Рішення від 07 червня 2026 р. у справі №910/12981/25 — Господарський суд міста Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

08.06.2026Справа № 910/12981/25

За позовом Київської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ВАТЕЛ БЮТІ"

про усунення перешкод власнику у володінні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом зобов`язання знести об`єкт самочинного будівництва

Суддя О.В. Гумега

секретар судового засідання

Ю.В. Завадська

Представники:

від позивача - Лейтар А. Г.;

від відповідача - Шалденко Є.В.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Київська міська рада (далі - позивач, Київрада) звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ВАТЕЛ БЮТІ" (далі - відповідач, ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ") про усунення перешкод власнику у володінні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом зобов`язання знести об`єкт самочинного будівництва.

Одночасно із позовною заявою позивачем подано до суду заяву про забезпечення позову.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.10.2025 заяву позивача про забезпечення позову задоволено повністю, вжито заходи забезпечення позову.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.10.2025 прийнято позовну заяву ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ" до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/12981/25, постановлено справу розглядати за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання у справі на 24.11.2025 о 10:00 год.

11.11.2025 до суду від приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Ляпіна Д.В. надійшов супровідний лист із документами щодо примусового виконання ухвали суду.

21.11.2025 до суду від відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи та надання можливості для ознайомлення з матеріалами справи.

У підготовче засідання, призначене на 24.11.2025, з`явився представник позивача, представник відповідача не з`явився.

У підготовчому засіданні, призначеному на 24.11.2025, представник позивача заявив усне клопотання про відкладення підготовчого засідання.

У підготовчому засіданні, призначеному на 24.11.2025, суд протокольною ухвалою зобов`язав представника позивача виконати вимоги п. 4 ухвали Господарського суду міста Києва від 23.10.2025.

У підготовчому засіданні 24.11.2025 судом оголошено перерву до 15.12.2025 о 10:40 год.

15.12.2025 до суду від позивача надійшла заява на виконання вимог ухвали суду.

15.12.2025 до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, згідно якого відповідач просив суд продовжити процесуальний строк на подання відзиву, відмовити у задоволенні позову у повному обсязі у зв`язку з його необґрунтованістю, безпідставністю та обранням неналежного способу захисту права, а також застосувати до позовних вимог наслідки спливу позовної давності та відмовити у позові з цих підстав.

У підготовче засідання, призначене на 15.12.2025, з`явились представники позивача та відповідача.

У підготовчому засіданні, призначеному на 15.12.2025, суд долучив до матеріалів справи докази подані позивачем на виконання вимог протокольної ухвали суду.

У підготовчому засіданні, призначеному на 15.12.2025, суд поновив відповідачу строк на подання відзиву та долучив до матеріалів справи відзив на позовну заяву.

У підготовчому засіданні, призначеному на 15.12.2025, представник відповідача заявив усне клопотання про відкладення підготовчого засідання. Клопотання судом задоволене.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.12.2025 продовжено строк підготовчого провадження за ініціативою суду на тридцять днів, відкладено підготовче засідання у справі на 19.01.2026 о 11:40 год.

У підготовче засідання, призначене на 19.01.2026, з`явилися представники позивача та відповідача.

У підготовчому засіданні, призначеному на 19.01.2026, судом оголошено перерву до 02.03.2026 о 10:40 год.

05.02.2026 матеріали оскарження ухвали Господарського суду міста Києва від 23.10.2025 у справі № 910/12981/25 повернуто до Господарського суду міста Києва.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 14.01.2026 апеляційну скаргу ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ" на ухвалу Господарського суду міста Києва від 23.10.2025 про забезпечення позову у справі № 910/12981/25 залишено без задоволення, дану ухвалу залишено без змін.

У підготовче засідання, призначене на 02.03.2026, з`явився представник позивача, представник відповідача не з`явився.

У підготовчому засіданні, призначеному на 02.03.2026, судом оголошено перерву до 30.03.2026 о 10:00 год.

У підготовче засідання, призначене на 30.03.2026, з`явився представник позивача, представник відповідача не з`явився.

У підготовчому засіданні, призначеному на 30.03.2026, представник позивача заявив усне клопотання про надання додаткового часу для подання доказів.

У підготовчому засіданні, призначеному на 30.03.2026, судом оголошено перерву до 20.04.2026 об 11:40 год.

20.04.2026 до суду від відповідача надійшло клопотання про відкладення підготовчого засідання.

У підготовче засідання, призначене на 20.04.2026, з`явилися представники позивача та відповідача.

Суд задовольнив клопотання відповідача про відкладення підготовчого засідання.

У підготовчому засіданні, призначеному на 20.04.2026, судом оголошено перерву до 04.05.2026 об 11:00 год.

04.05.2026 до суду від позивача надійшло клопотання про долучення доказів.

У підготовче засідання, призначене на 04.05.2026, з`явилися представники позивача та відповідача.

У підготовчому засіданні, призначеному на 04.05.2026, суд долучив до матеріалів справи клопотання позивача про долучення доказів.

У підготовчому засіданні, призначеному на 04.05.2026, представник відповідача заявив усне клопотання про надання додаткового часу для ознайомлення з клопотанням позивача про долучення доказів.

У підготовчому засіданні, призначеному на 04.05.2026, судом оголошено перерву до 11.05.2026 о 11:40 год.

У підготовче засідання, призначене на 11.05.2026, з`явився представник позивача, представник відповідача не з`явився.

У підготовчому засіданні, призначеному на 11.05.2026, суд вчинив дії, визначені частиною другою статті 182 Господарського процесуального кодексу України, необхідні для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.05.2026 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 08.06.2026 о 10:40 год.

У судове засідання, призначене на 08.06.2026, з`явилися представники позивача та відповідача.

У судовому засіданні 08.06.2026 здійснювався розгляд справи по суті.

Відповідно до ст. 194 Господарського процесуального кодексу завданням розгляду справи по суті є розгляд і вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат.

При розгляді справи по суті в судовому засіданні 08.06.2026 судом заслухане вступне слово представників позивача та відповідача.

Представник позивача підтримав позовні вимоги повністю.

Представник відповідача заперечив проти задоволення позовних вимог повністю.

У судовому засіданні 08.06.2026 судом було з`ясовано обставини справи та досліджено докази, після чого суд перейшов до судових дебатів.

У судових дебатах представники позивача та відповідача виступили з промовою (заключним словом).

Після судових дебатів суд оголосив про перехід до стадії ухвалення судового рішення та оголосив перерву для проголошення рішення.

У судовому засіданні 08.06.2026 було проголошено вступну та резолютивну частини рішення та повідомлено, що повне рішення суду буде складено у термін, передбачений ч. 6 ст. 233 Господарського процесуального кодексу України.

Заслухавши представників сторін, з`ясувавши обставини справи, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог і заперечень, та дослідивши в судовому засіданні докази, якими сторони обґрунтовували обставини справи, суд

УСТАНОВИВ:

Київрада у позові зазначила, що згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно первинна реєстрація на спірний майновий комплекс торгових приміщень загальною площею 27,8 кв.м (нежитлове торгове приміщення літери "А" загальною площею 6,00 кв.м, нежитлове торгове приміщення літери "Б" загальною площею 21,80 кв.м) за адресою: м. Київ, просп. Оболонський, 5 здійснена за Приватним підприємством "А.С.К.-ГРУП" 21.12.2013 на підставі рішення Господарського суду Запорізької області від 09.12.2013 у справі № 908/3936/13.

На твердження Київради, вона не приймала участі у розгляді справі № 908/3936/13, в межах судової справи № 908/3936/13 суд не досліджував та не надавав оцінки правовій природі виникнення торгових приміщень.

