Постанова від 09 червня 2026 р. у справі №317/2704/22 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 червня 2026 року

м. Київ

справа № 317/2704/22

провадження № 61-12370св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 21 лютого 2024 року під головуванням судді Ткаченко М. О. та постанову Запорізького апеляційного суду від 23 липня 2024 року у складі колегії суддів: Крилової О. В., Кухаря С. В., Полякова О. З., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, - приватний нотаріус Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Карташова Тамара Михайлівна, про визнання заповіту нікчемним,

ВСТАНОВИВ

Короткий зміст позовних вимог

В листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати нікчемним заповіт від 28 квітня 2021 року, зареєстрований приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Карташової Т. М. за № 850, 851, складений ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

В обґрунтування вимог вказував, що його мати ОСОБА_4 та батько ОСОБА_5 були одружені з 08 вересня 1959 року.

Під час перебування у шлюбі у сторін народились діти: ОСОБА_1 та ОСОБА_6

ОСОБА_4 склала заповіт 28 лютого 2014 року на брата позивача ОСОБА_6 , у відповідності до якого йому в спадщину передавалась частка нерухомого майна, земельна ділянка.

ОСОБА_5 склав заповіт 28 лютого 2014 року на ОСОБА_6 , у відповідності до якого заповідав житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , в рівних долях.

13 квітня 2021 року батько позивача повторно склав на ім`я ОСОБА_1 заповіт, у відповідності до якого батько заповідав позивачу все майно.

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_4 .

Після смерті ОСОБА_4 відкрилась спадщина на належну їй частину майна, що перебуває у спільній сумісній власності та набуто за час перебування у шлюбі з ОСОБА_5 .

Спадкоємцем за померлою матір?ю позивача є його батько, який прийняв спадщину за законом. На момент смерті своєї дружини ОСОБА_5 був пенсіонером, а тому мав право на обов`язкову частку у спадщині.

Так як батько позивача хворів та строк для звернення до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини тільки розпочався, звернутися до нотаріуса не встиг, та через 16 днів після смерті своєї дружини, ІНФОРМАЦІЯ_2 помер.

За заповітом позивач був єдиним спадкоємцем на майно, що належало його батьку.

У встановлені законом строки він звернувся до нотаріуса за відкриттям спадщини за померлим батьком та отриманням свідоцтва про право на спадщину.

Йому відомо, що існує ще один заповіт на його брата, тому під час отримання свідоцтва про право на спадщину йому зрозуміло, що його брат також оформить свою долю за заповітом.

Але, у вересні 2022 року позивач отримав позовну заяву ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , з якої вбачалось, що існує заповіт від 28 квітня 2021 року, яким мати позивача склала заповіт, яким заповіла ОСОБА_2 та ОСОБА_3 належні їй на праві приватної власності: частку житлового будинку, розташованого за адресою: буд. АДРЕСА_1 ; частку земельної ділянки, розташованої за вказаною адресою; земельну ділянку загальною площею 5,0101 гектарів, розташовану на території Миколай-Пільської сільської ради Запорізького району Запорізької області, надану для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер земельної ділянки 2322187200:03:004:0023.

Позивач вважав, що заповіт складено на двох сторонніх осіб: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які тиснули на матір позивача.

Якби була воля його матері на складання заповіту на сторонніх осіб, то вона мала сама поїхати до нотаріуса. Проте, заповіт складений вдома у матері та нотаріус здійснював виїзд для вчинення правочину за межі свого офісу, за останнім місцем проживання спадкодавця, що підтверджує те, що матір була не вільна у своєму волевиявленні, так як її тримали в закритому домі напередодні.

Під час візитів позивача до своєї матері, її брат змушував позивача не приїжджати до неї, внаслідок чого, з метою збереження добрих відносин з матір`ю позивач забрав батька до себе (так як йому потрібен був догляд), а мати залишилась мешкати під наглядом брата позивача та свого брата.

