Постанова від 11 червня 2026 р. у справі №489/7395/24 — Миколаївський апеляційний суд

12.06.26

22-ц/812/1267/26

Єдиний унікальний номер судової справи: 489/7395/24

Номер провадження 22-ц/812/1267/26 Суддя - доповідач апеляційного суду Крамаренко Т.В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 червня 2026 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого - Крамаренко Т.В.,

суддів: Локтіонової О.В., Ямкової О.О.,

розглянувши у спрощеному провадженні без повідомлення (виклику) учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою

ОСОБА_1

на рішення Інгульського районного суду м. Миколаєва від 06 квітня 2026 року, ухваленого під головуванням судді - Костюченка Г.С., в приміщенні того ж суду по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів,

в с т а н о в и л а:

У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів.

Позов обґрунтовував тим, що з 05 жовтня 2010 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , в якому народився син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

06 липня 2020 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір по спільне утримання та виховання дитини, відповідно до умов якого було визначено розмір аліментів на дитину, які повинна сплачувати відповідачка у твердій грошовій сумі в розмірі 500 грн щомісяця.

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 12 квітня 2021 року, шлюб між подружжям розірвано. Згідно з умовами договору та рішенням суду, малолітня дитина залишилась проживати разом з позивачем.

З моменту підписання договору і до березня 2024 року відповідач не сплачувала щомісячні платежі аліментів, при тому була і є працездатна, не має утриманців, отримує дохід від підприємницької діяльності, її стан здоров`я та матеріальне становище дозволяє виконувати в повному обсязі свої батьківські зобов`язання.

У період з 25 березня по 6 травня 2024 року відповідач сплатила борг зі сплати аліментів за 3 місяці та в період з 5 червня по 14 червня 2024 року сплатила всю залишкову суму заборгованості по аліментах за 39 місяців, з розрахунку суми утримання малолітньої дитини з інвалідністю у 500 грн на місяць, без змін в сторону збільшення відповідно до віку і стану здоров`я дитини.

Однак, після сплати заборгованості відповідачка продовжує сплачувати аліменти не своєчасно, порушуючи пункт 2.3.3. договору про спільне утримання дитини, в якому чітко визначено, що мати зобов`язана сплачувати свій внесок не пізніше 5-го числа поточного місяця.

Посилаючись на викладене позивач просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь пеню за прострочення сплати аліментів у розмірі 21 500 грн.

В подальшому, ОСОБА_1 звернувся із заявою про встановлення порядку виконання судового рішення, в якій просив доповнити позовні вимоги способом виконання рішення, а саме шляхом перерахування стягнутої суми пені на банківський рахунок, відкритий на ім`я дитини: Отримувач: ОСОБА_3 Номер карткового рахунку: НОМЕР_1 : АТ «Універсал Банк» (Monobank).

07 листопада 2024 року ОСОБА_2 подала до суду відзив на позов, в якому просила відмови у задоволенні позову.

У відзиві відповідачка посилалася на те, що під час укладення Договору від 06 липня 2020 року домовленостей з позивачем про сплату саме аліментів на утримання дитини не йшлося, оскільки сторони погодили виключно спільне утримання дитини, а відтак підстави застосування норм ст. 196 СК України відсутні. Крім того, зазначала про відсутність заборгованості зі сплати на утримання дитини.

Рішенням Інгульського районного суду м. Миколаєва від 06 квітня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що законодавством передбачено, що в разі невиконання свого обов`язку за договором, стягнення аліментів здійснюється не за рішенням суду, а на підставі виконавчого напису нотаріуса органами державної виконавчої служби. Крім того, судом зазначено, що в супереч вимогам ст. 189 СК України, позивач не звертався до нотаріуса про вчинення виконавчого напису, відповідно не звертався і до Державної виконавчої служби з вимогою відкрити виконавче провадження та здійснити розрахунок заборгованості зі сплати аліментів.

Не погодившись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позов та стягнути з відповідача пеню у розмірі 21 500 грн шляхом перерахування на банківський рахунок відкритий на ім`я дитини.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд не звернув увагу на те, що укладений договір 06 липня 2020 року містить усі істотні умови аліментного зобов`язання, а тому до нього підлягає застосування ст. 196 СК України. Крім того, вказував на те, що суд відмовляючи у стягненні пені фактично заохотив неналежне виконання батьківських обов`язків, позбавив дитину механізму компенсації та створив ситуацію безкарності відповідача за тривале порушення.

