Постанова від 03 червня 2026 р. у справі №564/5069/25 — Костопільський районний суд Рівненської області

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 564/5069/25

04 червня 2026 року

Костопільський районний суд Рівненської області в складі судді Грипіч Л. А. розглянувши матеріали, що надійшли від Управління патрульної поліції в Рівненській області Департаменту патрульної поліції про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, жителя АДРЕСА_1 , військовослужбовця, учасника бойових дій, РНОКПП: НОМЕР_1 за ч. 1 ст. 130 КУпАП

ВСТАНОВИВ:

З протоколу про адміністративне правопорушення серії ЕПР 1 №501674 від 02.11.2025 року, складеного інспектором 2 взводу 1 роти 1 батальйону Управління патрульної поліції в Рівненській області старшим лейтенантом поліції Богданцем Т. Я. вбачається, що 02.11.2025 року о 22:25 год. у м. Костопіль по вул. Степанська, 20 Б, водій ОСОБА_1 керував транспортним засобом марки Volkswagen, номерний знак НОМЕР_2 , з явними ознаками алкогольного сп`яніння, а саме: запах алкоголю з порожнини рота, порушення мови, поведінка, що не відповідає обстановці. Від проходження огляду на визначення стану алкогольного сп`яніння на місці зупинки транспортного засобу за допомогою газоаналізатора Alcotest Drager 7510 та проведення такого огляду у найближчому медичному закладі відмовився, чим порушив вимоги п.2.5 ПДР.

Такі дії ОСОБА_1 попередньо кваліфіковані за ч.1 ст.130 КУпАП.

Захисник ОСОБА_1 - адвокат Таргоній А. В. подав до суду письмові заперечення, в яких вказав, що ОСОБА_1 02.11.2025 року не був водієм транспортного засобу (він був пішоходом) і матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про протилежне, тобто матеріали справи не містять доказів, що саме ОСОБА_1 був водієм та керував транспортним засобом.

Просив закрити провадження у справі на підставі ч.1 ст.247 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

В судовому засіданні ОСОБА_1 вину не визнав та пояснив, що з даним протоколом повністю не згідний, оскільки вказаного у ньому правопорушення не вчиняв. Зазначив, що він дійсно відмовився від проходження огляду на визначення стану алкогольного сп`яніння за допомогою газоаналізатора Драгер, оскільки не керував автомобілем, і не вважається водієм, а є пішоходом і за таких умов не може нести відповідальності. Зазначив, що в той вечір 02.11.2025 року він пішки йшов по вул. Степанській, зателефонував своєму товаришу ОСОБА_2 , щоб той приїхав і підвіз його додому. Після приїзду ОСОБА_2 з його товаришем ОСОБА_3 , вони стояли на вулиці біля автомобіля і розмовляли, після чого до них під`їхали працівники поліції і з незрозумілих причин почали складати відносно нього протокол. Під час розмови з інспектором він неодноразово повідомляв, що автомобілем не керував, а за кермом транспортного засобу перебувала інша особа. Однак інспектор на його пояснення не реагував, всіляко їх ігнорував та наполягав на тому, що саме він перебував за кермом транспортного засобу, що не відповідає дійсності і не підтверджено жодними доказами.

На підставі вищезазначеного, просив суд закрити провадження по справі про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 130 КУпАП, у зв`язку з відсутністю в його діях події та складу адміністративного правопорушення.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_2 показав, що 02.11.2025 року близько 22 год. вони з ОСОБА_3 пили каву біля магазину «7/23», що в м. Костопіль, по вул. Степанська. В цей час до нього на мобільний телефон зателефонував ОСОБА_1 і попросив підвезти його додому. Під`їхавши до ОСОБА_1 , вони вийшли з автомобіля і розмовляли з ним, після чого до них під`їхали працівники поліції і з незрозумілих причин почали складати відносно нього протокол за керування транспортним засобом в стані алкогольного сп`яніння. Вони пояснювали інспектору, що ОСОБА_1 не керував транспортним засобом, однак ці пояснення інспектором були проігноровані.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_3 показав, що 02.11.2025 року близько 22 год. вони з ОСОБА_2 пили каву біля магазину «7/23», що в м. Костопіль, по вул. Степанська. В цей час до ОСОБА_2 зателефонував ОСОБА_1 і попросив підвезти його додому. Вони відразу поїхали до нього. Під`їхавши до ОСОБА_1 , вони вийшли з автомобіля і розмовляли з ним, після чого до них під`їхали працівники поліції, які в подальшому склали відносно ОСОБА_1 протокол за керування автомобілем в стані алкогольного сп`яніння, що не відповідає дійсності, оскільки за кермом був ОСОБА_2 .

