Постанова від 02 червня 2026 р. у справі №757/7630/23-ц — Київський апеляційний суд

Унікальний номер справи 757/7630/23-ц

Номер апеляційного провадження 22-ц/824/10121/2026

Головуючий у суді першої інстанції Є. С. Хайнацький

Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач

Постанова

Іменем України

03 червня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),

суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.

секретар судового засідання Комар Л. А.

сторони

позивач ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2

відповідач ОСОБА_3

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_3 , подану представником Червоною Ганною Олександрівною, на рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 травня 2025 року, ухвалене у складі судді Хайнацького Є. С., в примішенні Печерського районного суду міста Києва,

у с т а н о в и в :

У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в якому просив визнати недійсним укладений між відповідачами договір дарування автостоянки № 68 в підземній автостанції секції «Б», об`єкт загальною площею 14,9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , із застосуванням реституції.

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначив, що у провадженні Печерського районного суду м. Києва перебуває цивільна справа № 757/59851/21-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, інфляційних втрат та 3 % річних. Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 16.08.2022 було задоволено заяву представника позивача про забезпечення позову та було накладено арешт на вказану автостоянку, яка належить ОСОБА_2 на праві приватної власності.

Проте, ухвала Печерського районного суду м. Києва від 16.08.2022 не була виконана, оскільки, як стало відомо позивачу, 07.02.2022 між ОСОБА_2 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдаровувана) було укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мангушем А. М., зареєстрований у реєстрі за № 168, предметом якого є автостоянка № 68 в підземній автостанції секції «Б», об`єкт загальною площею 14,9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 26.08.2022 право власності на спірну автостоянку зареєстровано 07.02.2022 за ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 07.02.2022, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мангушем А. М., зареєстрований у реєстрі за № 168.

Позивач вказує на те, що договір дарування від 07.02.2022 є фіктивним, оскільки вчинений ОСОБА_2 з метою уникнення виконання своїх зобов`язань перед позивачем за договором позики.

Рішенням Печерського районного судум. Києва від 23 травня 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним задовольнено частково. Визнано недійсним договір дарування, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , щодо автостоянки № 68 в підземній автостанції секції «Б», об`єкт загальною площею 14,9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 784 грн 90 коп. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 784 грн 90 коп. У задоволенні інших вимог відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_3 через представника Червону Г. О. , подала апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.

В обгрунтування апеляційної скарги зазначила, що судом першої інстанції не було враховано, що на час укладення ОСОБА_2 договору дарування автостоянки, останній не мав невиконаного зобов`язання перед позивачем, підтвердженого рішенням суду, а тому оспорюваний позивачем правочин був вчинений у період коли ОСОБА_2 мав усі правові підстави розпоряджатися своєю приватною власністю на власний розсуд.

Також ОСОБА_3 вказує, що не є стороною у справі № 757/59851/21-ц, а тому при вчиненні ОСОБА_2 07.02.2022 правочину щодо дарування їй автостоянки відсутні ознаки недобросовісності та зловживання правами стосовно позивача, перед яким у ОСОБА_3 відсутні будь - які зобов`язання.

Звернула увагу на те, що оспорюваний правочин спрямовувався на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним та договір дарування реально виконаний. Відповідачі діяли добросовісно, їх поведінка відповідала критерям розумності, що предбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконане належним чином.

Зокрема ОСОБА_3 вказує на те, що хоча право власності було зареєстроване на автостоянку за її сином ОСОБА_2 через її зайнятість на роботі та неможливістю звернутися до нотаріуса для оформлення відповідних документів у 2014 році, проте фактично вказане майно перебувало у її володінні та користуванні, що також підтверджується довідкою ТОВ «ПОЗНЯКИ -АВТОСЕРВІС» від 01.04.2026.

Відповідач вважає доведеним у цій справі той факт, що вона є добросовісним набувачем майна за договором дарування автостоянки, не діяла для вигляду, а укладенням оспорюваного правочину намагалася досягти правового результату, а саме безоплатної передачі майна від дарувальника обдарованій особі, у результаті чого вона набула права власності на автостоянку, яка фактично була придбана для власних потреб та за її власні кошти, при цьому на папері оформлена на її сина, що виключає класифікацію даного правочину як фіктивного. Їй не було відомо станом на дату вчинення правочину наявність у її сина будь - яких боргових зобов`язань перед позивачем. А позивачем не підтверджено порушення спірним правочином його прав або інтересів, доводи апеляційної скарги грунтуються виключно на припущеннях.

