений щодо земельної ділянки, зокрема за рішенням суду, на певний строк або безстроково, при цьому таке право користування повинно бути встановлене у спосіб, що є найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

У пункті 22-2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 року № 7 роз`яснено, що види земельних сервітутів, які можуть бути встановлені рішенням суду, визначені статтею 99 ЗК України і цей перелік не є вичерпним. Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном.

З аналізу наведених положень цивільного і земельного законодавства України можна дійти висновку, що земельний сервітут може бути встановлений судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту, у разі недосягнення домовленості між цією особою та власником (володільцем) земельної ділянки.

Передумовою звернення до суду за встановленням сервітуту повинен бути доказ вчинення дій зацікавленою особою щодо встановлення сервітуту та недосягнення про це згоди із власником ділянки, щодо якої планується встановити сервітут. Якщо особа до звернення до суду не вчиняла дій щодо встановлення сервітуту за домовленістю сторін (зокрема, не звернулася до іншої сторони з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту), то у суду немає підстав для задоволення відповідних вимог у зв`язку з відсутністю у позивача права вимагати встановлення сервітуту за рішенням суду.

Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/4106/14-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 925/603/18, від 17 жовтня 2019 року у справі № 484/690/16-ц, від 27 листопада 2019 року у справі № 751/8865/15-ц. від 13 листопада 2019 року у справі № 133/305/17-ц , від 27 травня 2020 року у справі № 663/2893/16-ц.

Позивач не намагався досягти будь-якої попередньої домовленості про можливість здійснити поточний ремонт своїх будівель, зокрема, з її дозволу, тому звернення до суду з вимогами про встановлення безстрокового безоплатного сервітуту є передчасним у зв`язку з відсутністю у позивача права вимагати встановлення сервітуту за рішенням суду.

Так, закон вимагає від позивача надання суду доказів того, що нормальне використання своєї власності неможливе без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. При цьому необхідно довести, що задоволення потреб позивача неможливо здійснити будь-яким іншим способом (див.: висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 08 грудня 2021 року у справі № 686/18456/18, від 12 квітня 2022 року у справі № 306/612/20, від 01 лютого 2023 року у справі № 345/4572/20, від 13 березня 2023 року у справі № 297/363/18).

Суд звертає також увагу, що обслуговування відмостки не може здійснюватися безстроково, проте позивач просить безперешкодне постійне корисутвання цією спорудою.

Отже, умовою встановлення сервітуту є неможливість задоволення такої потреби в інший спосіб, тобто якщо власник земельної ділянки відмовляється укласти договір про встановлення земельного сервітуту або сторони не можуть дійти згоди про його умови. Проте судом не встанволено, чи ініціювала позивачка питання встановлення сервітуту перед відповідчкою; чи зверталася позивачка до ОСОБА_2 із пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту на конкретно визначених умовах.

Верховний Суд у постанові від 31 березня 2021 року по справі № 686/20396/15-ц зауважив, що належними та допустимими доказами на підтвердження обґрунтованості позовних вимог у цьому спорі є висновок експерта, завданням якого є визначення фактичного землекористування земельними ділянками, а саме фізичних характеристик земельних ділянок (конфігурації, площі, промірів тощо); визначення відповідності фактичного землекористування в частині порушення меж та накладання земельних ділянок відповідно до правовстановлюючих документів та документації із землеустрою на ці земельні ділянки.

При цьому Верховний Суд неодноразово зазначав, що передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема, у визначені законом способи, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод у користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо). Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність

Проте, у даній справі всупереч наведеним нормам чинного процесуального законодавства, позивачем не надано доказів, які б відповідали вимогам щодо їх належності, допустимості та достатності, а також однозначно свідчили про порушення відповідачкою її прав щодо користування замощенням, межею та встановлення двометрового металевого паркану саме на тому місці, яке для себе визначила позивачка .

Таким чином, оскільки позивач, на виконання свого процесуального обов`язку не надала належних і неспростовних доказів на підтвердження своєї позиції, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову, не знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, суд ухвалює рішення про відмову у задоволенні позову за його недоведеністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99).

Керуючись ст. ст. 12, 76, 141, 259, 264, 265, 273, 353 ЦПК України, суд,-

Ухвалив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в тридцятиденний строк з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя О.А. Гуденко