Рішення від 04 червня 2026 р. у справі №160/27248/25 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 червня 2026 рокуСправа №160/27248/25

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Конєвої С.О.

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

22.09.2025р. через систему «Електронний суд» ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 та, з урахуванням уточненої позовної заяви від 21.10.2025р., просить:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у не нарахуванні та не виплаті грошового забезпечення позивачу за серпень 2025 року;

- зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачеві грошове забезпечення за серпень 2025року.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що він проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 , до серпня 2025р. йому здійснювалися регулярні виплати грошового забезпечення, проте, з незрозумілих причин, йому не було виплачено грошове забезпечення за серпень 2025 року, остання виплата була здійснена 08.08.2025р. та 21.08.2025р. та стосувалася грошового забезпечення за липень 2025 року, факти невиплати йому грошового забезпечення підтверджені виписками по його картковому рахунку, у яких було зазначено про виплату грошового забезпечення за серпень 2025р., проте, фактично ці виплати стосувалися липня 2025 року. Позивач зазначив у позові, що виплата грошового забезпечення гарантована йому ст.16 Закону України «Про Збройні Сили України» та п.1 постанови КМУ №168 від 28.02.2022р., а відповідно, не виплата грошового забезпечення йому за серпень 2025р., є протиправною бездіяльністю відповідача, яка порушує його права та інтереси на своєчасну виплату йому грошового забезпечення як військовослужбовцю.

Ухвалою суду від 14.11.2025р. було відкрито адміністративне провадження у даній справі, призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами відповідно до ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та, зокрема, зобов`язано відповідача протягом 15 днів з дня отримання цієї ухвали надати суду відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України; надати докази правомірності бездіяльності відповідача у спірних правовідносинах, виходячи з вимог ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згадана ухвала суду разом із адміністративним позовом була отримана, зокрема, відповідачем у його електронному кабінеті 24.09.2025р. (адміністративний позов з додатками), 22.10.2025р. (ухвалу суду), що є належним повідомленням відповідача про час та місце судового розгляду справи у відповідності до вимог ст.ст.18, 251 Кодексу адміністративного судочинства України, що підтверджується довідками про доставку електронного листа, наявними у справі.

На виконання вимог зазначеної ухвали суду 18.12.2025р. через систему «Електронний суд» відповідачем був поданий відзив на позов, у якому останній просив у задоволенні позовних вимог позивачеві відмовити, посилаючись на те, що відповідно до наказу командира в/ч НОМЕР_1 від 16.07.2024р. №200 позивача було зараховано до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та відповідно до Порядку №260 позивачеві виплачувалось грошове забезпечення, надбавку за особливо важливих завдань у розмірі 65% посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням та надбавку за вислугу років, щомісячну премію у розмірі 523% посадового окладу, відповідно до наказу командира в/ч НОМЕР_1 від 29.11.2025р. №343 позивача було виключено зі списків особового складу військової частини. Щодо розрахунку грошового забезпечення, представник відповідача вказав на те, що згідно постанови КМУ №704 грошове забезпечення позивачеві розраховувалось з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018р., у розмірі 1762 грн. і станом на сьогодні не змінювалось, про що свідчить і правова позиція постанови Верховного Суду від 11.02.2021р. у справі №200/3757/20-а та повідомив, що до п.4 постанови КМУ №704 були внесені зміни постановою КМУ від 12.05.2023р. №481, які набули чинності 20.05.2023р. за якою розміри посадових окладів та окладів за військовим званням військовослужбовців розраховуються виходячи з розміру 1762 грн., а відповідно до п.4 Порядку №44 виплата грошової компенсації здійснюється одночасно з виплатою грошового забезпечення військовослужбовцям. Фінансово-економічною службою в/ч НОМЕР_1 відповідно до довідок ФЕС позивачу було нараховане грошове забезпечення відповідно до законодавства України, тому, на переконання представника відповідача, будь-якої вини чи протиправних дій з боку в/ч НОМЕР_1 стосовно позивача не допущено, у зв`язку із чим вимоги позивача не підлягають задоволенню в повному обсязі. Щодо продовження строку для подання відзиву на позов, представник відповідача зазначив, що в/ч НОМЕР_1 тривалий час приймає участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії рф на території Донецької області, постійно здійснює зміну місця дислокації, що, в свою чергу, обмежує представників в/ч НОМЕР_1 користуватися відповідним зв`язком та технічними засобами, як наслідок, заважає своєчасній обробці відповідної інформації та документів, тому з наведених причин, просив продовжити процесуальний строк для надання відзиву.

