Постанова від 11 червня 2026 р. у справі №442/7808/25 — Львівський апеляційний суд

Справа № 442/7808/25 Головуючий у 1 інстанції: Крамар О.В

Провадження № 22-ц/811/605/26 Доповідач в 2-й інстанції: Шеремета Н. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 червня 2026 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Шеремети Н.О.

суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.

секретаря: Якимчук Л.С.

з участю: представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 13 січня 2026 року,-

ВСТАНОВИВ:

в жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що з 13.07.2000 року він проживає в будинку АДРЕСА_1 , який належить йому на праві власності на підставі договору дарування від 19 лютого 2019 року. Разом з ним у будинку проживає двоє його синів, ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також його колишня дружина. Вказує, що незважаючи на те, що він та відповідачка розлучились у 2012 році, спільного господарства вони не ведуть, ОСОБА_3 продовжує проживати у його будинку, однак рахунків за комунальні послуги не оплачує, коштів на ремонт чи відновлення будинку не дає. Між сторонами часто виникають конфліктні ситуації, що впливає на його емоційний та фізичний стан здоров`я. З наведених підстав просить зобов`язати ОСОБА_3 усунути перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження будинком, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

В листопаді 2025 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у проживанні та користуванні житловим будинком.

В обгрунтування зустрічних позовних вимог покликається на те, що сторони є колишнім подружжям, шлюб між яким розірвано рішенням Дрогобицького міськрайонного суду від 06 грудня 2012 року. Від шлюбу мають двоє синів, ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 .. Незважаючи на те, що шлюб було офіційно розірвано, вони помирилися і стали знову проживати разом однією сім`єю у будинку АДРЕСА_1 . Вказує, що вона доглядає за будинком та прибудинковою територією, прибирає та не заперечує права власності позивача на будинок, проте іншого придатного до проживання житла у неї немає. Стверджує, що не чинить ОСОБА_1 жодних перешкод у користуванні та розпорядженні житловим будинком АДРЕСА_1 , а тому просить у задоволенні первісного позову відмовити, а зустрічний задовольнити та зобов`язати ОСОБА_1 не чинити їй перешкод у користуванні та проживанні у будинку АДРЕСА_1 .

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 13 січня 2026 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійснення права користування та розпорядження своїм майном, власником будинку – відмовлено.

В зустрічному позові ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у проживанні та користуванні житловим будинком відмовлено.

Рішення суду в частині відмови в задоволенні відмови в задоволенні первісного позову оскаржив ОСОБА_1 ,в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи.

Апелянт стверджує, що ОСОБА_3 вселилась у спірний будинок і набула право користування чужим майном, яке про своїй суті є сервітутом. Сторони спільним побутом не пов`язані, а тому право відповідачки на користування належним йому будинком підлягає припиненню на вимогу власника будинку на підставі частини другої статті 406 ЦК України. Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить про те, що сервітут – це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження майном. Посилається на те, що має намір влаштувати особисте життя, проте у нього відсутня така можливість, оскільки в будинку проживає його колишня дружина. Судом безпідставно не враховано те, що ОСОБА_3 має у власності інший будинок, який знаходиться по АДРЕСА_2 , а відтак може там проживати. З наведених підстав просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 на підтримання доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на таке.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).

Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з положеннями ч.ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч. 1 ст. 89 ЦПК України).

Відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції обґрунтував тим, що позивач ОСОБА_6 , всупереч вимогам статті 81 ЦПК України, не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, якими він обгрунтовував позовні вимоги.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Як вбачається з позовної заяви ОСОБА_1 , у ній позивач просив зобов`язати ОСОБА_3 усунути перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження будинком АДРЕСА_1 , разом з тим не зазначив, яким чином усунути ці перешкоди.

Аналізуючи зміст позовної заяви, колегія суддів дійшла висновку про те, що зміст позовних вимог ОСОБА_1 свідчить про те, що позивач просить усунути перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_3 з будинку, належного позивачу на праві власності.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Конституція України передбачає як захист права власності, так і захист права на житло.

У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Стаття 9 ЖК України передбачає, що ніхто не може бути обмежений у праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно із частинами першою, другою, четвертою статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Правовідносини із користування чужим майном врегульовані зокрема статтями 401–406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України зазначено, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так, сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

З порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15 (провадження № 6-13113цс16) та у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справах № 695/2427/16 (провадження № 61-29520св18) і № 523/12186/13 (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не належать до кола осіб, які постійно проживають разом із ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Отже, під час вирішення питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів сторін.

У статті 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Практика Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції передбачає право на повагу до житла особи. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути безпідставно виселеною чи позбавленою свого житла.

