Рішення від 24 березня 2026 р. у справі №201/1416/26 — Соборний районний суд міста Дніпра

Справа № 201/1416/26

Провадження № 2/201/2483/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 березня 2026 року Соборний районний суд

міста Дніпра

у складі головуючого судді Федоріщева С.С.,

при секретарі судового засідання Максимовій О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання дійсним договору, розірвання шлюбу, стягнення аліментів, -

ВСТАНОВИВ:

03 лютого 2026 року до Соборного районного суду міста Дніпра надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору «Про участь в вихованні та утриманні дитини» від 01 грудня 2024 року. В обґрунтування позовних вимог позивачка послалася на те, що укладений між сторонами 01 грудня 2024 року договір за своїм змістом стосується реалізації батьківських прав і виконання батьківських обов`язків, визначає проживання дітей, порядок участі матері у спілкуванні та матеріальному забезпеченні дітей, однак не відповідає вимогам закону щодо форми, оскільки укладений у простій письмовій формі без нотаріального посвідчення. На її думку, такий документ не може породжувати належних правових наслідків, а відтак підлягає визнанню недійсним, вважає, що наявність цього документа може використовуватись другою стороною як аргумент у подальших сімейних спорах, що й обумовлює необхідність судового захисту обраним нею способом.

Ухвалою судді від 05 лютого 2026 року у справі відкрито провадження.

Відповідач позовні вимоги не визнав, та подав зустрічний позов, який є взаємопов`язаним із первісним, оскільки обидва позови випливають з одних і тих самих сімейних правовідносин між тими самими сторонами, стосуються тих самих дітей, юридичної природи одного й того самого письмового договору та спрямовані на комплексне вирішення спору між батьками щодо подальшого врегулювання сімейних прав та обов`язків. У зустрічному позові ОСОБА_2 просить суд визнати договір дійсним, розірвати шлюб між сторонами, залишити місце проживання дітей разом із батьком та стягнути з матері аліменти на утримання двох дітей. Зазначає, що договір від 01 грудня 2024 року був укладений в інтересах дітей як письмова фіксація вже існуючого фактичного порядку їх проживання з батьком, порядку спілкування матері з дітьми та визначення передбачуваної участі матері у матеріальному забезпеченні дітей. На думку відповідача, позивачка не заперечує фактичного проживання дітей з батьком, не заявляє вимог про передачу дітей матері чи зміну середовища їх проживання, а тому оспорювання договору виключно з мотивів його форми не спрямоване на реальний захист прав дітей, а використовується як засіб уникнення відповідальності за погоджену участь у їх утриманні. Також послався на те, що 15 жовтня 2010 року між сторонами укладено шлюб, зареєстрований актовим записом № 04 виконавчим комітетом Київецької сільської ради Миколаївського району Львівської області. Від цього шлюбу у сторін народилися двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Позивач за зустрічним позовом вказує, що сімейні відносини між сторонами фактично припинилися, спільне господарство не ведеться, єдиний сімейний бюджет відсутній, спільність подружнього життя втрачена, а шлюб існує лише формально.

ОСОБА_2 стверджує, що робив спроби до примирення, пропонував налагодити комунікацію, узгодити розподіл побутових і батьківських обов`язків, визначити правила сімейного співжиття, однак таких дій для реального відновлення сім`ї з боку позивачки за первісним позовом не було. Також у зустрічному позові зазначено, що на момент укладення договору від 01.12.2024, та станом на момент звернення до суду діти фактично проживають разом із батьком, мають звичне середовище проживання, сталий побут та щоденний догляд з боку батька. Позивач за зустрічним позовом наголошує, що таке проживання дітей з ним не є випадковим чи тимчасовим, а відображає фактичний, усталений і безпечний порядок життя дітей. Саме для фіксації цього стану, визначення порядку спілкування матері з дітьми та передбачуваної участі матері в їх утриманні сторони й уклали договір від 01.12.2024.

