Постанова від 26 травня 2026 р. у справі №501/1642/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/885/26

Справа № 501/1642/24

Головуючий у першій інстанції Панасенко Є. М.

Доповідач Громік Р. Д.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.05.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого – Громіка Р.Д.,

суддів – Драгомерецького М.М., Комлевої О.С.,

за участю секретаря – Скрипченко Г.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Квартирно-експлутаційного відділу міста Одеса на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 18 серпня 2025 року у цивільній справі за позовом Одеського квартирно-експлуатаційного управління до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа що не заявляє самостійних вимог на предмет спору Військова частина НОМЕР_1 , про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення,

ВСТАНОВИВ:

1. ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог.

Одеське квартирно-експлуатаційне управління звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 третя особа що не заявляє самостійних вимог на предмет спору Військова частина НОМЕР_1 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення.

Позовна заява вмотивована тим, що на обліку Одеського КЕУ перебуває земельна ділянка військового містечка « ІНФОРМАЦІЯ_1 - 1(2)» площею 41,8441 га. З них 30,1891 га, будівлі та споруди військового містечка « ІНФОРМАЦІЯ_1 - 1(2)», серед яких перебуває і приміщення переобладнане для тимчасового проживання, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , у яке відповідачі заселились у без будь-яких дозвільних документів, зокрема спеціального ордеру, який є єдиною підставою для вселення в надане службове жиле приміщення. На цей час військове містечко « ІНФОРМАЦІЯ_1 (2)» виведено із розпорядження військової частини НОМЕР_1 та передано до іншого військового формування, з метою виконання покладених завдань з відсічі та стримуванні збройної агресії з боку російської федерації. Незважаючи на письмове попередження командира військової частини НОМЕР_1 відповідачі відмовились звільнити незаконно заняте приміщення, що і було підставою для звернення до суду із цим позовом.

Позиція відповідачів у суді першої інстанції.

Представник відповідачів надав відзив на позов із доданими письмовими доказами, у якому просив у задоволенні позову відмовити, оскільки вважає, що відповідачі хоча і без спеціального ордеру, однак за згодою командування зайняли спірне приміщення, тривалий час використовують його як єдине житло на підставі укладеного договору, оплачують комунальні послуги, відповідачі, поселились під час проходження відповідачем ОСОБА_1 військової служби у Збройних Силах України, звільнений у запас, прослужив у Збройних Силах України більш ніж 10 років, відповідач ОСОБА_2 на цей час є військовослужбовцем Збройних Сил України, тому відповідачі не можуть бути виселені без надання іншого житла.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції.

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 18 серпня 2025 року у задоволенні позову Одеського квартирно-експлуатаційного управління до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Військова частина НОМЕР_1 , про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення відмовлено.

Короткий зміст та доводи апеляційної скарги.

В апеляційній скарзі Квартирно-експлутаційний відділ міста Одеса просить скасувати оскаржуване судове рішення та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги повністю, посилаючись при цьому на порушення норм процесуального права.

Апеляційна скарга вмотивована тим, що зазначені судом першої інстанції положення ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не можуть бути застосовані в даному випадку, оскільки виселення відповідача та його родини із вказаного приміщення, яке вони займають незаконно, не порушуватиме справедливий баланс між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, оскільки переслідує легітимну мету – захист інтересів економічного добробуту країни, а також зумовлене військовою необхідністю – для розміщення особового складу підрозділів військових частин повітряного командування « ІНФОРМАЦІЯ_2 », зважаючи на дію правового режиму воєнного стану в державі.

Як на підставу для задоволення вимог апеляційної скарги позивач посилається на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 05 липня 2018 року у справі №489/7095/15-ц.

2. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція апеляційного суду

Заслухавши доповідача, розглянувши матеріали справи і доводи, викладені в апеляційній скарзі, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права.

У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до припису ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно із ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що Одеське квартирно-експлуатаційне управління (далі - Одеське КЕУ) веде облік казарменно-житлового фонду в порядку визначеному Статутом гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України, наказу Міністерства оборони України від 03.07.2013 №448 «Про затвердження Положення про організацію квартирно- експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України» та Положенням про Одеське КЕУ, а також здійснює контроль за використанням жилого фонду Міністерства оборони України в порядку ст. 29, 30 Житлового кодексу України.