Крім того, ОСОБА_3 вказує на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки вона не була належним чином повідомленою про відкриття провадження у справі, суд розглянув справу у її відсутність, не врахувавши що з початку 2023 року ОСОБА_3 періодично проживає у АДРЕСА_2 , а тому вона не знала та не могла знати про надходження кореспонденції на її ім`я за адресою у м.Києві.

Представник відповідача ОСОБА_3 - адвокат Червона Г. О. підтримала подану апеляційну скаргу, просила задовольнити на підставі викладених у ній доводів.

Позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явилися, про час, дату та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, поштові відправлення повернуті на адресу суду із відміткою «адресат відстуній за вказаною адресою». Будь - яких заяв чи клопотань станом на день розгляду справи до апеляційного суду від вказаних осіб не надходило.

З метою дотримання процесуальних строків, беручи до уваги ч. 2 ст. 372 ЦПК, колегія суддів вважала за можливе проводити розгляд справи за відсутності осіб, які не з`явилися у судове засідання, оскільки їх неявка не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представника відповідача Червоної Г. О., перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Так, відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).

У статті 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У частині першій статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно із частиною п`ятою статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц зазначено, що: «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню».

Згідно із статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 міститься висновок, що: «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 зроблено висновок, що: «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з частинами другою і третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Судом встановлено, що 07.02.2022 між ОСОБА_2 (дарувальник, син) та ОСОБА_3 (обдаровувана, мати) було укладено договір дарування автостоянки № 68 в підземній автостанції секції «Б», об`єкт загальною площею 14,9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мангушем А. М., зареєстрований у реєстрі за № 168.

Згідно зазначених у договорі відомостей про продавця та покупця, місцем реєстрації ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є адреса: АДРЕСА_3 .

Право власності на автостоянку № 68 в підземній автостанції секції «Б», об`єкт загальною площею 14,9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано 07.02.2022 за ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 07.02.2022, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мангушем А. М., зареєстрований у реєстрі за № 168, що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 26.08.2022.

Судом встановлено, що вказаний договір дарування було укладено між відповідачами вже після звернення ОСОБА_1 у листопаді 2021 року із позовом до Печерського районного суду м. Києва до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, інфляційних втрат та 3 % річних (цивільна справа № 757/59851/21-ц, 23 листопада 2021 року ухвалою Печерського районного суду м. Києва було відкрито провадження у справі).

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 16.08.2022 накладено арешт на автостоянку № 68 в підземній автостанції секції «Б», об`єкт загальною площею 14,9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2 на праві приватної власності.

Проте станом на час виконання ухвали про вжиття заходів забезпечення позову, було встановлено, що право власності на вказаний об`єкт нерухомості було зареєстровано за новим власником ОСОБА_3 , що унеможливило її виконання.

Звертаючись до суду із даним позовом ОСОБА_1 вказував на те, що спірний договір дарування укладений відповідачем безоплатно на користь близької особи (між сином та матір`ю) виключно з метою уникнення настання для ОСОБА_2 негативних наслідків можливого звернення стягнення на вказану автостоянку, у разі задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, інфляційних втрат та 3 % річних (цивільна справа № 757/59851/21-ц).

Ухвалюючи рішення про часткове задоволенні позову суд установив, що спірний договір дарування укладений під час розгляду в суді спору щодо стягнення з ОСОБА_2 боргу за договором позики, у зв`язку з чим дійшов висновку про доведеність та обґрунтованість заявлених позивачем вимог, вказуючи на те, що договір дарування від 07.02.2022 використовувався його учасниками не за основною його метою, а для унеможливлення звернення стягнення на майно ОСОБА_2 , що свідчить про його недійсність.

Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Так, порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.

Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 листопада 2022 року у справі № 753/6676/20 (провадження № 61-21336св21) зроблено висновок, що «приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення договору дарування) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили».

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що: «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19).

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19).

Отже, вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, суд ураховує, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

Таким чином, боржник не є абсолютно вільним в обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами (позиція Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 369/8077/19 від 14 вересня 2022 року).

Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувати); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2022 року у справі №263/16179/18).

Верховний Суд неодноразово формулював висновок про те, що боржник, який вчиняє дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно і зловживає правами стосовно кредитора. Водночас будь-який правочин, вчинений боржником, у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Враховуючи викладене вище, слід дійти висновку, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили.

