Рішення від 06 травня 2026 р. у справі №643/16362/25 — Салтівський районний суд міста Харкова

Справа № 643/16362/25

Провадження № 2/643/1533/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.05.2026 м. Харків

Салтівський районний суд міста Харкова у складі:

головуючого судді: Новіченко Н.В.,

за участю секретаря судового засідання: Штонди В.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження матеріали справи

за позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_2

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору

Харківська міська рада

про визнання особи такою, що втратила право користування жилим

приміщенням,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 (далі – позивач) звернулася до Салтівського районного суду міста Харкова з позовом до ОСОБА_2 (далі – відповідач) про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилим приміщенням – кімнатою АДРЕСА_1 .

Крім того, позивач просив суд покласти на відповідача витрати по сплаті судового збору в сумі 968,96 грн та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 5 000,00 грн.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач посилається на те, що відповідно до рішення Харківської міської ради від 25.10.2017 № 705 він є наймачем кімнати АДРЕСА_1 зі складом сім`ї 2 особи: ОСОБА_1 – наймач та ОСОБА_3 – дочка. Дана кімната знаходиться на 4 поверсі 5-ти поверхового будинку, і позивач з донькою були зареєстровані та мешкають в ній постійно – позивач з 14.04.1992 року, а донька - з моменту народження ІНФОРМАЦІЯ_1 . Даний гуртожиток знаходився на балансі у ПАТ «Турбоатом» та у подальшому переданий у комунальну власність м. Харкова відповідно до рішення 10 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.12.2016 № 417/16 «Про комунальну власність м. Харкова». Під час підготовки документів про передачу будинку до комунальної власності станом на 06.05.2014 відбулася зміна нумерації кімнат гуртожитку, і кімната позивача, яка знаходилася на 4 поверсі і мала номер 87, стала кімнатою 117, а кімната 117 (5 поверх) стала кімнатою 152. Даний гуртожиток був переданий на баланс КП «Харківспецбуд». Проте, під час підготовки документів на приватизацію вказаної кімнати № 117 позивачу було надано довідку про зареєстрованих у кімнаті 117 осіб, згідно з якою серед позивача та її доньки з`явився відповідач. З листа Департаменту реєстрації Харківської міської ради позивачу стало відомо, що відповідач 05.07.2018 звернувся до органів реєстрації з заявою про реєстрацію місця проживання на підставі рішення Московського районного суду м. Харкова від 17.02.2010 у справі № 2-7105/09 2-811/10 про закріплення за малолітнім ОСОБА_2 права на житло за адресою: АДРЕСА_2 . Закріплення за відповідачем права на житло відбулося у 2010 році, зміна нумерації кімнат відбулася в 2014 році, з заявою про реєстрацію відповідач звернувся в 2018 році, і його реєстрація місця проживання відбулася не в змінену кімнату (152 – 5 поверх ), а в стару нумерацію кімнати 117 (4 поверх). Проте, відповідач фактично ніколи не мешкав разом з позивачем у кімнаті 117 на 4 поверсі, позивач є наймачем даної кімнати, на неї оформлені всі комунальні рахунки і тільки нею сплачуються платежі за комунальні послуги. Відповідно до копії акту від 22.05.2025 відповідач не мешкає за місцем реєстрації з 1993 року по теперішній час, відсутні його особисті речі, ним не сплачуються комунальні послуги. Отже, відповідач не проживає без поважних причин за адресою реєстрації більше шести місяців, та ним втрачено втрачено інтерес до даного житла. У зв`язку з цим позивач просить суд визнати відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням – кімнатою АДРЕСА_1 . Нормативно позивач обґрунтував свої позовні вимоги посиланням на статті 61, 64, 71, 72 Житлового кодексу України.

Ухвалою від 29.09.2025 Салтівський районний суд міста Харкова відкрив провадження у справі № 643/16362/25, вирішив здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, на підставі статті 53 ЦПК України залучив до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Харківську міську раду, підготовче засідання призначив на 27.10.2025.

