Постанова від 01 червня 2026 р. у справі №204/14372/23 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/3104/26 Справа № 204/14372/23 Суддя у 1-й інстанції - Приходченко О. С. Суддя у 2-й інстанції - Петешенкова М. Ю.

Категорія 42

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 червня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді – Петешенкової М.Ю.,

суддів – Городничої В.С., Макарова М.О.,

при секретарі - Карпенко М.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу

за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Ленінського районного суд м.Дніпропетровська від 24 березня 2025 року у складі судді Приходченко О.С.

у справі за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , треті особи: Департамент житлового господарства Дніпровської міської ради, виконавчий комітет Дніпровської міської ради, Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «І.Мазепи-21» про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, -

В С Т А Н О В И Л А:

У січні 2025 року Дніпровська міська рада звернулась до суду із вищевказаним позовом, посилаючись на те, що рішенням Дніпропетровської міської ради № 11/13 від 19 листопада 2003 року у комунальну власність територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпропетровської міської ради прийнято будинок АДРЕСА_1 .

Згідно з відомостями Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради за адресою: АДРЕСА_2 , станом на 08 лютого 2023 року зареєстровано одну особу ОСОБА_1 , яка виселилася з квартири у 2020 році, про що стало відомо із листа ОСББ «І. Мазепи-21».

Відповідно до листа «ДМБТІ» Дніпровської міської ради станом на 31 грудня 2012 року відомості про реєстрацію права власності на нерухоме майно квартиру АДРЕСА_3 , відсутні.

Позивач зазначає, що оскільки ОСОБА_1 не проживає без поважної причини в зазначеній квартирі більше ніж 6 місяців, а саме понад три роки, вона є такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Крім того, зазначає, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 проживають у квартирі АДРЕСА_3 незаконно, повноваження на видачу ордеру на квартиру, який є єдиною законною підставою для вселення в житлове приміщення, належить виконавчому комітету міської ради, який не приймав відповідного рішення про надання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 право користування квартирою, будь-які ордери або інші документи, які б давали їм законні підстави на їх вселення.

Враховуючи викладене, вимушені звернутися до суду за захистом прав територіальної громади та прости визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням вказаною квартирою, усунути перешкоди у користуванні квартирою шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 із квартири без надання іншого житлового приміщення, вирішити питання розподілу судових витрат.

Рішенням Ленінського районного суд м.Дніпропетровська від 24 березня 2025 року позов Дніпровської міської ради задоволено.

Визнано ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 . Усунуто перешкоди Дніпровській міській раді у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_2 без надання іншого житлового приміщення. Усунуто перешкоди Дніпровській міській раді у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_3 без надання іншого житлового приміщення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Дніпровської міської ради судовий збір у розмірі 2684,00 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь Дніпровської міської ради судовий збір у розмірі 1342,00 грн. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь Дніпровської міської ради судовий збір у розмірі 1342,00 грн.

Рішення суду мотивовано наявністю підстав для задоволення позову, оскільки ОСОБА_1 зареєстрована у квартирі АДРЕСА_3 , тривалий час, понад п`ять років, у житловому приміщенні не проживає без поважних причин, перешкоди у проживанні їй ніхто не чинить, а тому наявні правові підстави для визнання такою, що втратила право користування житловим приміщенням й оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вселилися в належну територіальній громаді квартири без достатніх правових підстав, у ній не зареєстровані, доказів того, що вони є членами сім`ї наймача, якій було видано ордер направо користування квартирою та за її згодою вселилися у спірне житлове приміщення, вказане свідчить про порушення прав міської ради та підлягає захисту шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з квартири за вищевказаною адресою, що є ефективним способом порушеного права, відповідатиме змісту порушеного права та остаточно вирішує виниклий спір.