У справі, що переглядаєтьсясуд, на підставі всебічно досліджених належних та доупстимих доказів у справі встановив, що оспорюваний договорів дарування, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , спрямований на перехід права власності на нерухоме майно від первісного власника до нового з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів з ОСОБА_2 за борговими зобов`язаннями перед ОСОБА_1 , зробив обґрунтований висновок про визнання договору дарування недійсним.

Згідно Єдиного державного реєстру судових рішень, 18 червня 2025 року Печерським районним судом м. Києва було ухвалено рішення у справі №757/59851/21-ц, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, інфляційних витрат та 3 % річнихзадоволено. Стягнутоз ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за розпискою від 02.06.2020 у розмірі 952 772 грн 80 коп, з яких: 30 000 доларів США, що за офіційним курсом НБУ станом на дату 02.09.2020 складає 828 147 грн 00 коп - основна сума боргу, 3 % річних у розмірі 28 928 грн 00 коп,та інфляційні втрати у розмірі 95 697 грн 80 коп; заборгованість за розпискою від 31.07.2020 у розмірі 797 868 грн 71 коп, з яких: 25 000 доларів США,що за офіційним курсом НБУ станом на дату 04.08.2020 складає 693 412 грн 50 коп - основна сума боргу, 3 % річних у розмірі 25 875 грн 00 коп,та інфляційні втрати у розмірі 78 581 грн 21 коп; а всього 1 750 641 грн 51 коп.Стягнутоз ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 11 846 грн 20 коп.

Із вказаним позовом ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду м. Києва у листопаді 2021 року, провадження у справі відкрито ухвалою суду від 28.01.2022.

Отже, на момент вчинення ОСОБА_2 оспорюваного правочину (07.02.2022) у провадженні Печерського районного суду м. Києва перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, провадження у якій було відкрито 28.01.2022.

Отже, ОСОБА_2 , відчужуючи 07.02.2022 належне йому на праві власності нерухоме майно (автостоянку) на користь своєї матері ОСОБА_3 , був обізнаний про наявність боргового зобов`язання, яке виникло у нього перед позивачем у зв`язку із отриманням у борг грошових коштів за довором позики.

Вказане свідчить про те, що ОСОБА_2 , який відчужував своє майно на користь своєї матері, знаючи про наявність боргових зобов`язань перед позивачем, діяв очевидно недобросовісно та зловживав правами, оскільки вчинив оспорюваний договір дарування, який порушує майнові інтереси позивача і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Тобто доведеним та очевидним є те, що учасники цивільних відносин (сторони договору дарування автостоянки від 07.02.2022) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (договір дарування автостоянки від 07.02.2022) використовувався учасниками (сином та його матір`ю) для унеможливлення звернення стягнення цього майна у рахунок боргового зобов`язання за договром позики і зумовив для неї настання таких негативних наслідків;

Зважаючи на викладене, встановивши, що оспорюваний договір дарування, укладений між відповідачами (сином та матір`ю), спрямований на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення коштів із ОСОБА_2 як боржника, суд першої інстанції, зробив обґрунтований висновок про визнання договору дарування недійсним.

Колегія суддів, вважає, що обраний позивчем спосіб захисту передбачений пунктом 4 частини другоїстатті 16 ЦК Українита є ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах.

Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_3 не має боргових зобов`язань перед позивачем не заслуговують на увагу та не спростовують висновки суду першої інстанції щодо недійсності укладеного між відповідачами договору дарування автостоянки, оскільки відчуження спірного майна було здійснено його власником - ОСОБА_2 , який має перед позивачем боргові зобов`язанння, які можуть бути погашені за рахунок продажу цього майна.

Хибними є доводи апеляційної скарги у тому, що фактичним власником спірного майна з 2014 року є саме ОСОБА_3 , а не її син ОСОБА_2 , оскільки у період з 2014 року по 2026 рік у ОСОБА_3 було достатньо часу для переоформлення у встановленому законом порядку права власності на спірне нерухоме майно у разі неможливості здійснення цього у 2014 році.

Крім того, безпідставними є доводи апеляційної скарги у тому, що суд розглянув справу без належного повідомлення про це ОСОБА_3 , оскільки у матеріалах справи наявні поштові відправлення, адресовані ОСОБА_5 на поштову адресу: АДРЕСА_4 , яка також вказана нею у апеляційній скарзі як адреса її проживання. Поштові відправлення повернуті на адресу суду із відміткою «адресат відстутній за вказаною адресою», що свідчить про належне повідомлення відповідачки про дату, час та місце розгляду справи.

