Рішення від 10 червня 2026 р. у справі №160/4230/26 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 червня 2026 рокуСправа №160/4230/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Рябчук О.С.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,-

УСТАНОВИВ:

23.02.2026 року за допомогою підсистеми «Електронний суд» до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , з вимогами:

- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 , Код ЄДРПОУ: НОМЕР_2 щодо неналежного розгляду рапорту від 01.02.2026 року, що був зареєстрований 13.02.2026 року за №3170/р, позивача ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , про звільнення з військової служби за підпунктом г пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), а саме: у зв`язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за батьком з числа осіб з інвалідністю I групи;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 , Код ЄДРПОУ: НОМЕР_2 , повторно розглянути рапорт позивача ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , від 01.02.2026 року, що був зареєстрований 13.02.2026 року за №3170/р, про звільнення з військової служби за підпунктом г пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), а саме: у зв`язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за батьком з числа осіб з інвалідністю I групи, з урахуванням висновків суду при розгляді даної справи.

В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначає, що 01.02.2026 він звернувся до відповідача з рапортом про звільнення з військової служби через такі сімейні обставини як здійснення постійного догляду за батьком з числа осіб з інвалідністю I групи у відповідності до п.п. "г" п. 2 ч. 4 ст.26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу". До рапорту додав нотаріально засвідчені копії документів. Рапорт було повернуто позивачу з резолюцією помічника командира з приміткою про відсутність підстав для звільнення.

При розгляді рапорту відповідачем не взято до уваги, що дочка - ОСОБА_2 , понад 30 років проживає в Російській Федерації. З батьком не підтримує ніяких стосунків, є громадянкою РФ, тому здійснювати постійний догляд за батьком не має можливості.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями зазначена справа розподілена судді О.С. Рябчук.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 24.02.2026 р. відкрито провадження в адміністративній справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи у письмовому провадженні.

Цією ж ухвалою відповідачу було надано строк для подання відзиву на позовну заяву протягом п`ятнадцяти днів з дня отримання копії цієї ухвали, разом із доказами, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача.

08.06.2026 р. від військової частини НОМЕР_1 надійшов відзив на адміністративний позов, в якому відповідач проти позовних вимог заперечував, просив в задоволенні позову відмовити. В обґрунтування своєї позиції зазначив наступне. Зі змісту наданого позивачем акту перевірки сімейного стану військовослужбовця №20 від 03.11.2025 вбачається, що у нього є інші родичі, які можуть здійснювати догляд за батьком позивача, який є особою з інвалідністю I групи, відсутність яких є однією основних вимог для звільнення. Отже, подаючи на розгляд командира військової частини НОМЕР_1 рапорт про звільнення з військової служби від 01.02.2026, солдат ОСОБА_1 належним чином не підтвердив підстави звільнення.

08.06.2026 р. від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій зазначено про безпідставність доводів відповідача, викладених у відзиві.

Відповідно до ч.1 ст.257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

Частиною 4 статті 243 Кодексу адміністративного України встановлено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

Згідно з ч.5 ст.250 Кодексу адміністративного судочинства України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Зважаючи на наведене та відповідно до вимог ст.ст. 257, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні.

Згідно з 8 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив такі обставини.

ОСОБА_1 проходить військову службу в військовій частині НОМЕР_1 .

Позивач подав до військової частини НОМЕР_1 рапорт від 01.02.2026 р. про звільнення з військової служби за сімейними обставинами, на підставі п.п. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», а саме, у зв`язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за батьком - ОСОБА_3 .

До рапорту було додано:

- витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи;

- копія медичного висновку ЛКК №798 ОСОБА_3 ;

- копія медичного висновку ЛКК №826 ОСОБА_4 ;

- висновок про наявність порушення функцій організму, через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі ОСОБА_3 ;

- рекомендації інвалідної програми реабілітації особи з інвалідністю ОСОБА_3 ;

- довідка про зареєстрованих у житловому приміщені осіб;

- витяг з реєстру територіальної громади ОСОБА_1 ;

- акт перевірки сімейного стану військовослужбовця;

- заява ОСОБА_3 ;

- копія свідоцтва про розірвання шлюбу НОМЕР_4 ;

- копія свідоцтва про одруження НОМЕР_5 ;

- копія свідоцтва про народження ОСОБА_1 НОМЕР_6 ;

- копія паспорту громадянина України ОСОБА_3 ;

- копія паспорту громадянина України ОСОБА_4 ;

- копія паспорту громадянина України ОСОБА_1 ;

- копія РНОКПП ОСОБА_3 ;

- копія РНОКПП ОСОБА_4 ;

- копія РНОКПП ОСОБА_1 .

Рапорт зареєстровано в військовій частині НОМЕР_1 за вх. №3170/р від 13.02.2026 р.

На рапорті міститься резолюція помічника командира військової частини НОМЕР_1 з правової роботи - начальника юридичної служби військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_5 «Немає підстав для звільнення».

