Постанова від 10 червня 2026 р. у справі №400/1290/26 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 червня 2026 р.м. ОдесаСправа № 400/1290/26

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді – Коваля М.П.,

суддів – Джабурія О.В.,

– Вербицької Н.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одеса апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 березня 2026 року, прийняте у складі суду судді Ярощука В.Г. в місті Миколаїв, по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправним рішення від 03.02.2026 № 815, зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому позивач просив суд про визнання рішення відповідача від 03.02.2026 № 815 про відмову у звільненні позивача з військової служби за підпунктом «г» пункту 3 частини п`ятої статті 26 закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» протиправним та зобов`язання відповідача звільнити позивача за підпунктом «г» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-ХІІ.

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 березня 2026 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправними дії військової частини щодо відмови ОСОБА_1 в припиненні (розірванні) контракту про проходження позивачем військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу та звільненні його з військової служби на підставі підпункту «г» підпункту 3 частини п`ятої, абзацу дев`ятого пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): утримання військовослужбовцем повнолітньої дитини, яка є особою з інвалідністю I чи II групи). Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 припинити (розірвати) контракт про проходження ОСОБА_1 військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу та звільнити його з військової служби на підставі підпункту «г» підпункту 3 частини п`ятої, абзацу дев`ятого пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): утримання військовослужбовцем повнолітньої дитини, яка є особою з інвалідністю I чи II групи). У задоволені решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 звернулась до П`ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій посилається на те, що судом першої інстанції при розгляді справи порушено норми матеріального та процесуального права, тому просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що суд не мав права з процесуальної точки зору виходити за межі позовних вимог, так як позивач не ставив перед уповноваженими посадовими особами Міністерства оборони України прохання про розірвання контракту на проходження військової служби. Апелянт вказує, що зазначена сімейна обставина існувала у позивача на момент укладення контракту, що позбавляє його права на звільнення з військової служби. На думку апелянта, наявність другого працездатного з батьків (матері) виключає можливість звільнення військовослужбовця, при цьому відсутні докази, що позивач утримує свого повнолітнього сина, а син потребує матеріальної допомоги (утримання від батьків). Крім того, апелянт вказує, що суд не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 09.11.2023 року по справі №560/8238/22.

Представник позивача надав до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначено про законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 18.12.2024 позивач уклав з командиром військової частини НОМЕР_2 Контракт про проходження громадянином України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу строком на 3 роки з 18.12.2024.

Зі змісту листа від 23.01.2026 № 402 слідує, що позивач проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .

Позивач одружений із ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про одруження від 18.04.1997 НОМЕР_3 .

Згідно зі свідоцтвом про народження від 08.04.2003 НОМЕР_4 батьками ОСОБА_3 є позивач і ОСОБА_2 .

Син позивача є особою з інвалідністю з дитинства ІІ групи, що підтверджується Витягом з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи від 08.09.2025 № 174/25/1982/Р.

Відповідно до висновку лікарської комісії медичного закладу щодо необхідності постійного стороннього догляду за особою з інвалідністю І чи ІІ групи внаслідок психічного розладу № 6, виданого 12.09.2025 філією «Районний медичний центр» Комунального некомерційного підприємства «Первомайська центральна міська багатопрофільна лікарня» Первомайської міської ради, син позивача потребує постійного стороннього догляду.

В Акті встановленого факту здійснення особою постійного догляду, складеного 15.09.2025 комісією Синюхино-Брідської сільської ради, позивач здійснює постійний догляд за своїм сином.

Актом ІНФОРМАЦІЯ_1 від 12.12.2025 № 14365 перевірки сімейного стану військовослужбовця виявлено відсутність інших членів сім`ї першого та другого ступеня споріднення ОСОБА_3 , крім позивача, які можуть здійснювати постійний догляд за ним. Необхідність постійного догляду підтверджено.

31.12.2025 позивач подав по команді рапорт про звільнення його у запас за підпунктом «г» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-ХІІ (через сімейні обставини або інші причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті, а саме: утримання військовослужбовцем повнолітньої дитини, яка є особою з інвалідністю І чи ІІ групи), який зареєстрований у стройовій частині відповідача 10.01.2026 за № 378.

Листом від 03.02.2026 № 815 відповідач повідомив позивача про відмову у задоволенні його рапорту, оскільки:

підставою звільнення зазначено «утримання повнолітньої дитини з інвалідністю», але до рапорту подані документи, що стосуються «необхідності здійснення постійного догляду»;

наявність другого працездатного з батьків (матері) можливість звільнення військовослужбовця за підставою «необхідність постійного догляду» (яка вимагає відсутність інших осіб) та робить необґрунтованим звільнення за підставою «утримання» (оскільки обов`язок є солідарним);

висновки Акта від 12.12.2025 № 14365 суперечить відомостям з Витягу МСЕК.

