Постанова від 02 червня 2026 р. у справі №922/3104/25 — Касаційний господарський суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 червня 2026 року

м. Київ

cправа № 922/3104/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І. С. - головуючого, Зуєва В. А., Міщенка І. С.,

секретар судового засідання - Корнієнко О. В.,

за участю представників:

Харківської міської ради - Бенденжука Л. О.,

Акціонерного товариства «Укрнафта» - Трубачової І. Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства «Укрнафта»

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.03.2026 (у складі колегії суддів: Мартюхіна Н. О. (головуючий), Демідова П. В., Крестьянінов О. О.)

та рішення Господарського суду Харківської області від 11.12.2025 (суддя Шатерніков М. І.)

у справі № 922/3104/25

за позовом Харківської міської ради

до Акціонерного товариства «Укрнафта»

про стягнення 3 539 035,51 грн,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2025 року Харківська міська рада звернулася до Господарського суду Харківської області з позовом до Акціонерного товариства «Укрнафта» (далі - АТ «Укрнафта») про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати в сумі 3 539 035,51 грн за користування земельною ділянкою по просп. Героїв Харкова, 272-А у м. Харкові, загальною площею 0,2280 га (кадастровий номер 6310138200:03:031:0004) за період з 01.01.2020 по 28.02.2022.

В обґрунтування позовних вимог міська рада послалась на те, що відповідач як власник нерухомого майна розташованого на спірній земельній ділянці комунальної власності у період 01.01.2020 по 28.02.2022 користувався зазначеною земельною ділянкою без оформлення речового права та здійснення оплати за таке користування. Правовою підставою пред`явлених позовних вимог міською радою визначено статті 1212, 1214 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та зауважено, що заявлена до стягнення сума є безпідставно збереженими коштами у вигляді несплаченої орендної плати за користування відповідачем земельною ділянкою за спірний період.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 11.12.2025, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 24.03.2026, позов задоволено повністю. Стягнуто з АТ «Укрнафта» на користь Харківської міської ради 3 539 035,51 грн безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за використання земельної ділянки по просп. Героїв Харкова, 272-А у м. Харкові з кадастровим номером 6310138200:03:031:0004 за період з 01.01.2020 по 28.02.2022. Здійснено розподіл судових витрат.

Не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, у квітні 2026 року АТ «Укрнафта» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.03.2026 та рішення Господарського суду Харківської області від 11.12.2025, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05.05.2026 у справі № 922/3104/25 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «Укрнафта» на постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.03.2026 та рішення Господарського суду Харківської області від 11.12.2025 з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК України; касаційну скаргу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 03.06.2026.

Харківська міська рада у відзиві на касаційну скаргу посилається на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Судами попередніх інстанцій установлено, що за інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 07.07.2025 № 404393549 16.12.2014 на підставі договору купівлі-продажу від 07.06.2004 № 4627 за АТ «Укрнафта» зареєстровано право власності на нежитлову будівлю літ. «А-1», загальною площею 44,0 кв. м по вул. Героїв Харкова, 272-А у м. Харкові.

Вищевказана нежитлова будівля розташована на земельній ділянці комунальної власності з кадастровим номером 6310138200:03:031:0004, право користування якою відповідачем не оформлено.

Згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 22.05.2025 № HB-0000675712025 земельна ділянка з кадастровим номером 6310138200:03:031:0004, площею 0,2280 га, сформована - 11.12.2007; категорія земель - землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення; вид використання земельної ділянки - для обслуговування стаціонарної АЗС.

Судами попередніх інстанцій також установлено, що на підставі рішення Харківської міської ради від 23.12.2005 № 257/05 09.10.2007 між Харківською міською радою (орендодавець) та Відкритим акціонерним товариством «Укрнафта» (орендар) було укладено договір оренди землі, зареєстрований 11.12.2007 у Харківській регіональній філії ДП «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» в Державному реєстрі земель за № 440867100042, відповідно до умов якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення - землі транспорту, загальною площею 0,2280 га, яка знаходиться у м. Харкові, просп. Московський (наразі - Героїв Харкова), 272-А (пункти 1, 2).

На земельній ділянці знаходиться об`єкт нерухомого майна - нежитлова будівля літ. «А-1» (пункт 3 договору).

Нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 1 463 743,00 грн (пункт 5 договору).

Договір укладено строком до 01.12.2010. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію (пункт 8 договору).

Згідно пункту 9 договору розмір орендної плати за земельну ділянку в місяць згідно з довідкою від 16.06.2007 № 1079/07 становить 12 197,86 грн.

Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції (пункт 10 договору).

За умовами пункту 20 договору передача земельної ділянки орендарю здійснюється протягом десяти днів після державної реєстрації цього договору за актом приймання-передачі.

Згідно з пунктом 21 договору після припинення дії договору орендар повертає орендодавцеві земельну ділянку у стані, не гіршому порівняно з тим, у якому він одержав її в оренду.

У пункті 31 договору передбачено обов`язки орендаря, зокрема: при передачі земельної ділянки орендодавцю до підписання акту прийому-передачі привести земельну ділянку у придатний для подальшого використання стан, у тому числі усунути недоліки, вказані орендодавцем (підпункт «з»); неповернення земельної ділянки в зазначений термін не звільняє орендаря від плати за фактичне користування земельною ділянкою. Плата за землю в цьому випадку вноситься в розмірах, визначених цим договором (підпункт «ї»).

Дія договору припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його було укладено (підпункт «а» пункту 36 договору).

Згідно з Планом земельної ділянки, який є додатком до договору в оренду передано земельну ділянку з кадастровим номером 6310138200:03:031:0004 площею 0,2280 га.

17.12.2007 за актом приймання-передачі земельної ділянки №1118 орендарю передано в оренду строком до 01.12.2010 земельну ділянку площею 0,2280 га.

Зазначений договір оренди припинив свою дію у зв`язку із закінченням строку, на який його було укладено, тобто 01.12.2010. Докази продовження строку дії договору оренди землі від 11.12.2007 відсутні.

За інформацією, наданою ГУ ДПС у Харківській області (лист від 15.05.2024 № 10037/5/20-40-04-02-12) АТ «Укрнафта» обліковується платником податку за земельну ділянку площею 0,2280 га по просп. Героїв Харкова, 272-А у м. Харкові. За даними податкових декларацій з плати за землю АТ «Укрнафта» задекларовано до сплати та сплачено за земельну ділянку загальною площею 0,2280 га: за 2020 рік - 348 273,86 грн, за 2021 рік - 348 273,86 грн, за 2022 рік - 383 118,51 грн орендної плати.

Звертаючись до суду з відповідними позовними вимогами, Харківська міська рада на їх обґрунтування послалась на те, що у період з 01.01.2020 до 28.02.2022 відповідач не сплачував у встановленому законодавством розмірі плату за користування земельною ділянкою по просп. Героїв Харкова, 272-А у м. Харкові, внаслідок чого зберіг за рахунок позивача, як власника зазначеної земельної ділянки, майно - грошові кошти у розмірі орендної плати у сумі 3 539 035,51 грн.

Заперечуючи проти позову, відповідач послався на те, що після закінчення строку дії договору оренди землі від 09.10.2007, укладеного з позивачем, він фактично продовжував користуватися спірною земельною ділянкою та сплачував за користування нею грошові кошти відповідно до умов договору. На думку, відповідача, оскільки він не повернув спірну земельну ділянку позивачу та продовжував у спірний період здійснювати фактичне її використання, позивач має правові підстави вимагати плату за землю в порядку та розмірах, визначених саме договором оренди землі від 09.10.2007, що свідчить про договірний характер спірних відносин та відповідно виключає наявність кондиційних відносин.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції встановив, що відповідач, як власник нерухомого майна, розташованого на спірній земельній ділянці, після закінчення 01.12.2010 дії договору оренди земельної ділянки від 11.12.2007, зокрема, у період з 01.01.2020 по 28.02.2022, фактично використовував земельну ділянку без достатніх правових підстав (без оформлення права користування земельною ділянкою та без державної реєстрації такого речового права), оскільки після 01.12.2010 між сторонами припинилися договірні відносини щодо користування спірною земельною ділянкою, а матеріали справи не містять доказів щодо поновлення зазначеного договору у встановленому законом порядку, а тому дійшов висновку про наявність передбачених статтею 1212 ЦК України підстав для стягнення з АТ «Укрнафта» на користь Харківської міської ради безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за використання спірної земельної ділянки у спірний період. Перевіривши наданий позивачем розрахунок безпідставно збережених коштів, суд першої інстанції виснував про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції погодився з його висновками про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

АТ «Укрнафта» у поданій касаційній скарзі, на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, послалось на неправильне застосування судами попередніх інстанцій при вирішенні спору положень статей 16, 589, 599, 785, 1212 - 1214 ЦК України та порушення норм процесуального права, зокрема, статей 74-79, 86, 236 ГПК України, а також на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 26.06.2018 у справі № 910/9072/17, від 09.11.2021 у справі № 635/4233/19, від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц, у постановах Верховного Суду від 28.12.2021 у справі № 911/1101/21, від 06.06.2022 у справі № 903/142/21, від 10.11.2021 у справі № 922/247/21.