На матір позивача тиснув психологічно її брат, який не допускав його до своєї матері, та вирішив запросити сторонніх осіб ОСОБА_3 та ОСОБА_2 для нібито догляду.

Маючи на меті недобросовісні та протизаконні наміри заволодіти майном відповідачі розпочали тиснули психологічно, на ОСОБА_4 , морили голодом, залякували.

ОСОБА_3 має схильність до зловживання алкоголем, та до матері приїжджав в нетверезому стані. Отже, підписанню заповіту передувало знущання над волею заповідачки, її позбавили можливості пересуватися вільно, з метою залякування тримали під замком вдома, позбавили їжі, тиснули психологічно, так як вона боялась ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , які за нею нібито доглядали. Крім того, щоб контролювати всі дії ОСОБА_4 , у неї відібрали телефон, замість неї пенсію отримувала ОСОБА_2 , яка розписувалась у відомостях про отримання пенсії.

Складення оспорюваного заповіту не відповідало дійсній волі матері, що є недодержанням в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені частиною третьою статті 203 ЦК України, а саме, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, та відповідно до частини першої статті 215 ЦК України є підставою недійсності правочину.

Крім того, позивач зазначав, що відповідачі ввели в оману нотаріуса та заповіт на ОСОБА_3 та ОСОБА_2 підписано у присутності двох свідків: ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , які є рідними сестрами ОСОБА_2 , що є прямим порушенням умов посвідчення заповіту за участю свідків.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Запорізький районний суд Запорізької області рішенням від 21 лютого 2024 року у задоволенні позову відмовив.

Судове рішення мотивовано тим, що відповідно до частини третьої статті 49 ЦПК України позивач та його представник не скористалися правом та до закінчення підготовчого засідання не подали письмову заяву про зміну предмета та підстав позову, а навпроти, наполягали на викладених у позовній заяві вимогах та просили суд визнати заповіт нікчемним з огляду на порушення, допущені під час його складання, а також застосування насильства на спадкодавця, що, як зазначав позивач, було передумовою для посвідчення заповіту сторонньою особою із порушеннями частини другої статті 1248 та частини другої статті 1253 ЦК України. Відповідну позовну вимогу про застосування наслідків недійсності правочину у цій справі позивач не заявляв. Отже, позивач визначився із способом захисту своїх прав.

ОСОБА_1 заявив позовні вимоги фактично про встановлення нікчемності заповіту без застосування наслідків його недійсності, а відтак позивач обрав неналежний спосіб захисту його відповідних цивільних (спадкових) прав.

Запорізький апеляційний суд постановою від 23 липня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі адвоката Ускової І. І. залишив без задоволення.

Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 21 лютого 2024 року залишив без змін.

Апеляційний суд виходив з того, що встановлення нікчемності заповіту не є належним способом захисту права, чи інтересу і, як наслідок, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.

Суд також зазначив, що на виконання оспорюваного правочину відповідачами отримані свідоцтва про право власності, доля яких не вирішена, не залучено до участі у справі спадкоємця ОСОБА_4 , на якого вона склала заповіт 28 лютого 2014 року ОСОБА_6 , якому у відповідності до неоспореного заповіту в спадщину передавалось частка нерухомого майна, земельна ділянка. Адже за положеннями частини четвертої статті 1254 ЦК України щодо відновлення дії попереднього заповіту зазначають? що вчинення наступного нікчемного заповіту не може скасовувати попередній заповіт.

Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги

У вересні 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 21 лютого 2024 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 23 липня 2024 року, в якій просить оскаржені судові рішення скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.

Заявник зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, Верховного Суду від 15 березня 2018 року у справі № 616/137/16-ц, від 11 листопада 2020 року у справі № 756/10183/16-ц. Також суди не звернули уваги на постанову Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9.

Суди попередніх інстанцій не надали правової оцінки ні позовній заяві, ні апеляційній скарзі, ні дослідженим фактам, ні доказам, які містяться в матеріалах справи.

Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходив

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 16 вересня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Запорізького районного суду Запорізької області.

11 жовтня 2024 року цивільна справа № 317/2704/22 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, з`ясовані судами

Відповідно до копії повторного свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , виданого 27 жовтня 2021 року Запорізьким відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Запорізькому районі Запорізької області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , про що складено відповідний актовий запис № 2604.

Згідно з копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , виданого 26 жовтня 2021 року Запорізьким відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Запорізькому районі Запорізької області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , про що складено відповідний актовий запис № 1742.

Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 , батьками ОСОБА_1 є: батько - ОСОБА_5 та мати - ОСОБА_4 .

28 лютого 2014 року ОСОБА_4 склала заповіт, яким заповіла ОСОБА_6 належну їй на праві власності земельну ділянку (пай) розміром 5,0101 га.

28 лютого 2014 року ОСОБА_5 склав заповіт, яким заповів ОСОБА_1 належну йому на праві власності земельну частку (пай) розміром 5,0099 га та житловий будинок АДРЕСА_1 .

13 квітня 2021 року ОСОБА_5 склав заповіт, яким заповів сину - ОСОБА_1 все належне йому майно, де б воно не було та з чого б воно не складалось, і взагалі, все те, що на день його смерті буде йому належати і на що він за законом матиме право.

ОСОБА_4 28 квітня 2021 року склала заповіт, яким всю належну їй на праві приватної власності частку житлового будинку розташованого за адресою: буд. АДРЕСА_1 ; всю належну їй на праві приватної власності частку земельної ділянки розташованої за адресою: буд. АДРЕСА_1 ; належну їй на праві приватної власності земельну ділянку загальною площею 5,0101 гектарів, розташовану на території Миколай-Пільської сільської ради Запорізького району Запорізької області, надану для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер земельної ділянки 2322187200:03:004:0023, заповіла ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Заповіт на прохання заповідача підписано ОСОБА_9 та свідками ОСОБА_7 і ОСОБА_8 .

Згідно із відповіддю Запорізького ВДРАЦС у Запорізькому районі Запорізької області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) вбачається, що по архіву відділу виявлено актовий запис № 4 про народження ОСОБА_10 , зміна прізвища якої на ОСОБА_11 відбулась на підставі актового запису про шлюб, актовий запис № 25 про народження ОСОБА_12 , зміна прізвища якої на ОСОБА_13 відбулась на підставі актового запису про шлюб, актовий запис № 4 про народження ОСОБА_7 . Батьками ОСОБА_10 , ОСОБА_12 та ОСОБА_7 є ОСОБА_14 та ОСОБА_15 .

Відповідно до актового запису про народження від 15 січня 1986 року № 4, ОСОБА_10 народилась ІНФОРМАЦІЯ_5 , батьками якої є ОСОБА_14 та ОСОБА_15 .

За змістом актового запису про одруження від 06 липня 2003 року № 05 ОСОБА_10 після одруження змінила прізвище на - « ОСОБА_11 ».

Відповідно до актового запису про народження від 22 липня 1987 року № 25 ОСОБА_12 народилась ІНФОРМАЦІЯ_6 , її батьками є ОСОБА_14 та ОСОБА_15 .

Згідно з актовим записом про одруження від 11 жовтня 2003 року № 10 ОСОБА_12 після одруження змінила прізвище на - « ОСОБА_13 ».

Відповідно до актового запису про народження від 10 квітня 1997 року № 04 ОСОБА_7 народилась ІНФОРМАЦІЯ_7 , її батьками є ОСОБА_14 та ОСОБА_15 .