Суд, заслухавши пояснення особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, свідків та дослідивши матеріали справи про адміністративне правопорушення, дійшов наступних висновків.

Так на підтвердження вчинення ОСОБА_1 адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.130 КУпАП суду надано: протокол про адміністративне правопорушення серії ЕПР1 №501674 від 02.11.2025 року, акт огляду на стан алкогольного сп`яніння з використанням спеціальних технічних засобів від 02.11.2025 року, направлення на медичний огляд водія транспортного засобу з метою виявлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебуванням під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції від 02.11.2025 року та відеозаписи з нагрудної камери поліцейського, які містяться на долученому до протоколу оптичному диску.

Разом з тим, з оглянутого в судовому засіданні відеозапису вбачається, що останній не містить доказів керування ОСОБА_1 автомобілем марки Volkswagen, номерний знак НОМЕР_2 , як і доказів зупинки працівниками поліції ОСОБА_1 . Відеозапис фіксує лише факт спілкування працівників поліції з ОСОБА_1 поруч з автомобілем. Разом з тим, з даного відеозапису не вбачається, хто саме керував вказаним транспортним засобом.

На момент підходу працівників поліції до транспортного засобу поруч із ним стоїть троє осіб, зокрема ОСОБА_1 , після чого поліцейський просить останнього пред`явити документи, які посвідчують особу, на що ОСОБА_1 запитує, чому він просить його пред`явити документи, якщо він не керував транспортним засобом.

Інші наявні на оптичному диску та оглянуті судом відеофайли також не містять відомостей про те, що саме ОСОБА_1 керував транспортним засобом, тобто, з долучених до протоколу на оптичному диску відеозаписів неможливо встановити особу, яка керувала автомобілем марки Volkswagen, номерний знак НОМЕР_2 .

Суд враховує, що незважаючи на поведінку ОСОБА_1 та його манеру спілкування із поліцейськими, останній на відео не погоджується із доводами поліцейського щодо керування саме ним транспортним засобом.

Будь-яких інших доказів керування транспортним засобом саме ОСОБА_1 матеріали справи не містять і судом таких доказів не здобуто.

Крім того, допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , будучи попередженими про кримінальну відповідальність, передбачену ст. ст. 384, 385 КК України за завідомо неправдиве показання, також підтвердили, що ОСОБА_1 02.11.2025 року транспортним засобом марки Volkswagen, номерний знак НОМЕР_2 не керував.

Разом з тим, як вбачається з долученого до матеріалів справи акту прийому - передачі №3-6 від 30.10.2025 року автомобіль марки VOLKSWAGEN ТOURAN, Релігійною громадою Св. Ап. Андрія Первозваного парафії м. Костопіль ПЦУ передано для подальшого користування військовослужбовцю ОСОБА_2 , який після прийому несе відповідальність за наданий транспортний засіб.

Відповідно до вимог п.2.5 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р. №1306 (далі Правил дорожнього руху), водій повинен на вимогу поліцейського пройти в установленому порядку медичний огляд з метою встановлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції.

Відповідно до ч.1 ст.130 Кодексу України про адміністративні правопорушення адміністративна відповідальність настає за керування транспортними засобами особами в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, а також передача керування транспортним засобом особі, яка перебуває в стані такого сп`яніння чи під впливом таких лікарських препаратів, а так само відмова особи, яка керує транспортним засобом, від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції.