Крім того, АТ «Укрнафта» посилається на відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо можливості застосування статті 1212 ЦК України у випадку фактичного користування орендарем земельною ділянкою після закінчення договору оренди, якщо умовами такого договору передбачено обов`язок орендаря сплачувати плату за фактичне користування земельною ділянкою до моменту її повернення в розмірі, визначеному договором, що є підставою касаційного оскарження, передбаченою пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, розглянувши касаційну скаргу АТ «Укрнафта» у межах її доводів та вимог, виходить із такого.

Верховний Суд, розглядаючи спори у подібних правовідносинах, у своїх постановах неодноразово звертав увагу на те, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку із безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Відповідно до частин 1, 2 статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цього Кодексу застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Правові підстави користування земельною ділянкою комунальної власності за змістом глави 15 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) реалізуються через право постійного користування або право оренди.

Частиною 1 статті 93 і статтею 125 ЗК України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Відповідно до частини 1 статті 96 ЗК України землекористувачі зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт «в»).

Принцип платного використання землі передбачено й статтею 206 ЗК України, за змістом якої використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Водночас згідно зі статтями 122 - 124 ЗК України міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Верховний Суд, розглядаючи спори у подібних правовідносинах, у своїх постановах неодноразово звертав увагу на те, що виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

Тобто власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об`єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об`єктом нерухомого майна.

В такий спосіб положення глави 15, статей 120, 125 ЗК України, статті 1212 ЦК України дають підстави вважати, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа яка придбала такий об`єкт стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об`єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними (подібні висновки викладено у постановах Верхового Суду від Верховного Суду від 14.01.2019 у справі № 912/1188/17, від 21.01.2019 у справі № 902/794/17, від 04.02.2019 у справі № 922/3409/17, від 12.03.2019 у справі № 916/2948/17, від 09.04.2019 у справі № 922/652/18, від 21.05.2019 у справі № 924/552/18).

Отже, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини першої статті 1212 ЦК України.

Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16 та від 20.09.2018 у справі № 925/230/17 .

З огляду на викладене, із дня набуття права власності на об`єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, а тому саме із цієї дати у власника об`єкта нерухомого майна виникає обов`язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташовано. При цьому до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, такі кошти є безпідставно збереженими.

Верховний Суд неодноразово зауважував, що для вирішення спору щодо стягнення з власника об`єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів на підставі положень статей 1212 - 1214 ЦК України за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій цей об`єкт розташований, необхідно, насамперед, з`ясувати:

1) фактичного користувача земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цих ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування ділянками у відповідний період, або наявність правової підстави для використання земельної ділянки у такого фактичного користувача;

2) площу земельної ділянки;

3) суму, яку мав би отримати власник земельної ділянки за звичайних умов, яка безпосередньо залежить від вартості цієї ділянки (її нормативно-грошової оцінки);

4) період користування земельною ділянкою комунальної власності без належної правової підстави.

Разом з цим, майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб, зокрема, внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які передбачені частиною другою статті 11 ЦК України.

Положення статті 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена або припинена, у тому числі шляхом розірвання договору (постанови Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 915/411/19, від 21.02.2020 у справі № 910/660/19, від 17.03.2020 у справі № 922/2413/19).

Відповідно до положень статті 31 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі припиняється в разі, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено. За відсутності доказів поновлення такого договору в поряду, що визначений статтею 33 цього Закону або ж укладення нового договору оренди, відсутні й підстави для висновку про те, що орендар, який не повернув земельну ділянку за актом прийому-передачі, користується нею на відповідній правовій підставі, а тому стягнення з такого орендаря безпідставно збереженої орендної плати в порядку приписів статті 1212 ЦК України є цілком правомірним.

Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 10.11.2021 у справі № 922/247/21.

У справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій установлено, що на сформованій у 2007 році земельній ділянці комунальної власності з кадастровим номером 6310138200:03:031:0004 площею 0,2280 га, розташоване нерухоме майно, власником якого є АТ «Укрнафта».

Для обслуговування зазначеного нерухомого майна (стаціонарної АЗС) 19.10.2007 між сторонами було укладено договір оренди земельної ділянки площею 0,2280 га (кадастровий номер 6310138200:03:031:0004), строком до 01.12.2010.

