Постанова від 11 червня 2026 р. у справі №522/23691/23 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/3524/26

Справа № 522/23691/23

Головуючий у першій інстанції Шенцева О. П.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.06.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Драгомерецького М. М.,

суддів Громіка Р. Д., Сегеди С. М.,

при секретарі Узун Н. Д.,

за участю позивача ОСОБА_1 , представника відповідача – Соболь Я.О.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Виконавчого комітету Одеської міської ради на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 21 травня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Одеської міської ради, Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс Фонтанський», Департаменту з благоустрою міста Одеської міської ради про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, -

в с т а н о в и в:

12 грудня 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Виконавчого комітету Одеської міської ради (далі ВК ОМР), Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс Фонтанський» (далі КП «ЖКС Фонтанський»), Департаменту з благоустрою міста Одеської міської ради (далі Департамент) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

В обґрунтування позовної заяви вказано, що 02 червня 2023 року близько 15:00 год. за адресою: місто Одеса, вулиця Французький бульвар, будинок 27, відбулося падіння частини дерева на автомобіль марки Mitsubishi Pajero д.н.з. НОМЕР_1 , внаслідок чого автомобіль отримав механічні пошкодження. Автомобіль Mitsubishi Pajero д.н.з. НОМЕР_1 на праві приватної власності належить позивачу. Факт падіння дерев та настання механічних пошкоджень автомобілю позивача було зафіксовано співробітниками органів Відділу поліції №5 ОРУП №1 ГУНП в Одеській області. Згідно висновку експерта Крутих Є. О. №197-23, від 20.09.2023, вартість матеріального збитку, завданого автомобілю позивача внаслідок події, яка відбулась 02 липня 2023 року, було визначено у розмірі 131 977,83 грн. Вартість експертного дослідження склала 4 000,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №0.0.3182426291.1 від 06.09.2023. Посилаючись на порушення своїх прав, позивачка просила суд стягнути в солідарному порядку з відповідачів на користь позивача матеріальну шкоду у розмірі 131 977,83 гривень та моральну шкоду у розмірі 10 000 гривань, а вирішити питання щодо судових витрат.

31 січня 2024 року до суду від Департаменту надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що балансоутримувачем зелених насаджень є уповноважене органами місцевого самоврядування підприємство, яке відповідає за утримання та збереження зелених насаджень. Тобто до відання міської ради належить організація благоустрою населених пунктів, визначення балансоутримувача та контроль за станом зелених насаджень, а обов`язок з відшкодування заподіяної майнової шкоди внаслідок падіння дерева покладається саме на балансоутримувача, визначеного органом місцевого самоврядування, як відповідальну особу за стан відповідних зелених насаджень. Фактичні обставини справи свідчать про відсутність складу цивільного правопорушення з боку Департаменту, зокрема: факту протиправної поведінки (неправомірного рішення/дії/ бездіяльності, прямого причинно-наслідкового зв`язку між заподіяною шкодою і протиправною бездіяльністю Департаменту, вину Департаменту в заподіянні шкоди тощо, а відтак, наявність всіх необхідних ознак складу цивільного правопорушення відповідно до статті 1166 ЦК України. Представник Департаменту просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог до Департаменту.

09 квітня 2024 року до суду від ВК ОМР надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що з-поміж інших виконавчих органів ОМР саме Департамент з благоустрою міста є тим її виконавчим органом, до кола повноважень якого віднесено проведення конкурсів з визначення підприємств, установ та організацій (балансоутримувачів), відповідальних за утримання об`єктів благоустрою відповідно до п. 2.2.23 Положення про Департамент з благоустрою міста ОМР, затвердженого рішенням ОМР від 30.11.2022 №1006-VIII. Проте, ВК ОМР не повинен проводити конкурси на визначення балансоутримувача об`єктів благоустрою, оскільки рішеннями ОМР створені відповідні виконавчі органи та комунальні підприємства, уповноважені з питань забезпечення благоустрою відповідних територій м. Одеси. ВК ОМР не може бути відповідачем за заявленими вимогами про відшкодування шкоди, завданої внаслідок падіння дерева тільки з тих підстав, що є виконавчим органом ОМР. ВК ОМР, відповідно до законодавства, яке регулює утримання об`єктів благоустрою та утримання зелених насаджень, в принципі не наділений повноваженнями виступати балансоутримувачем відповідних об`єктів благоустрою, а тим паче здійснювати поточне утримання прибудинкових територій багатоквартирних будинків, скверів, бульварів, парків та інших об`єктів зеленого господарства загального користування, а також збереження зелених насаджень та догляд за ними. Позивачем не доведено наявність таких складових елементів деліктного зобов`язання як протиправної поведінки ВК ОМР та безпосереднього причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою ВК ОМР та завданою майновою шкодою, а також спільність діяльності (бездіяльності) з іншими особами для покладення солідарної відповідальності за заявленими вимогами. У задоволенні позовних вимог позивача до ВК ОМР про відшкодування матеріальної та моральної шкоди просить відмовити у повному обсязі.

07 травня 2024 року від позивача надійшла відповідь на відзив, де вказано, що відповідач ВК ОМР не надав доказів того, що це дерево було передано на баланс будь-якому підприємству. Відання виконавчого органу міської ради належить організація благоустрою населених пунктів, визначення балансоутримувача та контроль за станом зелених насаджень, а у разі не визначення виконавчим органом балансоутримувачів, які мають належним чином доглядати за зеленими насадженнями у тому числі і деревами та вживати усі необхідні заходи для безпечного знаходження громадян, а також їх майна на території, яка підвідомча таким балансоутримувачам, відповідальність несе виконавчий орган місцевої ради. Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеній у постанові від 04.04.2018 (провадження №61-6202 св 18) та в постанові від 04.09.2019 у справі №200/22129/16-ц, провадження №61-43478св18. Позивачем доведено факт завдання шкоди в результаті падіння дерева на автомобіль, розмір заподіяної шкоди, протиправну бездіяльність відповідачів, яка виразилась у невизначені балансоутримувача території, на якій розташовувалося дерево (не проведенні конкурсу з визначення підприємств, установ та організацій (балансоутримувачів), відповідальних за утримання об`єктів благоустрою) та причинний зв`язок між ними. Розмір заподіяної шкоди підтверджується матеріалами справи. Щодо дати події зазначає наступне, відповідно до наданих доказів на підтвердження події – дерево впало на автомобіль позивача та завдало шкоду 02 червня 2023 року. Експерт у експертному висновку помилково зазначив, що подія відбулась – 02 липня 2023 року повідомила суд, що дата у висновку експерта «02.07.2023 р.» є технічною опискою та здійснена помилково, вірною датою події, внаслідок якого автомобілю позивача було завдано матеріальний збиток, та відповідно на підставі чого здійснювалось експертне дослідження - 02.06.2023 р.

