Суд: Сьомий апеляційний адміністративний суд
Інстанція: Апеляційна
Юрисдикція: Адміністративне
Категорія: громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи
Дата: 10 червня 2026 р.
Справа: №240/21556/25
Суддя: Гнап Д.Д.
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
Справа № 240/21556/25 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Нагірняк Микола Федорович
Суддя-доповідач - Гнап Д.Д.
11 червня 2026 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючої судді: Гнап Д.Д.
суддів: Сушка О.О. Яремчукa К.О. ,
розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 23 лютого 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області та Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії.
І. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ ТА РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області та Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області, у якому просив: визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області щодо відмови у призначенні пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку на 6 років відповідно до статті 55 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” та зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області призначити йому з 15.08.2025 пенсію за віком зі зниженням пенсійного віку на 6 років відповідно до вимог Закону України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування”.
Позов мотивовано тим, що позивач є потерпілим від Чорнобильської катастрофи 3 категорії, має необхідний страховий стаж та вважає, що набув право на призначення пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку на шість років відповідно до статті 55 Закону №796-XII.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 23 лютого 2026 року в задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції виходив із того, що документально підтверджений період проживання позивача у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 не дає підстав для зниження пенсійного віку на шість років, а тому рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області від 22.08.2025 №063550007499 є правомірним.
ІІ. УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Апелянт зазначає, що суд неповно з`ясував обставини справи та неправильно застосував норми матеріального права.
На його думку, суд не врахував, що він є потерпілим від Чорнобильської катастрофи 3 категорії, а також не надав належної оцінки доказам щодо його проживання у с. Мамеч Овруцького району Житомирської області.
Крім того, апелянт вказує, що Пенсійний фонд не вжив усіх необхідних заходів для витребування додаткових документів та перевірки відомостей, які могли підтвердити його право на пенсію зі зниженням пенсійного віку.
Також скаржник посилається на проходження строкової військової служби, навчання та інші обставини, які, на його думку, свідчать про наявність у нього права на призначення пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку на шість років.
ІІІ. ВСТАНОВЛЕНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, що підтверджується посвідченням потерпілого від Чорнобильської катастрофи категорії 3 серії НОМЕР_1 , виданим 18.08.1995.
15.08.2025 позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області із заявою про призначення пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
За принципом екстериторіальності розгляд заяви та поданих документів здійснювало Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області.
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області від 22.08.2025 №063550007499 позивачу відмовлено у призначенні пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону №796-XII.
У зазначеному рішенні відповідач вказав, що на дату звернення вік позивача становив 54 роки 0 місяців 6 днів, страховий стаж — 36 років 0 місяців 6 днів. Разом з тим, за результатами розгляду поданих документів підтверджений період проживання (роботи) позивача у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 становить 2 роки 10 місяців 20 днів, що не дає права на зниження пенсійного віку на шість років відповідно до статті 55 Закону №796-XII.
На підтвердження свого проживання на території радіоактивного забруднення позивач подав, зокрема, довідку Великочернігівського старостинського округу Овруцької міської ради Житомирської області від 20.05.2025 №151, відповідно до якої він проживав та був зареєстрований у селі Мамеч Овруцького району Житомирської області в періоди з 26.04.1986 по 29.08.1988 та з 16.06.1992 по 24.02.2006.
Також до матеріалів пенсійної справи та справи суду подано документи щодо проходження позивачем строкової військової служби, навчання та трудової діяльності, зокрема трудову книжку, військовий квиток та інші документи, на які позивач посилався як на підтвердження наявності у нього права на призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку.
Не погоджуючись із рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області від 22.08.2025 №063550007499 та вважаючи, що має право на призначення пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку на шість років відповідно до статті 55 Закону №796-XII, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.
IV. ОЦІНКА ВИСНОВКІВ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА ДОВОДІВ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ
Відповідно до частини першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній та додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Спір у справі виник у зв`язку з відмовою Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області у призначенні позивачу пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області від 22.08.2025 №063550007499 позивачу відмовлено у призначенні пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку з тих підстав, що підтверджений період його проживання у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 становить 2 роки 10 місяців 20 днів.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 55 Закону №796-XII особам, які постійно проживали або постійно працювали у зоні гарантованого добровільного відселення за умови, що вони станом на 01 січня 1993 року прожили або відпрацювали у цій зоні не менше трьох років, пенсійний вік зменшується на три роки та додатково на один рік за кожні два роки проживання (роботи), але не більше шести років.
Отже, необхідною умовою застосування наведеної норми є документальне підтвердження проживання або роботи особи у відповідній зоні протягом визначеного законом періоду станом саме на 01 січня 1993 року.
Верховний Суд у постанові від 18.03.2025 у справі №460/27065/23 зазначив, що наявність посвідчення особи, яка постійно проживала на території зони гарантованого добровільного відселення (категорія 3), сама по собі не є обставиною, яка автоматично підтверджує право на зниження пенсійного віку та призначення пенсії відповідно до пункту 2 частини першої статті 55 Закону №796-XII, оскільки зазначеною нормою прямо встановлено обов`язкову умову проживання або роботи у відповідній зоні не менше трьох років станом на 01.01.1993.
Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постановах від 26.07.2023 у справі №460/2589/20 та від 21.01.2026 у справі №460/6133/24, у яких суд касаційної інстанції виходив із необхідності підтвердження саме фактичного періоду проживання або роботи на території відповідної зони радіоактивного забруднення станом на 01.01.1993.