У відзиві на апеляційну скаргу, ОСОБА_2 просила рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, посилаючись на відсутність заборгованості зі сплати коштів на утримання дитини.

За приписами частини 1 статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Відповідно до частини 13 статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України).

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України).

Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону оскаржуване рішення в повній відповідає.

Як вбачається з матеріалів справи і таке та встановлено судом, що з 05 жовтня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 12 квітня 2021 року розірвано.

На теперішній час позивач разом із дитиною проживають за адресою: АДРЕСА_1 . Дитина у період з 01 вересня 2023 року до 08 липня 2024 року навчалася у шостому класі середньої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 29 м. Львова. З 01 вересня 2022 року навчається у Львівській школі мистецтв.

До розірвання шлюбу між сторонами, приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Валієвою В.В. 06 липня 2020 року посвідчено договір про спільне утримання та виховання дитини, укладений між батьками малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за р/№ № 419 (а. с. 13-15, 42-43).

За умовами розділу 1 цього договору сторони дійшли згоди, що їх малолітня дитина ОСОБА_3 проживатиме з батьком за адресою: АДРЕСА_2 . Матеріальне забезпечення (утримання) дитини вчиняється сторонами спільно у порядку та у розмірах, узгоджених цим договором. Крім того, сторони домовилися про питання виховання, навчання, медичного обслуговування дитини, її відпочинок та дозвілля тощо.

У розділі 2 договору визначено права та обов`язки сторін.

Згідно з умовами цього договору сторони зобов`язалися брати участь у вихованні дитини та виховувати її з повагою один до одного; у разі виїзду з дитиною за межі України узгоджувати між собою і з урахуванням побажань та інтересів дитини, час, термін, місце і супровід дорослих; (підпункти 2.1.1, 2.1.4, 2.3.1, 2.3.4).

Крім того, батько, згідно з підпунктами 2.1.2, 2.1.3, 2.1.5, зобов`язався: надавати матері будь-яку інформацію про дитину, можливість брати участь у вирішенні питань, пов`язаних з освітою, здоров`ям, вільним часом дитини, а також не перешкоджати реалізації батьківських прав; забезпечувати можливість виховання, спілкування дитини з матір`ю та не перешкоджати у цьому.

Відповідно до підпунктів 2.3.2, 2.3.3, 2.3.5 договору мати дитини зобов`язалася: сплачувати внесок у забезпечення (утримання) дитини у розмірі 500 грн. не пізніше п`ятого числа кожного поточного місяця готівкою або на банківський рахунок батька дитини; узгоджувати місце проведення канікул дитини, у разі необхідності сприяти в оформленні документів, необхідних для виїзду дитини за кордон виключно в супроводі дорослих на період відпочинку.

Згідно з пунктом 2.2 договору батько має право, у разі хворобливого стану дитини чи іншої необхідності, викликаної їх інтересами, перенести зустріч дитини з матір`ю з обов`язковим попередженням про це та узгодженням дати наступної зустрічі. Мати, відповідно до підпункту 2.4.1, вправі спілкуватися з дитиною у будь-який час, завчасно узгодивши місце та час такого спілкування з урахуванням інтересів та потреб дитини.

Договір, відповідно до пункту 3.3, діє з дня підписання сторонами і до дня досягнення дитиною повноліття.

Сторони узгодили, що внесення змін у договір чи його розірвання допускається тільки за згодою сторін. Спори, що виникають між сторонами, вирішуються сторонами шляхом переговорів, а у випадках неможливості вирішити конфлікт – в судовому порядку (пункти 3.4, 3.6).

Згідно з частинами 2, 8, 9 статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України.

Як на підставу задоволення своїх вимог позивач посилається на те, що змоменту підписання договору і до березня 2024 року відповідач не сплачувала щомісячні платежі аліментів у зв`язку з чим утворилась заборгованість, після погашення якої у червні 2024 року продовжує порушувати пункт 2.3.3. Договору про спільне утримання та виховання дитини щодо своєчасної оплати аліментів.

