Постанова від 02 червня 2026 р. у справі №914/2627/23 — Західний апеляційний господарський суд

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 червня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 914/2627/23

Західний апеляційний господарський суд, в складі колегії:

головуючого (судді-доповідача): Бойко С.М.,

суддів: Бонк Т.Б.,

Якімець Г.Г.,

секретар судового засідання Бабій М.М.

явка учасників справи:

від позивача: не з`явився;

від відповідача: Бартман Л.Б.;

розглянув апеляційну скаргу приватного підприємства “Джеремі” б/н від 10.03.2025

на рішення Господарського суду Львівської області від 13.02.2025 суддя: Березяк Н.Є., м. Львів, повний текст рішення складено 18.02.2025

у справі №914/2627/23

за позовом Львівської міської ради, м. Львів,

до відповідача приватного підприємства “Джеремі”, м. Львів,

про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення нежитлової будівлі з припиненням права власності

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

Львівська міська рада звернулась Господарського суду Львівської області з позовом до приватного підприємства «Джеремі» про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою м. Львів, вул. Стрийська, 105 шляхом знесення нежитлової будівлі літ. «Б-1» площею 90,3 кв.м за адресою м. Львів, вул. Стрийська, 105 (реєстраційний номер майна 2711755946060) з припиненням права власності приватного підприємства «Джеремі» на нежитлову будівлю літ. «Б-1» площею 90,3 кв.м за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, 105 (реєстраційний номер майна 2711755946060).

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що нежитлова будівля, право власності на яку зареєстровано за відповідачем на комунальній земельній ділянці, є самочинним будівництвом, оскільки Львівська міська рада жодних рішень про надання у власність чи користування вказаної земельної ділянки будь-яким особам не приймала, дозволу на будівництво не надавала. Зареєстрована за відповідачем та самочинно збудована будівля підлягає знесенню з припиненням права власності ПП "Джеремі".

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Господарського суду Львівської області від 13.02.2025 позовні вимоги задоволено. Усунено перешкоди у розпорядженні земельною ділянкою за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, 105, шляхом знесення приміщення літ. «Б-1» площею 90,3 кв.м за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, 105 (реєстраційний номер майна: 2711755946060) з припиненням права власності приватного підприємства «Джеремі» на приміщення літ. «Б-1» площею 90,3 кв.м за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, 105 (реєстраційний номер майна: 2711755946060). Стягнуто з приватного підприємства «Джеремі» на користь Львівської міської ради 2 684,00 грн. судового збору.

Задовольняючи позовні вимоги, господарський суд першої інстанції виходив із встановлених обставин того, що земельна ділянка комунальної власності, на якій розташована зареєстрована за відповідачем нежитлова будівля, у власність чи користування будь-яким фізичним або юридичним особам Львівською міською радою не надавалася, а компетентними органами не видавалися дозвільні документи на будівництво вказаного об`єкта.

За таких обставин суд дійшов висновку, що спірна нежитлова будівля є об`єктом самочинного будівництва, а тому наявні підстави для захисту прав власника земельної ділянки шляхом усунення перешкод у користуванні та розпорядженні нею, зокрема шляхом знесення самочинно збудованого майна та припинення права власності відповідача на нього.

Доводи ПП «Джеремі» про його добросовісність як набувача спірного майна місцевий господарський суд відхилив, зазначивши, що відповідач, проявивши розумну обачність, міг і повинен був з`ясувати обставини набуття права власності на спірний об`єкт, зокрема факт скасування судового рішення, яке було підставою для первинної реєстрації права власності, а тому не був позбавлений можливості усвідомлювати відсутність належних правових підстав для набуття такого майна.

Крім того, суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності, оскільки заявлені вимоги спрямовані на усунення триваючого порушення прав власника земельної ділянки та мають характер негаторного позову.