На обліку Одеського КЕУ перебуває земельна ділянка військового містечка « ІНФОРМАЦІЯ_1 - 1(2)» площею 41,8441 га. З них 30,1891 га - відповідно до наказу начальника Одеського гарнізону від 19.06.2021 №32 «Про закріплення казармено-житлового фонду, інженерних мереж та споруд, земельних ділянок за командирами військових частин ІНФОРМАЦІЯ_3 » було закріплено за командиром військової частини НОМЕР_1 , 11,6550га - госпрозрахунокивий фонд (ДП «Одеський авіаційний завод (колишнє ДП МОУ «ОАРП «Одесавіаремсервіс») - 7,7330га, база «Ювілейна» Концерну «Військторгсервіс» - 3,922га).

Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 27.10.2003 №198 «Про прийом-передачу військового містечка «Іллічівськ - 1(2)» від військової частини НОМЕР_3 до військової частини НОМЕР_1 » військова частина НОМЕР_3 (колишній ІНФОРМАЦІЯ_4 ) передала, а військова частина НОМЕР_1 прийняла у користування військове містечко « ІНФОРМАЦІЯ_1 - 1(2)».

У 2005 році військову частину НОМЕР_3 було ліквідовано та на її основі утворено військове містечко « ІНФОРМАЦІЯ_1 1(2)». Правонаступником військової частини НОМЕР_3 було визначено військову частину НОМЕР_1 , якій було передано у користування вказане містечко з метою його охорони та оборони.

На підставі сумісної вказівки начальника Департаменту фінансів Міністерства оборони України від 09.12.2005 №248/4/1837 та начальника ГоловКЕУ МО України від 09.12.2005 №303/18/2005 02.02.2007 військова частина передала на бухгалтерський облік до КЕВ м. Одеси земельну ділянку, будівлі та споруди військового містечка « ІНФОРМАЦІЯ_1 - 1(2)».

На підставі Директиви Міністра Оборони України № Д-14 від 11 червня 2001 р. «Про переобладнання вивільного фонду Міністерства Оборони України під тимчасове житло безквартирних військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей» - «організувати переобладнання вивільного фонду під тимчасове житло безквартирних військовослужбовців та членів їх сімей», що підтверджується копією Директиви.

25 грудня 1997 р. відповідача ОСОБА_1 зарахували на квартирний облік при в/ч НОМЕР_3 складом сім`ї три особи, ОСОБА_1 , дружина ОСОБА_2 , донька ОСОБА_3 1990 р. н., перебувають у черзі для отримання житла в першочерговому порядку з 10 серпня 2008 р. при в/ч НОМЕР_4 - Повітряне командування « ІНФОРМАЦІЯ_2 », якому підпорядковувалась в/ч НОМЕР_3 .

У ході проходження військової служби в Одеському гарнізоні полковник ОСОБА_1 на підставі усного дозволу командира в/ч НОМЕР_1 , заселився в приміщення, яке відноситься до відомчого фонду Міністерства оборони України, балансоутримувачем якого є Одеське квартирно-експлуатаційне управління, переобладнане для тимчасового проживання, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , будівля за ГП № 118 без оформлення необхідних дозвільних документів, зокрема спеціального ордеру, разом зі своєю сім`єю: ОСОБА_1 , з дружиною ОСОБА_2 .

21 листопада 2016 року між командиром в/ч НОМЕР_1 та відповідачем 1 було укладено договір про відшкодування витрат за споживання електроенергії, в п. 1.2. якого зазначено, що «Сторона 2 є наймачем приміщення загальною площею 56 кв. м., за адресою: АДРЕСА_3 , будинок за ГП № 118, кімната АДРЕСА_4 ».

Відповідач ОСОБА_1 проходив військову службу, наказом командира в/ч НОМЕР_4 (по особовому складу) № 57-ПМ від 24 грудня 2005 р. був звільнений із лав Збройних Сил України у зв`язку із реформуванням і залишенням на квартирному обліку та позачергового отримання житла за рахунок житлового фонду військової частини, його вислуга у Збройних Силах України складає 38 років.

