Постанова від 14 червня 2026 р. у справі №904/2175/25 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.06.2026 року м.Дніпро Справа № 904/2175/25

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Верхогляд Т.А. (доповідач)

суддів: Іванова О.Г., Мороза В.Ф.

розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр протипожежних послуг "ДІЯ" на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 13.06.2025 року у справі № 904/2175/25(суддя Бажанова Ю.А.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АСТОН СЕФЕТІ", село Дороге Дніпропетровської області

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр протипожежних послуг "ДІЯ", м. Дніпро

про стягнення 150 000,00 грн, -

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "АСТОН СЕФЕТІ" звернулося до господарського суду Дніпропетровської області з позовом, яким просило стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр протипожежних послуг "ДІЯ" на свою користь 150 000,00 грн безпідставно отриманих коштів та покласти на відповідача судові витрати.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачем було здійснено перерахунок коштів на банківський рахунок відповідача з призначенням платежу "поворотна фінансова допомога згідно договору 13/01-22-ФД від 13.01.22р" у розмірі 150 000 грн. При цьому між сторонами письмовий договір про поворотну фінансову допомогу №13/01-22-ФД від 13.01.22 не укладався.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 13.06.2025 року у даній справі позов Товариства з обмеженою відповідальністю "АСТОН СЕФЕТІ" задоволено.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр протипожежних послуг "ДІЯ" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "АСТОН СЕФЕТІ" 150 000,00 грн безпідставно набутих коштів, 2 422,40 грн витрат по сплаті судового збору.

Рішення мотивовано доведеністю позовних вимог.

Не погодившись з рішенням, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку.

Скаржник зазначає на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи і наданим відповідачем поясненням, які викладені у відзиві та запереченнях на відзив на позов, що судом першої інстанції не застосовано норми матеріального права, що підлягають застосуванню.

Зокрема, апелянт звертає увагу на наступне:

- суть обґрунтування судового рішення зводиться до того, що судом нібито встановлено, що відповідачем не заперечувалось не укладення з позивачем договору поворотної фінансової допомоги 13-01/22- ФД від 13.01.2022 року, після чого суд наводить норми законодавства з питань безпідставно набутого майна і задовольняє позов. Між тим, сторона скаржника наголошує на тому, що з позовними вимогами позивача і обґрунтуванням позову ніколи не погоджувалась і свою незгоду зазначала у відзиві та у запереченні на відповідь на відзив;

- судом не встановлено причин протилежності позиції позивача в різні проміжки часу, коли позивач 13.01.2022 року перерахував кошти - зг. дог.13-01/22- ФД від 13.01.2022 року, а в позові той же позивач через свого представника вказує на відсутність даного договору і говорить, що договір не укладався. Це свідчить про те, що позивач зазначає не реальні події і обставини, що відбулися, а ті, які вигідні позивачу і які не мають нічого спільного з реальністю.

Апелянт вказує, що сторона позивача зазначала, що в діях позивача є ознаки складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366 КК України, однак суд цьому питанню теж не надав оцінку.

Вважає, що судом проігноровано та не надано оцінку позиції з питання строків позовної давності, які, на думку відповідача, позивачем пропущено.

Зазначає щодо цього, що відповідно до позовних вимог і їх обґрунтування позивач наполягає саме на не укладенні договору поворотної фінансової допомоги № 13-01/22- ФД від 13.01.2022 року. Таким чином моментом початку спірних відносин є день перерахування коштів - 13.01.2022 року - саме з цього моменту позивач (відповідно до його версії позову) набув право вимоги.

Апелянт наголошує, що у даній конкретній справі з урахуванням часу виникнення спірних правовідносин мають застосовуватися строки позовної давності, передбачені ст. 257 ЦК України без врахування п.19 Розділу Прикінцеві та Перехідні положення ЦК України, положення якого були прийняті пізніше. Сторона відповідача заявляла про сплив позовної давності за цим позовом, що є підставою для відмови суду у його задоволенні. Однак ці доводи судом ні спростовано, ні підтверджено

Скаржник просить скасувати рішення господарського суду Дніпропетровської області від 13.06.2025 року у справі № 904/2175/25 повністю та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач спростовує її доводи. Вважає оскаржуване рішення законним та обгрунтованим і просить в задоволенні апеляційної скарги відмовити.

Положенням ч. 1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.

Відповідно до ч.5 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

За приписами ч.10 ст.270 Господарського процесуального кодексу України апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Відповідно до ч. 13 ст. 8 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 12.08.2025 року було відкрито апеляційне провадження в порядку письмового провадження.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, перевіривши повноту встановлення господарським судом обставин справи та правильність їх юридичної оцінки, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав:

Як вбачається з матеріалів справи, згідно платіжного доручення №631 від 13.01.2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю "АСТОН СЕФЕТІ" перерахувало на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр протипожежних послуг "ДІЯ" кошти у розмірі 150 000,00 грн з призначенням платежу: "перерахування поворотної фінансової допомоги згідно договору 13/01-22-ФД від 13.01.2022".