Розглянувши вищенаведене клопотання представника відповідача про продовження процесуального строку для надання відзиву на позов, вивчивши докази, додані до відзиву, на його підтвердження, суд вважає, що у його задоволенні відповідачеві слід відмовити, виходячи з наступного.

У відповідності до вимог ч.1 ст.261 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що відзив подається протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення відповідачу ухвали про відкриття провадження у справі.

Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду – ч.2 ст.121 наведеного Кодексу.

Тобто, із аналізу наведених процесуальних норм слідує, що процесуальний строк на подання відзиву на позов може бути продовжений судом за двох умов, зокрема, за наявності відповідної заяви учасника справи(1); за умови подання такої заяви до закінчення строку на подання відзиву на позов (2).

Так, як встановлено судом зі змісту ухвали суду від 14.11.2025р. про відкриття провадження у даній справі, відповідачеві для подання відзиву на позов судом був установлений 15 денний строк після дня отримання зазначеної ухвали суду.

Наведена ухвала суду була отримана відповідачем у його електронному кабінеті 22.10.2025р., що підтверджується довідкою про доставку електронного листа, наявного у справі.

Відтак, враховуючи наведене, відповідач мав обов`язок подати відзив на позов у строк з 23.10.2025р. по 06.11.2025р. включно, а відтак, і заява про продовження процесуального строку для надання відзиву на позов мала були подана відповідачем до 06.11.2025р.

Разом з тим, відзив на позов було подано відповідачем через систему «Електронний суд» лише 18.12.2025р., тобто, з пропуском процесуального строку для подання відзиву на позов, встановленого ч.1 ст.261 КАС України та ухвалою суду від 14.11.2025р. на 1 місяць та 12 днів.

При цьому, відповідач до завершення строку для подання відзиву на позов, тобто, до 06.11.2025р. включно, із заявою про продовження процесуального строку до суду не звертався, таких доказів матеріали справи не містять, а відповідачем суду не надано.

За викладених обставин та враховуючи те, що до завершення строку для подання відзиву на позов (до 06.11.2025р. включно), відповідач із заявою про продовження процесуального строку на подання відзиву на позов до суду не звернувся, суд приходить до висновку, що у задоволенні клопотання (заяви) відповідача про продовження процесуального строку, поданого лише 18.12.2025р., всупереч строку, передбаченого ч.2 ст.121 КАС України, відповідачеві слід відмовити.

Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Ухвалою суду від 05.06.2026р. у зв`язку із перебуванням судді Конєвої С.О. у щорічній відпустці, велику завантаженість справами військовослужбовців та, як наслідок, об`єктивну неможливість прийняття у цей період рішень у справах, на підставі ст. 121 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд даної справи було продовжено до 05.06.2026р.

Враховуючи викладене, рішення у даній справі приймається судом 05.06.2026р., тобто, у межах строку, визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.

У відповідності до ч.8 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.

Позивач у справі – ОСОБА_1 , проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 у період з 16.07.2024р. по 29.11.2025р., що підтверджується змістом копій Витягів із наказів командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 16.07.2024р. №200 та від 29.11.2025р. №343, наявних у справі.

Окрім того, як видно зі змісту копії Витягу із наказу командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 02.09.2025р. №251, у зв`язку із самовільним залишенням військової частини, позивача було знято з грошового забезпечення з 02.09.2025р.

А згідно відомостей, які містяться у копії Витягу із наказу командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 10.11.2025р. №324, у зв`язку із поверненням після самовільного залишення військової частини, позивача було зараховано на всі види забезпечення з 04.11.2025р.

Тобто, із наведених встановлених обставин у даній справі слідує, що позивач, починаючи з 02.09.2025р. по 04.11.2025р., перебував у самовільному залишенні військової частини та у цей період не виконував обов`язків військової служби.

За даними Виписки за картковим рахунком позивача АТ Укрсиббанк за період з 01.01.2025р. по 15.09.2025р. встановлено, що на картковий рахунок позивача було зараховане грошове забезпечення згідно відомості за серпень 2025 року наступним чином:

- 08.08.2025р. – зараховано грошове забезпечення у сумі 20 944,45 грн.;

- 21.08.2025р. – зараховано грошове забезпечення у сумі 100 316,95 грн.

Також, відповідачем у ході судового розгляду даної справи до відзиву на позов була додана Довідка в/ч НОМЕР_1 від 12.12.2025р. №1/1791, за підписом начальника ФЕС – головного бухгалтера ОСОБА_2 , у якій зазначено, що позивачеві були здійснені нарахування та виплати грошового забезпечення за період з 01.08.2025р. по 31.08.2025р. у сумі 21 462, 48 грн.