Вважаючи таку відповідь відповідача щодо відмови у звільненні з військової служби протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи спірне питання, суд першої інстанції виходив з того, що до рапорту подав додав документи, що перебування на його утриманні повнолітнього сина, який є особою з інвалідністю з дитинства ІІ групи, тому відповідач зобов`язаний був звільнити позивача з військової служби у зав`язку із утриманням військовослужбовцем повнолітньої дитини, яка є особою з інвалідністю II групи.

Вирішуючи дану справу в апеляційній інстанції, колегія суддів виходить з наступного.

Згідно положень статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (тут і надалі у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон №2232-ХІІ).

Відповідно до частин першої статті 1 Закону №2232-ХІІ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

У частині першій статті 2 Закону №2232-ХІІ встановлено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами (частина четверта статті 2 Закону України №2232-ХІІ).

Підстави для звільнення військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації в умовах воєнного стану викладені у частині четвертій статті 26 Закону України №2232-ХІІ.

У підпункті «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України №2232-ХІІ визначено, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби, зокрема під час дії воєнного стану: через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Згідно з абз. 9 п. 3 ч. 12 статті 26 Закону України №2232-ХІІ військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, зокрема під час дії воєнного стану, у зв`язку з утриманням військовослужбовцем повнолітньої дитини, яка є особою з інвалідністю I чи II групи.

Частиною 7 статті 26 Закону №2232-XII визначено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затверджене Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 (далі – Положення № 1153/2008).

Відповідно до абзацу 2 пункту 12 Положення № 1153/2008 право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам (далі - командири (начальники) органів військового управління, з`єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які утримуються на окремих штатах (далі - військові частини), за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.

Пунктом 233 Положення № 1153/2008 передбачено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.

Механізм реалізації та порядок організації у Збройних Силах України, Державній спеціальній службі транспорту виконання вимог Положення №1153/2008 визначає Інструкція про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затверджена наказом Міністра оборони України №170 від 10.04.2009 (далі – Інструкція №170).

Відповідно до пункту 12.1 розділу XII цієї Інструкції, звільнення військовослужбовців з військової служби (крім військовослужбовців строкової військової служби) здійснюється посадовими особами, визначеними пунктом 225 Положення №1153/2008.

За змістом пункту 225 Положення №1153/2008, звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п`ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», зокрема у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.

Відповідно до пункту 12.11 Інструкції №170 перелік документів, що подаються з Поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби, зазначено у Додатку 19 до Інструкції.

Додатком 19 до Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України визначено Перелік документів, що подаються з Поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби.

Зокрема передбачено, що при поданні до звільнення з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначено пунктом 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», у разі утримання військовослужбовцем повнолітньої дитини, яка є особою з інвалідністю I чи II групи подаються наступні підтверджуючі документи, а саме:

- для підтвердження інвалідності дитини - довідка до акта огляду медико-соціальною експертною комісією за формою, визначеною МОЗ, або копія посвідчення, яке підтверджує відповідний статус, або копія пенсійного посвідчення чи копія посвідчення, що підтверджує призначення соціальної допомоги відповідно до Законів України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю», «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю», в яких зазначено групу та причину інвалідності, або довідка для отримання пільг особами з інвалідністю, які не мають права на пенсію чи соціальну допомогу, за формою, затвердженою Мінсоцполітики;

- для підтвердження родинних зв`язків - копія свідоцтва про народження дитини із зазначенням батьківства (материнства) особи.

Як правильно зазначено судом першої інстанції, Інструкцією № 170 не встановлено, які документи необхідне подати військовослужбовцю для підтвердження самого факту утримання ним своєї повнолітньої дитини. Водночас із системного аналізу положень Інструкції №170 та Додатка 19 до неї вбачається, що у випадку утримання повнолітньої дитини, яка є особою з інвалідністю I чи II групи, підтвердженню підлягають саме факт інвалідності дитини та родинні зв`язки.

Колегія суддів вважає, що вимога відповідача щодо додаткового підтвердження факту утримання повнолітньої дитини з інвалідністю виходить за межі встановленого нормативного регулювання та не ґрунтується на вимогах чинного законодавства. Разом з тим, як обґрунтовано зазначено судом першої інстанції, сам по собі обов`язок батьків утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дітей прямо передбачений статтею 198 Сімейного кодексу України, а отже не потребує окремого доказування у межах подання рапорту про звільнення.

Таким чином, доводи апелянтом щодо ненадання позивачем документів, які підтверджують факт утримання повнолітньої дитини, є такими, що не відповідають змісту правового регулювання спірних правовідносин, у зв`язку з чим обґрунтовано не прийняті судом першої інстанції до уваги.

Щодо посилань апелянта на відсутність доказів потребування сином позивача матеріально допомоги (утримання) від батьків, колегія суддів зазначає, що повнолітній син позивача ОСОБА_3 є особою з інвалідністю з дитинства ІІ групи, що підтверджується свідоцтвом про народження від 08.04.2003 НОМЕР_4 і Витягом з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи від 08.09.2025 № 174/25/1982/Р

У Рекомендаціях, які є частиною індивідуальної програми реабілітації особи з інвалідністю (номер витягу 174/25/1982/1), встановлено, що здатності сина позивача до самообслуговування, орієнтації, спілкування, контролю за своєю поведінкою, до здобуття освіти та трудової діяльності мають виражений ступінь обмеження.