У подальшому, 21.12.2013, на підставі договору купівлі-продажу № 1149, укладеного між ПП "А.С.К.-ГРУП" та ТОВ "ВАЙТ-2013", право власності на майновий комплекс нежитлових торгових приміщень загальною площею 27,8 кв.м. зареєстровано за ТОВ "ВАЙТ-2013".

23.01.2014 право власності на майновий комплекс нежитлових торгових приміщень, загальною площею 27,8 кв.м. зареєстровано за ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ" на підставі договору купівлі-продажу № 29 від 23.01.20214, який було укладено між ТОВ "ВАЙТ-2013" та ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ".

Як стверджує Київрада, земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:78:092:0090, на якій розміщено спірний майновий комплекс, належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, тому виключно Київрада має право розпоряджатися нею.

Київрада зазначила, що будучи єдиним розпорядником земель комунальної власності міста Києва, не приймала жодних рішень щодо передачі земельної ділянки для будівництва за адресою: проспект Оболонський, 5 в Оболонському районі м. Києва ні ПП "А.С.К.-ГРУП", ні іншим юридичним чи фізичним особам.

На думку Київради, зареєстрований первісно за ПП "А.С.К.-ГРУП" майновий комплекс нежитлових торгових приміщень загальною площею 27,8 кв. м на земельній ділянці комунальної власності по проспекту Оболонському, 5 в Оболонському районі м. Києва є самочинним будівництвом.

За наведених обставин, Київрада вважає, що майновий комплекс нежитлових торгових приміщень загальною площею 27,8 кв.м, який на даний час зареєстрований за ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ", на земельній ділянці комунальної власності по проспекту Оболонському, 5 в Оболонському районі м. Києва є самочинним будівництвом та підлягає знесенню, у зв`язку з чим Київрада (позивач) звернулась з даним позовом до Господарського суду міста Києва з вимогами до ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ" (відповідача) про усунення перешкод власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у володінні та розпорядженні земельною ділянкою, місце розташування якої: місто Київ, Оболонський район, проспект Оболонський, 5, шляхом зобов`язання ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ" (останнього набувача, який зареєстрував за собою право власності на самочинне будівництво) знести об`єкт самочинного будівництва загальною площею 27,8 кв.м, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно на підставі рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Войнарської І.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 23.01.2014, індексний номер 10216159, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 250497680000.

ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ" у відзиві на позовну заяву заперечило проти позову у повному обсязі.

Заперечуючи проти тверджень позивача про незаконну реєстрацію права власності відповідача на спірний об`єкт нерухомого майна відповідач зазначив, що ним не здійснювалося будівництво спірного об`єкта нерухомості та, відповідно, він не може вважатися його забудовником або особою, яка виконала самочинне будівництво.

Відповідач не був учасником справи № 908/3936/13, водночас на момент укладення ним договору купівлі-продажу у 2014 році судове рішення у справі № 908/3936/13 залишалося чинним, не було скасованим, на його підставі було правомірно здійснено первинну реєстрацію права власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - ДРРП).

На думку відповідача, він є добросовісним набувачем у розумінні статті 388 ЦК України, оскільки діяв, покладаючись на офіційні та достовірні дані ДРРП, які підтверджували законне право власності продавця, що унеможливлює витребування у відповідача спірного майна.

Відповідач зазначив, що не володів і не міг володіти інформацією про будь-які порушення дозвільної документації, допущені забудовником. Крім того, операція купівлі-продажу була оплатною. На момент купівлі відповідачем об`єкта нерухомого майна у 2014 році жодних рішень про незаконність набуття права власності попередніми власниками не існувало.

Відповідач вважає, що позивачем обрано неналежний та неефективний спосіб захисту права. Так, частина 4 статті 376 ЦК України чітко вказує, що знесення об`єкта здійснюється "особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок", частина 7 статті 376 ЦК України встановлює, що демонтаж виконується "за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво". ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ" не є особою, яка здійснила будівництво об`єкту, ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ" набуло право власності на спірний об`єкт на підставі Договору купівлі - продажу № 29 від 23.01.2014. А отже, вимоги позивача не підлягають задоволенню, оскільки вони суперечать принципам захисту права власності та правовому статусу добросовісного набувача.

На думку відповідача, вимога позивача, який не володіє об`єктом, до відповідача, який володіє ним, про знесення цього об`єкта є, по суті, вимогою про витребування майна (віндикацією). До цієї вимоги мають застосовуватися гарантії захисту добросовісного набувача, встановлені статтею 388 ЦК України. Оскільки відповідач є добросовісним набувачем і не є первинним забудовником, на нього не можуть бути покладені обов`язки, визначені частинами 4 та 7 статті 376 ЦК України.

Крім того, на думку відповідача, позивачем не дотримано принцип належного урядування, який передбачає, що державні органи не можуть виправляти власні помилки за рахунок добросовісного набувача. Відповідач, діючи на підставі офіційних даних ДРРП, набув право власності добросовісно та законно, тому вимоги позивача щодо знесення спірного об`єкта є непропорційними та суперечать як національному законодавству, так і практиці Верховного Суду.

Відповідач також зазначив про сплив позовної давності та просив суд відмовити у позові у зв`язку з пропуском встановленого законом строку для звернення до суду. Як зазначив відповідач, порушення права позивача, а саме незаконне використання земельної ділянки, відбулося в момент завершення будівництва об`єкта та первинної реєстрації права власності на нього у 2013 році. Київська міська рада, як орган місцевого самоврядування та власник землі, наділений відповідними повноваженнями щодо контролю за використанням та забудовою земельних ділянок, не могла не знати про зведення будівлі площею 27,8 кв.м на своїй земельній ділянці в Оболонському районі м. Києва у 2013 році. З моменту первинної державної реєстрації права власності на спірний об`єкт у ДРРП у 2013 році ця інформація стала публічною та загальнодоступною. Дата подання позовної заяви (17.10.2025) свідчить про сплив позовної давності, що відповідно є підставою для відмови у позові.

Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін (ч. 1). Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом (ч. 2). Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (ч. 3). Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4).

Згідно зі статтями 73, 74 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Приписами статей 76, 77 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Згідно зі статтями 78, 79 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Фактичні обставини, встановлені судом.

За результатами обстеження, проведеного головним спеціалістом Департаменту територіального контролю м. Києва за адресою м. Київ, просп. Оболонський, 5, було встановлено порушення пп 13.1.1 Правил благоустрою міста Києва та винесено припис № 202502965 від 17.01.2025, яким запропоновано власнику виявленої тимчасової споруди усунути порушення шляхом надання дозвільної документації на розміщення тимчасової споруди, а у разі відсутності дозвільної документації - демонтувати споруду власними силами та відновити благоустрій (а.с. 46 т. 1).

На виконання наведеного припису, ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ" листом № 17 від 19.01.2025 направило до Департаменту територіального контролю міста Києва копію витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підтвердження права власності ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ" на об`єкт нерухомого майна та технічний паспорт на цей об`єкт (а.с. 30-34 т. 1).

Згідно наданого витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, індексний номер 16628510 від 23.01.2014 вбачається, що за ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ" зареєстроване право власності на об`єкт нерухомого майна - майновий комплекс нежитлових торгових приміщень загальною площею 27,8 кв.м (нежитлове торгове приміщення літери "А" загальною площею 6,00 кв.м, нежитлове торгове приміщення літери "Б" загальною площею 21,80 кв.м) за адресою м. Київ, просп. Оболонський, 5 (далі - Спірний об`єкт нерухомого майна). Державна реєстрація права власності на зазначений об`єкт нерухомого майна здійснена на підставі рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Войнарської І. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 23.01.2014, індексний номер 10216159, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 250497680000. Підставою виникнення права власності зазначено договір купівлі-продажу, серія та номер; 29, виданий 23.01.2014, видавник: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Войнарска І.А.