Окрім цього державну реєстрацію речового права проведено незаконно.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та заперечення інших учасників справи

11.03.2025 до Західного апеляційного господарського суду через систему «Електронний суд» надійшла апеляційна скарга приватного підприємства «Джеремі» б/н від 10.03.2025 на рішення Господарського суду Львівської області від 13.02.2025 у справі №914/2627/23.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції помилково погодився з обраним позивачем способом захисту, не врахував добросовісність ПП «Джеремі» як набувача спірного майна, безпідставно відмовив у застосуванні позовної давності та не надав належної оцінки обставинам тривалої бездіяльності Львівської міської ради, яка була обізнана про існування спірного об`єкта ще з 2008 року.

Крім того, скаржник зазначає про недоведеність факту самовільного зайняття земельної ділянки, відсутність належних доказів, які б підтверджували межі та місцезнаходження спірної земельної ділянки, а також про неврахування судом принципу пропорційності втручання у право мирного володіння майном, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У зв`язку з цим апелянт просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

04.06.2025 від відповідача надійшли додаткові пояснення, в якій останній підтримав доводи наведені в апеляційній скарзі, зокрема, навів додаткові обґрунтування щодо добросовісності його як набувача.

Позивач своїм правом, передбаченим ч.1 ст. 263 ГПК України, не скористався, відзиву на апеляційну скаргу не подав.

Рух справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.03.2025 справу №914/2627/23 розподілено колегії суддів у складі: головуючого судді Бойко С.М., суддів Бонк Т.Б., Якімець Г.Г.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 17.03.2025 з підстав, що визначені ч. 2 ст. 260 ГПК України апеляційну скаргу приватного підприємства “Джеремі” б/н від 10.03.2025 на рішення Господарського суду Львівської області від 13.02.2025 у справі №914/2627/23 залишено без руху.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 01.04.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою приватного підприємства “Джеремі” б/н від 10.03.2025 на рішення Господарського суду Львівської області від 13.02.2025 у справі №914/2627/23.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 14.04.2025 розгляд справи №914/2627/23 призначено на 04.06.2025.

Ухвалою від 04.06.2025 розгляд справи №914/2627/23 відкладено на 18.06.2025.

У судове засідання 18.06.2025 з`явились представники сторін.

Представник відповідача підтримав вимоги апеляційної скарги, навівши доводи аналогічні викладеним в ній, просив її задоволити.

Представник позивача заперечив проти задоволення апеляційної скарги, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.

У судовому засіданні 18.06.2025 оголошено перерву до 06.08.2025.

У зв`язку із тимчасовою непрацездатністю головуючого судді Бойко С.М. з 05.08.2025 по 07.08.2025 включно, розгляд вищевказаної справи 06.08.2025 не відбувся.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 08.08.2025 справу №914/2627/23 призначено до розгляду в судовому засіданні на 20.08.2025.

20.08.2025 у судовому засіданні у справі №914/2627/23 оголошено перерву до 15.10.2025.

Представники сторін в судове засідання 15.10.2025 не з`явились, хоча належним чином були повідомлені про дату час та місце розгляду справи в порядку, визначеному ч.5 ст. 242, ст. 285 ГПК України, що підтверджується списком розсилки поштової кореспонденції.

Ухвалою від 15.10.2025 відкладено розгляд справи № 914/2627/23 на 26.11.2025.

Через систему «Електронний суд» 26.11.2025 від відповідача надійшло клопотання про зупинення провадження у справі.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 26.11.2025 зупинено провадження за апеляційною скаргою приватного підприємства “Джеремі” б/н від 10.03.2025 на рішення Господарського суду Львівської області від 13.02.2025 у справі №914/2627/23 до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду справи №908/2388/21. Зобов`язано сторін повідомити Західний апеляційний господарський суд про усунення обставин, які зумовили зупинення провадження у справі №914/2627/23.

20.04.2026 на адресу суду від позивача надійшло клопотання про поновлення провадження в справі.

Ухвалою від 27.04.2026 поновлено апеляційне провадження у справі № 914/2627/23 та призначено справу №914/2627/23 до розгляду в судовому засіданні на 03.06.2026.

В судове засідання 03.06.2026 з`явився представник відповідача, позивач в судове засідання не з`явився, подав клопотання про розгляд справи без його участі від 01.06.2026.

Представник відповідача підтримав вимоги апеляційної скарги та просив її задоволити.

Строки розгляду справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи.