07 серпня 2024 року до суду від позивача надійшла заява про уточнення обставин справи, де зазначила, що адреса місця події, де знаходився автомобіль Mitsubishi Pajero д.н.з. НОМЕР_1 , на який впало дерево - м. Одеса, вул. Французький бульвар, буд. 27 (як зазначено в позовній заяві), адреса місця знаходження дерева, яке впало на автомобіль Mitsubishi Pajero д.н.з. НОМЕР_1 - м. Одеса, вул. Французький бульвар, буд. 27 Б.

10 вересня 2024 року до суду від позивача надійшла заява про долучення доказів до матеріалів справи. Позивачем було надано письмові пояснення від судового експерта Крутих Є. О., в яких експерт зазначив, що предметом експертного дослідження була вартість матеріального збитку, завданого власнику автомобіля Mitsubishi Pajero д.н.з. НОМЕР_1 , пошкодженого внаслідок події, яка відбулась саме 02 червня 2023 року.

11 вересня 2024 року до суду представником ВК ОМР надано клопотання про приєднання до матеріалів цивільної справи №522/23691/23 письмових доказів.

06 лютого 2025 року від далі КП «ЖКС Фонтанський» надійшла заява, в якій представник відповідача зазначає, що КП далі «ЖКС Фонтанський» діє на рівні з усіма іншими багаточисленними управителями багатоквартирних будинків та ОСББ, які представлені у м. Одесі, що свідчить про відсутність будь-якого монопольного становища та наявності спеціальних або виключних прав. Згідно Статуту КП далі «ЖКС Фонтанський» здійснює свою діяльність на принципах комерційного розрахунку та власного комерційного ризику, вільного найму працівників. Господарська діяльність комунального підприємства здійснюється за рахунок коштів, що надходять від співвласників багатоквартирних будинків (оплата житлово-комунальних послуг) – методом господарського розрахунку. Між тим, згідно матеріалів справи прибудинкова територія будинку АДРЕСА_1 не перебуває у будь-чий власності або користуванні, на баланс будь-кому не передавалася, як і зелені насадження розташовані ні ній. Балансоутримувач прибудинкової території будинку АДРЕСА_1 , а тобто і зелених насаджень на ній не визначений. Тобто, земельна ділянка навколо будинку АДРЕСА_1 є комунальною власністю територіальної громади. КП далі «ЖКС Фонтанський», по-перше, не є балансоутримувачем або управителем житлового будинку на прибудинковій території якого, проростало дерево, та по-друге, - не є балансоутримувачем об`єктів благоустрою зеленого господарства, що розташовані на прибудинковій території будинку за адресою: Французький бульвар, 27. Дерево на баланс комунального підприємства «ЖКС «ФОНТАНСЬКИЙ» не передавалося, підприємство не отримує фінансування на роботи на утримання зелених насаджень та видалення (ні бюджетне, ні договірне), відповідно і позовні вимоги щодо відшкодування матеріальної шкоди до нього є безпідставними та такими, що задоволенню не підлягають. На підставі вищевикладеного, КП «ЖКС Фонтанський» позов не визнає та просить відмовити у задоволенні позову до КП «ЖКС Фонтанський».

Позивач в судовому засіданні підтримала поданий позов, наполягаючи на його задоволенні.

Представники відповідачів заперечували проти задоволення позову, з підстав викладених у відзивах.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 21 травня 2025 року позов ОСОБА_1 до ВК ОМР, КП «ЖКС Фонтанський», Департаменту з благоустрою міста О/МР про відшкодування матеріальної та моральної шкоди – задоволено частково.

Суд стягнув з ВК ОМР (адреса місцезнаходження: місто Одеса, Думська площа, буд. 1, код ЄДРПОУ: 04056919) на користь ОСОБА_1 , ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса місця проживання: АДРЕСА_2 ) майнову шкоду у розмірі 131 977 (сто тридцять одну тисячу дев`ятсот сімдесят сім) гривень 83 копійок;

Стягнуто з ВК ОМР (адреса місцезнаходження: м. Одеса, Думська площа, буд. 1, код ЄДРПОУ: 04056919) на користь ОСОБА_1 , ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса місця проживання: АДРЕСА_2 ) моральну шкоду у розмірі 5 000 (п`ять тисяч) гривень 00 копійок;

стягнуто з ВК ОМР (адреса місцезнаходження: м. Одеса, Думська площа, буд. 1, код ЄДРПОУ: 04056919) на користь ОСОБА_1 , ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса місця проживання: АДРЕСА_2 ) витрати на проведення експертного дослідження в розмірі 4 000 (чотири тисячі) гривень 00 копійок;

стягнуто з ВК ОМР (адреса місцезнаходження: м. Одеса, Думська площа, буд. 1, код ЄДРПОУ: 04056919) на користь ОСОБА_1 , ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса місця проживання: АДРЕСА_2 ) судовий збір в розмірі 1 419 (одна тисяча чотириста дев`ятнадцять) гривень 83 копійок.

В апеляційній скарзі відповідач, ВК ОМР, просить рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення виконавчого комітету майнової шкоди в розмірі 131 977,83 грн та моральної шкоди в розмірі 5 000 грн скасувати й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову, скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з КП «ЖКС «Фонтанський» на користь ОСОБА_1 та в цій частині ухвалити нове судове рішення, яким стягнути з КП «ЖКС «Фонтанський» на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права, зокрема судом першої інстанції помилково не враховано, що ВК ОМР не несе відповідальність за завдання шкоди позивачу, оскільки рішеннями ВК ОМР створені відповідні виконавчі органи та комунальні підприємства, які уповноважені з питань забезпечення благоустрою відповідних територій.

В судове засідання, призначене на 03 червня 2026 року об 15 год 40 хв з`явились позивачка ОСОБА_1 , представник відповідача ОСОБА_2 , інші учасники справи до суду не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, що підтверджується матеріалами справи (т. 2, а.с. 217/218).

В судове засідання, призначене на 12 червня 2026 року об 10 год 00 хв сторони не з`явились.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі відповідача ВК ОМР, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга, задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною 1 статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Згідно пункту 7 частини 1 статті 17 Закону України «Про благоустрій населених пунктів», громадяни у сфері благоустрою населених пунктів мають право звертатися до суду з позовом про відшкодування шкоди, заподіяної майну чи здоров`ю громадян внаслідок дій чи бездіяльності балансоутримувачів об`єктів благоустрою.

Відповідно до підпункту 7 пункту «а» частини 1 статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать організація благоустрою населених пунктів, залучення на договірних засадах із цією метою коштів, трудових і матеріально-технічних ресурсів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також населення; здійснення контролю за станом благоустрою виробничих територій, організації озеленення, охорони зелених насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян.