Відповідно до спадкової справи від 10 жовтня 2021 року № 23/2022 після померлої ОСОБА_4 із заявами про прийняття спадщини за заповітом звернулись ОСОБА_2 та ОСОБА_3

26 серпня 2022 року приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Карташовою Т. М. видано спадкоємцям ОСОБА_4 - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 свідоцтва про право на спадщину за заповітом на 5/6 часток земельної ділянки загальною площею 5,0101 га, що розташована в Запорізькій області, Запорізькому районі тг Широківська, кадастровий номер 2322187200:03:004:0023, зареєстровані в реєстрі за № 919 та № 920.

26 серпня 2022 року приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Карташовою Т. М. винесено постанови про відмову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на 1/2 частку від спадкового майна, що складається з 1/2 частки житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 - ОСОБА_4 , у зв`язку із тим, що документи необхідні для вчинення нотаріальної дії подані не були.

Крім того в матеріалах спадкової справи містяться копія свідоцтва про смерть ОСОБА_4 , копії паспортів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , інформаційна довідка зі спадкового реєстру № 68715187, витяг про реєстрацію в спадковому реєстрі, довідка про наявність спадкової справи, інформації щодо місця реєстрації ОСОБА_4 , копія заповіту від 28 лютого 2014 року зареєстрованого в реєстрі за № 02, копія свідоцтва про право власності на жилий будинок, який розташований за адресою: буд. АДРЕСА_1 , від 27 травня 2002 року, заяви ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від 26 серпня 2022 року, копія заповіту від 28 квітня 2021 року зареєстрованого в реєстрі за № 850, 851, копія державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЗП № 124937, копія витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності щодо земельної ділянки, кадастровий номер № 2322187200:03:004:0023, копія витягу з державного земельного кадастру про земельну ділянку, кадастровий номер № 2322187200:03:004:0023, копія висновку про оціночну вартість земельної ділянки, копії інформаційних довідок зі спадкового реєстру, копія свідоцтва про смерть ОСОБА_5 .

ОСОБА_4 встановлено основний діагноз - лімфостаз обох нижніх кінцівок та супутній діагноз - церебральний атеросклероз III ступеня, дисциркуляторна енцефалопатія III ступеня, ІХС, кардіосклероз, СН II Б, ФК 3, ПФФП, анасарка, про що свідчить виписний епікриз із медичної картки стаціонарного хворого № 396.

Згідно із відповіддю директора КНП «Обласний клінічний заклад з надання психіатричної допомоги» ЗОР установлено, що ОСОБА_4 до лікаря-психіатра не зверталась. Відомостей не мають.

У письмових поясненнях приватний нотаріус Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Карташова Т. М. зазначив, що запис у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій є доказом вчинення нотаріальної дії. Відповідно до законодавства перевірка повноважень осіб, які є свідками та підписантами заповіту не передбачається. Нотаріус тільки встановлює особу свідків та підписанта за паспортом громадянина України, реквізити якого зазначаються в заповіті та в Реєстрі для реєстрації нотаріальних дій.

На підтвердження викладеного до пояснень долучено копію паспортів та довідок РНОКПП ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_9 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_10 , копію свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 26 серпня 2022 року, зареєстрованого в реєстрі за № 319 та № 920, копію витягу про реєстрацію в спадковому реєстрі від 26 серпня 2022 року № 69857673 та № 69857622.

Відповідно до копії запису в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій в графі зміст нотаріальної дії. Місце вчинення нотаріальної дії. Номер спеціального бланка нотаріального документа, на якому викладено зміст вчиненої нотаріальної дії зазначено, що «у зв`язку із хворобою та похилим віком заповідача цей заповіт посвідчений вдома за адресою: буд. АДРЕСА_1 ». По вищевказаній причині заповіт оголошено свідками ОСОБА_7 та ОСОБА_8 ОСОБА_4 , у зв`язку із хворобою та похилим віком, і на особисте прохання заповіт підписано ОСОБА_9 .

За змістом наданих АТ «Укрпошта» копій пенсійних відомостей, ОСОБА_4 отримувала пенсію в період з січня 2020 року до травня 2021 року, про що свідчить підписи ОСОБА_4 .