На зворотньому боці рапорту міститься паперова наліпка з відміткою:

«Не має підстав для звільнення.

Наявна особа 1-го ступеня споріднення (дочка) і не надано доказів, що вона сама потребує стороннього догляду, відбуває покарання у місцях позбавлення волі або не може здійснювати постійний догляд з інших об`єктивних причин», складена невідомою посадовою особою без реквізитів та підписів.

Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_6 від 04.08.1994 р. ОСОБА_3 та ОСОБА_6 є батьками ОСОБА_1 .

Згідно свідоцтва про одруження серії НОМЕР_5 від 14.01.1998 р. укладено шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 .

Відповідно до витягу з рішення експертної команди Комунального некомерційного підприємства «Міська багатопрофільна лікарня №18» Харківської міської ради від 06.10.2025 року за №170/25/978/8 батько позивача, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , встановлена 1 група інвалідності підгрупи «Б» безстроково.

В п. 17.1.3 витягу «Рішення щодо визначення потреби в постійному сторонньому догляді» зазначено: «так».

Згідно медичного висновку ЛКК №826 від 03.09.2025 року Комунального некомерційного підприємства «Міська поліклініка №24» Харківської міської ради ОСОБА_4 за станом здоров`я потребує постійного стороннього догляду та допомоги, так ям має невиліковну хворобу, не здатна до самообслуговування. Терміном 1 рік.

Відповідно до медичного висновку ЛКК №798 від 19.08.2025 року Комунального некомерційного підприємства «Міська поліклініка №24» Харківської міської ради ОСОБА_3 за станом здоров`я потребує постійного стороннього догляду та допомоги, так ям має невиліковну хворобу, не здатна до самообслуговування. Терміном 1 рік.

Також, в матеріалах справи міститься висновок про наявність порушення функцій організму, через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі від 19.08.2025 р., наданий ОСОБА_3 .

Комісією ІНФОРМАЦІЯ_2 складено акт перевірки сімейного стану військовослужбовця від 03.11.2025 р.

В ході перевірки виявлено:

членів сім`ї першого ступеня споріднення:

- дружина - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ІНН НОМЕР_7 , свідоцтво про одруження: НОМЕР_5 від 14.01.1998р., видане Ленінським відділом РАГС м. Харкова, яка згідно медичного висновку ЛЛК від 03.09.2025р. №826, видане КНП «Міська багатопрофільна лікарня» Харківської міської ради, за станом здоров`я потребує постійного стороннього догляду та допомоги, так як має невиліковну хворобу, не здатна до самообслуговування;

- дочка - ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , свідоцтво про народження: серія НОМЕР_8 , видане 06.08.1974р. Понад 30 років проживає в Російській Федерації. З батьком не підтримує ніяких стосунків.

другого ступеня споріднення:

- немає.

До матеріалів справи позивачем надано копію паспорта громадянина Російської Федерації на ім`я ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Спірні правовідносини врегульовані Законом України «Про військовий обов`язок та військову службу» (далі Закон № 2232-ХІІ).

Відповідно до ч.1 ст.2 Закону № 2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Згідно з ч.6 ст.2 Закону України № 2232-ХІІ передбачені наступні види військової служби: базова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів та закладів вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти), а також закладів фахової передвищої військової освіти; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.

Статтею 24 Закону № 2232-XII унормований початок, призупинення і закінчення проходження військової служби, відповідно до ч. 3 якої закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Підстави та порядок звільнення з військової служби передбачені ст.26 Закону №2232-XII, а у ч. 4 цієї статті наведені підстави звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, зокрема: під час дії особливого періоду (крім періоду дії воєнного стану) (п.1), під час воєнного стану (п. 2).

У зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/202 в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

В подальшому Указами Президента України воєнний стан продовжувався та на момент розгляду адміністративної справи строк дії воєнного стану в Україні триває.

Відповідно до пп."г" п.2 ч.4 ст.26 Закону № 2232-ХІІ військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах: під час дії воєнного стану: через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Згідно п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону № 2232-ХІІ військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах: під час дії воєнного стану: необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.

Згідно з ч.7 ст.26 Закону № 2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Відповідно до п.п. 6, 7 розділу І Положення про проходження громадянами України військової служби в Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 початок і закінчення проходження військової служби, строки військової служби, а також граничний вік перебування на ній визначено Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу".

Військова служба закінчується в разі звільнення військовослужбовця з військової служби в запас або у відставку, загибелі (смерті), визнання судом безвісно відсутнім або оголошення померлим.

Згідно п. 12 розділу І Положення встановлення, зміна або припинення правових відносин військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом та за призовом осіб офіцерського складу (зокрема, присвоєння та позбавлення військового звання, пониження та поновлення у військовому званні, призначення на посади та звільнення з посад, переміщення по службі, звільнення з військової служби, залишення на військовій службі понад граничний вік перебування на військовій службі, направлення за кордон, укладення та припинення (розірвання) контракту, продовження його строку, призупинення контракту та військової служби тощо) оформлюється письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік та форма яких встановлюються Міністерством оборони України.