Разом з тим, доказів, які б свідчили про виплату позивачеві на його картковий рахунок у банку грошового забезпечення у сумі 21 462,48 грн. у вересні 2025 (за серпень 2025р.), до відзиву на позов відповідачем не додано.

Згадані вище Виписки за картковим рахунком позивача, також і інформації про виплату відповідачем позивачеві (зарахування на його картковий рахунок) грошового забезпечення у сумі 21 462,48 грн. у вересні 2025 року (за серпень 2025р.) відповідних відомостей не містять.

Позивач, вважаючи вищенаведену бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати йому грошового забезпечення за серпень 2025р. протиправною, з метою захисту свого порушеного права, звернувся з даним позовом до суду.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача, виходячи з наступного.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначено Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» 20 грудня 1991 року № 2011-XII (надалі - Закон 2011-XII).

Окрім того, цей Закон встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Згідно частин першої - третьої статті 9 Закону 2011-XII визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

За приписами частини четвертої статті 9 Закону 2011-XII передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

30 серпня 2017 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», яка набрала чинності 01 березня 2018 року (надалі - Постанова КМУ №704).

Зазначеною Постановою КМУ №704 було збільшено розмір грошового забезпечення військовослужбовців з 01.03.2018р.

Відповідно до пункту 4 Постанови КМУ №704 встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з Додатками 1, 12, 13, 14.

Дана редакція пункту 4 постанови КМУ №704 діє з 29.01.2020р., з дня набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі №826/6453/18.

Механізм та умови виплати грошового забезпечення, зокрема, військовослужбовцям Збройних Сил України, визначається Порядком виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженим наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року № 260 (далі – Порядок №260).

За приписами пункту 2 розділу І Порядку №260 передбачено, що грошове забезпечення включає: щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення.

До щомісячних основних видів грошового забезпечення належать: посадовий оклад; оклад за військовим званням; надбавка за вислугу років.

Підставами для розрахунку та виплати основних і додаткових видів грошового забезпечення є, зокрема, накази про призначення на посаду та зарахування до списків особового складу військової частини, про вступ до виконання обов`язків за посадою, в тому числі тимчасово, про зарахування в розпорядження; накази про встановлення та виплату основних і додаткових видів грошового забезпечення; накази про присвоєння військових звань – пункт 3 розділу І Порядку №260.

У відповідності до пункту 8 розділу І Порядку №260 установлено, що грошове забезпечення виплачується в межах асигнувань, передбачених у кошторисі військової частини на грошове забезпечення військовослужбовців.

Грошове забезпечення виплачується, зокрема, щомісячні основні та додаткові види - в поточному місяці за минулий.

Грошове забезпечення, не виплачене своєчасно або виплачене в меншому, ніж належало, розмірі, виплачується за весь період, протягом якого військовослужбовець мав право на нього – пункт 14 розділу І Порядку №260.

А згідно до вимог ч.2 пункту 15 Порядку №260 передбачено, що військовослужбовцям, які самовільно залишили військові частини або місця служби, виплата грошового забезпечення призупиняється з дня самовільного залишення військової частини або місця служби та поновлюється з дня повернення.

Призупинення та поновлення виплати грошового забезпечення оголошується наказом командира військової частини.

Із аналізу вищенаведених приписів чинного законодавства слідує, що у разі самовільного залишення військової частини такому військовослужбовцю виплата грошового забезпечення призупиняється з дня самовільного залишення військової частини та поновлюється з дня його повернення до військової частини, призупинення та поновлення виплати такого грошового забезпечення оголошується наказом командира військової частини.

При цьому, не виплачене своєчасно грошове забезпечення виплачується за весь період, протягом якого військовослужбовець мав права на нього, грошове забезпечення виплачується у поточному місяці за минулий.

Тобто, зазначений аналіз приписів свідчить про те, що грошове забезпечення військовослужбовцю має бути виплачено, зокрема, у вересні 2025 року (у поточному місяці) за минулий місяць, яким є серпень 2025 року.

Як встановлено судом із наявних в матеріалах справи копій Витягів із наказів від 16.07.2024р. №200, від 29.11.2025р. №343 позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 у період з 16.07.2024р. по 29.11.2025р.

Згідно інформації, яка міститься у копіях Витягів із наказів від 02.09.2025р. №251 та від 10.11.2025р. №324, у зв`язку з самовільним залишенням позивачем військової частини, його було знято з грошового забезпечення та поновлено (зараховано) на всі види грошового забезпечення після повернення із самовільного залишення військової частини, яке мало місце у період з 02.09.2025р. по 04.11.2025р.