27.10.2025 представником третьої особи подано до суду клопотання про відкладення розгляду справи.

27.10.2025 Салтівський районний суд міста Харкова протокольною ухвалою продовжив строк підготовчого провадження у справі № 643/16362/25 на 30 днів відповідно до частини третьої статті 189 ЦПК України, підготовче засідання відклав на 09.12.2025.

14.11.2025 представником третьої особи подані письмові пояснення щодо заявленого позову, відповідно до змісту яких третя особа просить суд відмовити у задоволенні позову посилаючись на те, що позивачем не підтверджено належними, допустимими та достатніми доказами факт не проживання відповідача протягом встановленого законом строку у кімнаті АДРЕСА_1 . Акти про фактичне не проживання відповідача з 1993 року у житловому приміщенні, на які посилається позивач, не можуть бути підставою для порушення прав на житло громадянина, що визначене статтею 47 Конституції України. Позивачем не надано доказів, які б спростовували поважні причини відсутності відповідача у спірній кімнаті, зокрема щодо визнання відповідача непрацездатним, знаходження його в установі соціальної допомоги чи перебування у місцях обмеження чи позбавлення волі, а також не надано інформації щодо місця роботи, відомостей щодо перешкоджання доступу в спірну квартиру, служби в лавах Збройних сил України тощо. Сам по собі факт не проживання відповідача у вказаній кімнаті не є підставою для визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням. Отже позивачем не доведена відсутність наміру відповідача щодо фактичного мешкання у подальшому у кімнаті АДРЕСА_1 . Також позивачем не наведено обставин, відповідно до яких відповідач перешкоджає йому у здійсненні права на вільне користування зазначеною кімнатою. Визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, порушить його конституційне право на житло, що закріплено у статті 47 Конституції України. Також представник третьої особи зазначає, що реєстрація місця проживання ОСОБА_2 за адресою АДРЕСА_2 , була здійснена органом реєстрації на підставі судового рішення, що набрало законної сили.

09.12.2025 представником позивача подано до суду клопотання про витребування додаткових доказів у справі.

Ухвалою від 09.12.2025 Салтівський районний суд міста Харкова оголосив у підготовчому засіданні перерву до 09.02.2026, в порядку статті 84 ЦПК України витребував від ІНФОРМАЦІЯ_2 письмову інформацію чи проходить (проходив) військову службу ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , і якщо так, то з якого періоду часу; в порядку статті 84 ЦПК України витребував від Департаменту реєстрації Харківської міської ради письмову інформацію коли був зареєстрований ОСОБА_2 за адресою АДРЕСА_2 до зміни нумерації приміщень, а також інформацію хто був зареєстрований разом з ним за відповідною адресою; письмову інформацію чи відбулася перереєстрація вказаних осіб в кімнату АДРЕСА_3 після зміни нумерації кімнат у 2014 році.

18.12.2025 від Департаменту реєстрації Харківської міської ради надійшов лист № 3996/0/50-25, відповідно до якого картотека з питань реєстрації фізичних осіб за адресою АДРЕСА_4 до Департаменту реєстрації Харківської міської ради не передана.

23.12.2025 на адресу Салтівського районного суду міста Харкова надійшов лист № 13/300 від 16.12.2025 від ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідно до якого ОСОБА_2 перебуває на військовому обліку однак військову службу не проходив.

09.02.2026 суд відклав підготовче засідання на 09.03.2026.

Ухвалою від 09.03.2026 Салтівський районний суд міста Харкова закрив підготовче провадження та призначив справу № 643/16362/25 до судового розгляду по суті на 14.04.2026.

14.04.2026 суд відклав розгляд справи на 27.04.2026.

У судовому засіданні 27.04.2026 позивач та його представник підтримали заявлені позовні вимоги та просили суд задовольнити їх.