У пункті 9 статті 10 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» зазначено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у сфері благоустрою населених пунктів належить здійснення контролю за станом благоустрою та утриманням територій, інженерних споруд та об`єктів, підприємств, установ та організацій, їх озелененням, охороною зелених насаджень, водних об`єктів тощо. Суб`єктами у сфері благоустрою населених пунктів є органи державної влади та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, органи самоорганізації населення, громадяни (стаття 12 вказаного Закону).

Організацію благоустрою населених пунктів забезпечують місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до повноважень, установлених законом. Благоустрій здійснюється в обов`язковому порядку на всій території населеного пункту (села, селища, міста) (частина 1 та 2 статті 20 вказаного Закону).

У частині 1 статті 13 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» визначено, що до об`єктів благоустрою населених пунктів належать: 1) території загального користування: а) парки (гідропарки, лугопарки, лісопарки, парки культури та відпочинку, парки - пам`ятки садово-паркового мистецтва, спортивні, дитячі, історичні, національні, меморіальні та інші), рекреаційні зони, сади, сквери та майданчики; б) пам`ятки культурної та історичної спадщини; в) майдани, площі, бульвари, проспекти; г) вулиці, дороги, провулки, узвози, проїзди, пішохідні та велосипедні доріжки; ґ) пляжі; д) кладовища; е) інші території загального користування; 2) прибудинкові території; 3) території будівель та споруд інженерного захисту територій; 4) території підприємств, установ, організацій та закріплені за ними території на умовах договору.

Елементами (частинами) об`єктів благоустрою є, у тому числі, зелені насадження (у тому числі снігозахисні та протиерозійні) уздовж вулиць і доріг, в парках, скверах, на алеях, бульварах, в садах, інших об`єктах благоустрою загального користування, санітарно-захисних зонах, на прибудинкових територіях (пункт 2 частини 1 статті 21 вказаного Закону).

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть утворювати підприємства для утримання об`єктів благоустрою державної та комунальної власності. У разі відсутності таких підприємств органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень визначають на конкурсних засадах відповідно до закону балансоутримувачів таких об`єктів.

Підприємство та балансоутримувач забезпечують належне утримання і своєчасний ремонт об`єкта благоустрою власними силами або можуть на конкурсних засадах залучати для цього інші підприємства, установи та організації.

Орган державної влади або орган місцевого самоврядування за поданням підприємства чи балансоутримувача щорічно затверджує заходи з утримання та ремонту об`єкта благоустрою державної або комунальної власності на наступний рік та передбачає кошти на виконання цих заходів. Орган державної влади та орган місцевого самоврядування, підприємство та балансоутримувач несуть відповідальність за виконання затверджених заходів у повному обсязі (частини 1-3 статті 15 вказаного Закону).

Статтею 25 та частиною 1 статті 28 закону «Про благоустрій населених пунктів» передбачено, що утримання та благоустрій прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку, належних до нього будівель, споруд проводиться балансоутримувачем цього будинку або підприємством, установою, організацією, з якими балансоутримувачем укладено відповідний договір про утримання та благоустрій прибудинкової території. Правила утримання зелених насаджень міст та інших населених пунктів затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства, за погодженням із заінтересованими центральними органами виконавчої влади.

Підпунктами 1, 2 пункту 4.14. Правил благоустрою території міста Одеси, затверджених рішенням ОМР від 23.12.2011 №1631-VI, передбачено, що відповідальність за збереження зелених насаджень, догляд за ними, видалення сухостійних, пошкоджених хворобами та шкідниками зелених насаджень на вулицях перед будівлями до проїжджої частини, всередині квартальних насаджень та насаджень районів міста покладається на балансоутримувачів, власників, користувачів жилих, громадських, промислових будівель та споруд, а також на балансоутримувачів, власників, користувачів будівель підприємств побуту, торгівлі, закладів освіти, охорони здоров`я, розташованих на території житлової забудови, а на територіях підприємств, а також прилеглих до них ділянках і санітарно-захисних зонах на дані підприємства.

Відповідно до пункту 3.2 Правил утримання зелених насаджень у населених пунктах, затверджених наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства від 10 квітня 2006 року №105, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 27 липня 2006 року за №880/12754, якими врегульовано питання утримання зелених насаджень, до елементів благоустрою віднесено, зокрема, зелені насадження (у тому числі снігозахисні, протиерозійні) уздовж вулиць і доріг, у парках, скверах і алеях, бульварах, садах, інших об`єктах благоустрою загального користування, санітарно-захисних зонах, на прибудинкових територіях.

Згідно п. 5.5. вказаних відповідальними за збереження зелених насаджень і належний догляд за ними є: на об`єктах благоустрою державної чи комунальної власності - балансоутримувачі цих об`єктів; на територіях установ, підприємств, організацій та прилеглих територіях - установи, організації, підприємства; на територіях земельних ділянок, які відведені під будівництво, - забудовники чи власники цих територій; на безхазяйних територіях, пустирях - місцеві органи самоврядування; на приватних садибах і прилеглих ділянках - їх власники або користувачі.

Відповідно до розділу 12 вказаних Правил, з метою контролю за станом міських зелених насаджень здійснюються їх загальні, часткові та позачергові огляди. Загальні огляди проводяться двічі на рік навесні та восени. При загальному огляді обстежують усі елементи об`єктів благоустрою, а при частковому лише окремі елементи. Позачергові огляди проводять після злив, ураганів, сильних вітрів, снігопадів, паводків тощо. Огляд проводять: балансоутримувач об`єкта, власник чи користувач земельної ділянки, а за даними обстежень складають відповідні акти.

Судом першої інстанції встановлено, що автомобіль Mitsubishi Pajero д.н.з. НОМЕР_1 на праві приватної власності належить позивачу ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 .

02 червня 2023 року близько 15:00 год. за адресою: м. Одеса, вул. Французький бульвар, буд. 27, відбулося падіння частини дерева на автомобіль марки Mitsubishi Pajero д.н.з. НОМЕР_1 , внаслідок чого автомобіль отримав механічні пошкодження.

Факт падіння дерев та настання механічних пошкоджень автомобілю позивача було зафіксовано співробітниками органів Відділу поліції №5 ОРУП №1 ГУНП в Одеській області, що підтверджується: довідкою ВП №5 ОРУП №1 ГУНП в Одеській області про результати розгляду матеріалу ЄО №6714 від 02.06.2023; рапортом ВП №5 ОРУП №1 ГУНП в Одеській області від 02.06.2023 року; протоколом прийняття заяви про кримінальне правопорушення та іншу подію від 02.06.2023; письмовими поясненнями ОСОБА_3 від 02.06.2023 (як свідка події); фотофіксацією.

Згідно висновку експерта Крутих Є. О. за №197-23, від 20.09.2023, вартість матеріального збитку, завданого автомобілю позивача Mitsubishi Pajero д.н.з. НОМЕР_1 внаслідок події, яка відбулась 02 червня 2023 року, було визначено у розмірі 131 977,83 гривень, з врахуванням письмових пояснень експерта Крутих Є. О..