Докази поновлення такого договору чи продовження строку його дії, або укладення нового договору щодо оренди спірної земельної ділянки в матеріалах справи відсутні.

Отже, ураховуючи встановлені обставини припинення 01.12.2010 договору оренди землі від 19.10.2010 (у зв`язку з закінченням строку його дії), суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про використання відповідачем спірної земельної ділянки комунальної власності у спірний період без достатніх правових підстав (без належного оформлення права користування та державної реєстрації такого речового права), що зумовлює застосування до спірних правовідносин статті 1212 ЦК України, і такі висновки судів попередніх інстанцій відповідають наведеним вище висновкам Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.

При цьому, суди попередніх інстанцій правомірно зазначили, що після 01.12.2010 відпала правова підстава користування відповідачем спірною земельною ділянкою на умовах договору оренди, а умова підпункту «ї» пункту 31 договору оренди землі від 19.10.2007 не може тлумачитися як така, що породжує нові правові підстави або можливості безстрокового користування спірною земельною ділянкою після припинення договору оренди, оскільки така умова регулює наслідки неналежного виконання зобов`язання у межах дії договору, але не відновлює його чинності та не замінює процедуру поновлення, встановлену законом.

Водночас суди попередніх інстанцій зауважили, що відсутність у матеріалах справи акта приймання-передачі земельної ділянки не спростовує факт припинення договору оренди у зв`язку із закінченням строку, на який його було укладено, оскільки оформлення акта приймання-передачі земельної ділянки є наслідком припинення дії договору оренди, а не підставою його припинення. Непідписання сторонами зазначеного акта може свідчити про невиконання орендарем обов`язку щодо повернення земельної ділянки, але не означає продовження дії договору оренди чи збереження речового права оренди після 01.12.2010.

З огляду на викладене, відсутні підстави для формування Верховним Судом висновку, наведеного скаржником у касаційній скарзі.

Разом з цим встановивши, що відповідач не є власником та постійними користувачем земельної ділянки, а тому не є суб`єктом плати за землю у формі земельного податку, суди попередніх інстанцій правомірно зазначили, що формою здійснення плати за землю для відповідача як землекористувача є орендна плата (підпункт 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).

Податковим кодексом України визначено, що орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності є обов`язковим платежем, а його розмір визначається на підставі законодавчих актів, тобто є регульованою ціною (підпункти 14.1.125, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14, пункт 288.5 статті 288 Податкового кодексу України).

Згідно з пунктом 284.1 статті 282 Податкового кодексу України органи місцевого самоврядування встановлюють ставки плати за землю, що сплачується на відповідній території.

Відповідно до статті 289 Податкового кодексу України для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок, у тому числі, право на які фізичні особи мають як власники земельних часток (паїв), з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до законодавства.

Здійснивши перевірку наданого Харківською міською радою розрахунку суми безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за спірний період з 01.01.2020 по 28.02.2022, з огляду на наявні у відкритих джерелах земельного кадастру України відомості щодо спірної земельної ділянки, суди попередніх інстанцій правомірно врахували як дані витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 04.09.2020 № 5431, в якому зазначено про відсутність коду Класифікації видів цільового призначення земель (КВЦПЗ), так і інформацію, наведену у листі Головного управління Державної податкової служби у Харківській області від 15.05.2024 № № 10037/5/20-40-04-02-12 про сплату АТ «Укнафта» плати за спірну земельну ділянку за 2020 рік - 348 273,86 грн, за 2021 рік - 348 273,86 грн, за 2022 рік - 383 118,51 грн, унаслідок чого обґрунтовано виснували про відповідність зазначеного розрахунку вимогам законодавства і його арифметичну вірність та відповідно про стягнення з АТ «Укрнафта» на користь Харківської міської ради безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за використання спірної земельної ділянки у спірний період у заявленій позивачем сумі.

Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанції про наявність підстав для задоволення позову.

Доводи скаржника щодо невідповідності значення коефіцієнта (3,0), який характеризує функціональне використання земельної ділянки, застосованого при визначенні нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки, значенню коефіцієнта (1,0), передбаченого законодавством щодо земельних ділянок з цільовим призначенням орендованої земельної ділянки, який мав бути застосований при визначенні нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки не ґрунтуються на вимогах законодавства, оскільки відповідно до пункту 2 приміток до Додатку 1 до Порядку нормативної грошової оцінки земель населених пунктів, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 25.11.2016 № 489, у разі якщо у відомостях Державного земельного кадастру відсутній код Класифікації видів цільового призначення земель для земельної ділянки, коефіцієнт, який характеризує функціональне використання земельної ділянки (Кф), застосовується із значенням 3,0. Отже, визначення Кф знаходиться у прямій залежності від коду Класифікації видів цільового призначення земель, відомості про який містяться у Державному земельному кадастрі. При цьому, як встановлено судами попередніх інстанцій, у відомостях Державного земельного кадастру код Кваліфікації видів цільового призначення земель відсутній.