При цьому, доказів перебування позивача у самовільному залишенні військової частини у період з 01.08.2025р. по 31.08.2025р. (що могло були підставою для призупинення виплати грошового забезпечення) матеріали справи не містять, а відповідачем суду не надано.

Згідно відомостей, які містяться у Довідці в/ч НОМЕР_1 від 12.12.2025р. №1/1791 відповідачем відповідне грошове забезпечення за період з 01.08.2025р. по 31.08.2025р. було нараховано позивачеві в сумі 21 462,48 грн.

Доказів виплати на банківський рахунок позивача вказаної суми грошового забезпечення у вересні 2025р. (за серпень 2025р.) матеріали справи не містять, а відповідачем таких доказів суду не надано.

За викладених обставин та враховуючи те, що відповідачем доказів перебування позивача у самовільному залишенні військової частини у період з 01.08.2025р. по 31.08.2025р. суду не надано, а судом таких обставин не встановлено, нарахування позивачеві грошового забезпечення за серпень 2025р. згідно наведеної вище довідки від 12.12.2025р. №1/1791, слід зробити висновок, що позивач має право на отримання грошового забезпечення за серпень 2025р. (пункт 14 розділу І Порядку №260), а відтак, позивачеві як військовослужбовцю, відповідачем мало бути виплачене грошове забезпечення у сумі 21462,48 грн. за серпень 2025 році - у вересні 2025р.

Разом з тим, дані Виписки по особовому картковому рахунку позивача АТ Укрсиббанк за період з 01.01.2025 по 15.09.2025р. виплати позивачеві грошового забезпечення (зарахування на його банківський рахунок) у розмірі 21462,48 грн. у вересні 2025 року, такої інформації не містять.

Також і у ході судового розгляду даної справи, доказів, які б свідчили про виплату відповідачем вказаної суми грошового забезпечення за серпень 2025р. у розмірі 21 462,48 грн. (нарахованої йому згідно даних Довідки в/ч НОМЕР_1 від 12.12.2025р. №1/1791) на банківський рахунок позивача, відповідачем суду не надано.

За викладених обставин, суд приходить до висновку, що бездіяльність відповідача щодо не виплати позивачеві грошового забезпечення у сумі 21462,48 грн. (нарахованого згідно Довідки в/ч НОМЕР_1 від 12.12.2025р. №1/1791) за серпень 2025р. у вересні 2025р., слід визнати протиправною.

У відповідності до вимог ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

Проте, у ході судового розгляду даної справи правомірність бездіяльності відповідача щодо не виплати позивачеві грошового забезпечення у сумі 21462,48 грн. (нарахованої згідно Довідки в/ч НОМЕР_1 від 12.12.2025р. №1/1791) за серпень 2025р. у вересні 2025р., або відсутність такої бездіяльності з боку відповідача як суб`єкта владних повноважень, з урахуванням встановлених судом обставин та аналізу чинного законодавства, жодними належними, достатніми та допустимими доказами, представником відповідачем не доведена.

Суд зазначає, що за змістом відзиву на позов, представник відповідача проявив повне нерозуміння щодо предмету та підстав позову, оскільки навів обґрунтування, які стосуються правомірності застосування прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2018р. у розмірі 1762 грн. при обчисленні грошового забезпечення позивача, що не є ні предметом, ні підставами даного позову.

У даному контексті, суд звертає увагу відповідача на те, що зміст відзиву на позов повинен містити заперечення (за наявності) щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими відповідач не погоджується, із посиланням на відповідні докази та норми права згідно п.5 ч.2 ст.162 Кодексу адміністративного судочинства України.

А оскільки судом встановлено, що у ньому таких обставин та норм права із посиланням на відповідні докази не наведено, такий відзив на позов не відповідає вимогам п.5 ч.2 ст.162 КАС України, що, в свою чергу, виключає можливість врахування судом такого відзиву на позов при розгляді даної справи.

Також не можуть бути покладені в основу даного судового рішення, тому відхиляються судом дані, які містяться у Виписках по рахунку позивача АТ Укрсиббанк про те, що 08.08.2025р. (20944,45 грн.) та 21.08.2025р.(100316,95 грн.) позивачеві було зараховане грошове забезпечення за серпень 2025р. «згідно відомості за серпень 2025р.», з огляду на те, що вказане не відповідає дійсності, оскільки грошове забезпечення за серпень 2025р. виплачується у вересні 2025р., а відповідно, вказані суми не могли бути виплачені відповідачем позивачеві раніше вересня 2025 року, так як грошове забезпечення військовослужбовцям виплачується у поточному місяці (у вересні 2025р.) за минулий місяць (серпень 2025р.) в силу вимог п.8 розділу І Порядку №260.

