Постанова від 03 червня 2026 р. у справі №914/2925/25 — Західний апеляційний господарський суд

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 914/2925/25

Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Ржепецький В.О. (суддя-доповідач), судді Зварич О.В., Міліціанов Р.В.

секретар судового засідання - Псярук О.В.

за участю представників:

від позивача-Леонова Ю.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛЕО-С»

на рішення Господарського суду Львівської області (суддя Король М.Р.) від 28.01.2026

у справі №914/2925/25

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ІВІНГ»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛЕО-С»

про стягнення 1 919 210,36 грн

ВСТАНОВИВ:

До Господарського суду Львівської області звернулося Товариство з обмеженою відповідальністю «ІВІНГ» з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛЕО-С» про стягнення 1 919 210,36 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов договору в частині оплати поставленого позивачем товару, зокрема, тим, що відповідачем не здійснено оплату за отриманий товар в повному обсязі та у встановлені договором строки.

Господарський суд Львівської області рішенням від 28.01.2026 у справі №914/2925/25 позов задовольнив повністю. Стягнув з Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛЕО-С» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ІВІНГ» суму в розмірі 1 919 210,36 грн, з яких суму боргу в розмірі 1 564 537,00 грн, суму 3% річних в розмірі 30 415,30 грн, пеню в розмірі 239 106,22 грн, суму інфляційних втрат в розмірі 85 151,84 грн та 23 030,53 грн судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, позивач належним чином виконав зобов`язання з поставки товару, тоді як відповідач отриманий товар оплатив лише частково.

Наявність заборгованості в сумі 1 564 537,00 грн підтверджується матеріалами справи та не спростована відповідачем, який не надав доказів повного розрахунку.

Перевіривши розрахунки позивача, суд визнав обґрунтованими також вимоги про стягнення інфляційних втрат, 3 % річних та пені. Враховуючи доведеність порушення відповідачем грошового зобов`язання та відсутність заперечень і доказів на спростування позову, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у повному обсязі.

02.03.2026 до Західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛЕО-С» на рішення Господарського суду Львівської області від 28.01.2026 у справі №914/2925/25.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.03.2026 сформовано колегію суддів у складі: Ржепецький В.О. (суддя-доповідач), судді Панова І.Ю., Міліціанов Р.В.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 06.03.2026 апеляційну скаргу залишено без руху з наданням строку для усунення недоліків, зокрема шляхом подання до апеляційного суду заяви про усунення недоліків апеляційної скарги з належними доказами сплати судового збору у встановленому судом в цій ухвалі розмірі.

У зв`язку із перебуванням у відрядженні судді-члена колегії Панової І.Ю. проведено автоматизовану заміну складу суду для розгляду справи №914/2925/25. Відповідно до повторного автоматизованого розподілу судової справи №914/2925/25 між суддями від 23.03.2026 визначено склад колегії суддів: Ржепецький В.О. (головуючий суддя), судді Зварич О.В., Міліціанов Р.В.

16.03.2026 скаржник усунув недоліки апеляційної скарги.

Ухвалою суду від 24.03.2026 відкрито апеляційне провадження та призначено розгляд апеляційної скарги на 14.05.2026.

З метою повного, об`єктивного та всебічного розгляду справи, колегія суддів дійшла висновку про відкладення розгляду справи у межах розумного строку.

Ухвалою суду від 14.05.2026 відкладено розгляд справи №914/2925/25 на 04.06.2026.

В апеляційній скарзі Товариство з обмеженою відповідальністю «ЛЕО-С» просить скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 28.01.2026 у справі №914/2925/25 і прийняти нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «ІВІНГ» до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛЕО-С» про стягнення 1 919 210,36 грн відмовити. Покликається на такі обставини: суд першої інстанції безпідставно прийняв рішення про можливість вирішення справи за відсутності представника відповідача, чим було порушено право особи на кваліфіковану юридичну допомогу; суд першої інстанції формально підійшов до перерахунку розміру штрафних санкцій, оскільки взагалі не проводив такого, а лише формально послався на його «перевірку»; судом першої інстанції не враховано моменту виникнення обов`язку відповідача зі сплати за поставлений товар та, як наслідок, невірно застосовано до спірних правовідносин положення ч. 6 ст. 232 ГК України, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин.