У відповідь на запит Департаменту територіального контролю міста Києва, Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) листом № 057-10522 від 13.08.2025 повідомив, що за адресою: м. Київ, просп. Оболонський, 5 заяви дозвільного характеру щодо підготовки проєктів рішень Київської міської ради про передачу земельних ділянок у власність чи користування до Департаменту не надходили (а.с. 39 т. 1).

Згідно листів Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 07.08.2025 № 073-2686 та від 03.10.2025 № 073-3518, наданих на запити Департаменту територіального контролю міста Києва та Управління захисту прав та інтересів територіальної громади міста Києва Київської міської ради, повідомлено, що до Департаменту не надходили документи, визначені Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності", Порядком виконання підготовчих та будівельних робіт, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 № 466 та Порядком прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 № 461, щодо об`єкта будівництва - споруди (павільйону) за адресою: м. Київ, Оболонський район, просп. Оболонський, 5 (кадастровий номер 8000000000:78:092:0090). Відповідно, Департамент не видавав, не реєстрував документів, що дають право на виконання підготовчих / будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом зазначеного вище об`єкта (а.с. 35, 38 т. 1).

Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) листом № 055-11200 від 19.08.2025 на запит Департаменту територіального контролю міста Києва повідомив, що у Реєстрі адрес у місті Києві, який ведеться Департаментом згідно з Положенням про реєстр адрес у місті Києві, затвердженим рішенням Київської міської ради від 22.05.2013 № 337/9394 "Про деякі питання ведення реєстрів адрес, вулиць та інших поіменованих об`єктів у місті Києві", відсутні відомості про документи щодо присвоєння адреси просп. Оболонський, 5 в Оболонському районі м. Києва та об`єкту нерухомого майна. У наведеному листі також зазначено, що згідно з даними електронної бази документообігу Департаменту, даними Міської інформаційно-аналітичної системи забезпечення містобудівної діяльності "Містобудівний кадастр м. Києва" містобудівні умови та обмеження для проєктування об`єкта будівництва за адресою: вул. Оболонський проспект, 5 в Оболонському районі м. Києва (відповідно до наданої схеми) не надавалися; відсутні відомості про реєстрацію схеми генерального плану об`єкта будівництва за адресою: просп. Оболонський, 5 в Оболонському районі м. Києва (а.с. 41 т. 1).

Департамент територіального контролю міста Києва листом № 064-14339 від 26.08.2025 звернувся до Київської міської прокуратури щодо розгляду питання правомірності отримання права власності ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ", яке вказано у витязі з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (індексний номер витягу 16628510) на споруду, яка візуально має ознаки тимчасової споруди (а.с. 36-37 т. 1).

Київська міська прокуратура листом № 15/1-535ВИХ-25 від 27.08.2025 направила зібрані Департаментом територіального контролю міста Києва документи на адресу Київської міської ради для вжиття заходів цивільно-правового характеру (а.с. 44-45 т. 1).

Згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно судом встановлено, що первинна реєстрація на спірний майновий комплекс торгових приміщень загальною площею 27,8 кв.м (нежитлове торгове приміщення літери "А" загальною площею 6,00 кв.м, нежитлове торгове приміщення літери "Б" загальною площею 21,80 кв.м) за адресою: м. Київ, просп. Оболонський, 5 здійснена за Приватним підприємством "А.С.К.-ГРУП" 21.12.2013 на підставі рішення Господарського суду Запорізької області від 09.12.2013 у справі № 908/3936/13.

У подальшому, 21.12.2013, на підставі договору купівлі-продажу № 1149, укладеного між ПП "А.С.К.-ГРУП" та ТОВ "ВАЙТ-2013", право власності на майновий комплекс нежитлових торгових приміщень загальною площею 27,8 кв.м. зареєстровано за ТОВ "ВАЙТ-2013".

23.01.2014 право власності на майновий комплекс нежитлових торгових приміщень, загальною площею 27,8 кв.м. зареєстровано за ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ" на підставі договору купівлі-продажу № 29 від 23.01.20214, який було укладено між ТОВ "ВАЙТ-2013" та ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ".

Зазначені відомості про перехід права власності на вказаний об`єкт нерухомого майна підтверджуються інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 448069370 від 16.10.2025 (а.с. 25-27 т. 1).

Комунальне підприємство Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації", у відповідь на звернення Управління захисту прав та інтересів територіальної громади міста Києва Київської міської ради щодо реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна, що розташований за адресою: м. Київ, просп. Оболонський, 5, у Оболонському районі, листом від 02.10.2025 № 062/14-9290 повідомило, що за даними реєстрових книг КП КМР "КМ БТІ" реєстрація права власності на об`єкт нерухомого майна за адресою: м. Київ, просп. Оболонський, 5, у Оболонському районі не проводилась (а.с. 43 т. 1).

Відповідно до листа Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 06.10.2025 № 055-13481, наданого у відповідь на звернення Управління захисту прав та інтересів територіальної громади міста Києва Київської міської ради, повідомлено, що згідно з даними електронної бази документообігу Департаменту, даними Міської інформаційно-аналітичної системи забезпечення містобудівної діяльності "Містобудівний кадастр м. Києва" містобудівні умови та обмеження для проєктування об`єкта будівництва за адресою: просп. Оболонський, 5 в Оболонському районі м. Києва (кадастровий номер земельної ділянки 8000000000:78:092:0090) не надавалися. У реєстрі адрес у місті Києві відсутні відомості про документи щодо присвоєння адреси будь-яким об`єктам, розташованим у межах земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:78:092:0090 (а.с. 42 т. 1).

Відповідно до листа Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 15.10.2025 № 062/06-13-5536, наданого у відповідь на запит Управління захисту прав та інтересів територіальної громади міста Києва, повідомлено, що нерухоме майно - нежитлові приміщення, зокрема за адресою просп. Оболонський, 5 в Оболонському районі м. Києва (майновий комплекс нежитлових торгових приміщень загальною площею 27,8 кв. м.), не належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва. Інформація щодо належності цього майна до комунальної власності у минулому, відсутня. Приватизація об`єктів нерухомості за вказаними адресами Департаментом не здійснювалась, договори оренди не укладались (а.с. 40 т. 1).

Інформацією з Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку станом на 17.10.2025 (а.с. 22 т. 1) підтверджується, що земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:78:092:0090, площею 1.9804 га, місце розташування: місто Київ, Оболонський район, вулиця Малиновського Маршала, 13, 15/3, проспект Оболонський 5, цільове призначення 02.10 Для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку з об`єктами торгово-розважальної та ринкової інфраструктури, сформована та внесена до Державного земельного кадастру.

Київрада стверджує, що будучи єдиним розпорядником земель комунальної власності міста Києва, не приймала жодних рішень щодо передачі земельної ділянки для будівництва за адресою: проспект Оболонський, 5 в Оболонському районі м. Києва ні ПП "А.С.К.-ГРУП", ні іншим юридичним чи фізичним особам.

Враховуючи приписи статті 376 ЦК України, Київрада стверджує, що зареєстрований первісно за ПП "А.С.К.-ГРУП" Спірний об`єкт нерухомого майна на земельній ділянці комунальної власності, який на даний час зареєстрований за ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ" (відповідачем), є самочинним будівництвом.

Щодо обраного позивачем способу захисту.

Право на звернення до господарського суду в установленому ГПК України порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом (частина 1 статті 4 ГПК України).

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2 статті 4 ГПК України).

Відповідно до статті 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

З огляду на положення статті 4 ГПК України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Розглядаючи справу суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Водночас, питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права або законного інтересу підлягає вирішенню судами після повного встановлення усіх фактичних обставин справи, а також після з`ясування того, чи існує у позивача право або законний інтерес та чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем (близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17.06.2020 у справі № 922/2529/19).

Задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачем з урахуванням належно обраного способу судового захисту.

Київрада звернулася з даним позовом до суду, обравши спосіб захисту порушеного права про зобов`язання відповідача знести об`єкт самочинного будівництва.

Необхідність пред`явлення даного позову позивач обгрунтовує потребою в захисті прав і інтересів територіальної громади міста Києва щодо володіння та розпорядження земельною ділянкою за адресою: м. Київ, просп. Оболонський, 5, оскільки об`єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці, яка належить до земель комунальної власності, на твердження позивача, є самочинно збудованим, враховуючи, що Київрада не приймала жодних рішень щодо передачі вказаної земельної ділянки у власність чи користування фізичним / юридичним особам, відтак попри здійснену державну реєстрацію речового права, відповідач не набув права власності на об`єкт нерухомості на вказаній земельній ділянці в силу приписів ч. 2 ст. 376 Цивільного кодексу України.

Отже, підставою для подання даного позову є, на твердження позивача, вчинення відповідачем перешкод власнику в реалізації ним повноважень володіння та розпорядження спірною земельною ділянкою.

Судом враховано, що суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним (аналогічні за змістом висновки наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 щодо можливих способів захисту прав власника (користувача) відповідної земельної ділянки, порушених внаслідок здійснення самочинного будівництва, навела правові висновки, за якими, зокрема, у певних випадках спосіб захисту імперативно "прив`язаний" до певного складу правопорушення. У таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто термін "встановлений законом" означає не просто те, що він названий в законі (наприклад, є в переліку статті 16 ЦК України), а те, що спосіб захисту за його змістом кореспондує конкретному правопорушенню. У цих випадках положення частини 1 статті 5 ГПК України вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності (аналогічні за змістом висновки наведено, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20), від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 ).

Державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації право власності не виникає, вона визначає лише момент, з якого право власності виникає, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту.

Велика Палата Верховного Суду у вищезгаданій постанові від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 виснувала, що можливі способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 ЦК України, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна.

Відповідно до приписів частин 3 та 5 статті 376 ЦК України як особа, що здійснила самочинне будівництво, так і власник земельної ділянки, на якій здійснили самочинне будівництво, можуть набути самочинно збудоване майно у власність. Однак для цього їм необхідно дотримуватись чіткого алгоритму дій, передбаченого в зазначеній статті.

Належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

Разом із тим згідно зі статтею 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними (частина 1). Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки (частина 2). Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду (частина 3).

Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Частиною третьою статті 152 ЗК України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Аналогічні положення містяться у статті 391 ЦК України, згідно з якою власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, тобто має право звернутись до суду з негаторним позовом.

Як свідчить аналіз вказаних норм, позивачем негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю. Зміст негаторного позову становлять вимоги позивача (власника або іншої особи, уповноваженої законом, статутом чи договором) про усунення порушень, не пов`язаних з позбавленням права володіння. Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 30.07.2019 у справі № 926/3881/17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 924/1220/17.

Верховний Суд у постановах від 30.07.2019 у справі № 926/3881/17, від 05.01.2024 у справі № 367/7905/18, від 27.05.2020 у справі № 909/392/19, дійшов висновку, що передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема у визначений спосіб (звільнення та приведення у попередній стан самовільно зайнятої земельної ділянки шляхом знесення самочинно збудованого об`єкта), є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку.

Отже, з негаторним позовом може звернутися лише особа, яка володіє нерухомим майном (земельною ділянкою), до порушника, який цим майном (земельною ділянкою) не володіє, але створює володільцю перешкоди у користуванні чи розпорядженні майном. При цьому володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння, тобто володільцем нерухомого майна є особа, за якою зареєстроване право власності на це майно.

Умовами для задоволення негаторного позову є сукупність таких обставин: майно знаходиться у власника або титульного володільця; інша особа заважає користуванню, розпорядженню цим майном; для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між власником та іншою особою тощо); у позові мають чітко та конкретно визначитися дії, які повинен здійснити відповідач щодо усунення порушень права власника (володільця). Зазначений висновок викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.01.2025 у справі № 910/15426/23.

Знесення самочинно побудованого спірного об`єкта нерухомості відповідно до частини 4 статті 376 ЦК України є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво. Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22.

Щодо визначеного у позові відповідача.

Відповідач стверджував, що він не є первинним забудовником, а відтак на нього не можуть бути покладені обов`язки, визначені частинами 4 та 7 статті 376 ЦК України.

Відповідні твердження відповідача судом відхиляються, враховуючи правову позицію Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21. Так, за висновком Великої Палати Верховного Суду, відповідачем за вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом знесення об`єкта самочинного будівництва має бути особа, яка чинить перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою (останній набувач).

Законодавство, яке підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Відповідно до частини 1 статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини 1, 2 статті 319 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частини 2 статті 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з частиною другою статті 152 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина 1 статті 373 ЦК України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини 2 статті 14 Конституції України про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина 2 статті 373 ЦК України).

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення. Власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам (частина 4 статті 373 ЦК України, частина 1 статті 375 ЦК України).

Згідно із частиною 1 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, правовий режим самочинного будівництва врегульовано статтею 376 ЦК України. Приписи зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв`язку із здійсненням самочинного будівництва.

Стаття 376 ЦК України розміщена у главі 27 "Право власності на землю (земельну ділянку)", тобто правовий режим самочинного будівництва пов`язаний з питаннями права власності на землю.

Знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі. Подібний висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 та постанові Верховного Суду від 14.05.2024 у справі № 921/252/23.

З урахуванням викладеного, самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки.

Права власника земельної ділянки порушуються в результаті факту самочинного будівництва, а не державної реєстрації права власності на самочинно побудоване майно. Державна реєстрація права власності на самочинно побудовану будівлю, споруду поза встановленим статтею 376 ЦК України порядком за особою, яка таке будівництво здійснила, лише додає до вже існуючих фактичних обмежень власника земельної ділянки в реалізації свого права власності (які з`явились безпосередньо з факту самочинного будівництва) додаткові юридичні обмеження. Такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22.

Згідно з приписами статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частини 2 статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

У частинах 3-5 статті 376 ЦК України установлено, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно (частина 3). Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина 4). На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина 5).

Формулювання положень статті 376 Цивільного кодексу України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, відповідно до наведених положень законодавства та приписів частини 2 статті 376 Цивільного кодексу України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень частини 4 цієї статті. Подібний висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 та постанові Верховного Суду від 14.05.2024 у справі № 921/252/23.

За висновками Верховного Суду, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним (постанови від 18.02.2019 у справі № 308/5988/17-ц, від 20.03.2019 у справі 202/3520/16-ц).

Отже, самочинним будівництвом вважаються житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту. Особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Відповідно до частини 2 статті 36 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" встановлено заборону на виконання будівельних робіт без подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт.

Експлуатація закінчених будівництвом об`єктів, не прийнятих (якщо таке прийняття передбачено законодавством) в експлуатацію, забороняється (частина 8 статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності").

Щодо належності земельної ділянки до комунальної власності територіальної громади міста Києва.

Відповідно до частини 1 статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно- правовими актами.

Згідно із частиною 1 статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до статті 80 ЗК України суб`єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Згідно з частиною 2 статті 83 ЗК України у комунальній власності перебувають, зокрема, усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

Відповідно до пункту 3 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" з дня набрання чинності цим Законом (01.01.2013) землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються: а) земельні ділянки: на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади; які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій; б) всі інші землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпунктах "а" і "б" пункту 4 цього розділу.