Відповідач та третя особа у судове засідання не з`явилися, про причини неявки суд не повідомили, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

У судовому засіданні 27.04.2026 суд перейшов до стадії ухвалення судового рішення та призначив дату його проголошення на 07.05.2026.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Згідно з довідкою з місця проживання, складу сім`ї та прописці ПАТ «Турбоатом», ОСОБА_1 постійно мешкає за адресою АДРЕСА_5 , житловою площею 16,3 м.кв. на 4 поверсі 5-ти поверхового будинку з 14.04.1992, а з 01.08.2006 в означеній кімнати також мешкає її донька ОСОБА_4 .

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 17.02.2010 у справі № 2-7105/09 2-811/10 за малолітнім ОСОБА_2 було закріплено права на житло за адресою АДРЕСА_2 , про що свідчить лист Департаменту реєстрації Харківської міської ради від 26.07.2021 № 2607/0/50-21.

Згідно з листом АТ «Турбоатом» від 17.08.2021 № 01/07-46-23 на виконання заходів щодо передачі гуртожитку АТ «Турбоатом» до комунальної власності міста Харкова була проведена технічна інвентаризація будівлі гуртожитку коридорного типу по АДРЕСА_6 (нинішня назва АДРЕСА_7 . Відповідно до технічного паспорту на будівлю, виготовленого КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації», станом на 06.05.2014 нумерація приміщень змінилася, а саме кімната 87 (4 поверх) стала кімнатою 117, а кімната 117 (5 поверх) стала кімнатою 152. Мешканці гуртожитку були зареєстровані за адресою АДРЕСА_6 щодо реєстрації ОСОБА_2 за вищезазначеною адресою відсутня. Рішенням 10 сесії 7 скликання Харківської міської ради від 21.12.2016 № 471/16 затверджено перелік об`єктів, які прийняті до комунальної власності м. Харкова станом на 21.12.2016, у тому числі гуртожиток по АДРЕСА_8 , літ. «А-5» загальною площею 6105,8 кв.м. Актом від 01.02.2017 гуртожиток літ. «А-5» переданий на баланс КП «Харківспецбуд».

Рішенням Виконавчого комітету Харківської міської ради № 705 від 25.10.2017 визнано наймачами житлової площі у гуртожитку по АДРЕСА_7 з урахуванням рішення 10 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.12.2016 № 471/16, зокрема ОСОБА_1 наймачем кімнати 117 зі складом сім`ї на 2 особи: ОСОБА_1 – наймач, ОСОБА_3 – дочка.

Як вбачається з листа Департаменту реєстрації Харківської міської ради від 26.07.2021 № 2607/0/50-21, 05.07.2018 до органу реєстрації звернувся ОСОБА_2 із заявою про реєстрацію місця проживання на підставі рішення Московського районного суду міста Харкова від 17.02.2010 у справі № 2-7105/09 2-811/10 про закріплення за малолітнім ОСОБА_2 права на житло за адресою АДРЕСА_2 . 05.07.218 органом реєстрації прийнято рішення про реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 за вказаною адресою.

Згідно з листа КП «Харківспецбуд» від 24.06.2021 ОСОБА_1 зареєстрована та мешкає з 14.04.1992 по 17.11.2017 за адресою АДРЕСА_7 17.11.2017 по теперішній час за адресою АДРЕСА_2 . Разом з нею зареєстрована та мешкає дочка ОСОБА_3 , 2006 року народження, з 05.09.2006 по 17.11.2017 за адресою АДРЕСА_7 17.11.2017 по теперішній час за адресою АДРЕСА_2 .

Відповідно до наявних у матеріалах справи витягів з Єдиного державного демографічного реєстру щодо реєстрації місця проживання № 6317-2013949-2018 від 23.08.2018, довідок про реєстрацію місця проживання від 17.11.2017, та довідок про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 09.07.2021 наразі у кімнаті АДРЕСА_1 зареєстровані позивач (з 17.11.2017), його донька (з 17.11.2017) та відповідач (з 05.07.2018).