Таким чином, апелянт вважає, що суд першої інстанції неповно з`ясував фактичні обставини справи, формально застосував норми матеріального права, ухвалив рішення без належного мотивування та порушив принципи змагальності та рівності сторін.

01.04.2026 через систему «Електронний суд» представник позивача подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить у задоволенні апеляційної скарги Відповідача відмовити та залишити без змін рішення Господарського суду Львівської області від 28.01.2026 у справі №914/2925/25, судові витрати, пов`язані з розглядом апеляційної скарги покласти на відповідача.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач посилається на те, що суд першої інстанції не порушив процесуальних прав відповідача, оскільки неодноразово відкладав розгляд справи та забезпечив можливість реалізації права на захист. Водночас відповідач, систематично не з`являвся в судові засідання, не подав відзиву та не надав доказів на спростування позовних вимог. Також відповідач не надав контррозрахунку штрафних санкцій, тоді як суд перевірив їх правильність і дійшов обґрунтованого висновку про їх стягнення.

Позивач вважає, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права щодо нарахування пені, а доводи апеляційної скарги не спростовують законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції.

Інших клопотань, заяв в порядку ст. 207 ГПК України сторонами подано не було.

04.06.2026 в режимі відеоконференції в судовому засіданні взяла участь представниця позивача, яка підтримала позиції, висловлені у процесуальних заявах по суті розгляду апеляційної скарги.

Інші учасники у справі участь своїх представників у судовому засіданні не забезпечили, хоча належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи.

Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Беручи до уваги положення ст. 202, 270 ГПК України, а також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, а в матеріалах справи достатньо доказів для прийняття законного та обґрунтованого рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про розгляд справи за відсутності учасників, які не з`явилися в судове засідання.

Відповідно до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Як встановлено місцевим господарським судом та підтверджується матеріалами справи, 25.05.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю «ІВІНГ» (надалі - позивач, ТОВ «ІВІНГ») та Товариством з обмеженою відповідальністю «ЛЕО-С» (надалі - відповідач, ТОВ «ЛЕО-С») був укладений договір поставки №2505/21-1 (надалі - договір).

Згідно п.1.1 даного договору постачальник зобов`язався передати у власність покупця товар відповідно до накладних, які є невід`ємною частиною договору, а покупець прийняти та оплатити товар.

В укладеному договорі сторони погодили також наступні умови:

« 2.2.Покупець оплачує товар, який поставляється згідно даного договору, шляхом перерахування на рахунок постачальника грошових коштів, при цьому, сторони погодили, що оплата здійснюється через 45 календарних днів з дня поставки товару.

2.2.1.Момент приймання товару покупцем вважається дата, визначена п.3.3 договору.

3.1.Передача постачальником та прийом покупцем товару, здійснюється на умовах базису поставки DDP згідно редакції “Інкотермс” 2010 року, місце поставки – склад Нова пошта, відділення №___ у м. __________, самовивіз, склад постачальника або інші погоджені сторонами умови.

3.3.Дата прийняття товару, що вказана покупцем у видатковій накладній, є датою поставки товару постачальником.

3.4.Передача товару від постачальника покупцю здійснюється за видатковою накладною, в якій сторони зазначають найменування товару, що передається, кількість в одиницях вимірювання, узгоджену ціну товару та загальну вартість товару, що постачається. На загальну вартість товару нараховується ПДВ за ставкою, встановленою чинним законодавством.

7.1.Право власності і ризик випадкової загибелі або пошкодження товару переходить від постачальника до покупця з моменту, коли товар передано покупцеві, зроблено запис у видаткових накладних, які підтверджують факт приймання-передачі товару.

15.1.Цей договір укладений строком до 31.12.2021. У випадку, якщо не менше ніж за 30 (тридцять) днів до закінчення строку дії цього договору, будь-яка сторона не повідомить іншу сторону про свій намір припинити його дію, строк дії договору продовжується на рік, але в будь-якому випадку договір діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов`язань по договору. Кількість автоматичних пролонгацій не обмежується».