Розумність строків є одним із основоположних засад (принципів) господарського судочинства відповідно до пункту 10 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним вважається строк, який необхідний для вирішення справи у відповідності до вимог матеріального та процесуального законів.

При цьому, Європейський Суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див. рішення Європейського Суду з прав людини у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).

Таким чином, суд, враховуючи обставини справи, застосовує принцип розумного строку тривалості провадження відповідно до зазначеної вище практики Європейського суду з прав людини.

Межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (стаття 269 ГПК України).

Рішення Господарського суду Львівської області від 13.02.2025 оскаржується відповідачем в повному обсязі.

Апеляційний суд, розглянув в судовому засіданні апеляційну скаргу відповідача, дійшов висновку про залишення її без задоволення з таких підстав

Предметом позову є усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою комунальної власності шляхом знесення нежитлової будівлі літ. «Б-1» площею 90,3 кв. м, розташованої за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, 105, та припинення права власності ПП «Джеремі» на вказаний об`єкт нерухомого майна як на самочинне будівництво.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 373 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Елементом особливої правової охорони землі є норма частини другої статті 14 Конституції про те, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону; право власності на землю гарантується Конституцією України (частина друга статті 373 ЦК України).

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (частина четверта статті 373 ЦК України). Цільове призначення земель України покладено законодавцем в основу розмежування правових режимів окремих категорій земель (розділ ІІ "Землі України" ЗК України), при цьому такі режими характеризуються високим рівнем імперативності, відносно свободи розсуду власника щодо використання ним своєї земельної ділянки.

Так само є нормативно регламентованим право власника на забудову земельної ділянки, яке здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням (частина третя статті 375 ЦК України). Відповідно до змісту частини четвертої статті 375 ЦК України у разі, коли власник здійснює на його земельній ділянці самочинну забудову, її правові наслідки встановлюються статтею 376 ЦК України.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Вказаною нормою матеріального права імперативно, чітко і недвозначно визначено, що:

(1) самочинним будівництвом вважаються житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно, якщо вони, зокрема, збудовані на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети;

(2) особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього;

(3) якщо власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок.

При цьому варто враховувати, що відповідно правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тобто реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті.

Не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності на об`єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).

Розглядаючи позов у цій справі, судами встановлено, що земельна ділянка на вул. Стрийській, 105 у м. Львові перебуває в комунальній власності Львівської міської ради і ПП "Джеремі" в користування ніколи не передавалася.

Згідно з листом Управління архітектури та урбаністики від 30.05.2023 № 4-2401-7165, на об`єкт будівництва за адресою м. Львів, вул. Стрийська, 105 (реєстраційний номер нерухомого майна 2711755946060), управління архітектури та урбаністики містобудівних умов і обмежень не надавало (том 1 а.с. 50).

Відповідно до листа Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю від 25.05.2023 № 4-0006-6968, згідно з даними з Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва інформація про видачу дозвільних документів на виконання будівельних робіт та готовність об`єкта до експлуатації за адресою м. Львів, вул. Стрийська, 105 - відсутня.

Водночас відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, 105 зареєстровано право власності ПП "Джеремі" на нежитлову будівлю загальною площею 90,3 кв.м.

Право власності на вказаний об`єкт зареєстровано за ПП "Джеремі" внаслідок укладення договору купівлі-продажу між ним та приватним підприємством "Казка 74" від 12.06.2023 № 1112.

Судами встановлено, що первинно право власності на спірний об`єкт по вул. Стрийській, 105 було зареєстровано 26.11.2008 за фізичною особою - підприємцем Михайлівим Євгеном Євгеновичем на підставі рішення Господарського суду Львівської області від 06.11.2008 у справі № 19/202 про визнання права власності, який в подальшому продав це майно приватному підприємству "Мотор" (договір купівлі-продажу від 30.01.2009 № 95), а останнє вже відчужило його приватному підприємству "Казка 74" (договір купівлі-продажу від 10.03.2009 № 569).