При цьому, відповідно до абз.25 п.1.10 Правил дорожнього руху, водій - особа, яка керує транспортним засобом і має посвідчення водія (посвідчення тракториста-машиніста, тимчасовий дозвіл на право керування транспортним засобом, тимчасовий талон на право керування транспортним засобом) відповідної категорії. Водієм також є особа, яка навчає керуванню транспортним засобом, перебуваючи безпосередньо в транспортному засобі.

Зі змісту вказаних норм вбачається, що відповідальність за ч.1 ст.130 Кодексу України про адміністративні правопорушення несуть саме водії - особи, які керують транспортним засобом.

Відтак, враховуючи відсутність будь-яких доказів керування ОСОБА_1 02.11.2025 року о 22:25 год. у м. Костопіль по вул. Степанська, 20 Б, транспортним засобом марки Volkswagen, номерний знак НОМЕР_2 , то останній не є водієм у розумінні абз.25 п.1.10 Правил дорожнього руху.

Відтак, суд дійшов висновку, що за відсутності доказів керування особою транспортним засобом, відсутні підстави вважати, що така особа підлягає адміністративній відповідальності за ч.1 ст.130 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Пунктом 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 №14 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» звертається увага судів на неприпустимість спрощеного підходу до судового розгляду справ про адміністративні правопорушення на транспорті та ігнорування прав осіб, яких притягують до відповідальності, потерпілих, їх законних представників і захисників.

Згідно з положеннями ст.129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Відповідно до ст.48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права.

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року №15-рп/2004).

Рішенням Конституційного Суду України від 22.12.2010 №23-рп/2010 визначено, що адміністративна відповідальність в Україні та процедура притягнення до неї ґрунтується на конституційних принципах і правових принципах, в тому числі і закріпленій в ст.62 Конституції України презумпції невинуватості.

За ст.9 Конституції України та ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права. Також передбачається, що якщо міжнародним договором встановлені інші права, ніж ті, які передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України. Тобто в такому випадку міжнародно-правові норми мають пріоритетне значення.

Згідно із ч.3 п.(b) ст.31 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів від 1969 року, ратифікованої Україною 14.05.1986 року, поряд з контекстом договору враховується наступна практика його застосування, яка встановлює угоду учасників щодо тлумачення.

17 липня 1997 року Україна ратифікувала Європейську Конвенцію «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі – Конвенція), а також Протоколи 1, 2, 4, 7, 11, які є невід`ємною частиною Конвенції, чим визнала її дію в національній правовій системі, а також обов`язковість рішень Європейського Суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) по всім питанням що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Так, відповідно до ст.32 Конвенції питання тлумачення та її застосування належить до виключної компетенції ЄСПЛ, рішення якого є невід`ємною частиною Конвенції, як практика її застосування і тлумачення.

Суд враховує, що до санкції ст.130 Кодексу України про адміністративні правопорушення тягнуть за собою не тільки відповідальність за порушення п.2.5 ПДР України, а й вимоги щодо якості судового процесу в розрізі прямого застосування Конституції України, норми якої є нормами прямої дії (ст.8 Конституції України) та практики ЄСПЛ.

За практикою ЄСПЛ, у випадку, якщо санкції за адміністративні правопорушення є достатньо суворими, то скоєне правопорушення має природу кримінального злочину, а отже, вимоги до його судового розгляду мають відповідати гарантіям та стандартам, встановленим Конвенцією, оскільки «кримінальним обвинуваченням» у розумінні Конвенції слід розглядати й протокол про адміністративне правопорушення (справа «Лучанінова проти України» від 09.06.2011).

Крім того, ЄСПЛ зауважив, що з огляду на загальний характер законодавчого положення, а також профілактичну та каральну мету стягнень, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення, провадження у таких справах є кримінальними для цілей застосування Конвенції (рішення у справах «Езтюрк проти Німеччини» від 21 лютого 1984 року (пп.52-54), «Лауко проти Словаччини» від 02 вересня 1998 року (пп.56-59), ухвала щодо прийнятності у справі «Рибка проти України» від 17 листопада 2009 року).