Частиною першою статті 131 ЦПК України передбачено, що учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.

У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають електронного кабінету, за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому суду адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає, не перебуває або не знаходиться.

Справа не містить іншої відомої суду й учасникам справи адреси відповідача, на яку можливо б було здійснювати виклик до суду.

Повідомлення суду ОСОБА_3 про зміну своєї адреси матеріали справи не містять.

Згідно з пунктом 82 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270, рекомендовані листи з позначкою «Судова повістка», адресовані фізичним особам, під час доставки за зазначеною адресою вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його відсутності - будь-кому з повнолітніх членів його сім`ї, який проживає разом з адресатом (одержувачем). У разі відсутності адресата (одержувача), будь-кого з повнолітніх членів його сім`ї за зазначеною на рекомендованому листі адресою працівник об`єкта поштового зв`язку інформує адресата (одержувача) за наявним номером телефону та/або вкладає до абонентської поштової скриньки повідомлення про надходження рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка».

Якщо протягом трьох робочих днів після інформування відділенням поштового зв`язку адресат (одержувач) не з`явився для одержання рекомендованого (реєстрованого) листа з позначкою «Судова повістка», працівник об`єкта поштового зв`язку робить позначку «адресат відсутній за зазначеною адресою», яка засвідчується підписом з проставленням відбитка поштового пристрою, порядок використання якого встановлюється призначеним оператором поштового зв`язку, і не пізніше ніж протягом наступного робочого дня повертає такий лист до суду.

Працівник Акціонерного товариства «Укрпошта» на довідках про причини повернення здійснив позначки «адресат відсутній за вказаною адресою» та засвідчено його підписом з проставленням відбитку календарного штемпеля, що вказує на дотримання Правил.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), а також Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 913/879/17, від 21 травня 2020 року у справі № 10/249-10/19, від 15 червня 2020 року у справі № 24/260-23/52-б та від 18 березня 2021 року у справі № 911/3142/19, зокрема, містяться висновки, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду.

У справі «Гарячий проти України» (заява № 43925/18) ЄСПЛ зазначив, що хоча загальна концепція справедливого судового розгляду та фундаментальний принцип змагальності провадження вимагають, щоб судові документи були належним чином вручені учаснику судового процесу, стаття 6 не заходить так далеко, щоб зобов`язувати національні органи влади забезпечити бездоганне функціонування поштової системи. Органи влади можуть бути притягнуті до відповідальності лише за ненадсилання відповідних документів заявникові.

Той факт, що заявник, не отримав кореспонденцію, надіслану йому судом, сам по собі недостатній для того, щоб стати аргументованою підставою для заяви про те, що були порушені його права, передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції.

З урахуванням зазначеного колегія суддів дійшла висновку про належне повідомлення відповідача ОСОБА_3 про розгляд справи судом першої інстанції.

Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, незгоди з висновками суду першої інстанції та відхиляються апеляційним судом.

Будь-який правочин, вчинений боржником, у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

Суд першої інстанції правильно вважав, що договір дарування від 07.02.2022 використовувався його учасниками не за основною його метою, а для унеможливлення звернення стягнення на майно ОСОБА_2 , що є правовою підставою для визнання його недійсним. Жодних доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції матеріали справи не містять.

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК Українивизначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/1; постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частина перша, друга статті 264 ЦПК України).

Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пунктом 3 частини першої статті 382 ЦПК Україниу мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Отже, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

Таким чином, установивши, що оспорюваний договір дарування, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , спрямований на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення коштів із ОСОБА_2 , як боржника, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про визнання договору дарування недійсними, що є підставою для скасування вчинених на його підставі реєстраційних дій.

Загалом доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення по суті спору, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду першої інстанції.

При цьому колегія суддів зазначає, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обгрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_3 без задоволення.

Питання щодо розподілу судових витрат пов`язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України.

Відповідно до ч.ч. 1, 2ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Судові витрати ОСОБА_3 не підлягають відшкодуванню позивачем, оскільки суд залишає її апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст. 367, 368, 369, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , подану представником Червоною Ганною Олександрівною , залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 травня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повна постанова складена 12 червня 2026 року.

Судді

Л. Д. Поливач

А. М. Стрижеус

О. І. Шкоріна