Відповідач ОСОБА_2 на цей час перебуває на військовій службі, у військовій частині НОМЕР_1 .

21 березня 2002 року відповідач ОСОБА_1 звертався до командира в/ч НОМЕР_3 з письмовим рапортом про дозвіл на переобладнання спірного приміщення, на якому міститься позитивна резолюція.

Комісія в/ч НОМЕР_3 обстежила будинок, у якому проживають відповідачі, і встановила, що реконструкція службового приміщення під жиле відповідає вимогам Директиви Д14.

Відповідачі проживають у спірному приміщенні, яке виділено їм рішенням житлової комісії № 15 від 27 квітня 2002 р., що затверджено командиром в/ч НОМЕР_3 , є наймачами, тобто укладено договір найму нерухомого майна в усній формі, що не тягне його недійсність, сплачують комунальні послуги за користування приміщенням по цей час, що підтверджується протоколом засідання житлової комісії, довідкою, розрахунковими книжками, банківською квитанцією.

Відповідач ОСОБА_1 та інші військовослужбовці в 2009 році намагались узаконити своє проживання у спірному приміщенні, однак їм було відмовлено.

Листом командира в/ч НОМЕР_1 від 15.03.2023 № 350/303/1/426 відповідача було повідомлено, що у військової частини НОМЕР_1 відсутня можливість виконувати договірні умови щодо надання та оплати комунальних послуг які були раніше укладені з ОСОБА_1 , зокрема договір № 3 від 21.11.2016 про відшкодування витрат за спожиту електроенергію.

Указами Президента України від 24.02.2022 №64 «Про введення воєнного стану в Україні» та №69 «Про загальну мобілізацію» в країні введено воєнний стан та оголошено мобілізацію, які неодноразово продовжувалися та діють дотепер.

На виконання директиви Міністерства оборони України, військове містечко « ІНФОРМАЦІЯ_1 (2)» наразі виведено із розпорядження військової частини НОМЕР_1 та передано до іншого військового формування, з метою виконання покладених завдань з відсічі та стримуванні збройної агресії з боку російської федерації.

Суд застосовує такі норми права до зазначених обставин, та правовідносин, які виникли між сторонами.

Правовідносини, які виникли між позивачем та відповідачами регулюються Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенцією), Конституцією України, Правовими висновками Верховного Суду у подібних правовідносинах, Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Житловим Кодексом (ЖК) України, Інструкцією з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої Наказом Наказ Міністерства оборони України 31 липня 2018 року № 380, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 06 вересня 2018 р. за № 1020/32472, (далі – Інструкція).

Відповідно до частини п`ятої ст. 17 Конституції України, «Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей». Відповідно до частини третьої ст. 47 Конституції України, «Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду». Відповідно до ст. 8 Конвенції «1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. 2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб». Відповідно до ст. 1 Першого додаткового протоколу до Конвенції, «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів». Термін «житло» в тлумаченні Європейського суду з прав людини означає насамперед місце, де особа є «вдома». Цей висновок напрошується в результаті аналізу семантичного значення цього терміну офіційними мовами Конвенції. Так, в англійському тексті вживається «home», що значить дім, житло; батьківщина; athome – удома; у французькому – «domicile» – житло; місце проживання; а domicile – вдома. Тобто наголос робиться на аспекті важливості об`єкту (помешкання) для особи, задоволення її потреб, а не на характеристиці самого об`єкту, приміром, його відповідності певним вимогам. Для порівняння, у статті 379 Цивільного кодексу України зазначено, що «житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них». Якщо приміщення не призначене та непридатне для проживання, однак людина в ньому живе і це її єдиний «дім», то у подібному випадку Європейський суд з прав людини у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» зазначив, що ніщо у статті 8 Конвенції та у попередніх рішеннях Суду не свідчить на користь того, що концепція «житла» має обмежуватися резиденцією, яка облаштована відповідно до чинного законодавства та визнав, що захистом статті 8 Конвенції охоплюється циганська кибитка (шатро). Окрім цього, гарантії статті 8 Конвенції поширюються також на офіси (адвокатів, нотаріусів та ін.) та інші володіння особи.