Товариство з обмеженою відповідальністю "АСТОН СЕФЕТІ" посилалось на те, що письмовий договір про поворотну фінансову допомогу №13/01-22-ФД від 13.01.2022 року з Товариством з обмеженою відповідальністю "Центр протипожежних послуг "ДІЯ", на який є посилання у призначенні платежу, між сторонами не укладався, отже, відповідач отримав кошти безпідставно.

Встановлено, що 06.03.2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю "АСТОН СЕФЕТІ" направило на адресу Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр протипожежних послуг "ДІЯ" повідомлення №1 від 05.03.2025 року з вимогою протягом семи днів з дня отримання сплатити на розрахунковий рахунок грошові кошти у розмірі 425 000,00 грн, у тому числі за платіжним дорученням №631 від 13.01.2022 року на суму 150 000,00 грн.

Повідомлення отримано відповідачем 10.03.2025 року та залишено без задоволення.

За приписами ст. 1212 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Відповідно до ч.ч.2,3 ст.1212 ЦК України положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Аналіз цієї норми права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов`язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.

Загальна умова ч.1 ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі ст. 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 23.04.2019 року у справі № 918/47/18, від 01.04.2019 року у справі № 904/2444/18.

Апелянт за доводами апеляційної скарги зауважує на суперечливу позицію позивача, а саме – перерахування коштів з зазначенням договору і заперечення в позові щодо укладення такого договору.

На думку колегії суддів в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції надав вірну правову оцінку правовідносинам сторін.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що матеріалами справи не підтверджено наявність між сторонами договірних правовідносин.

Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

За п.1 ч.1 ст. 208 Цивільного кодексу України у письмовій формі належить вчиняти правочини між юридичними особами.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Частиною першою статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Частиною першою статті 639 ЦК України передбачено, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

У постанові від 02.02.2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що поворотна фінансова допомога надається на підставі договорів, що передбачають передачу підприємству у користування на певний строк суми грошових коштів без нарахування процентів або надання інших видів компенсацій як плату за користування такими грошовими коштами.

Операції з позики грошових коштів оформлюються згідно з вимогами ст.1046 "Договір позики" глави 71 ЦК України. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність іншій стороні (позичальнику) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцю таку ж суму коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду і такої ж якості. З моменту передачі грошей або інших речей, визначених родовими ознаками, договір позики вважається укладеним.

За приписами ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

За положеннями ч.1 ст. 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Отже, суд першої інстанції вірно визначив, що договір №13/01-22-ФД від 13.01.2022 року, про який вказано в платіжному дорученні позивачем, можна вважати укладеним лише після його підписання обома сторонами або отримання позивачем письмової відповіді відповідача про повне й безумовне прийняття пропозиції щодо укладення вказаного договору на визначених ним умовах та фактичного отримання відповідачем за цим договором грошових коштів.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, договір №13/01-22-ФД від 13.01.2022 року між позивачем та відповідачем у вигляді окремого юридичного документу укладений не був. Також в матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про волевиявлення позивача та відповідача укласти зазначений договір на певних умовах за допомогою будь-якого технічного засобу зв`язку.

На спростування доводів апеляційної скарги колегія зазначає, що лише факту перерахування позивачем грошових коштів відповідачу недостатньо для висновку про укладення сторонами договору поворотної фінансової допомоги й виникнення між сторонами договірних зобов`язань.

З огляду на викладене, відсутні підстави вважати, що сторонами досягнуто згоду щодо всіх істотних умов щодо предмету, строку дії, строку повернення коштів тощо.

Отже, договір №13/01-22-ФД від 13.01.2022 року вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Посилання скаржника на неоднозначну позицію позивача щодо даних обставин колегія суддів відхиляє як таку, що не спростовує висновки оскаржуваного рішення суду.

Обставини справи свідчать про набуття відповідачем майна без достатньої правової підстави грошових коштів в розмірі 150 000,00 грн згідно платіжного доручення №631 від 13.01.2022 року.

Відповідач не заперечує факт їх отримання.

Правові підстави набуття цих коштів відповідач суду не довів.

За наведених обставин суд в оскаржуваному рішення вірно виснував, що відповідачем безпідставно утримуються грошові кошти, перераховані йому позивачем згідно платіжного доручення №631 від 13.01.2022 року на суму 150 000,00 грн.

Щодо іншого доводу апеляційної скарги - про неправомірне відхилення заяви відповідача про застосування строків позовної давності, слід звернути увагу на наступне:

Позивач зазначав, що строк повернення грошових коштів настає в семиденний строк з дня отримання вимоги №1 від 06.03.2025 року.

Встановлено і скаржником не спростовано, що зазначена вимога отримана відповідачем 10.03.2025 року.