Не погодившись з таким рішенням суду в частині визнання такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_4 , ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, просила рішення суду в оскаржуваній частині скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом ухвалено рішення без належного з`ясування істотних обставин справи, що мають значення для справи та невідповідності висновків, викладених у рішенні суду обставин справи. Вказує, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження тривалого її не проживання в квартирі, наданий лист голови правління ОСББ не є належним доказом, у розумінні положень ЦПК України, оскільки належним доказом може бути лише акт про не проживання особи у житловому приміщенні, складений та підписаний уповноваженими працівниками ОСББ, який в рамках даної справи відсутній, на що суд першої інстанції уваги не звернув та дійшов до помилкового висновку про задоволення позову. Крім того, вказує, що не втратила інтересу до жилого приміщення, ця квартира є її єдиним місцем проживання, позбавлення її права користуватись жилим приміщенням фактично залишило її безхатченком в 87 років, що перевищило межу пропорційності втручання в її права і свободи.

З огляду на те, що рішення суду першої інстанції оскаржується в частині вирішення пред`явлених вимог до ОСОБА_1 про визнання такою, що втратила право користування житловим приміщенням, апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість судового рішення лише в частині, яка оскаржується. В іншій частині рішення суду не оскаржується, а відповідно й апеляційним судом не перевіряється.

Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення та якими доказами вони підтверджується, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає.

Судом встановлено, що згідно з відомостями КП «ДМБТІ» Дніпровської міської ради №6035 від 26 серпня 2022 року станом на 31 грудня 2012 року в інвентаризаційній справі відсутні відомості про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідно до листа Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради №319.1933 від 07 вересня 2022 року за архівними даними приватизаційних справ департаменту відомості про передачу у власність громадян шляхом приватизації квартири АДРЕСА_3 , відсутні.

Державний реєстр речових прав на нерухоме майно станом на 03 серпня 2022 року не містить відомостей про реєстрацію права власності, інші речові права стосовно майна за адресою: АДРЕСА_2 .

З 11 березня 1976 року і по теперішній час ОСОБА_1 зареєстрована у квартирі АДРЕСА_3 , та фактично не проживає в квартирі з 2020 року.

Згідно листа голови правління ОСББ «І.Мазепи-21» від 28 липня 2022 року вих. 28/07/02, до Дніпровського міського голови, квартиронаймачі житлового приміщення АДРЕСА_3 виїхали з нього 2 роки тому, в ній не проживають та комунальні послуги не сплачують. В квартиру заселилися особи, які ведуть аморальний спосіб життя.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 зареєстрована у квартирі АДРЕСА_3 , проте тривалий час, понад п`ять років, у житловому приміщенні не проживає без поважних причин, перешкоди у проживанні їй ніхто не чинить, отже, наявні підстави для визнання такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Проте, колегія суддів не може погодитися з таким висновком суду, з огляду на таке.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 15, частина 1 статті 16 ЦК України).

Кожному гарантується недоторканність житла (стаття 30 Конституції України).

У частині 4 статті 9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до частини 1 статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Вичерпного переліку поважності причин не проживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Згідно із статтею 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, зазначеної в постанові від 24 жовтня 2018 року у справі №490/12384/16, «Верховний Суд виходить з того, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Вказане відповідає роз`ясненням, наданим судам у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», відповідно до якого у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР ), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату інтересу до такого жилого приміщення (постанова Верховного Суду від 17 жовтня 2025 у справі №206/1119/24).

Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та норм Цивільного процесуального кодексу України щодо оцінки доказів.

При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки.

При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду: від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц, від 21 липня 2021 року у справі 227/1044/20, від 15 березня 2023 року у справі № 522/4382/21, від 09 січня 2024 року у справі № 761/38440/21.

У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» – це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме – від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

При вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для виселення особи суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві».

Формулювання «згідно із законом» не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»,§ 43).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17 (провадження № 14-64цс20), зазначила, що питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися, зокрема, з урахуванням обставин щодо наявності чи відсутності іншого житла, а також із дослідженням питання дотримання балансу між захистом права власності позивача як власника житла та захистом права відповідача на користування житлом.

Втручання у право на повагу до житла відповідачів буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється не тільки згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі та воно є пропорційним у демократичному суспільстві.

Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц.

Позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

У справі «Дахус проти України» ЄСПЛ зазначив, що незважаючи на те, що виселення відповідачів є законним, однак суди не надали оцінки пропорційності такого виселення, а саме тривалості зв`язків відповідачів з житлом, відсутності іншого житла, неможливості оренди іншого житла тощо.

Відтак, вирішуючи спори щодо виселення та дійшовши до висновку про наявність законних підстав для виселення, суди повинні мотивувати пропорційність такого заходу, надавши оцінку усім обставинам, що можуть перешкоджати виселенню відповідачів зі спірного приміщення.

У постанові від 06 грудня 2023 року №686/15481/22 Верховний Суд звернув увагу на те, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна потреба для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Недопустимим в правовому суспільстві є свавільне виселення особи із житлового приміщення.

Від так будь-який спір про припинення права користування житлом та виселення має вирішуватися з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, який вимагає дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому необхідно враховувати, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.

Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату інтересу до такого жилого приміщення, однак колегія суддів звертає увагу, що у даній справі Дніпровською міською радою не надано, а матеріали справи як такових доказів винної поведінки не містять.

Згідно із статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України.

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Встановивши, що ОСОБА_1 отримала ордер на вселення до квартири в 1976 році, фактично мешкає у ній, тобто користується вказаним майном тривалий час на законних підставах, та на теперішній час фактично продовжує проживати в квартирі, оскільки не має іншого житла, ставиться до жилого приміщення, як до свого постійного місця проживання, тобто не втратила бажання користуватися ним у подальшому, на що суд першої інстанції уваги не звернув, вказане свідчить про існування достатніх та тривалих зв`язків відповідача з конкретним місцем проживання, що у розумінні статті 8 Конвенції охоплюється поняттям “житло”. Доказів відсутності ОСОБА_1 у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем суду не надано, а матеріали справи, як такових не містять

У будь-якому випадку неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (які будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №353/1096/16-ц, постанова Верховного Суду 26 квітня 2022 року у справі №501/1664/19 ).

При вирішенні справи за наявності передбачених законом підстав для визнання особи, такою, що втратила право користування житлом, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві», воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Враховуючи встановлені судом обставини та викладені норми права, колегія суддів не вбачає «нагальної суспільної необхідності» для втручання у право відповідача на житло, шляхом визнання її такою, що втратила право користування квартирою

Колегія суддів зауважує, що визнання відповідача, особою, такою, що втратила право користування житловим приміщенням в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останньої на житло. Враховуючи встановлені судом обставини, відповідач набула право користування спірним житлом згідно із законом, право користування відповідачем вищезазначеним житловим приміщенням підпадає під гарантії передбачені пунктом 2 статті 8 Конвенції та статті 1 Першого Протоколу Конвенції, при цьому визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням буде невиправданим втручанням у її право на повагу до житла.

З урахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

З огляду на викладене, судом першої інстанції неправильно встановлено обставини, які мають значення для справи, неправильно досліджено та оцінено докази, в результаті чого колегія суддів дійшла висновку, що доводи позивача про обґрунтованість позову та правильність застосування норм права, які ґрунтуються на судовій практиці та застосування її судом першої інстанції спростовується вищезазначеним, а тому відсутні підстави для задоволення позову в оскаржуваній частині та визнання позивача такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що наявні підстави для скасування рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині, оскільки встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, рішення суду ухвалене з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, що відповідно до положень статті 376 ЦПК України, є підставою для задоволення апеляційної скарги, скасування рішення суду в оскаржуваній частині з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Згідно із частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду в оскаржуваній частині, слід стягнути з Дніпровської міської ради на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 4026,00 грн.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.

Рішення Ленінського районного суд м.Дніпропетровська від 24 березня 2025 року в частині визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_4 - скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Стягнути з Дніпровської міської ради на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 4026,00 грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 02 червня 2026 року

Повний текст судового рішення складено 12 червня 2026 року.

Головуючий: М.Ю. Петешенкова

Судді: В.С. Городнича

М.О. Макаров