03 листопада 2023 року від Департаменту з благоустрою міста ОМР надано відповідь на запит, де повідомлено, що за результатами перевірки було складено АКТ комісійного обстеження від 02.11.2023, в якому зазначено, що прибудинкова територія знаходиться на обслуговуванні КП «ЖКС «Фонтанський», а саме, де зростає дерево, яке пошкодило автомобіль. Прибудинкова територія огороджена парканом, який відгороджує прибудинкову територію від спортивного клубу «Динамо»

03 листопада 2023 року від КП «ЖКС «Фонтанський» надано відповідь на запит, де повідомлено, що КП «ЖКС «Фонтанський» не надає послуги з благоустрою зелених насаджень та не надає послуги з управління багатоквартирного будинку АДРЕСА_1 .

03 листопада 2023 року від Департаменту міського господарства ОМР надано відповідь на запит, де повідомлено, що територія за адресою: АДРЕСА_1 , в управлінні КП «ЖКС «Фонтанський» не перебуває.

Відповідно до ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Зобов`язання про відшкодування шкоди це правовідношення, в силу якого одна сторона (потерпілий) має право вимагати відшкодування завданої шкоди, а інша сторона (боржник) зобов`язана відшкодувати завдану шкоду в повному розмірі.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду передбачені ст. 1166 ЦК України, згідно якої майнова шкода, завдана неправомірними діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода завдана майну особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Аналіз змісту наведених норм свідчить про те, що за загальним правилом шкода відшкодовується за наявності складу цивільного правопорушення, елементами якого є: неправомірність поведінки особи; наявність шкоди; причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов`язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди; вину завдавача шкоди. Відсутність хоча б одного із цих елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України №6 від 27 березня 1992 року «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди»).

Боржник має право доводити відсутність своєї вини (ст. 1166 ЦК України).

З змісту постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.12.2022 у справі №214/7462/20 вбачається, що у разі встановлення конкретної особи, яка завдала шкоду, відбувається розподіл тягаря доказування: позивач повинен довести наявність шкоди та причинний зв`язок, відповідач доводить відсутність протиправності та вину.

Частиною 1 статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 року №280/97-ВР (далі-Закон України №280/97-ВР) встановлено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Частинами 1, 2 статті 11 Закону України №280/97-ВР визначено, що виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Згідно п. 5 ч. 2 ст. 10 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» від 6 вересня 2005 року №2807-IV (далі-Закон України №2807-IV) до повноважень сільських, селищних і міських рад у сфері благоустрою населених пунктів належить здійснення самоврядного контролю за станом благоустрою та утриманням територій населених пунктів, інженерних споруд та об`єктів, підприємств, установ та організацій, майданчиків для паркування транспортних засобів (у тому числі щодо оплати послуг з користування майданчиками для платного паркування транспортних засобів), озелененням таких територій, охороною зелених насаджень, водних об`єктів тощо.

Відповідно до ч. 7 ст. 28 Закону України№280/97-ВР правила утримання зелених насаджень міст та інших населених пунктів затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства, за погодженням із заінтересованими центральними органами виконавчої влади.

У пункті 3.2 Правил утримання зелених насаджень у населених пунктах України, затверджених наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 10 квітня 2006 року №105 (далі Правила), передбачено, що елементами благоустрою є: покриття доріжок відповідно до норм стандартів; зелені насадження (у тому числі снігозахисні, протиерозійні) уздовж вулиць і доріг, у парках, скверах і алеях, бульварах, садах, інших об`єктах благоустрою загального користування, санітарно-захисних зонах, на прибудинкових територіях; будівлі та споруди системи збирання і вивезення відходів; засоби та обладнання зовнішнього освітлення та зовнішньої реклами; комплекси та об`єкти монументального мистецтва; обладнання дитячих, спортивних та інших майданчиків; малі архітектурні форми; інші елементи благоустрою.

Відповідно до п. 5.5 Правил відповідальними за збереження зелених насаджень, належний догляд за ними є: на об`єктах благоустрою державної чи комунальної власності балансоутримувачі цих об`єктів; на територіях установ, підприємств, організацій та прилеглих територіях установи, організації, підприємства; на територіях земельних ділянок, які відведені під будівництво, забудовники чи власники цих територій; на безхазяйних територіях, пустирях місцеві органи самоврядування; на приватних садибах і прилеглих ділянках їх власники або користувачі.

Підпунктом 7 пункту «а» ч. 1 ст. 30 Закону України №280/97-ВР визначено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать організація благоустрою населених пунктів, залучення на договірних засадах з цією метою коштів, трудових і матеріально-технічних ресурсів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також населення; здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів, організації озеленення, охорони зелених насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян.

Згідно ч. 4 ст. 236 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суду в постанові від 04.09.2019 у справі №200/22129/16-ц зазначив що, «…до відання виконавчого органу міської ради належить організація благоустрою населених пунктів, визначення балансоутримувача та контроль за станом зелених насаджень, а обов`язок з відшкодування заподіяної позивачу майнової шкоди внаслідок падіння гілки з дерева покладається саме на балансоутримувача, визначеного органом місцевого самоврядування, як відповідальну особу за стан зелених насаджень у дворі біля будинку. Місцевий суд установив, що відповідач КП «Міськзеленбуд» Дніпровської міської ради було створено на підставі рішення Дніпровської міської ради №45/22 від 08 грудня 2004 року, при створенні якого на його баланс жодних зелених насаджень не передавалось. Рішенням Дніпропетровської міської ради від 30 листопада 2011 року №53/17«Про внесення змін до рішення міської ради від 02.03.2011 №16/9 «Про проведення реорганізації комунальних житлово-експлуатаційних підприємств, підпорядкованих департаменту житлово- комунального господарства та капітального будівництва Дніпропетровської міської ради» КП «Жилсервіс-2» Дніпровської міської ради є балансоутримувачем житлового будинку АДРЕСА_1, проте не об`єктів благоустрою зеленого господарства, що розташовані на прибудинковій території вказаного будинку. Покладаючи на Дніпровську міську раду обов`язок по відшкодуванню заподіяної позивачу майнової шкоди, місцевий суд врахував, що дерево, з якого впала гілка на належний позивачу автомобіль, було розташовано на землі комунальної власності, його власником є територіальна громада міста та виходив із відсутності даних, що дане дерево відповідно до вимог ч. 5 ст. 28 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» перебувало на балансовому обліку виконавчого комітету чи будь-якої організації, в той час як організація роботи з цього питання проводиться виключно органами місцевого самоврядування».