Згідно з довідкою КП «Харківспецбуд» від 22.05.2025 позивач разом зі своєю донькою мешкає за адресою АДРЕСА_2 та сплачує комунальні послуги, заборгованість відсутня.

Також в матеріалах справи наявні рахунки та квитанції про сплату позивачем комунальних послуг за адресою АДРЕСА_2 .

Згідно з актами від 22.05.2025 відповідач у кімнаті АДРЕСА_1 не проживає з 1993 року.

Допитані у судовому засіданні 27.04.2026 свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 підтвердили факт не проживання відповідача за адресою АДРЕСА_2 .

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому їх дослідженні, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах.

Як на тому наголошено у пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.07.2023 у справі № 757/31372/18-ц, у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально.

Позивач звертаючись до суду з позовом про зняття відповідачів з реєстрації обґрунтував його положеннями статей 71, 72 ЖК України, якими врегульовано порядок визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, отже саме такий позов і є предметом даного судового розгляду.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Отже, кожній особі, окрім інших прав, гарантовано право на повагу до її житла, яке охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

У п. 41 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» зазначено, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Згідно з п. п. 42-44 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47). Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 12 червня 2008 р. у справі «Власов проти Росії» (Vlasov v. Russia), заява № 78146/01, п. 125). Функція роз`яснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам (див., наприклад, рішення у справі «Озтюрк проти Туреччини» (Ozturk v. Turkey) [ВП], заява № 22479/93, п. 55, ECHR 1999-VI). Хоча Суд не може замінити своїм рішенням рішення національних судів та його повноваження щодо перевірки дотримання національного законодавства обмежені (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Слівенко проти Латвії» (Slivenko v. Latvia) [ВП], заява № 48321/99, п. 105, ECHR 2003-Х; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, п. 39), його функцією є перевірка обґрунтування національних судів з точки зору Конвенції (див. рішення у справі «Слівенко проти Латвії», зазначене вище). Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Лупса проти Румунії» (Lupsa v. Romania), заява № 10337/04, пункти 41-42, ECHR 2006-VII; та рішення від 24 квітня 2008 р. у справі «С.G. та інші проти Болгарії» (С.G. and Others v. Bulgaria), заява № 1365/07, пункти 42,46 та 49-50). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, п. 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 9 жовтня 2007 р. у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

У постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 20 вересня 2021 року зазначено, що із урахуванням положень статті 55 Конституції України, статей 15, 16 ЦК України, статей 64, 65, 71, 72 ЖК Української РСР, враховуючи те, що особа, яка на законних підставах вселилася в жиле приміщення як член сім`ї наймача та зареєстрована у ньому, набула рівного права із наймачем на користування жилим приміщенням, несе тягар його утримання, така особа має право на звернення до суду за захистом своїх прав, зокрема, і з позовом про визнання іншої особи (зокрема й наймача) такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.

Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.

Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 641/8007/17, провадження № 61-2577св19.

Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

Суд зазначає, що відповідно до вимог частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно з частиною другою статті 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов`язки.

У відповідності до частини першої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Принцип змагальності тісно пов`язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з`ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Простіше кажучи, позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази. Про перевагу однієї позиції над іншою суд і виносить власне рішення.

При цьому сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс.

Положеннями частин 1 та 2 статті 83 ЦПК України унормовано, що сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (частина четверта статті 83 ЦПК України).

Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (частина сьома статті 81 ЦПК України).

При цьому, за приписами частини четвертої статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Судом установлено, що рішенням Московського районного суду м. Харкова від 17.02.2010 було закріплено за малолітнім ОСОБА_2 (відповідачем) право на житло за адресою АДРЕСА_7 , і 05.07.2018 відповідача було зареєстровано за вказаною адресою.

До 2014 року позивач разом зі своєю доньку проживали у кімнаті АДРЕСА_9 .