Проте, постановою Львівського апеляційного господарського суду від 02.02.2009 рішення Господарського суду Львівської області від 06.11.2008 у справі № 19/202 (стало підставою для первинної реєстрації за фізичною особою - підприємцем Михайлівим Євгеном Євгеновичем права власності на спірну будівлю) було скасовано з прийняттям нового рішення про відмову у позові.

При цьому, у постанові від 02.02.2009 у справі № 19/202 суд апеляційної інстанції встановив, що фізичній особі - підприємцю Михайліву Євгену Євгеновичу свого часу надався дозвіл на розміщення малої архітектурної форми на комунальній земельній ділянці, а не будівництва.

Постановою Вищого господарського суду України від 14.05.2009 у справі № 19/202 касаційну скаргу фізичної особи - підприємця Михайліва Євгена Євгеновича було залишено без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 02.02.2009 - без змін.

Відповідно до листа Управління державного контролю за використанням та охороною земель від 07.06.2023 № 4-2412-7555, на виконання наказу Департаменту містобудування від 31.05.2023 № 145 спеціалістами Управління державного контролю за використанням та охороною земель, за участю Управління архітектури та урбаністики проведено обстеження земельної ділянки комунальної власності за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, 105, за результатами якого складено акт від 06.06.2023 № 225. Встановлено, що земельна ділянка на вул. Стрийській, 105 у м. Львові знаходиться в межах функціональної зони ТР-2 - зона транспортної інфраструктури (вулична мережа).

За змістом листа Управління земельних ресурсів департаменту містобудування Львівської міської ради № 4-2403-8112 від 16.06.2023, рішення чи ухвали про передачу у власність чи надання в користування земельної ділянки для обслуговування нежитлової будівлі, загальною площею 90,3 кв.м, за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, 105 (реєстраційний номер майна: 2711755946060) в Управлінні земельних ресурсів відсутні. Інформація стосовно підготовки проєктів ухвал Львівської міської ради про надання дозволу на виготовлення технічної документації щодо земельної ділянки для обслуговування нежитлової будівлі в Управлінні земельних ресурсів також відсутня.

Таким чином, оскільки в ході розгляду цієї справи судами встановлено, що рішення про надання земельної ділянки для розміщення спірної нежитлової будівлі по вул. Стрийській, 105 у м. Львові Львівською міською радою ніколи не приймалося, будь-яких дозвільних документів на її будівництво компетентні органи не видавали, висновок суду першої інстанції про те, що зареєстрована за ПП "Джеремі" будівля є самочинним будівництвом є правильним.

В свою чергу, оскільки Львівська міська рада, як представник власника земельної ділянки, не надавала згоди на визнання права власності за ПП "Джеремі" на самочинно збудоване майно і заперечує проти його розміщення на земльній ділянці, що перебуває у власності територіальної громади(комунальній), то задоволення її позовних вимог про знесення такого майна також узгоджується із наведеними положеннями ЗК України та приписами частини четвертої статті 376 ЦК України.

Колегія суддів окремо враховує, що статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (див. постанови від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертала також увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

У певних випадках спосіб захисту імперативно "прив`язаний" до певного складу правопорушення. У таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто термін "встановлений законом" означає не просто те, що він названий в законі (наприклад, є в переліку статті 16 ЦК України,), а те, що спосіб захисту за його змістом кореспондує конкретному правопорушенню. У цих випадках положення частини першої статті 5 ГПК України вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 виснувала, що можливі способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 ЦК України, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна. Тобто, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна, що має місце в цьому спорі.

При цьому, якщо право власності на об`єкт самочинного будівництва зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, в разі задоволення позовної вимоги про знесення об`єкта самочинного будівництва суд у мотивувальній частині рішення повинен надати належну оцінку законності такої державної реєстрації.

Оскільки суд першої інстанції прийшов до висновку про незаконність державної реєстрації права власності на об`єкт самочинного будівництва (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2711755946060), з чим погодився і апеляційний суд, то це судове рішення є підставою для закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи з огляду на положення пункту 5 частини першої статті 14 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (розділ Державного реєстру прав та реєстраційна справа закриваються в разі набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовується рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ).

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» від 05.12.2019, який набрав чинності 16.01.2020, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 викладено у новій редакції.

Відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 вищеназваного Закону (у редакції, чинній із 16.01.2020) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню.

З огляду на викладене, державна реєстрація права власності за відповідачем на спірну нежитлову будівлю, здійснена за відсутності належних правових підстав, порушує встановлений чинним законодавством порядок проведення державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна.

Звідси, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

Колегія суддів зазначає, що доводи апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження під час апеляційного перегляду справи. Зокрема, обґрунтованими є посилання апелянта на неправильне застосування судом першої інстанції приписів статей 15, 16 Цивільного кодексу України та статті 5 Господарського процесуального кодексу України в частині задоволення позовної вимоги про припинення права власності ПП «Джеремі» на спірний об`єкт нерухомого майна. У цій частині висновки місцевого господарського суду не відповідають належному способу захисту порушеного права, у зв`язку з чим рішення підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову в задоволенні зазначеної позовної вимоги» про припинення права власності.

Реагуючи на відповідні доводи апеляційної скарги щодо чинної державної реєстрації на майно, яке підлягає знесенню, колегія суддів зауважує, що незаконність проведеної державної реєстрації права власності на спірну нежитлову будівлю, в мотивувальній частині рішення суду першої інстанції, чітко відображено, що в свою чергу є підставою для закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та відповідної реєстраційної справи щодо самочинно побудованого об`єкта.

Отже, сам факт існування реєстрації права власності на майно, яке за судовим рішенням має бути знесено як самочинне, суперечить самій суті державної реєстрації прав, позаяк правопорядок не може визнавати і підтверджувати право власності, якого не існує (правовий висновок в постанові КГС у складі ВС від 15 квітня 2026 року, в cправі № 910/9073/24 за подібних правовідносин).

Враховуючи наведені норми матеріального права, а також висновки Великої Палати Верховного Суду щодо них, колегія суддів висновує, що належним та ефективним способом захисту прав територіальної громади міста Львова у спірних правовідносинах є вимоги Львівської міської ради про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення тимчасової споруди і задоволення цієї вимоги саме по собі остаточно вирішить юридичну долю самочинного будівництва по вул. Стрийській, 105 у м. Львові у встановленому законом порядку (аналогічний висновок викладений в постанові КГС в складі ВС від 15.04.2026, в справі за № 910/9073/24).

Щодо застосування строків позовної давності

Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 06.03.2018 у справі № 607/15489/15-ц, позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому цей позов може бути пред`явлений власником майна протягом всього часу, поки триває порушення, у цьому спорі власником земельної ділянки.

Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом усунення перешкод у користуванні цим майном. А тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

У вказаному висновку колегія суддів звертається до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц і за цим доводи апеляційної скарги про помилковість висновку суду першої інстанції інстанцій щодо незастосування до спірних правовідносин позовної давності є помилковими.

Щодо аргументів скаржника про те, що суд першої не визначив, яке (та чим) право Львівської міської ради у спірних правовідносинах порушено, не врахували обставин того, що саме помилки та бездіяльність органу місцевого самоврядування призвели до виникнення спору у цій справі, а також передчасно втрутилися у право власності відповідача на мирне володіння своїм майном, суд апеляційної інстанції зазначає таке.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 виснувано, що знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі.

З огляду на викладене самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22).

Розміщення будь-якою особою споруди на земельній ділянці комунальної форми власності за відсутності документів, які підтверджують право користування такою земельною ділянкою, не можна визнати законним (див. постанову Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 918/633/16).

Звідси доводи ПП "Джеремі" про відсутність порушеного права позивача у спірних правовідносинах судом апеляційної інстанції визнаються безпідставними.