Отже, у разі встановлення конкретної особи, яка завдала шкоду, відбувається розподіл тягаря доказування: позивач повинен довести наявність шкоди та причинний зв`язок, відповідач доводить відсутність протиправності та вину.

Аналогічна правова позиція у спірних правовідносинах висловлена у постанові Верховного Суду від 25.01.2023 у справі №522/2891/20.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Поняття благоустрою населених пунктів визначене ч. 1 ст. 1 Закону України №2807-IV , відповідно до положень якого це комплекс робіт з інженерного захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а також соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів з покращання мікроклімату, санітарного очищення, зниження рівня шуму та інше, що здійснюються на території населеного пункту з метою її раціонального використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і відновлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля.

За приписами ч. ч. 1, 2 ст. 20 Закону України №2807-IV організацію благоустрою населених пунктів забезпечують місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до повноважень, установлених законом. Благоустрій здійснюється в обов`язковому порядку на всій території населеного пункту (села, селища, міста).

Статтею 21 Закону України №2807-IV визначено, що зокрема елементами (частинами) об`єктів благоустрою є зелені насадження (у тому числі снігозахисні та протиерозійні) уздовж вулиць і доріг, в парках, скверах, на алеях, бульварах, в садах, інших об`єктах благоустрою загального користування, санітарно-захисних зонах, на прибудинкових територіях.

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 17 Закону України №2807-IV громадяни у сфері благоустрою населених пунктів мають право звертатись до суду з позовом про відшкодування шкоди, заподіяної майну чи здоров`ю громадян унаслідок дій чи бездіяльності балансоутримувачів об`єктів благоустрою.

Правила утримання зелених насаджень у населених пунктах України, затверджених наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 10 квітня 2006 року №105, визначають правові та організаційні засади озеленення населених пунктів, спрямовані на забезпечення сприятливих умов життєдіяльності людини.

Правилами визначено, що балансоутримувач - спеціально вповноважені на конкурсних засадах державними чи місцевими органами влади підприємства, організації, які відповідають за утримання та збереження зелених насаджень на підпорядкованих територіях зеленого господарства.

Відповідно до п. 3.1. Правил до об`єктів благоустрою у сфері зеленого господарства населених пунктів, зокрема, належать зелені насадження прибудинкової території.

Згідно п. 5.2. Правил балансоутримувач забезпечує належне утримання та своєчасний ремонт об`єкта благоустрою власними силами або може на конкурсних засадах залучати інші підприємства, установи, організації, використовуючи для цього кошти, передбачені власником об`єкта.

Підпунктом 7 пункту «а» частини першої статті 30 Закону України№280/97-ВР передбачено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать організація благоустрою населених пунктів, залучення на договірних засадах з цією метою коштів, трудових і матеріально-технічних ресурсів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також населення; здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів, організації озеленення, охорони зелених насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян.

Тобто, до відання виконавчого органу міської ради належить організація благоустрою населених пунктів, визначення балансоутримувача та контроль за станом зелених насаджень, а обов`язок з відшкодування заподіяної позивачу майнової шкоди внаслідок падіння дерева покладається саме на балансоутримувача, визначеного органом місцевого самоврядування, як відповідальну особу за стан зелених насаджень за адресою: м. Одеса, вул. Французький бульвар, буд. 27.

Разом з тим, ВК ОМР не доведено, що ним визначено такого балансоутримувача за наведеною адресою.

Тобто, ВК ОМР не надав доказів того, що на конкурсних засадах визначено балансоутримувача зелених насаджень, які розміщені за адресою: м. Одеса, вул. Французький бульвар, буд. 27, або що за їх утримання відповідає підприємство, з яким укладено договір про утримання та догляд за зеленими насадженнями.

При цьому, багаторічні насадження не можуть розглядатись як окремий об`єкт права власності без земельної ділянки, на якій вони знаходяться, оскільки є складовою частиною земельної ділянки.

За таких умов, оскільки дерево, яке впало на належний позивачці автомобіль, було розташовано на землі комунальної власності, його власником є територіальна громада міста та відсутні дані про те, що дерево яке впало на автомобіль позивачки відповідно до ст. 28 Закону України №2807-IV перебувало на балансовому обліку будь-якої організації, в той час як організація роботи з цього питання проводиться виключно органами місцевого самоврядування, тому суд вважає, що обов`язок по відшкодуванню заподіяної позивачу майнової шкоди має бути покладений на виконавчий комітет Одеської міської ради.

Причинно-наслідковий зв`язок між пошкодженням належного позивачу автомобіля та бездіяльністю ВК ОМР, до обов`язків якої входить організації та забезпечення догляду та санітарного стану зелених насаджень встановлено матеріалами справи на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів та не спростовано відповідачем під час розгляду справи.

У випадку заподіяння майну особи шкоди внаслідок бездіяльності балансоутримувача, яка проявляється у незабезпеченні належного стану та догляду за утриманням об`єктів благоустрою, до яких відносяться зелені насадження, балансоутримувач зобов`язується відшкодувати таку шкоду.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 17.07.2019 у справі №372/1891/17.

Єдиною та достатньою обставиною у цій справі, яка б свідчила про відсутність вини відповідача у заподіянні шкоди позивачу, а як наслідок і відсутність правових підстав для покладення на відповідача обов`язку її відшкодувати, було б заподіяння такої шкоди у зв`язку із дією об`єктивних обставин, зокрема те, що падіння дерева на автомобіль відбулося внаслідок злив, ураганів, сильних вітрів тощо.

Однак, будь-яких відомостей щодо таких обставин відповідачами не надано, свої заперечення проти вимог позивача ВК ОМР не підтверджує будь-якими належними та допустимими доказами, що є їх процесуальним обов`язком як учасника справи.

Покладаючи на ВК ОМР обов`язок по відшкодуванню заподіяної позивачці майнової шкоди, суд враховує, що дерево, яке впало на належний позивачу автомобіль, було розташовано на землі комунальної власності, його власником є територіальна громада міста та виходить із відсутності даних, що дане дерево відповідно до вимог ч. 5 ст. 28 Закону України№ 2807-IV перебуває на балансовому обліку виконавчого комітету чи будь-якої організації, в той час як організація роботи з цього питання проводиться виключно органами місцевого самоврядування.

Суд вважає, що матеріалами справи доведено факт завдання шкоди позивачці в результаті падіння дерева на автомобіль, протиправність бездіяльності відповідача - виконавчого комітету Одеської міської ради, яка виразилась у не визначенні балансоутримувача зелених насаджень біля будинку, причинний зв`язок між ними, а виконавчий комітет Одеської міської ради, відповідно до вимог ст. ст. 12, 13, 49, 81, 89 ЦПК України, це не спростував і не довів відсутності своєї вини та відсутність підстав для відшкодування шкоди.