В судове засідання сторони не з`явилися, про дату та час слухання справи були повідомлені належним чином. При цьому, позивачка за первісним позовом подала до суду заяву, у якій просила розглянути справу без її участі, просила задовольнити її позов, проте зазначила, що діти дійсно проживають разом з батьком, вимоги про передачу дітей їй не висуває, оскільки має скрутне матеріальне становище, доходи відсутні, та з цих же підстав просила заперечувала проти стягнення з неї аліментів на утримання дітей.

Відповідач за первісним позовом подав заяву, у якій просив розглянути справу без його участі, наполягав на задоволенні зустрічної позовної заяви, в задоволенні первісної позовної заяви просив відмовити.

Згідно із ч. 2 ст.247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому їх дослідженні, дійшов до таких висновків.

Судом установлено, що 15 жовтня 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб.

У шлюбі у сторін народилися діти ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвами про народження, наявними у матеріалах справи.

Із пояснень сторін, наведених у первісному та зустрічному позовах, а також із письмових матеріалів справи вбачається, що сімейні відносини сторін фактично зруйновані, спільне господарство ними не ведеться, взаємна підтримка відсутня, спільне планування життя та виховання дітей припинене, а збереження шлюбу має переважно формальний характер. Суд бере до уваги доводи позивача за зустрічним позовом про те, що він вчиняв дії, спрямовані на збереження сім`ї та зниження конфліктності, однак ці обставини не привели до відновлення подружніх відносин. За таких умов суд доходить висновку, що шлюб сторін фактично розпався, а його подальше збереження не відповідає інтересам сторін та не сприяє створенню для дітей стабільного і безконфліктного сімейного середовища.

Судом також установлено, що 01 грудня 2024 року між сторонами підписано договір «Про участь в вихованні та утриманні дитини», змістом якого сторони зафіксували проживання дітей із батьком, перебування дітей на його щоденному вихованні та утриманні, порядок спілкування матері з дітьми, а також узгодили обов`язок матері брати участь у матеріальному забезпеченні дітей у визначеному сторонами розмірі. За твердженням позивача за зустрічним позовом, цей документ мав соціально та практично необхідну мету — письмово визначити вже існуючий порядок життя дітей, мінімізувати конфлікти між батьками та надати передбачуваність у питаннях їх утримання і виховання.

Відповідно до Акту, складеному за участю свідків, діти сторін проживають разом з батьком – позивачем за зустріним позовом, який самостійно їх виховує та утримує, а мати – позивачка за первісним позовом, проживає окремо від них, участі у вихованні та утриманні дітей не приймає.

Оцінюючи заявлені первісні вимоги про визнання договору недійсним, суд виходить із такого.

Відповідно до частини четвертої статті 157 Сімейного кодексу України договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим із батьків, хто проживає окремо від дитини, укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Отже, відсутність нотаріального посвідчення не дає підстав розглядати спірний документ як повноцінний сімейно-правовий договір у тому значенні, яке надає цій категорії правочинів закон.

Разом із тим суд виходить із того, що у даній справі обраний позивачкою за первісним позовом спосіб захисту не є належним та ефективним. Сам по собі обов`язок матері брати участь в утриманні дітей випливає безпосередньо із закону і не залежить від існування чи відсутності спірного письмового документа. Крім того, позивачка не заявляє вимог ані про зміну місця проживання дітей, ані про передачу дітей їй, ані про встановлення іншого порядку участі у вихованні. За таких обставин спірний договір, навіть не будучи належним сімейно-правовим договором у розумінні частини четвертої статті 157 СК України, не втрачає значення письмового доказу, який відображає узгоджену на момент його підписання позицію сторін щодо фактичного проживання дітей, організації їх побуту та усвідомлення матір`ю необхідності брати участь у матеріальному забезпеченні дітей. Його «усунення з правового поля» шляхом визнання недійсним не вирішує жодного з реальних сімейних питань між сторонами та не спрямоване на покращення становища дітей.

Суд враховує, що в подібних сімейних правовідносинах визначальними є не формальні конструкції, а забезпечення найкращих інтересів дітей, збереження для них сталого середовища проживання, психологічної стабільності та безперервності виховання. Визнання недійсним спірного документа у даній справі саме по собі не змінить обов`язку матері утримувати дітей, не вирішить питання розірвання шлюбу, не визначить порядок подальшого проживання дітей та не усуне правову невизначеність між сторонами. З огляду на це первісний позов задоволенню не підлягає.