Щодо сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція) передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 зауважила, що у кожному випадку, коли володіючий власник просить про усунення йому перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом демонтажу спорудженого на ній об`єкта нерухомості, суд має перевіряти правомірність втручання держави у права на повагу до житла та мирного володіння на цей об`єкт шляхом його демонтажу, а саме: наявність підстави для такого втручання у законодавстві, легітимність мети цього втручання (його відповідність цілям, визначеним у пункті 2 статті 8 Конвенції та абзаці другому статті 1 Першого протоколу до Конвенції) та пропорційність демонтажу відповідній меті (можливість досягнення останньої проведенням демонтажу за відсутності менш обтяжливих для відповідача способів захисту прав позивача). Залежно від результату такої перевірки суд вирішує питання про задоволення чи відмову у задоволенні позову. При цьому у разі його задоволення відшкодування особі вартості майна, що підлягає демонтажу, не є можливим за відсутності для цього юридичних підстав (зокрема, правомірності його спорудження, добросовісності набуття права на нього, заявлення вимоги про відшкодування та її обґрунтованості).

На необхідності дослідження добросовісності набуття спірного майна як підстави для позбавлення особи права власності наголошено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, пропорційності втручання у мирне володіння - у постановах Верховного Суду від 15.02.2018 у справі № 910/5702/17 та від 12.06.2019 у справі № 916/1986/18, а на оцінці добросовісності дій особи - у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2022 у справі № 461/12525/15-ц, від 05.12.2018 у справі № 522/2110/15-ц та від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13.

Відповідно до усталеної практики Верховного Суду, добросовісність набувача майна підлягає оцінці через призму його можливості та обов`язку з`ясувати, чи були наявні правові підстави для набуття попереднім власником права власності на майно та чи здійснено його набуття відповідно до закону. При цьому суд оцінює, чи мав набувач об`єктивну можливість і чи був він зобов`язаний здійснити таку перевірку перед укладенням правочину. Відсутність такої перевірки, особливо якщо особа мала всі необхідні засоби та обставини для її здійснення, виключає добросовісність набуття майна та не може породжувати законні очікування щодо збереження такого майнового статусу. Цей підхід корелюється з принципом правової визначеності, який гарантує, що особа не може розраховувати на захист права власності, якщо її набуття не відповідає фундаментальним вимогам законності.

Як вбачається із оскаржених рішення і постанови, суд першої інстанції врахував, що відповідач мав можливість і повинен був дослідити правові підстави набуття попереднім власником права власності на спірну нежитлову будівлю, перевірити законність відведення комунальної земельної ділянки, а також наявність необхідної дозвільної документації. Враховуючи, що така перевірка є звичною та очікуваною дією з боку обачного суб`єкта господарювання, посилання набувача на добросовісність у даному випадку є необґрунтованим.

Відповідно до статті 13 Конституції України, власність зобов`язує. Це положення відображає соціальну функцію власності, підкреслюючи, що право власності передбачає не лише можливість володіння, користування та розпорядження майном, але й відповідальність власника перед суспільством.

У контексті зазначеного особа, яка набуває право на майно, повинна дотримуватись розумних стандартів обачності, оскільки сама по собі державна реєстрація права власності є спростовною презумпцією, на що неодноразово звертав увагу Верховний Суд.

Отже, як підставно зазначив суд першої інстанції, відповідач не може бути визнаний добросовісним набувачем, оскільки він міг і повинен був бути обізнаним про неможливість набуття права власності на спірну нежитлову будівлю за відсутності у особи, в якої він набував, правовстановлюючих документів як на земельну ділянку під майно, так і дозвільних документів на його будівництво.

Оцінюючи питання пропорційності втручання, слід враховувати, що воно повинно бути обґрунтованим, необхідним у демократичному суспільстві та не покладати на особу надмірного індивідуального тягаря.

Врахувавши обставини справи, у контексті практики ЄСПЛ, суд першої інстанції обґрунтовано вказав, що відсутність належної обачності з боку набувача виключає виникнення у нього обґрунтованих очікувань щодо збереження такого майнового статусу. Отже, втручання у право власності Товариства у цій справі не порушує принципу пропорційності, оскільки воно не створює для нього надмірного тягаря, а слугує забезпеченню законних прав власника земельної ділянки.

Ураховуючи зазначене, вимога про знесення самочинно збудованої споруди є правомірною, оскільки вона ґрунтується на нормах національного законодавства, переслідує легітимну мету захисту прав власника земельної ділянки та є необхідною у демократичному суспільстві. Такий підхід відповідає вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки забезпечує справедливий баланс між інтересами суспільства та правами особи, яка зазнає втручання.