Твердження представника виконавчого комітету Одеської міської ради стосовно того, що належним відповідачем у справі повинен бути Департамент благоустрою міста ОМР, оскільки є тим виконавчим органом, до кола повноважень якого віднесено питання контролю за дотриманням законодавства у сфері благоустрою, участь в його організації та здійсненні, в озеленені, охорони зелених насаджень на території м. Одеси, визначення належних балансоутримувачів цих об`єктів тощо, не знайшли свого підтвердження при розгляді справи, оскільки відповідно до п. 2.2.6. Положення, на Департамент покладена функція сприяння розвитку та поліпшенню стану благоустрою території міста.

Відповідно до п. п. 2.2.8., 2.2.11 Положення, на Департамент покладена функція з участі у проведенні інвентаризації та паспортизації об`єктів благоустрою, розташованих на території міста, відповідно до бюджетних призначень, а також покладено обов`язок з розроблення та участі у підготовці проектів рішень ОМР, ВК ОМР та розпоряджень міського голови з питань, віднесених до компетенції Департаменту.

Згідно п. 2.2.16 Положення, на Департамент покладено завдання з участі в організації та здійсненні благоустрою міста, озеленення, охорони зелених насаджень і водойм; створення місць відпочинку громадян, забезпечення зовнішнього освітлення міста.

Отже, на Департамент покладені функції з проведення інвентаризації та паспортизації об`єктів благоустрою, розташованих на території міста, відповідно до плану, затвердженого ВК ОМР.

Крім того, з урахуванням відсутності плану, затвердженого ВК ОМР, Департамент не має правових підстав для початку процедури інвентаризації та паспортизації об`єктів благоустрою.

Таким чином, аналіз наведених вище норм права та обставини справи надають підстави дійти висновку, що ВК ОМР, як балансоутримувач об`єктів комунальної власності, є відповідальною особою за стан зелених насаджень на території м. Одеси, у зв`язку із чим на нього покладений обов`язок приймати рішення про видалення зелених насаджень, а тому суд прийшов до висновку про стягнення з відповідача ВК ОМР на користь позивача матеріальну шкоду, завдану внаслідок падіння дерева, у розмірі 131 977,83 гривень.

Щодо позовної вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди.

У позовній заяві позивач зазначає, що в результаті падіння дерева на автомобіль він був значно пошкоджений, був єдиним засобом пересування родини. Позивачка та сім`я позивачки зазнали переживань, пов`язаних з порушенням права користування автомобілем, що вочевидь вимагало та вимагає непередбачуваних витрат на відновлювальний ремонт цього транспортного засобу, неможливість використання його за призначенням до теперішнього часу, що, в свою чергу, створює незручності родині, це змінило звичайний та зручний спосіб їх пересування, а також швидкість вирішення щоденних та поточних проблем.

У зв`язку із чим просить суд стягнути з відповідачів моральної шкоди у розмірі 10 000 гривень.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 281 ЦК України, фізична особа має невід`ємне право на життя. Фізична особа не може бути позбавлена життя. Фізична особа має право захищати своє життя та здоров`я, а також життя та здоров`я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом.

За ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права.

Згідно ч. 1 ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

У відповідності до п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки.

Відповідно до ч. 1 ст. 1168 ЦК України моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів.

Згідно ч. 1 ст. 1173 ЦК України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (стаття 23 ЦК України).

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, №68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової шкоди)» від 31 березня 1995 року за №4 (з подальшими змінами та доповненнями) встановлено, що під моральною шкодою потрібно розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями чи бездіяльністю інших осіб.

У відповідності до п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року за №4 (з подальшими змінами та доповненнями), при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з`ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, вини останнього в її заподіянні.

Враховуючи роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, даних у п. 9 Постанови «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» за №4 від 31 березня 1995 року, згідно з якими розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.

Проте, суд критично оцінює посилання позивача на обґрунтування моральної шкоди. На думку суду, позивач не довела факт спричинення їй моральної шкоди, так як доказів фізичного болю чи страждань, як фізичних так і душевних, нанесення непрямих збитків, які зазнав позивач, до суду не представлено та судом не встановлено.

Більш того, позивач взагалі не обґрунтувала, визначений нею на власний розсуд розмір моральної шкоди, який складає 10 000 гривень, що є досить значним та суттєвим розміром шкоди, не підтверджений жодними доказами.

Попри це, є очевидним, що пошкодження майна завдане позивачу, призвело до немайнових трат таких як стрес, втрата свого особистого часу, і пов`язаних з цим наслідків. При цьому, пошкодження майна через падіння дерева є подією, що викликає негативні емоції, а тому суд вбачає причинний зв`язок між протиправною поведінкою відповідача та немайновими, моральними втратами позивача.

Враховуючи викладене, суд частково задовольняє вимогу про стягнення моральної шкоди та вважає необхідним стягнути на користь позивача 5 000 гривень.

Щодо розподілу судових витрат.

Позивачем сплачено судовий збір у розмірі 1 419,78 грн, а також позивач поніс витрати пов`язані із розглядом справи, а саме вартість експертного дослідження /висновок №197-23/ склала 4 000,00 гривень, що підтверджується платіжною інструкцією №0.0.3182426291.1 від 06.09.2023.

У зв`язку із задоволенням позову до відповідача ВК ОМР, вказані судові витрати підлягають стягненню на користь позивача.

Відповідно до ч. 1, ч. 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, №28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).

Обґрунтовуючи судове рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п. 2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Таке рішення суду буде відповідати вимогам Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме ст. 6 (право на справедливий суд), ст. 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту відповідача від неправомірних вимог позивача), ст. 17 (заборона зловживання правами передбаченими цією Конвенцією), ст. 1 Протоколу №1 (захист власності, право мирно володіти своїм майном).

За таких обставин, суд, розглянувши подані сторонами документи всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення справи по суті, приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги, підлягають частковому задоволенню.

Посилання відповідача, ВК ОМР, в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом помилково не враховано, що ВК ОМР не несе відповідальність за завдання шкоди позивачу, оскільки рішеннями ВК ОМР створені відповідні виконавчі органи та комунальні підприємства, які уповноважені з питань забезпечення благоустрою відповідних територій. Отже, позивачем не доведено належним чином, що у даному випадку ВК ОМР допущена протиправна бездіяльність та наявність безпосереднього причинного зв`язку між правопорушенням та настанням шкоди, не приймаються до уваги, виходячи з наступного.

Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13.04.2011) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28–36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції – гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі – провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства – обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12.06.2009) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «…. якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)».

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно – правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства – суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, – із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Проте, позивачем ОСОБА_1 доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, наявність протиправної бездіяльності відповідача, ВК ОМР, яка виразилась у невизначені балансоутримувача цього зеленого насадження, причинний зв`язок між ними. Й, навпаки, відповідач не спростував відсутність підстав відшкодування шкоди.