Відповідно до частини другої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного та соціального розвитку (стаття 8 Закону України «Про охорону дитинства»).

Відповідно до частин першої, другої статті 141 СК України мати батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Згідно зі статтею 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно до частин першої, другої статті 181 СК України способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.

Батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені цим Кодексом. Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. У разі невиконання одним із батьків свого обов`язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса (частини перша, друга статті 189 СК України).

Відповідно до положень статей 526, 527 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини четвертої статті 15 СК України невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, встановлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Частинами першою та другою статті 196 СК України встановлено, що у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості.

Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.

Неустойка (пеня) - це спосіб забезпечення виконання зобов`язання. Її завдання - сприяти належному виконанню зобов`язання, стимулювати боржника до належної поведінки. Однак таку функцію неустойка виконує до моменту порушення зобов`язання боржником. Після порушення боржником свого обов`язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Це додаткові втрати неналежного боржника, майнове покарання його за невиконання або невчасне виконання обов`язку сплатити аліменти.

Стягнення неустойки є санкцією за ухилення від сплати аліментів.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року у справі № 206/4992/21 (провадження № 61-12735сво23) зазначено, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин. Стягнення пені, передбаченої абзацом першим частини першої статті 196 СК України, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов`язаної сплачувати аліменти. У СК України не передбачено випадків, коли вина платника аліментів виключається. У такому разі підлягають застосуванню норми цивільного законодавства. Якщо платник аліментів доведе, що вжив всіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов`язання, то платник аліментів є невинуватим у виникненні заборгованості і підстави стягувати неустойку (пеню) відсутні. Саме на платника аліментів покладено обов`язок доводити відсутність своєї вини в несплаті (неповній сплаті) аліментів.

Тобто відповідач зобов`язаний довести відсутність його вини у виникненні заборгованості зі сплати аліментів і сплачувати аліменти, що свідчить про наявність презумпції вини платника аліментів у виникненні заборгованості з їх сплати та є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої частиною першою статті 196 СК України.

При цьому стягнення пені, передбаченої абзацом першим частини першої 196 СК України, можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов`язаної сплачувати аліменти.

Отже, підставою для стягнення пені перш за все є наявність заборгованості за аліментами, яка повна бути обчислена у встановленому законом порядку.

Згідно ч.3 ст. 195 СК України розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, приватним виконавцем, а в разі виникнення спору - судом.

Як встановлено судом, позивач не звертався до Державної виконавчої служби з вимогою відкрити виконавче провадження та здійснити розрахунок заборгованості зі сплати аліментів.

Під час розгляду справи, відповідачка заперечувала наявність будь-якої заборгованості за сплати на утримання дитини.

Розрахунку заборгованості зі сплати аліментів за період, який позивач просить стягнути пеню у розмірі 21 5000 грн матеріали справи не містять.

За такого, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог щодо стягнення заборгованості по пені у зазначеному вище розмірі.

Доводи апеляційної скарги з урахуванням обставин даної справи не спростовують висновків суду та не можуть бути підставою для скасування рішення суду та ухвалення рішення про задоволення вимог.

Разом з тим, слід зауважити, що порядок стягнення аліментів за виконавчим написом нотаріуса, передбачений частою другої статті 189 СК України не може бути перешкодою для звернення за захистом порушених прав до суду.

Законодавець передбачив додаткову можливість стягнення аліментів за виконавчим написом нотаріуса саме в інтересах дітей з метою спрощення процедурних питань, проте цим не обмежив право на судовий захист.

Саме таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 15 вересня 2023 року, справа №759/23686/20 (провадження №61-3103св23).

За таких обставин, доводи апеляційної скарги не спростовують обґрунтованих висновків суду, а тому апеляційна скарга на підставі ст. 375 ЦПК України підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.

Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то відсутні підстави для розподілу судових витрат на підставі ст. 141 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України колегія суддів,

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Інгульського районного суду м. Миколаєва від 06 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту у порядку та випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Крамаренко

Судді: О.В. Локтіонова

О.О. Ямкова

Повний текст складено 12 червня 2026 року.