Таким чином, відповідно до умов договору, відповідач зобов`язаний здійснювати оплату поставленого товару через 45 днів від дати видаткової накладної, що підтверджує факт отримання товару відповідачем.

Протягом дії договору, в період з 23.11.2021 по 10.02.2025, загальний розмір поставок товару склав 4 650 047,00 грн, що підтверджується видатковими накладними за вказаний період в кількості 53 од.

Позивачем в період з 23.11.2021 по 10.02.2025 також складались рахунки на оплату поставленого товару, копії яких долучено до позовної заяви в кількості 53 од.

Відповідач протягом дії договору, в період з 20.01.2022 по 09.07.2025 здійснив оплати на загальну суму 3 071 451,00 грн, що підтверджується платіжними дорученнями за відповідний період в кількості 119 од.

Також, відповідач повернув позивачу частину отриманого товару на загальну суму

14 059,00грн, з яких:

- повернення товару на суму 9 610,00 грн. підтверджується накладною про повернення товару №5 від 16.05.2022, копію якої долучено до даної позовної заяви;

- накладну про повернення 30.05.2023 товару на суму 4 449,00 грн. Відповідач не повернув позивачу.

Враховуючи, що накладна про повернення товару є доказом, який підтверджує зменшення суми позовних вимог, тому хоч відповідач і не повернув первинний документ із власним підписом, позивач зробив розрахунок із врахуванням суми, яка зменшує позовні вимоги, і вирахував суму повернутого товару в розмірі 4 449,00 грн.

Отже, 4 650 047, 00 грн.(поставлено товару позивачем) - 3 071 451,00 грн. (сплачено відповідачем) – 14 059, 00 грн. (повернення товару) = 1 564 537,00 грн. (залишок неоплаченого товару).

Таким чином, станом на дату подання позовної заяви, відповідач свої зобов`язання виконав не в повному обсязі, оскільки не здійснив оплату за переданий позивачем в період з 15.10.2024 по 10.02.2025 товар на загальну суму 1 564 537,00 грн.

Строк оплати за поставлений товар на суму 1 564 537,00 грн настав за всіма здійсненими позивачем поставками за договором, однак, станом на день подання позовної заяви, поставлений за вказаними видатковими накладними товар відповідачем неоплачений.

Згідно п.10.3 укладеного між сторонами договору поставки: «За несвоєчасну оплату поставленої продукції покупець сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення».

02.07.2025 та 22.07.2025 ТОВ «ІВІНГ» направлялись претензії з вимогою про погашення боргу, сплату пені, індексу інфляції та 3% річних, однак листи з відповідними претензіями повернулись відправнику у зв`язку із закінчення встановленого терміну зберігання.

Враховуючи, що відповідач у встановлений договором строк свої зобов`язання виконав не в повному обсязі, чим порушив умови договору, позивач звернувся до господарського суду за захистом своїх прав та просить суд стягнути з відповідача суму заборгованості в розмірі 1 564 537,00 грн.

Крім того, позивач просить суд також стягнути з відповідача суму боргу з урахуванням 3% річних – 30 415,30 грн, індексу інфляцій – 85 151,84 грн та пені – 239 106, 22грн.

Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України (надалі-ЦК України) цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Приписами ст. 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України).

Відповідно до ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до частини першої ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

В ст. 629 ЦК України визначено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

З матеріалів справи вбачається, що 25.05.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю «ІВІНГ» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ЛЕО-С» був укладений договір поставки №2505/21-1.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму; до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Статтею 664 ЦК України передбачено, що обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар; надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це.

За приписами статті 692 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Отже, двосторонній характер договору поставки зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків. З укладенням такого договору постачальник бере на себе обов`язок передати у власність покупця товар належної якості і водночас набуває права вимагати його оплати, а покупець зі свого боку набуває права вимагати від постачальника передачі цього товару та зобов`язаний здійснити оплату.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, на виконання умов договору поставки №2505/21-1 від 25.05.2021 позивач у період з 23.11.2021 по 10.02.2025 поставив відповідачу товар на загальну суму 4 650 047,00 грн, що підтверджується видатковими накладними, долученими до матеріалів справи.

