Постанова від 03 червня 2026 р. у справі №380/13198/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2026 року Справа № 380/13198/25 пров. № А/857/14195/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

судді-доповідача – Качмара В.Я.,

суддів – Мандзія О.П., Онишкевича Т.В.,

при секретарі судового засідання – Гладкій С.Я.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, провадження в якій відкрито за апеляційною скаргою Головного управління Національної поліції у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 29 січня 2026 року (суддя Мричко Н.І., м. Львів), -

ВСТАНОВИВ:

У червні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції у Львівській області (далі – ГУНП) в якому просив:

визнати протиправним та скасувати наказ ГУНП від 06.02.2025 № 76 о/с «По особовому складу» про звільнення зі служби в поліції за пунктом 8 частини 1 статті 77 (у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій)) (далі – Наказ №76);

поновити старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 на посаді оперуповноваженого сектору кримінальної поліції відділення поліції №1 Львівського районного управління поліції №2 ГУНП (далі – Посада, РУП відповідно);

стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 06.02.2025 по день постановлення судового рішення.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 29 січня 2026 року позов задоволено.

Не погодившись із ухваленим судовим рішенням, його оскаржив відповідач, який із покликанням на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

В доводах апеляційної скарги вказує, що позовна вимога про визнання протиправним та скасування Наказу № 76 в частині, що стосується ОСОБА_1 подана з пропуском процесуального строку, оскільки позивач ознайомлений з оскаржуваним наказом 26.02.2025, а з позовом до суду звернувся лише 27.06.2025, тобто з пропуском місячного терміну. Зазначає, що служба в поліції є службою альтернативною військовій та поліцейський не може одночасно перебувати на двох видах служби та отримувати грошове забезпечення в двох місцях одночасно.

Позивач відзиву на апеляційну скаргу не подав.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін та позивача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що з моменту призову на військову службу, за громадянами України, які були призвані на військову службу під час мобілізації на строк до її закінчення зберігаються: місце роботи і посада на підприємстві, установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності, у яких вони працювали на час призову.

Такі висновки суду першої інстанції, по суті спору, відповідають встановленим обставинам справи, зроблені з правильним застосуванням норм матеріального права і дотриманням норм процесуального права, однак вказане рішення суду не може бути залишено без змін, з таких міркувань.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи те, що відповідно до витягу з наказу начальника Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба (далі – Університет) від 03.02.2025 №34, молодший лейтенант ОСОБА_1 зарахований до списків особового складу університету, та вважається таким, що з 03.02.2025 приступив до виконання службових обов`язків. Підставою для вище вказаного розпорядження стало мобілізаційне розпорядження начальника Генерального штабу Збройних сил України від 31.01.2025 №2095/дск.

Згідно з витягом з Наказу №76 позивач, звільнений зі служби в Національної поліції України за пунктом 8 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» (далі – Закон №580-VIII) (у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій)).

Відповідно до витягу з наказу Начальника Університету від 30.05.2025 №152, молодшого лейтенанта ОСОБА_1 звільнено з військової служби відповідно до пункту другого частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» (далі – Закон №2232-XII) підпункт «г» - необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю І чи ІІ групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я та з 30.05.2025 виключено зі списків особового складу Університету та всіх видів забезпечення.

09.06.2025 позивач звернувся до відповідача із заявою про поновлення на службі, посилаючись на те, що оскільки був призваний та перебував на військовій службі на підставі мобілізаційного розпорядження та враховуючи гарантії передбачені частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП), має право на збереження на період проходження служби місяця роботи та Посади у РУП.

Вважаючи дії щодо не поновлення на службі у поліції та Наказ №76 протиправним, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Щодо строку звернення до суду.

Частиною першою статті 5 КАС визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Згідно з частинами першою-другою статті 122 КАС позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Частиною першою статті 122 передбачено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду регламентовані статтею 123 КАС.

Водночас для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду. В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.

Апеляційний суд, зазначає, що причина пропуску строку може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом. У свою чергу, поважною може бути визнано причину, яка носить об`єктивний характер, та з обставин незалежних від сторони унеможливила звернення до суду з адміністративним позовом.