Згідно із ч.2 ст.530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Як зазначено в пункті 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.02.2024 року у справі № 910/3831/22 (провадження № 12-45гс23) норма вказаної статті регулює відносини, коли у боржника існує обов`язок, але строк його виконання не встановлений, тоді такий обов`язок боржник має виконати у семиденний строк від дня пред`явлення кредитором йому вимоги. Ця норма зазвичай застосовується у договірних відносинах, коли сторони в договорі встановлюють певний обов`язок, але не визначають строк його виконання. У такому випадку кредитор, направляючи вимогу боржнику, повідомляє про готовність прийняти виконання від боржника.

Проте у статті 1212 Цивільного кодексу України врегульовані недоговірні відносини, коли особа набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно). З моменту безпідставного набуття такого майна або з моменту, коли підстава його набуття відпала, утримання особою такого майна є неправомірним. Тому зобов`язання з повернення потерпілому такого майна особа повинна виконати відразу після його безпідставного набуття або відпадіння підстави набуття цього майна.

Норма частини другої статті 530 Цивільного кодексу України до недоговірних зобов`язань з повернення безпідставно набутого майна згідно зі статтею 1212 Цивільного кодексу України не застосовується (п.93 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.02.2024 року у справі № 910/3831/22 (провадження № 12-45гс23)).

Таким чином, обов`язок повернути грошові кошти в сумі 150 000,00 грн у відповідача виник відразу після їх безпідставного набуття.

Відповідно до положень ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Частиною першою статті 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, за змістом ст. ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

У постанові Верховного Суду від 22.05.2018 року у справі № 369/6892/15-ц (14-96цс18) зазначено, що виходячи з вимог статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Подібні висновки щодо застосування позовної давності викладені також у постановах Верховного Суду від 07.11.2018 року у справі № 372/1036/15-ц (14-252цс18) від 19.11.2019 року у справі № 911/3680/17 (12-104гс19), від 26.11.2019 року у справі № 914/3224/16 (12-128гс19).

Відповідно до ч.3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Така заява подана відповідачем.

З матеріалів справи вбачається, що про відсутність договірних відносин між сторонами позивач був обізнаний з дати перерахування грошових коштів згідно платіжної інструкції №631 від 13.01.2022 року. Відповідно, суд вірно вказав, що обчислення строку позовної давності починається з 14.01.2022 року.

Між тим, на дату перерахування грошових коштів на рахунок відповідача (13.01.2022 року) діяв Закон України №540-ІХ від 30.03.2020 року "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)", яким розділ "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширення коронавірусної хвороби (COVID-19), строки визначені статтями 257, 258 цього Кодексу продовжуються на строк дії такого карантину.

Закон України №540-ІХ від 30.03.2020 року "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" набрав чинності 02.04.2020 року.

При цьому, Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19" 12.03.2020 року на всій території України було встановлено карантин, дія якого тривала до 30.06.2023 року.

24.02.2022 року Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" № 64/2022 від 24.02.2022 року, затвердженим Законом України від 24.02.2022 року № 2102-IX, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, в Україні введено воєнний стан, який триває і на даний час.

Законом України від 15.03.2022 року № 2120-IX "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану" розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено, зокрема, пунктом 19 такого змісту: "У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії".

Таким чином, ст. 257 ЦК України підпадає під перелік статей, строки яких продовжені на період дії в Україні воєнного стану.

Суд першої інстанції вірно зазначив, що оскільки з 02.04.2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)", згідно з яким в Україні запроваджений з 12.03.2020 року загальнодержавний карантин, який тривав до 30.06.2023 року, а з 24.02.2022 року в Україні введено воєнний стан, відповідно, починаючи з 02.04.2020 року було фактично зупинено перебіг строків позовної давності.

Ці обґрунтування суду першої інстанції щодо відхилення заяви відповідача про застосування строків позовної давності апелянт не спростував.

Зважаючи на нормативні приписи ст. 261 ЦК України щодо початку перебігу строку позовної давності, трирічний строк позовної давності за вимогами позивача про стягнення безпідставно одержаних коштів, який обчислюється з 14.01.2022 року, на дату його звернення з позовом до суду (01.05.2025 року), не сплинув.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно ст.ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ст. ст. 7, 13 Господарського процесуального кодексу України правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин. Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.

Оскільки підстави для скасування рішення відсутні, в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, судові витрати за її розгляд слід віднести на скаржника згідно ст.129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст. ст. 269, 275, 276, 281-283 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 13.06.2025 року у справі № 904/2175/25 залишити без змін.

Судові витрати за розгляд апеляційної скарги покласти на апелянта.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Право касаційного оскарження, строк на касаційне оскарження та порядок подання касаційної скарги передбачено статтями 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя Т.А.Верхогляд

Суддя О.Г.Іванов

Суддя В.Ф. Мороз