Відповідно до пунктів 2.2, 2.2.1, 3.3 договору покупець зобов`язаний здійснити оплату поставленого товару протягом 45 календарних днів з дати поставки, якою є дата прийняття товару, зазначена у видатковій накладній.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач частково виконав свій обов`язок щодо оплати поставленого товару, сплативши на користь позивача 3 071 451,00 грн.

Крім того, позивачем враховано повернення відповідачем частини товару на загальну суму 14 059,00 грн.

Таким чином, з урахуванням здійснення оплати та повернення товару, сума заборгованості відповідача становить 1 564 537,00 грн (4 650 047,00 грн – 3 071 451,00 грн – 14 059,00 грн).

Колегія суддів зазначає, що факт поставки товару, його прийняття відповідачем та наявність заборгованості у вказаному розмірі підтверджуються належними та допустимими доказами, які містяться у матеріалах справи. Водночас відповідачем не надано жодних доказів повного або часткового погашення спірної заборгованості понад суми, враховані позивачем при визначенні розміру позовних вимог.

Доводи апелянта про неповне з`ясування судом першої інстанції обставин справи та неправильне встановлення моменту виникнення обов`язку зі сплати за поставлений товар спростовуються змістом укладеного між сторонами договору та наявними у справі доказами. Умовами договору чітко визначено як момент поставки товару, так і строк його оплати, а тому висновок місцевого господарського суду про настання строку виконання відповідачем грошового зобов`язання є обґрунтованим.

За таких обставин суд апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суми основного боргу, яка з урахуванням часткової оплати складає 1 564 537,00 грн.

Статтею 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

У відповідності до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Статтею 551 ЦК України передбачено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Апеляційний господарський суд врахував, що з 28.08.2025 втратив чинність Господарський кодекс України (надалі - ГК України), згідно зі ст. 17 Закону України №4196-IX "Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об`єднань юридичних осіб", який визначає правові та організаційні засади діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об`єднань юридичних осіб, але на час виникнення спірних правовідносин та звернення позивача до суду зазначений Кодекс був чинним.

Частину третю статті 549 ЦК України доповнено абзацом другим згідно із Законом України «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об`єднань юридичних осіб» №4196-IX від 09.01.2025, який набрав чинності 28.02.2025 та введений у дію 28.08.2025.

В силу чинної редакції ч. 3 ст. 549 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити на користь кредитора пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Договором може бути визначено менший розмір пені.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Стаття 58 Конституції України 1996 року закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.

Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.

Принцип незворотності дії в часі поширюється також на Конституцію, яка є Основним Законом держави (Преамбула Конституції України).

Виняток з цього принципу допускається лише у випадках, коли закони та інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи (частина перша статті 58 Конституції України).

Конституційний Суд України у Рішенні від 09.02.1999 року в рамках розгляду справи №1-7/99 дійшов висновку, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб.

Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб.

Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Закон України «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об`єднань юридичних осіб» №4196-IX від 09.01.2025, яким внесено зміни до ч. 3 ст. 549 ЦК України, не містить вказівок стосовно зворотної дії у часі.

Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що застосування ч. 3 ст. 549 ЦК України у зміненій редакції не відповідатиме вимогам ч. 3 ст. 5 ЦК України, оскільки договірні та спірні відносини виникли до набрання чинності цією нормою.

Колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції формально підійшов до перевірки заявлених позивачем до стягнення штрафних санкцій.

Так, в оскаржуваному рішенні місцевий господарський суд обмежився висновком про те, що «суд перевірив розрахунок та дійшов висновку, що такі нараховано арифметично вірно», однак не навів мотивів такої перевірки, не відобразив здійснених розрахунків та не навів обґрунтування правильності визначення їх розміру.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що у випадку нарахування штрафних санкцій суд не обмежується формальною оцінкою поданого стороною розрахунку, а зобов`язаний перевірити правильність визначення періодів прострочення, розміру заборгованості, застосованих ставок та інших показників, які впливають на кінцевий розмір заявлених до стягнення сум.

Водночас зі змісту оскаржуваного рішення неможливо встановити, яким саме чином суд першої інстанції здійснював перевірку поданого позивачем розрахунку. Судом не наведено відомостей щодо дати виникнення прострочення за кожною окремою видатковою накладною, не зазначено періоди нарахування пені, не відображено порядок врахування часткових оплат відповідача та повернення товару, а також не наведено будь-яких проміжних розрахунків, які б дозволяли перевірити правильність визначення сум штрафних санкцій.

Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, не врахував висновків, викладених у пункті 54 постанови Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/190/18 та у пункті 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, щодо необхідності дослідження поданих стороною доказів, їх перевірки, оцінки в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю або частково - обов`язку зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок, що є процесуальним обов`язком суду.

Крім того, суд першої інстанції, посилаючись на приписи частини шостої статті 232 Господарського кодексу України та подальшу втрату чинності Господарським кодексом України з 28.08.2025, фактично не здійснив розмежування періодів нарахування пені залежно від дії відповідного правового регулювання.

При цьому всі видаткові накладні, на підставі яких заявлено вимоги про стягнення заборгованості та штрафних санкцій, складені до 28.08.2025, а тому для перевірки правильності розрахунку пені суд повинен був встановити щодо кожної поставки дату виникнення прострочення, межі шестимісячного строку нарахування пені, передбаченого частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, а також окремо дослідити зміни законодавства, які набрали чинності з 28.08.2025.

За змістом ч. 6 ст. 231 ГК України штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Пунктом 10.3 договору поставки від 25.05.2021 №2505/21-1 визначено що за несвоєчасну оплату поставленої продукції покупець сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів самостійно здійснила перерахунок заявленої до стягнення пені з урахуванням умов пункту 10.3 договору поставки №2505/21-1 від 25.05.2021, строків виконання грошових зобов`язань за кожною видатковою накладною та обмежень, встановлених законодавством.

За результатами такого перерахунку встановлено, що: за видатковими накладними №1236 від 15.10.2024, №1275 від 23.10.2024, №1321 від 06.11.2024, №1406 від 27.11.2024, №1501 від 18.12.2024, №1526 від 23.12.2024 №29 від 08.01.2025, №177 від 10.02.2025 розрахунок судом першої інстанції здійснено вірно, водночас, за видатковою накладною №80 пеня за період з 07.03.2025 по 07.09.2025 становить 40 849,38 грн; за видатковою накладною №97 пеня за період з 11.03.2025 по 11.09.2025 становить 3 072,08 грн; за видатковою накладною №110 пеня за період з 14.03.2025 по 14.09.2025 становить 145,65 грн; за видатковою накладною №116 пеня за період з 15.03.2025 по 15.09.2025 становить 495,41 грн.

Враховуючи наведене, загальний розмір пені, визначений судом апеляційної інстанції, становить 237 034,63 грн.

Таким чином, доводи апеляційної скарги в цій частині є обґрунтованими та знайшли своє підтвердження під час апеляційного перегляду справи.

Внаслідок наведеного, апеляційний суд дійшов висновку про скасування рішення суду в частині стягнення з відповідача пені в розмірі 2071,59грн., нарахованої за період, який перевищує період, передбачений положеннями частини шостої статті 232 Господарського кодексу України

При цьому колегія суддів враховує правові висновки, викладені в постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19, відповідно до яких інфляційні втрати, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, мають компенсаційний характер та спрямовані на відшкодування кредитору матеріальних втрат від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

У зазначеній постанові Верховний Суд відступив від раніше сформованого висновку про неможливість нарахування інфляційних втрат за неповний місяць прострочення та сформулював правовий підхід, відповідно до якого при визначенні інфляційної складової боргу враховується не лише тривалість прострочення, а й дата виникнення та дата погашення заборгованості в межах відповідного календарного місяця.

Зокрема, Верховний Суд дійшов висновку, що якщо сума боргу виникла або була погашена з 1 по 15 число відповідного місяця включно, такий місяць враховується або не враховується при обчисленні інфляційних втрат відповідно до правила математичного округлення неповного місяця. Якщо ж прострочення виникло або погашення боргу відбулося з 16 по останнє число місяця, відповідний місяць підлягає врахуванню або виключенню з розрахунку залежно від того, чи перевищує період прострочення половину календарного місяця.

Таким чином, Об`єднана палата Касаційного господарського суду фактично сформулювала підхід до визначення інфляційних втрат за неповні місяці прострочення, який підлягає врахуванню судами відповідно до статті 236 Господарського процесуального кодексу України.