Відповідно до частини п`ятої статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Правовий статус ветеранів війни, забезпечення створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяння формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них, визначає Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон №3551-XII).

У зв`язку з військовою агресією рф проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який, в подальшому, Указами Президента України неодноразово продовжувався.

Апеляційний суд, погоджується з тим, що сам факт введення воєнного стану в Україні, без обґрунтування неможливості звернення до суду саме позивачем у встановлені строки, у зв`язку із запровадження такого, не може безумовно вважатись поважною причиною для безумовного поновлення цих строків.

Водночас, зазначене визнається і відповідачем, що позивач на підставі мобілізаційного розпорядження начальника Генерального штабу Збройних сил України від 31.01.2025 №2095/дск та наказу начальника Університету від 03.02.2025 №34 був зарахований до списків особового складу Університету та вважався таким, що з 03.02.2025 приступив до виконання службових обов`язків. 30.05.2025 ОСОБА_1 відраховано від подальшого навчання.

Вказані обставини свідчать про пропуск строку звернення позивача до суду за захистом його прав з поважних причин та є підставою для поновлення судом строків, встановлених частиною другою статті 122 КАС.

Аналогічний підхід було застосовано Верховним Судом під час вирішення питання про поновлення процесуальних строків в ухвалах від 02 червня 2022 року у справі №757/30991/18-а, від 14 липня 2022 року у справі №380/10696/21, від 27 липня 2022 року у справі №380/13558/21, від 27 липня 2022 року у справі №380/12913/21, від 04 серпня 2022 року у справі №420/2429/20, від 12 серпня 2022 року у справі №400/3957/21 та від 21 вересня 2022 у справі №360/4969/21.

Також суд апеляційної інстанції зазначає, що при застосуванні процесуальних норм слід уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до нівелювання процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зазначений підхід неодноразово був застосований Верховним Судом, зокрема у постановах від 11 липня 2019 року у справі №182/634/17(6-а/0182/32/2018), від 07 лютого 2023 року у справі №340/56/22, від 19 жовтня 2023 року у справі №420/1011/20, від 15 листопада 2023 року у справі №380/6752/21, від 20 грудня 2023 року у справі №460/44271/22, від 21 грудня 2023 року у справі №520/1189/23, від 12 лютого 2024 року у справі №140/10393/23, від 12 лютого 2024 року у справі №140/23249/23, від 12 лютого 2024 року у справі №140/21477/23 та від 02 липня 2024 року у справі №440/2984/21.

В свою чергу, протягом усього періоду дії воєнного стану, запровадженого на території України у зв`язку із збройною агресією рф, суворе застосування адміністративними судами процесуальних строків стосовно звернення до суду із позовними заявами, апеляційними і касаційними скаргами, іншими процесуальними документами може мати ознаки невиправданого обмеження доступу до суду, гарантованого статтями 55, 124, 129 Конституції України, статтею 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Аналогічної позиції дотримується Верховний Суд, зокрема, у постанові від 29 вересня 2022 року у справі №500/1912/22.

До того ж, згідно з позицією Верховного Суду, що викладена у постанові від 29 листопада 2024 року у справі №120/359/24 щодо застосування положень статей 122 та 123 КАС, у правовідносинах, пропуск процесуального строку у яких пов`язаний саме з призовом по мобілізації до Збройних Сил України для виконання конституційного обов`язку із захисту суверенітету і незалежності Держави Україна:

проходження особою військової служби, призваною по мобілізації у Збройні Сили України, може бути підставою для поновлення строку звернення до суду з кількох причин, пов`язаних із особливим статусом військовослужбовців та характером їхньої служби:

1. обмеження доступу до правової допомоги: під час служби військовослужбовці можуть перебувати у віддалених, в тому числі й небезпечних місцях, де відсутній доступ до адвокатів чи інших правових ресурсів, що обмежує можливість своєчасного звернення до суду.

2. виконання обов`язків служби: військовослужбовці, особливо в умовах воєнного стану, часто перебувають у стані, коли фізично або психологічно неможливо займатися приватними справами, зокрема ініціювати судові спори.

3. фактор часу: участь військовослужбовця у довготривалих операціях, навчаннях або відрядженнях може унеможливити дотримання, визначеного процесуальним законом, строку для звернення до суду.