Так само безпідставними вважає апеляційний суд й аргументи скаржника про те, що саме помилки та бездіяльність органу місцевого самоврядування призвели до виникнення спору в цій справі.

А також, є і безпідставними доводи апеляційної скарги, що суд не встановив обставин вчинення Львівською міською радою будь-яких дій щодо надання комунальної земельної ділянки під самочинним будівництвом в користування чи надання дозволів на забудову комунальної землі. Відповідач не враховує того, що правовий порядок знесення будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна залежить від підстав, за якими його віднесено до об`єкта самочинного будівництва.

Так, за змістом частини сьомої статті 376 ЦК України зобов`язання особи, яка здійснила будівництво, провести відповідну перебудову можливе лише у разі: (1) істотного відхилення від проєкту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, (2) істотного порушення будівельних норм і правил.

У цих випадках з позовом про зобов`язання особи до проведення перебудови може звернутися відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування. Таке рішення суд може ухвалити і за позовом про знесення самочинного будівництва, якщо за наслідками розгляду справи дійде висновку, що можливість перебудови і усунення наслідків самочинного будівництва не втрачено і відповідач згоден виконати перебудову. У разі невиконання особою судового рішення про здійснення перебудови, суд може постановити рішення про знесення самочинного будівництва.

Натомість правове значення має позиція власника (користувача) земельної ділянки,у цій справі - Львівської міської ради, яка не погоджується на узаконення самобуду. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України) (див. правовий висновок Верховного Суду у постановах від 11.11.2020 у справі № 910/7141/13, від 05.06.2024 у справі № 904/4339/21).

Колегія суддів вважає доцільним звернути увагу скаржника на правовому висновку, який викладено у постанові Верховного Суду від 24.06.2020, у справі № 320/5880/18, згідно з яким обов`язковому (безальтернативному) знесенню об`єкт будівництва підлягає лише у випадках, якщо такий об`єкт побудовано на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети та/або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи. В усіх інших випадках знесенню передує встановлення можливості перебудови об`єкта будівництва.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Стаття 120 Земельного кодексу України не гарантує прав на земельну ділянку у разі самочинного будівництва об`єкта нерухомості на ній та його відповідної реєстрації.

Порядок набуття права власності на новозбудовану річ (нерухоме майно) регулюється законодавством про містобудівну діяльність та відповідними державними будівельними нормами.

Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 Цивільного кодексу України).

Право власності на нерухомі речі підлягає державній реєстрації (частина 1 статті 182 Цивільного кодексу України).

При цьому, згідно з висновками Верховного Суду, державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права. Зміст приписів статті 376 Цивільного кодексу України підтверджує неможливість застосування інших, ніж ті, що встановлені цією статтею, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об`єкти.

Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка його здійснила, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного (постанова Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 910/19726/17, постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц).

За приписами статей 187, 188 3емельного кодексу України, контроль за використанням та охороною земель полягає в забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України.

За змістом статті 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», самовільним зайняттям земельної ділянки є будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України від 01.07.2004 №1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Підпунктом 6 пункту 2 частини 1 статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державній реєстрації прав підлягає право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки.

Таким чином, обов`язковою умовою правомірного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на земельну ділянку.

Як встановлено судом, цивільно-правові угоди щодо спірної земельної ділянки між міською радою та відповідачем не укладались.

Таким чином, законні правові підстави зайняття зазначеної земельної ділянки відсутні, що свідчить про самовільне її зайняття.

Оскільки спірне нерухоме майно знаходиться на земельній ділянці, не відведеній для вказаної мети, та за відсутності доказів того, що спірне нерухоме майно в установленому законом порядку введено в експлуатацію, вказане свідчить про відсутність правових підстав вважати, що відповідач набув право власності на нього. Відтак, об`єкт нерухомого майна є об`єктом самочинного будівництва і правового значення в цьому спорі немає чи сформована земельна ділянка як об`єкт цивільних прав.