Щодо зустрічної вимоги про визнання договору дійсним суд зазначає таке.

Оскільки спірний документ від 01 грудня 2024 року укладений у простій письмовій формі та не посвідчений нотаріально, суд не має правових підстав визнавати його дійсним саме як договір у сенсі частини четвертої статті 157 Сімейного кодексу України. Імперативна вимога закону щодо нотаріальної форми в даному випадку не дотримана, а тому визнання його дійсним у тому правовому режимі, на який посилається позивач за зустрічним позовом, є неможливим. Водночас така відмова не означає, що суд ігнорує фактичні обставини, відображені в цьому документі, оскільки вони оцінюються судом у сукупності з іншими доказами.

Відповідно до ст. 51 Конституції України, ст. 24 СК України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. Таке положення національного законодавства України відповідає ст.16 Загальної декларації прав людини, що ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, згідно з якою чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім`ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання.

Позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним з подружжя (ст. 110 СК України). Добровільність шлюбу одна з основних його засад. Шлюб це сімейний союз, при цьому слово «сімейний» засвідчує, що шлюб створює сім`ю, а слово «союз» підкреслює договірну природу шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання. Розірвання шлюбу засвідчує стійкий розлад подружніх стосунків. Позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним з подружжя.

За положеннями статті 112 СК України при вирішенні питання про розірвання шлюбу суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини з інвалідністю та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Тому, беручи до уваги фактичні взаємовідносини сторін, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині розірвання шлюбу підлягають задоволенню, оскільки подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б їхнім інтересам.

Щодо залишення місця проживання дітей разом із батьком суд зазначає таке.

За статтями 141, 150, 160, 161 Сімейного кодексу України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дітей, а вирішуючи питання проживання дітей, суд повинен виходити з їхніх найкращих інтересів, ураховуючи вік дітей, ставлення кожного з батьків до виконання своїх обов`язків, сталість середовища проживання, безпеку та інші істотні обставини.

Стаття 3 Конвенції про права дитини також вимагає, щоб у всіх діях щодо дітей першочергова увага приділялась якнайкращому забезпеченню їхніх інтересів.

Суд бере до уваги правові висновки Верховного Суду, викладені, зокрема, у постанові від 15 січня 2020 року у справі №200/952/18 та постанові від 22 грудня 2021 року у справі №339/143/20, відповідно до яких за відсутності реального спору між батьками щодо того, з ким проживатимуть діти, суд може вирішити питання про залишення місця проживання дітей з одним із батьків одночасно з розірванням шлюбу.

У межах цієї справи позивачка за первісним позовом, оспорюючи договір, не заявляє самостійних вимог про передачу дітей їй чи зміну їхнього фактичного місця проживання. Натомість із матеріалів справи вбачається, що діти фактично проживають разом із батьком, мають усталене середовище проживання, а доказів того, що таке проживання суперечить їхнім інтересам, суду не надано.

Верховний Суд послідовно виходить з того, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини, тому при вирішенні спорів, пов`язаних із проживанням дитини, першочергово мають бути визначені та враховані саме її інтереси.

ЄСПЛ у справі «Хант проти України» наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків має існувати справедлива рівновага, але особлива увага повинна приділятися найважливішим інтересам дитини, які за своєю природою та важливістю переважають над інтересами батьків. У справі «Мамчур проти України» ЄСПЛ окремо підкреслив, що в якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, яке не є неблагополучним.

За таких обставин суд дійшов висновку, що після розірвання шлюбу місце проживання дітей слід залишити разом із батьком - ОСОБА_2 , який тривалий час самостійно виховує та утримує дітей без щоденної участі матері, оскільки саме такий варіант відповідає їхнім найкращим інтересам, забезпечує сталість середовища проживання та не порушує прав дітей.

Щодо стягнення аліментів суд виходить із такого.

Відповідно до статті 180 Сімейного кодексу України батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття.

За статтями 181, 183 цього Кодексу аліменти стягуються на користь того з батьків, з ким проживає дитина, а на двох дітей може визначатися єдина частка від доходу платника аліментів.