4. повага до особливого статусу військовослужбовців: враховуючи виконання військовослужбовцями важливої функції із захисту держави, законодавство та судова практика мають враховувати обставини, пов`язані з проходженням військової служби, як вагому підставу для поновлення строку.

5. обов`язок держави забезпечувати реалізацію принципу рівного доступу до правосуддя: проходження військової служби може суттєво ускладнити реалізацію особами цього права, а отже, з метою належного забезпечення зазначеного принципу, може визнаватися об`єктивною причиною пропуску процесуального строку.

Зважаючи на те, що позивач з 03.02.2025 по 30.05.2025 проходив військову службу в Університеті, де був обмежений в можливості реалізувати свої права на звернення до суду, що описано ним у відповідній заяві, вказані підстави є поважними причинами пропуску строку звернення до суду, з огляду на висновки Верховного Суду, що наведені вище.

Проте, апеляційний суд не погоджується із висновками суду першої інстанції в частині того, що в матеріалах справи відсутні докази ознайомлення позивача з Наказом №76, оскільки з долученого ОСОБА_1 до позову Наказу №76 видно, що на ньому є відмітка про ознайомлення, яка датована 26.02.2026 та закріплено особистим підписом ОСОБА_1 . Вказане позивачем не заперечується.

Наведене свідчить про неповне дослідження судом обставин справи та є підставою для зміни рішення суду в його мотивувальній частині.

Відповідно до частини четвертої статті 317 КАС зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Щодо обставин справи по суті спору, то необхідно зазначити наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Громадянам згідно із статті 43 Конституції України гарантується захист від незаконного звільнення.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України регулюються нормами Закону № 580-VIII (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин).

Відповідно до положень частини першої статті 59 Закону № 580-VIII служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.

Так, спірні правовідносини виникли з приводу протиправного, на думку позивача, звільнення його зі служби в органах Національної поліції у зв`язку з призовом на військову службу.

Обґрунтовуючи правомірність звільнення позивача зі служби в поліції, аргументи відповідача зводяться до норми пункту 8 частини першої статті 77 Закону № 580-VIII та того, що позивач фактично перейшов на службу до Університету, яка підпорядковується Міністерству оборони України, що перешкоджає можливості подальшого проходження служби в поліції і є з нею взаємовключним.

Пункт 8 частини першої статті 77 Закону № 580-VIII передбачає, що поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, в тому числі у зв`язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій).

При цьому, нормами статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів визнано обов`язком громадянина України. Громадяни відбувають на військову службу відповідно до закону.

Вказане кореспондується також з положеннями частини 1 статті 1 Закону №2232-XII.

Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Відповідно до статті 2 Закону № 2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Статтею 119 КЗпП встановлені гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків.

Так, зокрема, частиною третьою вказаної статті визначає, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Відповідно до частини другої статті 39 Закону № 2322-ХІІ громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 КЗпП, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту».

Проте, нормами Закону не врегульовано порядок збереження робочого місця за поліцейським, що призваний на військову службу під час мобілізації. Водночас, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Відтак, у даному випадку застосуванню до спірних правовідносин підлягають норми трудового законодавства.

Наведене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 31 жовтня 2019 року у справі № 825/598/17 та від 16 липня 2020 року у справі № 400/2884/18.

Як уже зазначено вище, Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому було продовжено.

Воєнний стан в розумінні положень статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Отже, з моменту призову на військову службу, за громадянами України, які були призвані на військову службу під час мобілізації на строк до її закінчення зберігаються: місце роботи і посада на підприємстві, установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності, у яких вони працювали на час призову.

Між тим, гарантії, встановлені частиною третьою статті 119 КЗпП спрямовані на забезпечення права громадян на працю та її оплату, які повинні виконати свій конституційний обов`язок захисту Батьківщини.

При цьому, призов на військову службу під час мобілізації не є тотожним із переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій), на яку покликається відповідач, як на підставу звільнення позивача.

Відповідно до витягу з наказу Начальника Університету №34, ОСОБА_1 зарахований до списків особового складу університету та вважається таким, що з 03.02.2025 приступив до виконання службових обов`язків. Підставою для вище вказаного розпорядження стало мобілізаційне розпорядження начальника Генерального штабу Збройних сил України від 31.01.2025 року №2095/дск, а тому на нього поширювалися гарантії, передбачені статтею 119 КЗпП.