Відповідно до п.21 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» від 15.05.2008 року уряд України визнав карний кримінально-правовий характер Кодексу України про адміністративні правопорушення.

У рішенні «Шмауцер проти Австрії» від 23.10.1995 року ЄСПЛ зазначив, що дорожньо-транспортні правопорушення, за які може бути накладено стягнення у виді штрафу чи обмеження у користуванні водійськими правами, підпадають під визначення «кримінального обвинувачення».

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Бочаров проти України» (остаточне рішення від 17.06.2011 року), суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів.

У своєму рішенні від 10 лютого 1995 року, у справі «Аллене де Рібермон проти Франції», ЄСПЛ зазначив, що сфера застосування принципу презумпції невинуватості є значно ширшою: він обов`язковий не лише для кримінального суду, який вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для всіх інших суспільних відносин.

Поряд з цим, ЄСПЛ відносить до кримінально-правової санкції й позбавлення прав на управління транспортним засобом, оскільки право керувати автомобілем є дуже корисним в щоденному житті і для здійснення діяльності, що вимагає додержання процедурних гарантій, визначених Конвенцією і викладених у Рекомендації NoR(91), зокрема: забезпечення права особи на захист, в тому числі: знати про можливість застосування адміністративної санкції та про факти, які ставляться їй у провину; мати достатньо часу для підготовки свого захисту; отримати інформацію про характер доказів, зібраних проти неї; обов`язок адміністративного органу нести тягар доказування є складовою презумпції невинуватості і звільняє особу від обов`язку доводити свою непричетність до вчинення порушення (рішення ЄСПЛ у справі «Маліге проти Франції» від 23 вересня 1998 року).

Системний аналіз наведеної вище практики ЄСПЛ свідчить про те, що гарантії ст.6 Конвенції поширюються також на осіб, які вчинили діяння, що відповідно до національного законодавства хоч і не є злочинами, але визнаються кримінальними у конвенційному значенні.

Отже, розглядаючи справу про притягнення особи до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.130 Кодексу України про адміністративні правопорушення, судовий процес має відповідати загальним засадам кримінального провадження, а суд має забезпечити усі гарантії і принципи законності щодо особи, яка притягається до відповідальності.

Відповідно до ст.245 Кодексу України про адміністративні правопорушення, завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом.

Статтею 251 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено, що доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Обов`язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, визначених ст.255 цього Кодексу.

Відповідно до ст.252 Кодексу України про адміністративні правопорушення, орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

Відповідно до ч.1 ст.280 Кодексу України про адміністративні правопорушення, орган, (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Протокол про адміністративне правопорушення є процесуальним документом, в якому зазначається суть правопорушення та інші дані, необхідні для розгляду справи і не може вважатися беззаперечним доказом вини особи.

Відтак, дослідивши наявні в матеріалах справи докази кожен окремо та у їх сукупності і взаємозв`язку, надавши їм відповідну правову оцінку, враховуючи відсутність доказів керуванням ОСОБА_1 транспортним засобом та з огляду на практику Європейського суду з прав людини, у суду виник обґрунтований сумнів у доведеності поза розумним сумнівом вини останнього у вчиненні адміністративного правопорушення.

Враховуючи наведене, суд дійшов переконливого висновку про те, що в діях ОСОБА_1 відсутній склад адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП.

Відповідно до ст.247 Кодексу України про адміністративні правопорушення провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю, зокрема, у разі відсутності події і складу адміністративного правопорушення.

Таким чином, провадження в справі про адміністративне правопорушення підлягає закриттю на підставі п.1 ч.1 ст. 247 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 130, 247, 251, 283-285 КУпАП, суд

ПОСТАНОВИВ:

Провадження у справі №564/5069/25 про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 130 КУпАП закрити на підставі п. 1 ч. 1 ст. 247 КУпАП в зв`язку з відсутністю у його діях події і складу адміністративного правопорушення.

Постанова може бути оскаржена до Рівненської апеляційного суду через Костопільський районний суд протягом десяти днів з дня її винесення.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

СуддяЛ. А. Грипіч