Тобто, приміщення, з якого позивач просить виселити відповідачів є житлом у розумінні Конвенції і право користування цим житлом підлягає захисту відповідно до Конвенції.

Відповідно до абзацу першого, восьмого, дев`ятого частини першої ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом осіб офіцерського складу, та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства, якщо вони не займали жилих приміщень за місцем проходження служби. У разі відсутності службового жилого приміщення військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом осіб офіцерського складу і не перебувають у шлюбі, розміщуються у гуртожитках, призначених для проживання одиноких громадян, а сімейні - у сімейних гуртожитках».

Відповідно до п. 3 Інструкції, «У разі відсутності службових житлових приміщень військовослужбовці та члени їх сімей розміщуються у гуртожитках, сімейних гуртожитках, а неодружені військовослужбовці - у спеціально пристосованих казармах (далі - службова жила площа)…». Відповідно до п. 5 розділу ІV. Надання службових жилих приміщень Інструкції, « Під спеціально пристосовані казарми виділяються будівлі, які розташовані на території військової частини, для тимчасового проживання військовослужбовців та не зареєстровані в виконавчих органах місцевого самоврядування як об`єкт житлового фонду. На спеціально пристосовані казарми КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району оформлює документи, що підтверджують їх технічний стан, у яких зазначається кількість місць для проживання. Житлово-побутові умови в таких казармах мають відповідати вимогам, які висуваються до гуртожитків, призначених для проживання одиноких громадян ».

Спірне приміщення, яке відповідачу ОСОБА_1 разом із членом сім`ї ОСОБА_2 було надано для тимчасового проживання, є будівлею, яка розташована на території військової частини, для тимчасового проживання військовослужбовців та не зареєстрована в виконавчих органах місцевого самоврядування як об`єкт житлового фонду. В ньому проживають інші військовослужбовці. Оскільки у спірних правовідносинах окрім Житлового Кодексу (ЖК) України, застосовуються спеціальні норми військового права, то у сукупності, незважаючи на те, що відповідачі проживають у нежитловому приміщенні, воно фактично має правовий статус службового жилого приміщення одночасно і гуртожитку, і виселення їх з такого приміщення разом із малолітньою дитиною, можливо виключно у випадках, передбачених ЖК України. Відповідно до частини третьої ст. 132 ЖК України, «Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення». Відповідно до ст. 125 ЖК України, «Без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років; … сім`ї військовослужбовців…; ».

За таких обставин, відсутні будь-які законні підстави для виселення відповідачів із приміщення, яке було надано для тимчасового проживання відповідно до вимог діючого законодавства, без надання іншого жилого приміщення.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, зазначені у Постанові від 13 липня 2022 року, справа № 161/19560/18, провадження № 61-19785св21, дійшов таких правових висновків, що «У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справа № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зроблено висновок, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50). […] Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар […] У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. […] Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. […] При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору». Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50). «Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). У справі, що переглядається, апеляційний суд встановив, що: будинок на АДРЕСА_1 є житлом відповідачів в розумінні Конвенції з урахуванням факту їх проживання в будинку з 1995 року; позивач на момент ухвалення рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 09 жовтня 2018 року про визнання за ним права власності на будинок був обізнаний про факт проживання у ньому ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та, проявивши розумну обачність, міг перебачити наявність потенційних обмежень у здійсненні ним права власності на будинок, пов`язаних з проживанням у ньому інших осіб. За відсутності відомостей про наявність у відповідачки іншого житла в розумінні Конвенції апеляційний суд, відмовляючи в задоволенні позову про виселення ОСОБА_2 з її дочкою ОСОБА_3 , дотримав принцип пропорційності та забезпечив баланс інтересів сторін у спірних правовідносинах».

Суд першої інстанції вмотивовано не погодився із доводами позивача, що відповідачі самоуправно вселились у спірне приміщення, з таких підстав.

Позивач зазначає у позові, що «у позивача відсутні докази надання відповідачу та членам його сім`ї даного приміщення як службового у встановленому законом порядку з видачою спеціального ордеру, у зв`язку із чим можливо зробити висновок про самовільне зайняття відповідачами приміщення № 1, переобладнаному для тимчасового проживання, яке знаходиться за адресою: в/м №Іллічівськ-2, будівля за ГП № 46, без достатніх правових підстав. Частиною 3 статті 116 ЖК Української РСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі».