За змістом пункту 9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" вищенаведеного Закону, державна реєстрація речових прав на земельні ділянки державної та комунальної власності, зазначених у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється в порядку, встановленому законом.

У постанові від 05.03.2019 у справі № 910/6317/18 Верховний Суд дійшов висновку, що земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади міста в силу норм закону через її територіальне розташування в межах цього населеного пункту, а тому права власності на таку земельну ділянку, а відповідно і права з розпорядження нею, належить органу місцевого самоврядування, який діє у відповідних правовідносинах від імені територіальної громади міста, - міській раді.

Земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:78:092:0090, площею 1.9804 га, місце розташування якої: місто Київ, Оболонський район, вулиця Малиновського Маршала, 13, 15/3, проспект Оболонський 5, належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва (далі - Спірна земельна ділянка).

Згідно наявних в матеріалах справи відомостей з Міського земельного кадастру, земельна ділянка за адресою проспект Оболонський 5а (код 78:092:0035) обліковується за Київською міською радою.

Відповідно до статті 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями комунальної власності, територіальних громад.

Статтею 26 Закону України "Про місцеве самоврядування" визначено, що вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин належить до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад на їх пленарних засіданнях

Відповідно до п. 12 ст. 22 "Про столицю України - місто-герой Київ" у зв`язку зі здійсненням містом Києвом функцій столиці України Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація, кожна в межах своєї компетенції, встановленої законами України, мають право приймати рішення про звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок та знесення самовільно збудованих будівель та споруд без відшкодування витрат, здійснених за час незаконного користування;

Отже, виключно Київська міська рада має право розпоряджатися вищевказаною земельною ділянкою, яка належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва.

Щодо будівництва спірного об`єкта нерухомого майна та реєстрації права власності відповідача на цей об`єкт.

Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (пункт 1 частини 1, частина 5 вказаної статті).

Як встановлено судом, Спірний об`єкт нерухомого майна - майновий комплекс торгових приміщень, загальною площею 27,8 кв.м (нежитлове торгове приміщення літери "А" загальною площею 6,00 кв.м, нежитлове торгове приміщення літери "Б" загальною площею 21,80 кв.м) знаходиться за адресою: м. Київ, просп. Оболонський, 5.

З матеріалів справи вбачається, що 21.12.2013 до ДРРП внесено запис про право власності ПП "А.С.К.-ГРУП" на Спірний об`єкт нерухомого майна на підставі рішення Господарського суду Запорізької області від 09.12.2013 у справі № 908/3936/13; у подальшому 21.12.2013 внесено запис про право власності ТОВ "ВАЙТ-2013" на Спірний об`єкт нерухомого майна на підставі договору купівлі-продажу № 1149 від 21.12.2013, укладеного між ПП "А.С.К.-ГРУП" та ТОВ "ВАЙТ-2013", а 23.01.2014 - запис про право власності ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ" на Спірний об`єкт нерухомого майна на підставі договору купівлі-продажу № 29 від 23.01.2014, укладеного між ТОВ "ВАЙТ-2013" та ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ".

На момент звернення позивача з позовом до суду власником Спірного об`єкта нерухомого майна, яке розташоване на земельній ділянці, яка перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Києва, є відповідач (ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ").

Водночас судом установлено наступне.

02.11.2013 до Господарського суду Запорізької області звернулось Приватне підприємство «А.С.К.-Груп» (позивач) з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ітекосейл» (відповідач) за участю третіх осіб 1 - 15, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору про визнання права власності та зобов`язання виконати певні дії.

В обґрунтування позовних вимог Приватне підприємство «А.С.К.-Груп» вказало, що 03.09.2012 уклало з третіми особами 1-14 договори купівлі-продажу торговельних павільйонів, а в подальшому уклало з відповідачем ТОВ «Ітекосейл» договір будівельного підряду № 03-09-12 на реконструкцію об`єктів нерухомого майна - торговельних приміщень. Відповідач частково виконав умови договору підряду, здійснивши роботи по реконструкції нежитлових торговельних приміщень, проте не передав позивачу затвердженої проєктно-кошторисної документації на реконструйовані об`єкти нерухомого майна та не узаконив і не ввів в експлуатацію належне позивачу нерухоме майно, відмовився від подальшого виконання умов договору, надіславши позивачеві претензію про передачу йому у власність частини об`єктів нерухомого майна, мотивуючи це тим, що у нього виникло право сумісної часткової власності на згадані об`єкти нерухомості.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 09.12.2013 у справі № 908/3936/13 (а.с. 48-59 т. 1) встановлено, зокрема, такі обставини:

03.09.2012 р. між позивачем ПП «А.С.К.-Груп» та відповідачем ТОВ «Ітекосейл» було укладено договір будівельного підряду № 03-09-12 на реконструкцію та оформлення права власності на об`єкти нерухомості позивача.

Як вбачається з матеріалів справи, за період з 03.09.2012 р. по 31.12.2012 р., відповідач частково виконав умови договору підряду, здійснивши роботи по реконструкції нежитлових торговельних приміщень, що підтверджується відповідним актом приймання-передачі виконаних робіт. Проте, відповідач відмовився від подальшого виконання умов договору, надіславши позивачеві претензію про передачу йому у власність частини об`єктів нерухомого майна, мотивуючи це тим, що у нього виникло право сумісної часткової власності на згадані об`єкти нерухомості.

Судом встановлено, що позивач не має можливості самостійно ввести спірні об`єкти нерухомості в експлуатацію, отримати необхідні дозволи та технічні умови для використання будівель, що обмежує його повноваження як власника майна у відношенні до зазначених об`єктів, які є його власністю та були створені відповідачем шляхом укладення двохстороннього оплатного договору будівельного підряду.

Документи, які знаходяться в матеріалах справи підтверджують той факт, що будівлі, які є предметом даного позову, збудовані відповідачем на замовлення позивача.

Право власності на вказане майно, яке є предметом спору, позивачем було набуто у правомірний спосіб - шляхом укладення двостороннього оплатного договору, що відповідає змісту ст. 328 ЦК України. Згідно ст. 41 Конституції України, та ст. 321 ЦК України право власності є непорушним, що включає неможливість обмеження у його здійсненні з боку будь-яких осіб; цьому кореспондує можливість особи усунути будь-які обмеження у здійсненні прав власності.

Жодних доказів та фактичних даних, що спірні об`єкти нерухомості перебувають у спільній частковій власності позивача та відповідача, суду не надані. За таких підстав, суд вважає за необхідне захистити право власності позивача на належні йому об`єкти нерухомого майна, яке без належних на те правових підстав не визнається та оспорюється відповідачем.

Неможливість відповідачем … провести державну реєстрацію прав власності на вказані об`єкти нерухомого майна позбавляє позивача можливості реалізації всіх повноважень власника, у т.ч. по організації статутної діяльності, а також щодо оформлення документів на право користування земельною ділянкою під цими об`єктами.

Позивачем у вересні 2012 р. на реконструкцію та створення нерухомих об`єктів було витрачено 150 000,00 грн, що підтверджується видатковими накладними. Документи, які додані до позову, пояснення третіх осіб, підтверджують той факт, що господарські споруди та будівлі, які є предметом цього позову, утримуються позивачем та третіми особами 1-5, 7-16 відповідно до досягнутої домовленості з позивачем.