Згідно із оригіналами пенсійних відомостей за період з травня 2021 року до жовтня 2021 року пенсію за ОСОБА_4 отримувала її представник за довіреністю - Нетребко Т. С.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Тож, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Суди встановили, що позивач просив суд визнати нікчемним заповіт від 28 квітня 2021 року, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Карташовою Т. М. за № 850, 851, складений ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Крім того, у підготовчому судовому засіданні 23 травня 2023 року позивач та його представник вказали, що позовні вимоги заявлені саме щодо визнання заповіту нікчемним, а не недійсним.

У судовому засіданні в суді першої інстанції ОСОБА_1 та його представник - адвокат Ускова І. І., позовні вимоги підтримали з підстав зазначених у позовній заяві, зауважили, що просять суд визнати заповіт саме нікчемним у зв`язку із численними порушеннями допущеними під час його складання. Зазначили, що питання застосування правових наслідків нікчемності заповіту буде ними порушено у окремому позові після встановлення судом нікчемності заповіту.

Відповідно до частини третьої статті 49 ЦПК України позивач та його представник не скористалися правом та до закінчення підготовчого засідання не подали письмову заяву про зміну предмету та підстав позову, а навпаки, наполягали на викладених у позовній заяві вимогах та просили суд визнати заповіт нікчемним з огляду на порушення, допущені під час його складання, а також застосування насильства на спадкодавця, що, як зазначив позивач, було передумовою для посвідчення заповіту сторонньою особою із порушеннями частини другої статті 1248 та частини другої статті 1253 ЦК України.

Відповідну позовну вимогу про застосування наслідків недійсності правочину у цій справі позивач не заявляв.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати.

До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанову Верховного Суду від 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19).

У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (постанова Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17).

У постанові Верховного Суду від 22 червня 2020 року у справі № 177/1942/16-ц зазначено, що наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним.

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (постанова Верховного Суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17).

Натомість, нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним» (див. постанову Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16). Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

У постановах Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі № 359/12165/14-ц та від 13 березня 2023 року у справі № 398/1796/20 зроблено висновок, що нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає.

Визнання недійсним нікчемного правочину чи встановлення нікчемності правочину не є належним способом захисту права чи інтересу. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (див.: пункти 53-54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19), пункти 69-70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження

№ 12-304гс18)).

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц (провадження № 14-545цс19), від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20 (провадження № 12-61гс21)).

Таким чином, суди попередніх інстанцій, враховуючи заявлені позивачем вимоги та його позицію під час судових засідань, дійшли обґрунтованого висновку, що визнання недійсним нікчемного правочину чи встановлення нікчемності правочину не є належним способом захисту права чи інтересу ОСОБА_1 та відмовили в задоволенні позову з цієї підстави.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 15 березня 2018 року у справі № 616/137/16-ц, від 11 листопада 2020 року у справі № 756/10183/16-ц колегією суддів відхиляються, оскільки предмет спору у цих справах і у справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, зокрема, у справі № 616/137/16-ц позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь сплачені за договором фінансового лізингу грошові кошти та неустойку; у справі № 756/10183/16-ц позивач просив суд визнати нікчемним (недійсним) заповіт і скасувати та виключити зі Спадкового реєстру запис про державну реєстрацію зазначеного заповіту, як такого, що не підлягає виконанню.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не взяли до уваги висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц є безпідставними, оскільки висновки, зроблені судами першої та апеляційної інстанцій узгоджуються з висновками, викладеними у зазначеній постанові Верховного Суду.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не надали правової оцінки ні позовній заяві, ні апеляційній скарзі, ні дослідженим фактам, ні доказам, які містяться в матеріалах справи, колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки в даному випадку суди відмовили у задоволенні позову ОСОБА_1 у зв`язку з обранням неналежного способу захисту свого права.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржені судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 401, 406, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 21 лютого 2024 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 23 липня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко

А. І. Грушицький

Є. В. Петров