Судом першої інстанції правильно встановлено, що відповідачі вселились у спірне приміщення з письмового дозволу військового командування; відповідачі на підставі цього дозволу тривалий час користувались цим приміщенням, споживали комунальні послуги, оплачували їх на підставі письмового договору, доданого до позову. За таких обставин, між відповідачами та державою в особі органів військового управління було укладено договір найму житлового (службового) приміщення, розірвання якого має відбуватись з дотриманням житлового законодавства. У відповідачів відсутній ордер на вселення у спірні приміщення виключно з вини органів військового управління, які дозволили вселитись відповідачам та користуватись ним, однак із власної недбалості не виконали всі вимоги житлового законодавства щодо оформлення проживання у суворій відповідності до вимог ЖК України. Відповідачі не можуть нести за відповідальність у вигляді виселення тільки у зв`язку із невидачею їм ордеру на вселення, оскільки в їх діях відсутня вина. За таких обставин, вселення відповідачів у спірне приміщення не є самоуправним, і до цих правовідносин не може застосовуватись ст. 116 ЖК України.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, зазначені у Постанові від 26 вересня 2018 року, справа № 344/18741/14-ц, провадження № 61-22904св18, дійшов правових висновків, що такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі. Враховуючи встановлені фактичні обставини, суди помилково не звернули уваги на те, що вселення відповідача не є самоправним, оскільки 08 грудня 2010 року він був зареєстрований у гуртожитку, між сторонами 29 квітня 2014 року укладено договір про відшкодування витрат на утримання нерухомого майна та комунальних послуг, який не розірвано та не визнано недійсним. Таким чином, положення статті 116 ЖК України до спірних правовідносин не підлягають застосуванню. Між сторонами склалися правовідносини, які регулюються нормами глави 89 ЦК України (найм житла). Інших правових підстав для виселення відповідача із спірного приміщення гуртожитку позивачем не наведено. У позовній заяві Івано-Франківська установа виконання покарань управління Державної пенітенціарної служби України в Івано-Франківській області (№ 12) просила виселити відповідача виключно на підставі статті 116 ЖК України.

Суд першої інстанції правильно не погодився із посиланням позивача на правові висновки Верховного Суду, які викладені у постанові від 05.07.2018 по справі № 489/7095/15-ц, оскільки вони не є подібними правовідносинами, які виникли у справі, яка розглядається. У цій постанові ВС встановив, що «Суди дійшли правильного висновку, що ОСОБА_4 підлягав виселенню із займаного ним службового приміщення без надання іншого приміщення, оскільки: звільнився за власним бажанням із військової частини, мав стаж роботи менше 10 років, не перебував на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов у Збройних силах України». У справі яка розглядається, відповідач ОСОБА_1 звільнився з військовій службі за станом здоров`я, має стаж роботи (вислуга) більше 10 років, перебуває на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов у Збройних силах України. Тому, підстави для виселення у справі № 489/7095/15-ц, та у справі, яка розглядається, не є подібними.

Таким чином, відповідачі не можуть бути виселені зі службового житла без надання іншого житлового приміщення, оскільки відповідач ОСОБА_1 прослужив у Збройних Силах України більш ніж 10 років, ОСОБА_2 продовжує нести військову службу, проживають у службовому житлі проживають тривалий час. Позивачем не надано доказів на підтвердження того, що відповідачі мають інше постійне місця проживання чи інше житло на праві власності.

Встановивши, що відповідачі, про виселення яких заявлено позов, протягом тривалого часу відкрито проживали та проживають у вказаному службовому житлі, між ними та попереднім власником майна виникли договірні відносини щодо відшкодування витрат по наданню комунальних послуг, перебувають на обліку потребуючих поліпшення житлових умов за рахунок держави, суд обґрунтовано вважав за необхідне відмовити в задоволенні позову.