Отже, враховуючи положення частини третьої статті 119 КЗпП, є обгрунтованими висновки суду першої інстанції, що Наказ № 76 о/с є протиправним та підлягає скасуванню.

Згідно з частиною першою статті 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Під незаконним звільненням слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, встановленого законом.

Ураховуючи положення чачтини першої статті 235 КЗпП на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з`ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов`язок поновлення такого працівника на попередній роботі.

Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений в частині першій статті 235 КЗпП України, а тому, встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

У постанові Верховного Суду від 20.01.2021 у справі №804/958/16 зазначено, що з аналізу статті 235 КЗпП України вбачається, що у разі встановлення незаконного звільнення суд обмежений правами щодо поновлення такого працівника на посаді, а саме, суд може поновити таку особу лише на роботі, з якої працівника було звільнено.

Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 11.02.2021 року у справі № 640/21065/18, від 27.04.2021 року у справі № 826/8332/17, від 31.05.2021 року у справі № 840/3202/18, від 20.01.2021 року у справі №640/18679/18, від 25.02.2021 року у справі № 820/292/17.

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Водночас, виплата грошового забезпечення поліцейському під час вимушеного прогулу регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 11.11.2015 № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» (далі – Постанова №988), з наступними змінами та доповненнями.

Пунктом 2 Постанови №988 визначено, що виплата грошового забезпечення поліцейському за час вимушеного прогулу та курсантам вищих навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ із специфічними умовами навчання здійснюється в порядку, що затверджується Міністерством внутрішніх справ.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.04.2016 № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 29.04.2016 за № 669/28799, затверджено «Порядок та умови виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та здобувачам вищої освіти закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських».

Пунктом 6 розділу ІІІ Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та здобувачам вищої освіти закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських, передбачено, що поліцейським, звільненим зі служби в поліції, а потім поновленим на службі у зв`язку з визнанням звільнення незаконним, за час вимушеного прогулу з дня звільнення виплачуються всі види грошового забезпечення (в тому числі премія), які були їм визначені на день звільнення.

Підставою для нарахування та виплати грошового забезпечення є наказ керівника органу поліції про поновлення особи на службі або скасування наказу про його звільнення.

Пунктом 9 розділу І Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських, встановлено, що при виплаті грошового забезпечення за неповний місяць розмір виплати за кожний календарний день визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення за повний місяць на кількість календарних днів у місяці, за який здійснюється виплата.

Зі змісту вищевказаного Порядку, який є специфічним для вирішення даних спірних відносин, видно, що грошове забезпечення поліцейських обраховується та виплачується з розрахунку календарних днів відповідного місяця їх служби.

Отже, обрахування середньоденного грошового забезпечення позивача на момент звільнення повинно здійснюватися відповідно до кількості календарних днів за два останніх повних місяці служби. Тобто, діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів.

Відтак, норми Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 застосуванню у вказаній справі не підлягають.

Разом з тим, при обрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, з урахуванням ухвали суду першої інстанції від 29 січня 2026 року про виправлення описки, апеляційним судом не встановлено, а скаржниками не висловлено заперечень щодо неправильності визначення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню з ГУНП в користь позивача.

Підсумовуючи вищевказане, суд апеляційної інстанції вважає, що висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення даного позову ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального та дотриманні норм процесуального права, а тому оскаржуване рішення суду є законними та обґрунтованими і скасуванню не підлягає.

Відповідно до статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи, наведені в апеляційній скарзі не спростовують правильності застосування судом норм матеріального права до встановлених ним на підставі безпосередньо досліджених та оцінених доказів та обставин справи (окрім висновків, що стали підставою для зміни рішення суду в частині мотивів).

Керуючись статтями 308, 310, 315, 316-317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у Львівській області задовольнити частково.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 29 січня 2026 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

В решті рішення Львівського окружного адміністративного суду від 29 січня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС.

Суддя-доповідач В. Я. Качмар

судді О. П. Мандзій

Т. В. Онишкевич

Повне судове рішення складено 11.06.2026.