Згідно з абзацом п`ятим пункту 5 Критеріїв встановлення інвалідності, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 15.11.2024 № 1338, виражений ступінь обмеження (2 ступінь) – особа стикається з істотними труднощами у виконанні більшості основних активностей, що може включати значні обмеження у навчанні, роботі, спілкуванні та самообслуговуванні, які вимагають регулярної допомоги або спеціальних заходів для покращення якості життя.

Виражений ступінь обмеження (2 ступінь) здатності до трудової діяльності – особа може бути не здатна до провадження окремих видів трудової діяльності або до трудової діяльності взагалі, або здатна провадити різні види трудової діяльності шляхом створення відповідних умов праці із забезпеченням допоміжними засобами реабілітації та додатковим облаштуванням робочого місця, здійснення реабілітаційних заходів (абзац 58 пункту 5 Критеріїв встановлення інвалідності, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 15.11.2024 № 1338).

З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що Витягом з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи від 08.09.2025 № 174/25/1982/Р підтверджується та обставина, що син позивача не може самостійно матеріально себе забезпечити своєю трудовою діяльністю, а отже він потребує матеріальної допомоги.

Твердження апелянта, що наявність другого працездатного з батьків (матері) виключає можливість звільнення військовослужбовця не ґрунтується на нормах чинного законодавства, оскільки наявність інших осіб, які можуть здійснювати утримання підлягає доведенню у межах інших підстав звільнення з військової служби, зокрема у разі здійснення особою постійного догляду та не підлягає доведенню під час звільнення з військової служби з підстав утримання військовослужбовцем повнолітньої дитини, яка є особою з інвалідністю I чи II групи.

Крім того, жодною нормою чинного законодавства не встановлено, що особа, яка добровільно вступила на військову службу за наявності певних сімейних обставин, не може в подальшому звільнитись з військової служби у зв`язку із вказаними обставинами, якщо вони нормативно визначені як підстава для звільнення. У цій частині доводи апелянта ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм матеріального права та колегією суддів оцінюються критично.

Посилання апелянта на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 09.11.2023 року по справі №560/8238/22 не є релевантними у межах даної справи. Зокрема, у межах справи №560/8238/22 висновки Верховного Суду ґрунтувались на тому, що наявність підстав для відстрочки від призову на військову службу без вчинення активних дій щодо оформлення такої відстрочки не свідчать про протиправність призову на військову службу. Натомість, у межах даної справи спірним є право позивача на звільнення з військової служби за сімейними обставинами, а тому обставини вказаної справи є відмінними.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції, що відповідач зобов`язаний був звільнити позивача з військової служби на підставі підпунктом «г» підпункту 3 частини п`ятої, абзацу дев`ятого пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-ХІІ (через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): утримання військовослужбовцем повнолітньої дитини, яка є особою з інвалідністю I чи II групи).

Щодо посилань апелянта, що суд не мав права з процесуальної точки зору виходити за межі позовних вимог, так як позивач не ставив перед уповноваженими посадовими особами Міністерства оборони України прохання про розірвання контракту на проходження військової служби, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до положень статті 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

За положеннями статті 9 КАС України, суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Виходячи зі змісту завдання адміністративного судочинства та можливості виходу за межі позовних вимог з метою ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень суд адміністративної юрисдикції зобов`язаний не лише формально розглянути заявлені позовні вимоги, а й у комплексі дослідити обставини справи, надати їм відповідну правову оцінку і, у випадку необхідності, захистити порушене право позивача.

Про це неодноразово нагадував у своїх постановах Верховний Суд, зокрема в рішенні від 30 січня 2020 року (справа № 263/15399/16-а). У цій справі суд також зазначив, зокрема, що некоректне формулювання позовних вимог не може бути підставою для відмови у позові

Як вірно зазначено судом першої інстанції, юридично некоректне формулювання у рапорті прохання про звільнення позивач з військової служби не може бути підставою для відмови в його задоволенні, оскільки з його змісту чітко зрозуміло волевиявлення позивача.

За таких обставин, суд першої інстанції правомірно вийшов за межі позовних вимог та зобов`язав відповідача припинити (розірвати) контракт про проходження позивачем військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу та звільнити його з військової служби на підставі підпункту «г» підпункту 3 частини п`ятої, абзацу дев`ятого пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-ХІІ (через утримання військовослужбовцем повнолітньої дитини, яка є особою з інвалідністю I чи II групи).

Враховуючи викладене, проаналізувавши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вони не спростовують висновків суду першої інстанції, яким повно та правильно встановлено обставини справи і ухвалено судове рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до положень статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 292, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 березня 2026 року – залишити без задоволення.

Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 24 березня 2026 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправним рішення від 03.02.2026 № 815, зобов`язання вчинити певні дії – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.

Головуючий суддя: М. П. Коваль

Суддя: О.В. Джабурія

Суддя: Н.В. Вербицька