Суду не надано доказів про те, що визнання права власності за позивачем на спірні будівлі порушує права інших осіб.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 09.12.2013 у справі № 908/3936/13 позов задоволено частково. Визнано за Приватним підприємством «А.С.К.-Груп» право власності, зокрема, на майновий комплекс нежитлових торгових приміщень загальною площею 27,80 кв.м., що складається з нежитлового торгового приміщення літери «А» загальною площею 6,00 кв.м., нежитлового торгового приміщення літери «Б» загальною площею 21,80 кв.м., розташований за адресою: АДРЕСА_19 що розташований на земельній ділянці площею 30,2 кв.м., кадастровий номер кварталу 8000000000:78:092. В решті позовних вимог - відмовлено. Також ухвалено, що право власності Приватного підприємства «А.С.К.-Груп» на об`єкти нерухомого майна, зокрема майновий комплекс нежитлових торгових приміщень загальною площею 27,80 кв.м, що складається з нежитлового торгового приміщення літери «А» загальною площею 6,00 кв.м., нежитлового торгового приміщення літери «Б» загальною площею 21,80 кв.м., розташований за адресою: АДРЕСА_19, - підлягає державній реєстрації у Реєстраційній службі Головного управління юстиції у м. Києві.

Суд відзначає, що рішення Господарського суду Запорізької області від 09.12.2013 у справі № 908/3936/13 набрало законної сили 23.12.2013, в апеляційному та касаційному порядку не оскаржувалось, докази протилежного в матеріалах справи відсутні.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 11 Господарського процесуального України.

Конституційний Суд України, розвиваючи практику застосування статті 8 Основного закону України, указав, що верховенство права слід розуміти, зокрема, як механізм забезпечення контролю над використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій держави. Верховенство права як нормативний ідеал, до якого має прагнути кожна система права, і як універсальний та інтегральний принцип права необхідно розглядати, зокрема, в контексті таких основоположних його складових: принцип законності, принцип юридичної визначеності, принцип справедливого суду. Верховенство права означає, що органи державної влади обмежені у своїх діях заздалегідь регламентованими та оголошеними правилами, які дають можливість передбачити заходи, що будуть застосовані в конкретних правовідносинах, і, відповідно, суб`єкт правозастосування може передбачати й планувати свої дії та розраховувати на очікуваний результат (абзаци третій, четвертий, шостий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20.06.2019 №6-р/2019).

Отже, одним з основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.

Зважаючи на положення частини 1 статті 9 Конституції України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (див. рішення ЄСПЛ у справах "Христов проти України" від 19.02.2009, "Пономарьов проти України" від 03.04.2008).

У справі "Нєлюбін проти російської федерації" ЄСПЛ також дійшов висновку, що принцип правової визначеності вимагає, серед іншого, щоб якщо суди ухвалили остаточне рішення з питання, то їх рішення не піддавалося би сумніву. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Такі рішення можуть бути скасовані лише у виняткових обставинах, а не тільки з метою одержання іншого рішення у справі.

Враховуючи наведене, суд не може ставити під сумнів рішення Господарського суду Запорізької області від 09.12.2013 у справі № 908/3936/13, яке набрало законної сили.

Отже, первинна реєстрація права власності на Спірний об`єкт нерухомого майна за Приватним підприємством «А.С.К.-Груп» була здійснена правомірно.

Товариство з обмеженою відповідальністю "ВАТЕЛ БЮТІ", яке є останнім набувачем Спірного об`єкта нерухомого майна, зареєструвало право власності на цей об`єкт на підставі Договору купівлі-продажу № 29 від 23.01.2014, укладеного між ТОВ "ВАЙТ-2013" та ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ".

Суд відзначає, що Договір купівлі-продажу № 29 від 23.01.2014 є чинним, недійсним у судовому порядку не визнався, докази протилежного в матеріалах справи відсутні.

Таким чином, у межах спірних правовідносин судом встановлено: Спірна земельна ділянка за адресою: м. Київ, проспект Оболонський 5 належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва; Спірний об`єкт нерухомого майна за адресою: м. Київ, проспект Оболонський 5 належить на праві власності відповідачу; Спірний об`єкт нерухомого майна набуто відповідачем законно.

Отже, відповідач набув право власності на об`єкт нерухомого майна, який фактично розташований на земельній ділянці, яка перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Києва.

Матеріали справи не містять, а відповідачем не надано суду доказів правомірності користування ним земельною ділянкою за адресою: м. Київ, просп. Оболонський, 5, на якій знаходиться належний йому на праві власності об`єкт нерухомого майна.

Разом з цим, судом враховано наступне.

Чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди.

Згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття. Отже, відповідно до зазначених правових норм власники споруди мають право на користування земельною ділянкою, на якій вона розташована.

Господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

Подібні висновки щодо застосування статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18.

Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), статтею першою якого передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення частини першої цієї статті дозволяє позбавлення власності лише "на умовах, передбачених законом", а частина друга цієї статті визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом уведення в дію "законів". Більше того, верховенство права як один з фундаментальних принципів демократичного суспільства є наскрізним принципом усіх статей Конвенції (див. рішення ЄСПЛ у справах: від 20.05.2010 "Україна-Тюмень" проти України"; від 25.06.1996 "Амюр проти Франції"; "Колишній Король Греції та інші проти Греції"; "Малама проти Греції".

ЄСПЛ у рішенні в справі "Рисовський проти України" виклав правову позицію, відповідно до якої принцип "належного урядування", зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовний спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливості уникати виконання своїх обов`язків.

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

У рішенні ЄСПЛ у справі "Пайн Велі Девелопмент ЛТД" та інші проти Ірландії" від 23.10.1991 зазначено, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосувати до захисту "правомірних очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. "Правомірні очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним, та розраховувати на певний стан речей.

За наявності відповідного рішення суду (рішення Господарського суду Запорізької області від 09.12.2013 у справі № 908/3936/13), відповідного рішення органу публічної влади (рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Войнарської І. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 23.01.2014, індексний номер 10216159) щодо реєстрації права власності на Спірний об`єкт нерухомого майна за позивачем, у останнього виникають правомірні очікування мирно володіти своїм майном. При цьому такі правомірні очікування є об`єктом правового захисту згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та національного законодавства України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі №912/2797/21.

Як зазначалось, статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує таке втручання легітимну мету; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним такій меті.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення загального ("суспільного", "публічного") інтересу, яким може бути, зокрема, інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства може становити суспільний (загальний) інтерес (рішення у справі "Трегубенко проти України" від 02.11.2004).

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо добросовісна особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки пропорційності, як і з питань наявності суспільного, публічного інтересу, ЄСПЛ визнає за державою досить широку сферу розсуду, за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало заходів втручання у право мирного володіння майном.

Також, можна зробити висновки про те, що будь-яка вимога про знесення об`єкта самочинного будівництва має оцінюватися на предмет додержання позивачем вимог добросовісності та розумності.

Поведінка є такою, що суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, якщо вона не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона правовідносин розумно покладалася на ці заяви чи попередню поведінку.

З цих причин не може бути задоволений також відповідний позов землевласника і в тому випадку, коли прямо він не давав згоди здійснення самочинного будівництва на належній йому земельній ділянці, що перебувала у сфері його володіння та актуального контролю, але, будучи обізнаним про таке будівництво (а також у разі, коли він повинен був знати про це), протягом розумного строку не вжив заходів щодо перешкоджання йому.

По матеріалам даної справи судом встановлено, що власник спірної земельної ділянки в особі Київради протягом тривалого часу (враховуючи, що 21.12.2013 здійснена первинна державна реєстрація права власності на Спірний об`єкт нерухомого майна, 23.01.2014 здійснена державна реєстрація права власності на Спірний об`єкт нерухомого майна за відповідачем) не вживав жодних дій з метою усунення стверджуваного порушення прав територіальної громади міста Києва у володінні та розпорядженні Спірною земельною ділянкою.