У цій частині цілком раціональним є висновок місцевого суду про те, що ПП "Джеремі", проявивши розумну обачність, отримавши інформацію з Єдиного державного реєстру судових рішень та скориставшись відповідною правовою допомогою перед набуттям у власність спірної будівлі могло дізнатися про те, що право власності на цю будівлю скасоване в судовому порядку. Тому відповідач міг і повинен був розуміти, що це майно не належить до об`єктів нерухомості і його отримання у власність є неможливим в силу імперативних вимог законодавства України.

Водночас інші доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження, оскільки спростовуються матеріалами справи, встановленими судом першої інстанції обставинами та правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права. Відповідні висновки суду узгоджуються з правовими позиціями Верховного Суду та ґрунтуються на належних і допустимих доказах, наявних у матеріалах справи.

З урахуванням наведеного, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що рішення Господарського суду у справі підлягає частковому скасуванню в частині задоволення позовної вимоги про припинення права власності ПП «Джеремі» на спірне майно з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в позові. В іншій частині рішення суду першої інстанції ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права, відповідає встановленим обставинам справи, а тому підлягає залишенню без змін.

Отже, доводи апеляційної скарги є підставою для скасування рішення виключно в частині вимоги про припинення права власності відповідача на спірний об`єкт нерухомого майна та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції щодо решти заявлених позовних вимог.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Рішення Господарського суду Львівської області від 13.02.2025 у справі №914/2627/23 підлягає частковому скасуванню.

Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Дана норма кореспондується зі ст. 46 ГПК України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Згідно зі ст. ст. 73,74,77 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Частиною 1 ст. 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безсторонньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до статті 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Якщо одна із сторін визнала пред`явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 191 цього Кодексу.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції виходить з того, що Європейським судом з прав людини у рішенні Суду у справі «Трофимчук проти України» № 4241/03 від 28.10.2010 зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Судові витрати.

Враховуючи вимоги п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, судовий збір за подання апеляційної скарги підлягає розподілу пропорційно до часткового задоволення апеляційних вимог. Оскільки апеляційним судом встановлено наявність правових підстав для часткового скасування рішення суду першої інстанції, частина витрат зі сплати судового збору за розгляд справи в судах першої та апеляційної інстанцій покладається на позивача, інша — залишається за апелянтом.

Керуючись ст.ст. 86, 129, 236, 254, 269, 270, 275, 276, 281, 282 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд,

УХВАЛИВ:

апеляційну скаргу приватного підприємства “Джеремі” б/н від 10.03.2025 - задоволити частково.

Рішення Господарського суду Львівської області від 13.02.2025 у справі №914/2627/23 в частині задоволення позовних вимог Львівської міської ради про припинення права власності приватного підприємства "Джеремі" на приміщення літ. “Б-1” площею 90,3 кв.м за адресою: вул. Стрийська, 105, м. Львів (реєстраційний номер майна: 2711755946060) скасувати. У позові в цій частині відмовити.

Пункт 3 рішення Господарського суду Львівської області від 13.02.2025 викласти в такій редакції: “Стягнути з приватного підприємства “Джеремі” (вул. Гашека Я., 17, м. Львів, 79031; код ЄДРПОУ: 44965325) на користь Львівської міської ради (пл. Ринок, 1, м. Львів, 79008; код ЄДРПОУ: 04055896) 1 342,00 грн судового збору.”.

Рішення Господарського суду Львівської області від 13.02.2025 у справі №914/2627/23 в решті залишити без змін.

Стягнути з Львівської міської ради (пл. Ринок, 1, м. Львів, 79008; код ЄДРПОУ: 04055896) на користь приватного підприємства “Джеремі” (вул. Гашека Я., 17, м. Львів, 79031; код ЄДРПОУ: 44965325) 1 610,40 грн. в повернення витрат по сплаті судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

В решті судовий збір за подання апеляційної скарги залишити за апелянтом.

Місцевому господарському суду видати накази в порядку ст. 327 ГПК України.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Порядок та строки оскарження постанов апеляційного господарського суду до касаційної інстанції визначені ст. 287-289 ГПК України.

Справу скерувати на адресу місцевого господарського суду.

Повний текст постанови складено та підписано 11.06.2026.

Головуючий суддя Бойко С.М.

Судді Бонк Т.Б.

Якімець Г.Г.