Стаття 182 Сімейного кодексу України передбачає, що мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж п`ятдесят відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

За статтею 191 Сімейного кодексу України аліменти присуджуються від дня пред`явлення позову.

Оскільки діти фактично проживають із батьком та саме він несе основний тягар їх самостійного утримання та виховання, суд вважає обґрунтованим стягнення з матері аліментів на двох дітей у розмірі однієї третини з усіх видів її заробітку (доходу) щомісячно, але не менше п`ятдесяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку на кожну дитину, починаючи з дня подання зустрічного позову і до досягнення дітьми повноліття.

При цьому саме по собі стягнення аліментів з матері не може розцінюватися судом як обставина, що свідчить про фактичну участь матері у щоденному утриманні та вихованні дитини. Обов`язок сплачувати аліменти є встановленим законом способом виконання одним із батьків свого обов`язку з матеріального забезпечення дитини, яка проживає окремо від нього, однак такий обов`язок не підміняє реального повсякденного догляду, виховання, побутового забезпечення, турботи про здоров`я, режим, розвиток та безпеку малолітньої дитини.

В даному випадку, із встановлених судом обставин справи, зокрема Акту про фактичне проживання та самостійне виховання дитини батьком, письмового договору сторін та заяв самої відповідачки, убачається, що саме батько постійно проживає разом із дітьми, самостійно здійснює їх щоденне виховання, догляд і фактичне утримання, тоді як мати проживає окремо та самоусунулася від повсякденної участі у житті дітей.

Отже, присудження аліментів у даному випадку не змінює встановленого судом факту, що неповнолітні діти перебувають на самостійному вихованні та утриманні батька, а лише покладає на матір передбачений законом обов`язок брати участь у матеріальному забезпеченні дітей.

Відсутність у відповідачки стабільного доходу сама по собі не звільняє її від обов`язку утримувати власних дітей. Ураховуючи вік дітей, відсутність доказів добровільного та системного утримання дітей матір`ю, а також те, що діти проживають разом із батьком, суд вважає обґрунтованим визначити аліменти у частці від усіх видів заробітку (доходу) відповідачки в розмірі однієї третини з усіх видів її заробітку (доходу) щомісячно, але не менше п`ятдесяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку на кожну дитину, починаючи з дня подання зустрічного позову і до досягнення дітьми повноліття, починаючи з 23 лютого 2026 року, тобто з дня подання зустрічної позовної заяви, в якій таку вимогу було заявлено.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 430 ЦПК України рішення суду в частині стягнення аліментів підлягає негайному виконанню у межах суми платежу за один місяць.

Щодо судових витрат суд виходить із положень статті 141 ЦПК України та враховує, що у задоволенні первісного позову слід відмовити, тоді як зустрічний позов підлягає частковому задоволенню: у частині вимоги про визнання договору дійсним слід відмовити, а в частині вимог про розірвання шлюбу, залишення місця проживання дітей разом із батьком та стягнення аліментів - задовольнити.

За таких обставин судові витрати розподіляються пропорційно до результатів розгляду справи.

На підставі викладеного, керуючись статтями 3, 12, 13, 76–81, 89, 141, 259, 263–265, 430 ЦПК України, статтями 110, 112, 141, 150, 157, 160, 161, 180–183, 191 СК України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору - відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Розірвати шлюб, укладений 15 жовтня 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , зареєстрований актовим записом № 04 виконавчим комітетом Київецької сільської ради Миколаївського району Львівської області.

Після розірвання шлюбу залишити місце проживання неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із їхнім батьком - ОСОБА_2 , який самостійно здійснює їх щоденне виховання та утримання.

Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , аліменти на утримання двох неповнолітніх дітей у розмірі однієї третини з усіх видів її заробітку (доходу) щомісячно, але не менше п`ятдесяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку на кожну дитину, починаючи з дня подання зустрічного позову і до досягнення дітьми повноліття.

В задоволенні решти вимог зустрічного позову - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 в рахунок відшкодування витрат по слаті судового збору 1331,20 грн.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення аліментів у межах одного місячного платежу.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя С.С. Федоріщев