Доводи позивача про те, що військова частина НОМЕР_1 не надавала дозвіл відповідачам на проживання у службовій квартирі, суд першої інстанції правильно вважав безпідставними та такими, що спростовуються фактичними обставинами цієї справи, зокрема, що саме командир військової частини НОМЕР_1 надав дозвіл військовослужбовцям, у тому числі ОСОБА_1 на проживання у вказаній вище квартирі. Крім того, саме між військовою частиною НОМЕР_1 та ОСОБА_1 , як квартиронаймачем приміщення, 21 листопада 2016 р. було укладено договір про відшкодування витрат за споживання електроенергії, в п. 1.2. якого зазначено, що Сторона 2 є наймачем приміщення загальною площею 56 кв. м., за адресою: АДРЕСА_5 .

Суд першої інстанції правильно зауважив, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла, а врахувавши те, що відповідач ОСОБА_1 звільнений з лав Збройних Сил України із залишенням на черзі для отримання житла, а ОСОБА_2 продовжує проходити військову службу, іншим житлом відповідачі не забезпечені, доводи позову про те, що відповідачі підлягають виселенню з підстав, зазначених у позовній заяві не заслуговують на увагу.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Скаржник не довело обставини, на які посилалось як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надало.

Доводи апеляційної скарги про те, що військова частина НОМЕР_1 не надавала дозвіл ОСОБА_1 на проживання у службовій квартирі, колегія суддів вважає безпідставними та такими, що спростовуються фактичними обставинами цієї справи, зокрема, що саме командир військової частини НОМЕР_1 надав дозвіл військовослужбовцям, у тому числі ОСОБА_1 , на проживання у вказаній вище квартирі. Крім того, саме між військовою частиною НОМЕР_1 та ОСОБА_1 , як квартиронаймачем приміщення, було укладено договір №6 про відшкодування витрат за споживання електроенергії у вказаній вище квартирі.

Колегія суддів зауважує, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла, а врахувавши те, що ОСОБА_2 продовжує проходити військову службу, іншим житлом відповідач та його родина не забезпечені, аргументи апеляційної скарги про те, що відповідачі підлягають виселенню з підстав, зазначених у позовній заяві не заслуговують на увагу.

Звернення з цим позовом без надання іншого житла, що вочевидь не є пропорційним втручанням, колегія суддів вважає таким, що не відповідає праву відповідачів на повагу до їх житла, гарантоване статтею 8 Конвенції.

Відповідно до ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справі №489/7095/15-ц (постанова від 05 липня 2018 року) судами встановлено, що відповідач підлягав виселенню із займаного ним службового приміщення без надання іншого приміщення, оскільки звільнився за власним бажанням із військової частини.

З огляду на викладене, висновки щодо застосування норм права, що містяться у згаданій вище постанові Верховного Суду, на яку посилається скаржник, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судом в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у справах №489/7095/15-ц.

Наведені в апеляційній скарзі інші доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

Одночасно апеляційний суд зазначає, що доводи апеляційної скарги щодо порушення судом норм матеріального та процесуального права зводяться до незгоди з висновками суду, особистого тлумачення норм матеріального і процесуального права та не впливають на фактичні обставини справи, які встановлені судом відповідно до законодавства та на законність судового рішення.

Крім того судова колегія вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін.

Повний текст судового рішення.

Згідно із ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Відповідно до ч. 7 ст. 268 ЦПК України рішення суду (повне або скорочене) підписується всім складом суду у день його складення і додається до справи.

Колегія суддів зазначає, що з врахуванням тривалої недостатньої кількості суддів в Одеському апеляційному суді (з 2013 року кількість суддів в цивільній палаті зменшилася з 48 до 13, які фактично здійснюють судочинство), щодо яких здійснюється автоматизований розподіл справ (без урахування суддів, які хворіють, перебувають у відрядженні, знаходяться у відпустці), що створює надмірне навантаження та виключає можливість виготовлення повного судового рішення у строки, передбачені національним законодавством, апеляційної інстанції було здійснено виготовлення повного тексту судового рішення 12 червня 2026 року.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Квартирно-експлутаційного відділу міста Одеса залишити без задоволення.

Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 18 серпня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з моменту її ухвалення, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 12 червня 2026 року.

Головуючий Р.Д. Громік

Судді: М.М. Драгомерецький

О.С. Комлева