Крім того, державними реєстраторами неодноразово здійснювалась державна реєстрація права власності на Спірний об`єкт нерухомого майна, що підтверджуються наявною в матеріалах справи інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 448069370 від 16.10.2025 (а.с. 25-27 т. 1).

Державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) є офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Таким чином, держава, в особі реєстраторів (нотаріусів) протягом тривалого періоду часу неодноразово здійснювала державну реєстрацію прав на Спірне нерухоме майно, яке на даний час перебуває у власності ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ".

Жодного разу держава, під час реєстрації прав на майно, яке наразі перебуває у ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ", не виявила порушень щодо статусу майна чи не запобігла вчиненню правочинів стосовно нього.

Крім того, станом на момент придбання спірного нерухомого майна ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ" у нього не було закономірних припущень щодо наявності будь-яких перешкод, котрі могли б унеможливити придбання та подальше використання нерухомого майна, враховуючи рішення Господарського суду Запорізької області від 09.12.2013 у справі № 908/3936/13, яке набрало законної сили 23.12.2013.

При цьому, необхідність виправити стару "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, добросовісно набуте особою, яка покладалася на законність дій органу державної влади. Ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу і помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавлених осіб. У контексті скасування помилково наданого права власності принцип належного урядування може не лише покладати на органи державної влади обов`язок діяти невідкладно при виправленні своєї помилки, але й може також вимагати виплати колишньому добросовісному власнику належної компенсації або іншого виду відповідного відшкодування (рішення ЄСПЛ у справі "МПП "Фортеця" проти України" від 11.06.2020).

Зазначені висновки тузгоджуються з висновками ЄСПЛ у рішенні від 12.12.2024 у справі "ТОВ "Одеська Бутербродна Компанія" проти України".

Суд звертає увагу, що заява, яка була предметом розгляду ЄСПЛ у справі "ТОВ "Одеська Бутербродна Компанія" проти України", стосувалась визнання недійсним права власності підприємства-заявника на майно у судовому провадженні, ініційованому проти нього прокурором, на тій підставі, що майно було самочинною забудовою, зведеною на земельній ділянці, яка перебувала у комунальній власності. Підприємство-заявник стверджувало, що втручання у права власності підприємства-заявника не було законним і пропорційним. Зокрема, воно стверджувало, що було добросовісним власником кафе, а тому кафе не могло бути відчужене у нього жодною особою, не кажучи вже про державу. У будь-якому випадку підприємство-заявник не могло нести відповідальність за помилки органів державної влади.

ЄСПЛ у справі "ТОВ "Одеська Бутербродна Компанія" дійшов висновку про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з таких міркувань:

"23. Загальні принципи щодо захисту власності добре узагальнені у практиці Суду та наведені, серед інших джерел, в рішенні у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункти 41, 42 і 45, від 16 лютого 2017 року.

24. … Уряд … доводить, що підприємство-заявник не володіло «майном» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки відповідне майно було придбано незаконно, Суд зазначає, що ніщо в матеріалах справи не дозволяє припустити, що підприємство-заявник - або, якщо на те пішло, його засновники та учасники, пан і пані Є. - порушили закон або брали участь у будь-яких шахрайських діях. Пан і пані Є. придбали кафе у пана М., право власності якого було належним чином зареєстроване органами державної влади на підставі чинного на той момент рішення суду (див. з цього приводу пункти 6, 7 даного рішення ЄСПЛ від 12.12.2024: 6. У вересні 2008 року (у деяких документах ця дата вказана як вересень 2010 року) пані Б. продала кафе пану М. У договорі вона зобов`язалася завершити необхідне нотаріальне посвідчення, але, як вбачається, вона цього не зробила. Тому пан М. подав проти неї позов, вимагаючи визнання дійсним договору купівлі-продажу, а також визнання його прав власності на кафе. Рішенням від 12 липня 2011 року Суворовський районний суд міста Одеси задовольнив його позовні вимоги в повному обсязі та на підставі цього рішення пан М. зареєстрував своє право власності на кафе. 7. У грудні 2011 року пан і пані Є. купили кафе у пана М. за 614 479 українських гривень (далі - грн; приблизно 57 320 євро на той момент) кожен. Вони зареєстрували свої права власності на кафе). … Право власності підприємства-заявника на кафе також було належним чином зареєстроване органами державної влади, і воно володіло кафе без жодних перешкод щонайменше два роки .... Тому Суд вважає, що відповідне кафе було «майном» підприємства-заявника … Отже, визнання недійсним права власності підприємства-заявника на кафе становило втручання в його майнові права. … Зокрема, щоб захід, який становить втручання, відповідав статті 1 Першого протоколу до Конвенції, має бути доведено, що він був законним, здійсненим "відповідно до загальних інтересів" і існував розумний зв`язок пропорційності між застосовними засобами та метою, якої прагнули досягти.

25. У цій справі, навіть припустивши, що оскаржуване втручання було передбачене законодавством і переслідувало мету, яка відповідала суспільному інтересу, воно в будь-якому випадку не відповідало вимозі пропорційності, з причин наведених далі.

26. Суд повторює, що необхідність виправити стару "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, добросовісно набуте особою, яка покладалася на законність дій органу державної влади. Ризик будь-якої помилки органу державної влади має покладатися на саму державу і помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавлених осіб. У контексті скасування помилково наданого права власності принцип належного урядування може не лише покладати на органи державної влади обов`язок діяти невідкладно при виправленні своєї помилки, але й може також вимагати виплати колишньому добросовісному власнику належної компенсації або іншого виду відповідного відшкодування (див., наприклад, рішення у справі "МПП "Фортеця" проти України» [Комітет] (Fortetsya, MPP v. Ukraine) [Committee], заява № 68946/10, пункт 42, від 11 червня 2020 року, з подальшими посиланнями).

28. … Суд також зазначає, що навіть після того, як право власності підприємства-заявника на кафе було визнано недійсним і було знову видано наказ про знесення кафе у 2016 році, жодних дій для виконання цього рішення вжито не було, а виконавче провадження досі триває, хоча минуло вісім років. Причину невиконання протягом такого тривалого періоду Уряд не пояснив.

29. … Суд вважає це ознакою тривалого терпимого ставлення органів державної влади до існуючої ситуації або щонайменше небажання остаточно розв`язати її (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Онериїлдиз проти Туреччини" [ВП] () [GC], заява № 48939/99, пункт 127, ЄСПЛ 2004-XII, та згадане рішення у справі "Зела проти Албанії" (Zela v. Albania), пункт 94).

30. У зв`язку з цим Суд не може залишити поза увагою той факт, що з липня 2011 року по березень 2012 року кафе тричі змінювало власників, але жодного разу органи державної влади під час реєстрації прав власності не виявили жодних порушень щодо статусу майна чи не запобігли вчиненню правочинів стосовно нього, хоча їм мало бути відомо …, що це майно було самочинною забудовою (див. згадане рішення у справі "Зела проти Албанії" (Zela v. Albania), пункт 92)".

Як встановлено судом при розгляді даної справи № 910/12981/25, ні Київрада, ні будь-які інші органи державної влади протягом тривалого часу не вживали заходів з метою захисту порушеного права власника - територіальної громади міста Києва у володінні та розпорядженні Спірною земельною ділянкою.

Суд вважає це ознакою тривалого терпимого ставлення органів державної влади та місцевого самоврядування до існуючої ситуації або щонайменше небажання остаточно розв`язати її.

Отже, позивачем не дотримано принцип належного урядування, який передбачає, що державні органи не можуть виправляти власні помилки за рахунок добросовісного набувача. Відповідач, діючи на підставі офіційних даних Державного реєстру речових прав, набув право власності на Спірний об`єкт нерухомого майна добросовісно та законно, тому вимоги позивача щодо знесення спірного об`єкта є непропорційним втручанням в право власності відповідача.