Так, необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов:

неправомірні дії чи бездіяльність цього органу,

наявність шкоди та

причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.

Відсутність одного із елементів делікту свідчить про відсутність інших складових цієї правової конструкції та відсутність самого заподіяння шкоди як юридичного факту, внаслідок якого виникають цивільні права та обов`язки (статті 11 ЦК України).

Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). 3. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

Розглядаючи аналогічну справу, Верховний Суд у постанові від 23.01.2019 у справі №203/5198/15 (провадження №61-4589св18) зробив наступний правовий висновок: «Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 17 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» громадяни у сфері благоустрою населених пунктів мають право звертатись до суду з позовом про відшкодування шкоди, заподіяної майну чи здоров`ю громадян унаслідок дій чи бездіяльності балансоутримувачів об`єктів благоустрою.

Згідно статті 25 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» утримання та благоустрій прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку, належних до нього будівель, споруд проводиться балансоутримувачем цього будинку або підприємством, установою, організацією, з якими балансоутримувачем укладено відповідний договір на утримання та благоустрій прибудинкової території.

Аналіз наведених норм, з урахуванням визначених цивільно-процесуальним законодавством принципів змагальності і диспозитивності цивільного судочинства, дає підстави для висновку, що законодавством не покладається на позивача обов`язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди. Разом з тим потерпілий має довести належними доказами факт завдання шкоди за участю відповідача, розмір завданої шкоди, а також факт того, що відповідач є заподіювачем шкоди.

Виходячи з визначених цивільним процесуальним законом принципів змагальності й диспозитивності цивільного судочинства, саме на відповідача покладено обов`язок доведення відсутності його вини у завданні шкоди позивачеві.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_2, стягуючи з Дніпропетровської міської ради відшкодування шкоди, завданої позивачу, суди не встановили причинно-наслідкового зв`язку між пошкодженням належного позивачу автомобіля та бездіяльністю Дніпропетровської міської ради, вважаючи її належним відповідачем у справі.

Суд першої інстанції під час розгляду справи необґрунтовано відхилив клопотання КП «Міськзеленбуд» щодо витребування відомостей про балансоутримувача зелених насаджень на прибудинковій території будинку АДРЕСА_1, у зв`язку з чим не встановлено, хто є балансоутримувачем та винною особою у завданні шкоди майну позивача.

Висновки суду першої інстанції про те, що зелені насадження знаходяться на території, що є комунальною власністю, а тому міська рада як орган місцевого самоврядування є належним відповідачем у справі, є передчасними та не відповідають наведеним нормам матеріального права».

Положеннями ст. 15 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть утворювати підприємства для утримання об`єктів благоустрою державної та комунальної власності. У разі відсутності таких підприємств органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень визначають на конкурсних засадах відповідно до закону балансоутримувачів таких об`єктів.

Рішеннями ОМР утворені виконавчі органи, а також комунальні підприємства, відповідальні за благоустрій населеного пункту. Такими суб`єктами є: Департамент з благоустрою міста ОМР, Департамент екології та розвитку рекреаційних зон ОМР, Департамент міського господарства ОМР, який координує діяльність комунальних підприємств житлово-комунального сервісу (КП «ЖКС «Фонтанський», тощо), а також КП «Міськзелентрест».

Відповідно до Положення про порядок конкурсного відбору підприємств з утримання об`єктів благоустрою населених пунктів, затвердженого наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 11 листопада 2005 року №160 (далі - Положення №160), вказане Положення визначає процедуру підготовки та проведення конкурсу з утримання та ремонту об`єктів благоустрою населених пунктів державної та комунальної власності, а також умови залучення на конкурсних засадах підприємства, установ, організацій. Пунктом 1.3 Положення №160 передбачено, що конкурс проводять органи державної влади та органи місцевого самоврядування для визначення балансоутримувачів об`єктів державної та комунальної форм власності.

Таким чином, рішеннями ОМР створені відповідні виконавчі органи та комунальні підприємства, які уповноважені з питань забезпечення благоустрою відповідних територій, але згідно матеріалів справи прибудинкова територія будинку АДРЕСА_1 не перебуває у будь-чий власності або користуванні, на баланс будь-кому не передавалася, як і зелені насадження розташовані ні ній. Балансоутримувач прибудинкової території будинку АДРЕСА_1 , а тобто і зелених насаджень на ній не визначений.

Отже, відсутній контроль з боку ВК ОМР в особі Одеського міського голови щодо виконання рішень виконкому про покладення обов`язку стосовно збереження та догляду зелених насаджень розташованих за даною адресою на відповідальну особу.

За таких обставин, судом першої інстанції з достовірністю та об`єктивністю встановлено, що підпунктом 7 пункту «а» частини першої статті 30 Закону України №280/97-ВР передбачено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать організація благоустрою населених пунктів, залучення на договірних засадах з цією метою коштів, трудових і матеріально-технічних ресурсів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також населення; здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів, організації озеленення, охорони зелених насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян.

Тобто, до відання виконавчого органу міської ради належить організація благоустрою населених пунктів, визначення балансоутримувача та контроль за станом зелених насаджень, а обов`язок з відшкодування заподіяної позивачу майнової шкоди внаслідок падіння дерева покладається саме на балансоутримувача, визначеного органом місцевого самоврядування, як відповідальну особу за стан зелених насаджень за адресою: АДРЕСА_1 .

Разом з тим, ВК ОМР не доведено що ним визначено такого балансоутримувача за наведеною адресою.

Тобто, ВК ОМР не надав доказів того, що на конкурсних засадах визначено балансоутримувача зелених насаджень, які розміщені за адресою: АДРЕСА_1 , або що за їх утримання відповідає підприємство, з яким укладено договір про утримання та догляд за зеленими насадженнями.

При цьому, багаторічні насадження не можуть розглядатись як окремий об`єкт права власності без земельної ділянки, на якій вони знаходяться, оскільки є складовою частиною земельної ділянки.

За таких умов, оскільки дерево, яке впало на належний позивачці автомобіль, було розташовано на землі комунальної власності, його власником є територіальна громада міста та відсутні дані про те, що дерево яке впало на автомобіль позивачки відповідно до ст. 28 Закону України №2807-IV перебувало на балансовому обліку будь-якої організації, в той час як організація роботи з цього питання проводиться виключно органами місцевого самоврядування, тому суд вважає, що обов`язок по відшкодуванню заподіяної позивачу майнової шкоди має бути покладений на ВК ОМР.

Причинно-наслідковий зв`язок між пошкодженням належного позивачу автомобіля та бездіяльністю ВК ОМР, до обов`язків якої входить організації та забезпечення догляду та санітарного стану зелених насаджень встановлено матеріалами справи на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів та не спростовано відповідачем під час розгляду справи.