Щодо доводів скаржника про встановлення судами попередніх інстанцій обставин відсутності коду цільового призначення спірної земельної ділянки на підставі неналежних доказів, суд касаційної інстанції зазначає наступне.

Дані про цільове призначення земельних ділянок вносяться до Державного земельного кадастру, відомості якого є відкритими та загальнодоступними (частина 2 статті 21 та частина 1 статті 38 Закону України «Про Державний земельний кадастр»).

Отже, здійснюючи розрахунок суми безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за спірний період як позивач, так і суди попередніх інстанцій правомірно використовували фактичні дані щодо спірної земельної ділянки, наявні у Державному земельному кадастрі, при цьому доказів недійсності таких даних відповідачем не надано.

Посилання скаржника на наявність у Державному земельному кадастрі відомостей щодо коду цільового призначення спірної земельної ділянки зводяться до незгоди АТ «Укрнафта» з висновками судів попередніх інстанцій щодо оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, а також до спонукання суду касаційної інстанції до переоцінки наявних в матеріалах справи доказів, що з огляду положення статті 300 ГПК України виходить за межі повноважень касаційного суду.

Верховний Суд зауважує, що суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанови Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19).

Також, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права випливає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Отже, для касаційного перегляду судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Тобто застосування правового висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду, залежить від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі за результатом оцінки поданих сторонами доказів. При цьому встановлені судом фактичні обставини у кожній справі можуть бути різними.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, АТ «Укрнафта» послалось на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 26.06.2018 у справі № 910/9072/17, від 09.11.2021 у справі № 635/4233/19, від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц, у постановах Верховного Суду від 28.12.2021 у справі № 911/1101/21, від 06.06.2022 у справі № 903/142/21, від 10.11.2021 у справі № 922/247/21.

Разом з тим, суд касаційної інстанції не бере до уваги доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування положень статті 1212 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17 та у постановах Верховного Суду від 28.12.2021 у справі № 911/1101/21, від 06.06.2022 у справі № 903/142/21, від 10.11.2021 у справі № 922/247/21, оскільки зміст оскаржуваних судових рішень у цій справі, в якій подано касаційну скаргу, переконливо свідчить про те, що суди попередніх інстанцій вирішили спір відповідно до висновків, наведених у зазначених вище постановах.

У справі № 910/9072/17 (постанова від 26.06.2018), залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову, Велика Палата Верховного Суду виходила із того, що між сторонами у справі існують договірні відносини, а кошти, які позивач просить стягнути як невикористаний аванс, набуті відповідачем за наявності правової підстави, а тому їх не може бути витребувано відповідно до положень статті 1212 ЦК України як безпідставне збагачення. У цьому разі договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень частини першої статті 1212 ЦК України.

Водночас у справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій, застосовуючи до спірних правовідносин положення статті 1212 ЦК України, виходили з того, що з 01.12.2010 між сторонами припинились договірні відносини у зв`язку з закінченням строку дії договору оренди землі від 19.10.2010; у спірний період відповідач використовував спірну земельну ділянку без достатніх правових підстав (без належного оформлення права користування та державної реєстрації такого речового права).

Таким чином, правовідносини у справі № 910/9072/17, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, та у справі № 922/3104/25, що розглядається, не є подібними, враховуючи відмінні фактичні обставини, зміст та правове регулювання спірних правовідносин.

Крім того, , аналіз висновків, зроблених у оскаржуваних судових рішеннях у справі № 922/3104/25, у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 635/4233/19 (за позовом про внесення змін до договору оренди земельної ділянки ), від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц (за позовом про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок та визнання договорів оренди земельних ділянок поновленими), на які посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки правовідносини у зазначених справах та у справі, що розглядається, не є подібними, враховуючи відмінні зміст та правове регулювання спірних правовідносин.

Враховуючи викладене, наведені АТ «Укрнафта» підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримали підтвердження під час касаційного провадження.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги АТ «Укрнафта», дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін.

Судові збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Укрнафта» залишити без задоволення.

2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 24.03.2026 та рішення Господарського суду Харківської області від 11.12.2025 у справі № 922/3104/25 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І. С. Берднік

Судді: В. А. Зуєв

І. С. Міщенко