Так, суд звертає увагу, що Київрадою заявлено вимоги про усунення перешкод власнику у володінні та розпорядженні земельною ділянкою, шляхом знесення об`єкту самочинного будівництва.

Відповідно до висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 23.07.2024 у справі № 359/1365/22, знесення самочинного об`єкта нерухомості відповідно до ЦК України є крайнім заходом впливу на забудовника і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи з метою усунення порушень щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності, та коли неможлива перебудова об`єкта нерухомості чи особа відмовляється від здійснення такої перебудови. Подібні висновки викладені також у постановах Верховного Суду від 11.12.2019 у справі № 639/1537/18, від 27.07.2022 у справі № 363/702/17, від 22.06.2022 у справі № 442/7551/18.

ЄСПЛ у рішенні від 21.04.2016 у справі "Іванова і Черкезов проти Болгарії" роз`яснив, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.

Отже, позивач зобов`язаний довести не лише факт самочинності будівництва та порушення його права, але й необхідності захисту його прав виключно у такий спосіб, як знесення самочинного будівництва. Законність знесення самочинного будівництва має бути оцінена на предмет пропорційності такого втручання.

Проте, Київрада, звертаючись з даним позовом до суду, жодним чином не зазначила та не довела, чи можливо відновити права власника земельної ділянки без знесення об`єкта самочинного будівництва.

Разом з тим встановлення обставин щодо можливості проведення перебудови об`єкта самочинного будівництва, зокрема, з урахуванням цільового призначення земельної ділянки, а також позиція відповідача у справі з цього питання мають важливе значення для правильного вирішення справи. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 27.07.2022 у справі № 363/702/17, від 22.05.2024 у справі № 591/5429/18, від 22.06.2022 у справі № 442/7551/18.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - не встановлює такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, провадження № 14-317цс19).

Тобто, лише у разі дотримання всіх зазначених вище критеріїв можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. Суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку вирішувати питання пропорційності з урахуванням фактичних обставин конкретної справи, оскільки в одному випадку обмеження буде пропорційним, а в іншому випадку те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.

Отже, задоволення позову з підстав зазначених у позові та за встановлених судом обставин справи призведе до неправомірного та непропорційного втручання держави в право власності відповідача, що не відповідатиме критеріям законності, суспільної необхідності та пропорційності. Призведе до позбавлення відповідача майна без належної компенсації, що ЄСПЛ послідовно кваліфікує як покладення непропорційного тягаря на особу - власника майна. Призведе до недотримання принципу правової визначеності та відсутності належного захисту добросовісного набувача майна.

Суд не може формально підійти до вирішення цього спору про захист права власності позивача за даним позовом, без урахування фактичного добросовісного володіння та користування відповідачем Спірним нерухомим майном.

ЄСПЛ наголошує, що навіть у випадках, коли позбавлення майна має правову основу, втручання не повинно створювати надмірного тягаря для особи, а справедлива рівновага між інтересами суспільства та правами приватної особи повинна бути забезпечена. У випадку помилки держави або її органів саме держава (її органи) має нести відповідальність за наслідки таких дій, включаючи обов`язок виплати справедливої компенсації.

Наведені фактичні обставини, встановлені судом у даній справі, свідчать про те, що помилки були допущені державними органами. Водночас такі помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Відповідну позицію Велика Палата Верховного Суду висловила у постанові від 05.07.2023 у справі 912/2797/21.

Висновки суду.

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Отже, оцінивши подані докази в порядку ст. 86 ГПК України, суд доходить висновку про необгрунтованість позовних вимог Київради про усунення перешкод власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у володінні та розпорядженні земельною ділянкою, місце розташування якої: місто Київ, Оболонський район, проспект Оболонський, 5, шляхом зобов`язання ТОВ "ВАТЕЛ БЮТІ" знести об`єкт самочинного будівництва загальною площею 27,8 кв.м, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно на підставі рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 23.01.2014, індексний номер 10216159, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 250497680000, а відтак про відмову у задоволенні таких позовних вимог.

Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу, судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 ГПК України).

Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Разом з цим судом враховано, що у справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

З урахуванням наведеного, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи доказів та наведених доводів учасників справи була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків стосовно відсутності підстав для задоволення позову не спростовує.

Щодо позовної давності.

Відповідач заявив про застосування строку позовної давності.

Відповідно до частини 3 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Згідно із ч. 5 ст. 261 ЦК України, за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За змістом частини першої статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Згідно усталеної правової позиції Верховного Суду, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові, у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропуску.

Суд відмовляє у задоволенні даного позову з підстав його необґрунтованості.

Водночас строк позовної давності на звернення з даним позовом до суду позивачем не пропущено.

Судом враховано висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пункті 34 постанови від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, про те, що до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, доки існує відповідне правопорушення.

Щодо заходів забезпечення позову.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.10.2025 у справі № 910/12981/25, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 14.01.2026, заяву позивача про забезпечення позову задоволено повністю, вжито заходи забезпечення позову.

Частиною 9 ст. 145 ГПК України встановлено, що у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову, суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.

Враховуючи приписи ч. 9 ст. 145 ГПК України та відмову у задоволенні позову повністю, суд скасовує заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.10.2025 у справі № 910/12981/25.

Стосовно розподілу судових витрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Частиною 1 статті 124 ГПК України визначено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи.

Позивачем у позовній заяві наведено попередній (орієнтовний) суми судових витрат, який складається із суми сплаченого судового збору за подання позовної заяви у сумі 3028,00 грн.

Також, позивачем сплачено судовий збір за подання заяви про забезпечення позову у сумі 1 514,00 грн.

Відповідач у відзиві на позовну заяву зазначив, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які відповідач поніс і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи складає 60 000,00 грн, докази понесення яких будуть надані суду до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду.

За змістом пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" за подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру справляється судовий збір у розмірі 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Частиною 3 статті 4 Закону України "Про судовий збір" передбачено, що при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.

У поданій до суду шляхом формування в системі "Електронний суд" позовній заяві позивачем заявлено одну вимогу майнового характеру. Отже, за подання до господарського суду даної позовної заяви, з урахуванням частини 3 статті 4 Закону України "Про судовий збір", позивач повинен був сплатити судовий збір у розмірі 2 422,40 грн (3 028,00 грн х 0,015 х 0,8).

В той же час, позивач при зверненні до Господарського суду міста Києва із немайновою вимогою сплатило судовий збір у розмірі 3 028,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №1764 від 13.10.2025.

Тобто позивачем при зверненні до суду із даним позовом було надмірно сплачено судовий збір у сумі 605,60 грн.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Таким чином, судовий збір у сумі 605,60 грн не підлягає розподілу між сторонами за наслідками розгляду спору у справі №910/12981/25, а може бути повернутий за клопотанням особи, яка його сплатила - Київради.

Щодо судового збору, який підлягав сплаті позивачем за звернення до суду із даним позивом, - 2 422,40 грн, то суд відзначає, що відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на приписи п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України та відмову у задоволенні позову повністю, сплачений позивачем судовий збір за подання позовної заяви у сумі 2422,40 грн та за подання заяви про забезпечення позову в сумі 1 514,00 грн покладається на позивача.

Керуючись статтями 4, 13, 73, 74, 76-80, 86, 116, 123, 124, 129, 145, 236-238, 240, 241 ГПК України, Господарський суд міста Києва

В И Р І Ш И В:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.10.2025 у справі № 910/12981/25.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України).

Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені статтями 253, 254, 256-259 ГПК України з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Розділу XI "Перехідні положення" ГПК України.

Повне рішення складено 15.06.2026

Суддя Оксана ГУМЕГА