Разом із тим матеріалами справи підтверджено, що у 2014 році в будинку була проведена зміна нумерації кімнат, унаслідок чого кімната АДРЕСА_10 , у якій проживає позивач з 1992 року разом з донькою, отримала новий номер — кімната АДРЕСА_11 , в якій зареєстрований відповідач, отримала № 152.

Водночас сама по собі зміна нумерації кімнат не спричиняє припинення чи виникнення житлових прав, оскільки має виключно технічний та ідентифікаційний характер і не змінює правового режиму відповідного житлового приміщення.

Суд звертає увагу на те, що предметом даного спору є вимога про визнання відповідача таким, що втратив право користування кімнатою АДРЕСА_1 . Однак з наданих доказів убачається, що на момент виникнення права користування відповідача у 2010 році кімната, щодо якої було постановлено відповідне судове рішення, мала номер 117 за старою системою нумерації, а після проведення перенумерації у 2014 році номер 117 було присвоєно іншому житловому приміщенню — кімнаті, в якій проживає позивач разом з донькою.

Таким чином, у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що право користування відповідача поширюється саме на те житлове приміщення – кімнату у гуртожитку по АДРЕСА_7 , яка нині має номер 117 та є предметом заявленого позову.

Навпаки, встановлені обставини свідчать про існування невизначеності щодо тотожності житлового приміщення, право користування яким було надано відповідачу на підставі рішення суду у 2010 році, та кімнати, стосовно якої заявлено вимогу про припинення такого права.

За таких обставин суд вважає, що позивачем не доведено належними доказами існування у відповідача права користування саме спірною кімнатою 117 у тому правовому та фактичному стані, в якому вона існує після зміни нумерації.

Відсутність встановленого права користування конкретним житловим приміщенням виключає можливість вирішення питання про його припинення, оскільки неможливо припинити право, належність та обсяг якого щодо предмета спору не доведені.

Крім того, суд враховує, що обраний позивачем спосіб захисту повинен бути ефективним та відповідати характеру порушеного права.

Звернення з позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житлом, передбачає існування безспірного права користування відповідача саме тим житловим приміщенням, щодо якого заявлено вимогу.

Натомість у даному випадку спір фактично стосується визначення обсягу та поширення правових наслідків судового рішення від 17.02.2010 року після проведення зміни нумерації квартир, тобто встановлення правового зв`язку між об`єктом житла, зазначеним у судовому рішенні, та нинішнім об`єктом нерухомості.

Посилання позивача на те, що відповідач тривалий час не проживає у квартирі, не зберігає у ній особистих речей та втратив інтерес до житла, саме по собі не може бути достатньою підставою для задоволення позову. Вказані обставини мають юридичне значення лише після достовірного встановлення того факту, що відповідач є носієм права користування саме спірною кімнатою. Оскільки така обставина не доведена, оцінка причин та тривалості відсутності відповідача не впливає на вирішення спору по суті.

Суд також виходить із принципу правової визначеності, який є складовою верховенства права. Позбавлення особи права користування житлом за наявності сумнівів щодо самого існування такого права стосовно конкретного об`єкта нерухомості суперечило б вимогам юридичної визначеності та могло б призвести до непропорційного втручання у житлові права особи.

З огляду на викладене суд дійшов висновку, що позивач не довів належними, допустимими та достатніми доказами сукупність юридично значимих обставин, необхідних для застосування статей 71, 72 Житлового кодексу України, а тому заявлені позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Відповідно до статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись статтями 76, 81, 141, 264, 265 ЦПК України суд

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Рішення може бути оскаржено у встановленому порядку до Харківського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його підписання. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

3. Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ; АДРЕСА_2 ).

4. Відповідач: ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ; АДРЕСА_2 ).

5. Третя особа: Харківська міська рада (м. Харків, Майдан Конституції, буд. 7; код ЄДРПОУ 04059243).

Повне рішення складено 11.06.2026 року.

Суддя Н.В. Новіченко