На підтвердження проживання позивача у зоні гарантованого добровільного відселення надано довідку Великочернігівського старостинського округу Овруцької міської ради від 20.05.2025 №151, відповідно до якої позивач проживав та був зареєстрований у с. Мамеч Овруцького району Житомирської області у періоди з 26.04.1986 по 29.08.1988 та з 16.06.1992 по 24.02.2006. Саме ці періоди були враховані пенсійним органом при визначенні тривалості проживання позивача у відповідній зоні.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції не врахував окремі періоди проходження позивачем строкової військової служби та перебування після звільнення зі служби, які, на думку апелянта, підлягають зарахуванню до періоду проживання у зоні гарантованого добровільного відселення.
Колегія суддів не може погодитися з такими доводами.
Як убачається зі змісту апеляційної скарги, позивач посилається на записи трудової книжки та військового квитка про проходження строкової військової служби до 11.05.1992 та взяття на військовий облік 11.05.1992. Водночас наведені документи самі по собі не підтверджують факту постійного проживання позивача у с. Мамеч у період між 29.08.1988 та 16.06.1992, який є визначальним для вирішення спору.
Верховний Суд у постанові від 11.11.2024 у справі №460/19947/23 наголосив, що під час вирішення питання про право особи на пенсію відповідно до статті 55 Закону №796-XII визначальним є встановлення фактичного проживання або роботи у відповідній зоні на підставі належних доказів, а не припущень щодо можливого перебування особи на такій території.
Колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги про необхідність зарахування до періоду проживання у зоні гарантованого добровільного відселення проміжків часу з 07.06.1990 по 01.07.1990 та з 11.05.1992 по 16.06.1992.
Як зазначає апелянт, перший із наведених періодів пов`язаний із його звільненням із шахти у зв`язку з призовом на строкову військову службу, а другий — із перебуванням після звільнення зі служби та взяттям на військовий облік.
Разом з тим подані позивачем документи підтверджують лише факти проходження строкової військової служби та взяття на військовий облік, однак не містять відомостей щодо його постійного проживання, роботи чи навчання саме на території зони гарантованого добровільного відселення у зазначені проміжки часу.
Сам по собі факт взяття особи на військовий облік не є належним доказом її постійного проживання у конкретному населеному пункті протягом усього спірного періоду та не підтверджує тривалості такого проживання для цілей застосування статті 55 Закону №796-XII.
Аналогічно записи про проходження строкової військової служби підтверджують факт перебування особи на службі, однак не підтверджують її проживання або роботу на території радіоактивного забруднення в період, який підлягає врахуванню для визначення права на зниження пенсійного віку.
Посилання апелянта на те, що Пенсійний фонд не сприяв витребуванню додаткових документів, також не спростовують висновків суду першої інстанції.
Не заслуговують на увагу і доводи апелянта про те, що пенсійний орган був зобов`язаний самостійно витребувати додаткові документи на підтвердження його права на пенсію.
Дійсно, відповідно до статті 44 Закону України “Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування” та пунктів 4.2, 4.7 Порядку №22-1 орган, що призначає пенсію, має право витребовувати додаткові документи та перевіряти обґрунтованість їх видачі.
Водночас зазначені повноваження пенсійного органу не звільняють заявника від обов`язку подати документи, які підтверджують наявність передбачених законом умов для призначення пенсії, та не покладають на орган Пенсійного фонду обов`язок самостійно збирати докази замість особи.
Верховний Суд у своїй практиці неодноразово звертав увагу, що під час вирішення питання про призначення пенсії визначальним є підтвердження відповідних юридичних фактів належними документами, а обов`язок сприяти особі у витребуванні документів не означає обов`язку пенсійного органу самостійно встановлювати обставини, на які заявник посилається як на підставу виникнення права на пенсію.
При цьому апелянт не зазначив, які саме конкретні документи могли бути витребувані пенсійним органом, у яких установах вони знаходяться та які саме юридично значимі обставини вони могли б підтвердити для цілей застосування статті 55 Закону №796-XII.
Посилання апелянта на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 21.11.2018 у справі №672/914/16-а та від 11.07.2019 у справі №127/18494/17, колегія суддів відхиляє, оскільки наведені правові позиції стосуються обов`язку пенсійного органу перевіряти достовірність поданих документів та сприяти витребуванню необхідних відомостей.
Натомість у цій справі спір виник не щодо достовірності чи належності поданих документів, а щодо відсутності документального підтвердження проживання, роботи або навчання позивача у зоні гарантованого добровільного відселення протягом періоду, достатнього для досягнення трирічного цензу станом на 01.01.1993.
Тому наведені апелянтом правові висновки не спростовують правильності висновку суду першої інстанції про недоведеність передбачених статтею 55 Закону №796-XII умов для призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку на шість років.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що наявні у справі докази не підтверджують виконання позивачем умов, визначених пунктом 2 частини першої статті 55 Закону №796-XII, а тому рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області від 22.08.2025 №063550007499 є правомірним.
Доводи апеляційної скарги не спростовують встановлених судом обставин та не свідчать про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права.
V. ВИСНОВКИ СУДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Згідно зі статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Перевіривши доводи апеляційної скарги, матеріали справи та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 23 лютого 2026 року — без змін.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
П О С Т А Н О В И В :
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 23 лютого 2026 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.
Головуюча Гнап Д.Д.
Судді Сушко О.О. Яремчук К.О.
Оригінал: reyestr.court.gov.ua