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосувався якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» («McCann v. the United Kingdom»), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» («Connors v. the United Kingdom»), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (пункт 60 згаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, пункти 60–63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» («Cosic v. Croatia»), заява № 28261/06, пункти 21–23; рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» («Paulic v. Croatia»), заява № 3572/06, пункти 42–45).

Відсутність обґрунтування у судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі «Беєлер проти Італії» («Beyeler v. Italy»), заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).

Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зазначено, що Конвенція у статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять майнову цінність. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства – прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен приводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.

У розумінні п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує кожній особі, окрім інших прав, право на повагу до її житла, воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеним чи позбавленим свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав особи на житло» (рішення у справі «Пауел та Райнер проти Великобританії» від 21.02.1990 року, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02.12.2010 року та «Рохля проти України» від 17.05.2011 року.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №156735881 від 19 лютого 2019 року.

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 28 серпня 2008 року, який рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 06 грудня 2012 року між ними розірвано (справа № 1306/7116/2012).

У шлюбі в сторін народилося двоє дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Сторони разом з дітьми проживають в житловому будинку АДРЕСА_1 , в будинку також проживає мати позивача – ОСОБА_7 .

Згідно будинкової книги житлового будинку АДРЕСА_1 за вказаною адресою зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , а ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 – знята з реєстрації місця проживання 13.06.2025 року за заявою власника ОСОБА_1 .

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 18 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 28 січня 2021 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_8 до ОСОБА_3 про виселення відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про виселення, суди виходили з того, що позивачем не доведено обставин, які б слугували підставою для виселення відповідачки ОСОБА_9 з АДРЕСА_1 на підставі ст.116 ЖК у зв`язку з систематичним руйнуванням чи псуванням жилого приміщення, або використанням його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття.

З постанови Львівського апеляційного суду від 31 березня 2022 року вбачається, що позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення витрат, пов`язаних з утриманням житлової квартири задоволено, стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 15 369 грн 70 коп. витрат на оплату житлово-комунальних послуг.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що обґрунтовуючи позовні вимоги про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, позивач покликається на те, що його колишня дружина, як колишній член його сім`ї, продовжує проживати в належному йому на праві власності житловому будинку АДРЕСА_1 , не сплачує комунальні послуги, не надає кошти на ремонт та відновлення будинку, постійно з ним конфліктує, порушує його спокій, чим перешкоджає у користуванні цим житловим будинком, що є підставою для застосування вимог ст. 406 ЦК України.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України).

Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Аналізуючи надані позивачем ОСОБА_1 докази на підтвердження позовних вимог, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що позивач, всупереч вимогам статті 81 ЦПК України, не довів належними та допустимими доказами наявність передбачених законом підстав для усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном з підстав, викладених у позовній заяві, ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності цих підстав, неможливості для нього проживання разом з відповідачкою в одному житловому будинку, доказів звернення до правоохоронних органів, застосування до відповідачки заходів запобігання і громадського впливу, їх безрезультатність.

Слід зазначити, що у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження доводів позивача про те, що відповідачка постійно вчиняє сварки, конфлікти, чим перешкоджає йому користуватись житлом, а тому твердження позивача про такі обставини носять голослівний характер та всупереч вимогам ст.ст. 77, 78, 81 ЦПК України не доведені належними і допустимими доказами.

З урахуванням того, що відповідачка вселилася до житлового будинку позивача як член його сім`ї з його згоди, враховуючи проживання у будинку разом з дітьми, а також те, що відповідачка використовує будинок як постійне місце її проживання, враховуючи відсутність у ОСОБА_3 іншого придатного для проживання житла, колегія суддів вважає непропорційним втручання держави у право відповідачки на користування спірним житловим приміщенням, яке є її єдиним постійним місцем проживання, оскільки іншого позивачем не доведено належними та допустимими доказами.

Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_3 має у власності інший будинок, який знаходиться по АДРЕСА_2 , а відтак може там проживати, спростовуються наявним в матеріалах справи технічним висновком про стан будівельних конструкцій та інженерних мереж індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 №1458 від 04.11.2025 року, з якого вбачається, що вказаний будинок знаходиться в аварійному стані. На основі проведеного обстеження визначено категорію технічного стану, як V – непридатний до експлуатації, згідно наказу Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України, №69 від 03.04.1998 року житловий будинок непридатний до проживання.

Відтак, за відсутності доказів на підтвердження наявності у відповідачки житла придатного для проживання, сама лише наявність її власності індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 , не може бути підставою для задоволення позову ОСОБА_1 .

А відтак, житловий будинок АДРЕСА_1 є єдиним місцем проживання ОСОБА_3 .

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, які достатньо мотивовані.

Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга не підлягає до задоволення.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 13 січня 2026 року – залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 12 червня 2026 року.

Головуючий: Н.О. Шеремета

Судді: О.М. Ванівський

Р.П. Цяцяк