У випадку заподіяння майну особи шкоди внаслідок бездіяльності балансоутримувача, яка проявляється у незабезпеченні належного стану та догляду за утриманням об`єктів благоустрою, до яких відносяться зелені насадження, балансоутримувач зобов`язується відшкодувати таку шкоду.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 17.07.2019 у справі №372/1891/17.

Єдиною та достатньою обставиною у цій справі, яка б свідчила про відсутність вини відповідача у заподіянні шкоди позивачу, а як наслідок і відсутність правових підстав для покладення на відповідача обов`язку її відшкодувати, було б заподіяння такої шкоди у зв`язку із дією об`єктивних обставин, зокрема те, що падіння дерева на автомобіль відбулося внаслідок злив, ураганів, сильних вітрів тощо.

Однак, будь-яких відомостей щодо таких обставин відповідачами не надано, свої заперечення проти вимог позивача виконавчий комітет Одеської міської ради не підтверджує будь-якими належними та допустимими доказами, що є їх процесуальним обов`язком як учасника справи.

Покладаючи на ВК ОМР обов`язок по відшкодуванню заподіяної позивачці майнової шкоди, суд першої інстанції обґрунтовано враховав, що дерево, яке впало на належний позивачу автомобіль, було розташовано на землі комунальної власності, його власником є територіальна громада міста та виходить із відсутності даних, що дане дерево відповідно до вимог ч. 5 ст. 28 Закону України №2807-IV перебуває на балансовому обліку виконавчого комітету чи будь-якої організації, в той час як організація роботи з цього питання проводиться виключно органами місцевого самоврядування.

Матеріалами справи доведено факт завдання шкоди позивачці в результаті падіння дерева на автомобіль, протиправність бездіяльності відповідача - ВК ОМР, яка виразилась у не визначенні балансоутримувача зелених насаджень біля будинку, причинний зв`язок між ними, а ВК ОМР ради це не спростував і не довів відсутність підстав для відшкодування шкоди.

Твердження представника ВК ОМР стосовно того, що належним відповідачем у справі повинен бути Департамент благоустрою міста ОМР, оскільки є тим виконавчим органом, до кола повноважень якого віднесено питання контролю за дотриманням законодавства у сфері благоустрою, участь в його організації та здійсненні, в озеленені, охорони зелених насаджень на території міста Одеси, визначення належних балансоутримувачів цих об`єктів тощо, не знайшли свого підтвердження при розгляді справи, оскільки відповідно до п. 2.2.6. Положення, на Департамент покладена функція сприяння розвитку та поліпшенню стану благоустрою території міста.

Відповідно до п. п. 2.2.8., 2.2.11 Положення, на Департамент покладена функція з участі у проведенні інвентаризації та паспортизації об`єктів благоустрою, розташованих на території міста, відповідно до бюджетних призначень, а також покладено обов`язок з розроблення та участі у підготовці проектів рішень ОМР, ВК ОМР та розпоряджень міського голови з питань, віднесених до компетенції Департаменту.

Згідно п. 2.2.16 Положення, на Департамент покладено завдання з участі в організації та здійсненні благоустрою міста, озеленення, охорони зелених насаджень і водойм; створення місць відпочинку громадян, забезпечення зовнішнього освітлення міста.

Отже, на Департамент покладені функції з проведення інвентаризації та паспортизації об`єктів благоустрою, розташованих на території міста, відповідно до плану, затвердженого виконавчим комітетом Одеської міської ради.

Крім того, з урахуванням відсутності плану, затвердженого виконавчим комітетом Одеської міської ради, Департамент не має правових підстав для початку процедури інвентаризації та паспортизації об`єктів благоустрою.

За таких обставин, суд першої інстанції правильно виходив, що, оскільки ВК ОМР, як балансоутримувач об`єктів комунальної власності, є відповідальною особою за стан зелених насаджень на території м. Одеси, у зв`язку із чим на нього покладений обов`язок приймати рішення про видалення зелених насаджень, а тому з відповідача ВК ОМР на користь позивача підлягає стягненню майнову шкоду, завдану внаслідок падіння дерева, у розмірі 131 977,83 гривень.

Щодо відшкодування моральної шкоди завданої внаслідок падіння частини дерева на автомобіль марки Mitsubishi Pajero, д.н.з. НОМЕР_1 , що належить позивачці.

Так, у пункті 3 постанови Пленуму «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» №4 від 31 березня 1995 року (з наступними змінами) Верховний Суд України роз`яснив, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Згідно частини 3 статті 23 ЦК України, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

У пункті 9 постанови Пленуму «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» №4 від 31 березня 1995 року (з наступними змінами) Верховний Суд України роз`яснив, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.

Верховний Суд у постанові від 20.03.2024 №522/8849/19 (провадження №61-2132св23) зробив наступний висновок: «Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13.11.2019 в справі №216/3521/16-ц (провадження №61-28299св18), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16.06.2022 у справі №569/20510/19 (провадження №61-13787св20)).

По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (див. постанову Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01.03.2021 у справі №180/1735/16-ц (провадження №61-18013сво18)).

Завдання моральної шкоди явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи. Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03.08.2022 в справі №607/11755/20 (провадження №61-13672св21)).

Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди – явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25.05.2022 в справі №487/6970/20 (провадження №61-1132св22)).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини 1, 3 статті 12, частини 1, 5, 6 статті 81 ЦПК України)».

Судом першої інстанції з достовірність встановлено, що пошкодження власного майна безумовно негативно вплинуло на моральний стан позивача та призвело до душевних страждань, а тому посилання заявника у апеляційній скарзі на те, що позивачем не надано будь-яких доказів на підтвердження заподіяння їй моральної шкоди є безпідставними.

За таких підстав, суд першої інстанції правильно визначив розмір моральної шкоди у сумі 5 000 грн, що відповідає засадам розумності та справедливості, а також обставинам справи та наслідкам, що наступили для позивача, який зазнав моральних страждань та втрат немайнового характеру.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне – 17.06.2011), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини,, правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив причинно-наслідкового зв`язку між пошкодженням належного позивачу автомобіля та бездіяльністю ВК ОМР, вважаючи його належним відповідачем у справі. Тому з ВК ОМР підлягає стягненню на користь позивача майнова шкода в розмірі 131 977, 83 грн, моральна шкода в розмірі 5 000 грн, а також витрати на проведення експертного дослідження у сумі 4 000 грн та по сплаті судового збору в сумі 1 419,83 грн.

Позивач ОСОБА_1 має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачем, але у даному випадку в судовому засіданні позивачем доведено належним чином, що відповідач порушив права позивача. Тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України її право підлягає судовому захисту.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та обґрунтовано виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову.

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, (остаточне 28.01.2011), Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу виконавчого комітету Одеської міської ради залишити без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 21 травня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 12 червня 2026 року.

Судді Одеського апеляційного суду М. М. Драгомерецький

Р. Д. Громік

С. М. Сегеда