Будь-яких арифметичних помилок, неправильного визначення бази нарахування чи неврахування правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19, колегією суддів не встановлено.

Враховуючи викладене вище, доводи апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження лише в частині визначення розміру пені, тоді як в іншій частині висновки місцевого господарського суду відповідають фактичним обставинам справи, вимогам матеріального та процесуального законодавства, а підстав для скасування рішення в решті не встановлено.

Відповідно ст. ст. 13, 76, 77, 86 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ст. 277 ГПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема: нез`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи наведені вище мотиви у їх сукупності, судом апеляційної інстанції здійснюється висновок про те, що твердження апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження при розгляді справи в апеляційному суді в частині, яка відповідає зазначеному вище, що є підставою для скасування рішення суду першої інстанції частково із прийняттям у відповідній частині нового рішення.

Згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України від 28.10.2010 року №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Відповідно до ч. 23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 року у справі Проніна проти України за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Судові витрати.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 129 Господарського процесуального кодексу України у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За результатами апеляційного перегляду справи рішення місцевого господарського суду підлягає скасуванню в частині стягнення пені у розмірі 2 071,59 грн, так як апеляційним судом встановлено, що обґрунтований розмір пені становить 237 034,63 грн замість 239 106,22 грн, стягнутих судом першої інстанції. Таким чином, із загальної суми позовних вимог 1 919 210,36 грн підлягають задоволенню вимоги на суму 1 917 138,77 грн, а в частині 2 071,59 грн у позові належить відмовити.

При зверненні до суду позивачем сплачено судовий збір у розмірі 23 030,53 грн. Оскільки позов задоволено частково на суму 1 917 138,77 грн із заявлених 1 919 210,36 грн, судовий збір покладається на відповідача пропорційно розміру задоволених вимог: 23 030,53 грн x 1 917 138,77 грн : 1 919 210,36 грн = 23 005,67 грн. Отже, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 23 005,67 грн.

За подання апеляційної скарги апелянтом сплачено судовий збір у розмірі 34 545,79 грн. Апеляційну скаргу задоволено частково в сумі 2 071,59 грн. Таким чином на користь апелянта підлягає відшкодуванню судовий збір пропорційно розміру задоволених вимог: 34 545,79 грн x 2 071,59 грн : 1 919 210,36 грн = 37,29 грн. Отже, з позивача на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 37,29 грн. В решті судовий збір за подання апеляційної скарги покладається на скаржника.

Враховуючи викладене вище, апеляційним судом здійснюється новий розподіл судових витрат відповідно до вимог статті 129 ГПК України пропорційно розміру задоволених позовних вимог та результатам апеляційного перегляду справи.

Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Західний апеляційний господарський суд

УХВАЛИВ :

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “ЛЕО-С” – задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду Львівської області від 28.01.2026 у справі №914/2925/25 в частині задоволення позовних вимог про стягнення пені в розмірі 2071,59 грн – скасувати.

3. В цій частині прийняти нове рішення про відмову в позові.

4. В іншій частині рішення залишити без змін.

5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “ЛЕО-С” (79035, Україна, Львівська обл., місто Львів, вул. Зелена, будинок 153 А; ідентифікаційний код 38208806) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “ІВІНГ” (61045, Україна, Харківська обл., місто Харків, вул. Отакара Яроша, будинок 18, ЛІТ. “Л-20”, поверх 12, приміщення 12-2; ідентифікаційний код 43364864) судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 23005,67 грн.

6. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “ІВІНГ” (61045, Україна, Харківська обл., місто Харків, вул. Отакара Яроша, будинок 18, ЛІТ. “Л-20”, поверх 12, приміщення 12-2; ідентифікаційний код 43364864) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “ЛЕО-С” (79035, Україна, Львівська обл., місто Львів, вул. Зелена, будинок 153 А; ідентифікаційний код 38208806) судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 37,29 грн.

7. Видачу наказів доручити Господарському суду Львівської області.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.

Постанову може бути оскаржено в касаційному порядку.

Повний текст постанови складено і підписано 12.06.2026.

Головуючий суддя В.О. Ржепецький

Судді О.В. Зварич

Р.В. Міліціанов