Аргументи представника відповідача, викладені у відзиві на позов, не стосуються ні предмету, ні підстав позову, а відповідно, не спростовують обставин, наведених у позові та висновків суду, тому не заслуговують на увагу.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З урахуванням вимог ч.2 ст.2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність бездіяльності відповідача щодо не виплати позивачеві грошового забезпечення у сумі 21462,48 грн. (нарахованої згідно Довідки в/ч НОМЕР_1 від 12.12.2025р. №1/1791) за серпень 2025р. у вересні 2025р., суд приходить до висновку, що відповідач, як суб`єкт владних повноважень, діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, не обґрунтовано та без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Отже, судом встановлено, що, вказаною вище бездіяльністю відповідача щодо не виплати позивачеві грошового забезпечення у сумі 21462,48 грн. (нарахованої згідно Довідки в/ч НОМЕР_1 від 12.12.2025р. №1/1791) за серпень 2025р. у вересні 2025р., відповідач, допустив порушення прав та інтересів позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання таких такою бездіяльності відповідача протиправною, виходячи з повноважень адміністративного суду, встановлених ст.ст. 9, 245 Кодексу адміністративного судочинства України.

Також підлягають задоволенню і похідні позовні вимоги позивача про зобов`язання відповідача здійснити позивачеві виплату грошового забезпечення у сумі 21462,48 грн. (нарахованої згідно Довідки в/ч НОМЕР_1 від 12.12.2025р. №1/1791) за серпень 2025р., виходячи з того, що судом встановлено протиправну бездіяльність відповідача у наведеній частині позову, а тому належним і ефективним способом захисту порушеного права позивача є саме зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, направлені на усунення порушеного права позивача, виходячи із повноважень адміністративного суду, визначених ст. ст.9, 245 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, за приписами ст.245 вказаного Кодексу, встановлено, що у разі задоволення позову, суд може прийняти постанову про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії.

Окрім того, і за приписами ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, дає найбільший ефект.

Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та відповідати наявним обставинам.

Також слід зазначити, що за приписами ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.

Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі “Чуйкіна проти України” констатував: “ 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює “право на суд”, в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів ( див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі “Голдер проти Сполученого Королівства” (Golder v. The United Kingdom),п.п.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє всіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції – гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати “вирішення” спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі – провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.

Таким чином, з урахуванням наведеної правової позиції, суд приходить до висновку, що задоволення позовних вимог позивача в частині зобов`язання відповідача здійснити виплату позивачеві грошового забезпечення у сумі 21462,48 грн. (нарахованої згідно Довідки в/ч НОМЕР_1 від 12.12.2025р. №1/1791) за серпень 2025р., є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

В той же час, що стосується позовних вимог позивача в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування позивачеві грошового забезпечення за серпень 2025 року та спонукання нарахувати йому таке грошове забезпечення, задоволенню не підлягають, з огляду на те, що таке грошове забезпечення за серпень 2025 року (за період з 01.08.2025р. по 31.08.2025р.) позивачеві було нараховано у сумі 21 462,48 грн., що підтверджено відомостями, які наведені у Довідці в/ч НОМЕР_1 від 12.12.2025р. за №1/1791, наявної у справі.

На спростування вказаної вище інформації про нарахування грошового забезпечення за серпень 2025р. в сумі 21 462,48 грн. жодних будь-яких інших доказів позивачем суду не надано.

Приймаючи до уваги все вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню частково.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат по сплаті судового збору за подання даного позову до суду, суд не вбачає підстав для їх розподілу у порядку, встановленому ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки жодних доказів, які б підтверджували понесення саме судових витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору за подання цього позову до суду першої інстанції, позивачем не надано з урахуванням того, що він звільнений від сплати судового збору за подання позову, предметом якого є невиплата заробітної плати (грошового забезпечення) у повному обсязі згідно п.1 ч.1 ст.5 Закону України “Про судовий збір”.

Керуючись ст. ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд –

УХВАЛИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення у сумі 21462,48 грн. (нарахованого згідно Довідки в/ч НОМЕР_1 від 12.12.2025р. №1/1791) за серпень 2025р. у вересні 2025р. – протиправною.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) грошове забезпечення у сумі 21 462,48 грн. (двадцять одна тисячі чотириста шістдесят дві грн. 48 копійок), нарахованого згідно Довідки в/ч НОМЕР_1 від 12.12.2025р. №1/1791 за серпень 2025 року.

У задоволенні решти позову - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.О. Конєва