Право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам (далі - командири (начальники) органів військового управління, з`єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які утримуються на окремих штатах (далі - військові частини), за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.

Порядок підготовки та видання наказів з питань проходження військової служби встановлюється Міністерством оборони України.

Звільнення військовослужбовців із військової служби під час дії особливого періоду регламентовано п.225 цього Положення. Так, пп.2 п.225 Положення №1153/2008 передбачено, що звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п`ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу":

у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них;

у військових званнях до підполковника (капітана 2 рангу) включно за всіма підставами - командирами корпусів та командувачами військ оперативних командувань і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.

Стосовно порядку звільнення, п.233 Положення №1153/2008 передбачає, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються:

підстави звільнення з військової служби;

думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю;

районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.

Накази про звільнення військовослужбовців з військової служби оголошуються командирами (начальниками) військових частин (абз.3 п.241 Положення №1153/2008).

Згідно з п.242 Положення №1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання.

Згідно п. 19 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Відповідно до п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Відповідно до частини 1статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (частина 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).

Оцінюючи докази по справі у їх сукупності, суд приходить до наступного висновку.

ОСОБА_1 подав до військової частини НОМЕР_1 рапорт від 01.02.2026 р. про звільнення з військової служби за сімейними обставинами, на підставі п.п. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», а саме, у зв`язку з необхідністю здійснювати постійний догляд за батьком - ОСОБА_10 .

Згідно п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону № 2232-ХІІ військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах: під час дії воєнного стану: необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.

З конструкції цієї норми вбачається, що законодавством передбачено три умови, за наявності яких позивача може бути звільнено з військової служби:

- один із батьків військовослужбовця чи батьків дружини (чоловіка) є особою з інвалідністю І чи ІІ групи;

- така особа з інвалідністю потребує постійного догляду;

- відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.

При цьому, матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_10 (батько позивача) є особою з інвалідністю І групи та потребує постійного стороннього догляду.

Членами сім`ї першого ступеня споріднення, крім позивача, є ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .

Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_4 за станом здоров`я потребує постійного стороннього догляду та допомоги, так як має невиліковну хворобу, не здатна до самообслуговування.

ОСОБА_11 понад 30 років проживає в Російській Федерації та є громадянкою РФ.

Як зазначено, абзац тринадцятий пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону №2232-XII регламентує можливість звільнення військовослужбовця з військової служби через необхідність постійного догляду за одним із батьків - в даному випадку особою з інвалідністю І групи. При цьому, така підстава є правомірною за умови, якщо інший член сім`ї першого або другого ступеня споріднення через об`єктивні причини не може виконувати відповідні обов`язки (такі обставини встановлюються і враховуються в кожному конкретному випадку).

Тобто, вказану норму слід тлумачити не лише як їх юридичну чи фізичну відсутність, але й як об`єктивну неможливість виконання такими членами сім`ї, зокрема першого ступеня споріднення, обов`язків по здійсненню постійного догляду за особою, з певних об`єктивно існуючих причин.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 27.02.2025 у справі №380/16966/24 виснував, що «відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи» означає реальну відсутність таких осіб, які фактично могли б здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю, яка цього потребує. У випадку ж «юридичної наявності» інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, які, при цьому, реально не можуть здійснювати постійний догляд за такою особою з об`єктивних причин (перебування у полоні, відбування покарання у місцях позбавлення волі, проходження військової служби, тощо), то така особа відсутня у розумінні приписів абзацу 13 пункту 3 частини дванадцятою статті 26 Закону.

Відповідно до статті 1261 Цивільного кодексу України та інших положень законодавства, членами сім`ї особи, які належать до першого ступеня спорідненості є її батьки, чоловік або дружина, а також діти такої особи, у тому числі усиновлені.

Згідно статтею 1262 Цивільного кодексу України та інших положень законодавства, членами сім`ї особи, які належать до другого ступеня спорідненості є її рідні брати та сестри, баба та дід, як з боку батька, так і з боку матері, а також її онуки.

Відповідно до частини другої статті 3 Сімейного кодексу України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Таким чином, законодавством визначені критерії, за наявності яких особи складають сім`ю, яким є, зокрема спільне проживання.

Фізична наявність дочки, яка не проживає з батьком однією сім`єю, на даний час є громадянкою іншої держави (громадянкою РФ) та проживає в іншій країні вказує на ту обставину, що з об`єктивних причин дочка не має змоги і можливості здійснювати (а батько отримувати) відповідний догляд.

А отже, враховуючи наведені встановлені обставини, суд приходить до висновку, що дочка - ОСОБА_2 не може здійснювати реальний постійний догляд за своїм батьком.

Наявність інших осіб, які б мали можливість здійснювати такий догляд, крім позивача, за ОСОБА_3 (батьком позивача), судом не встановлено, а відповідачем таких доказів не надано.

У контексті наведених встановлених судом обставин та аналізу приписів чинного законодавства, суд вважає за необхідне зазначити, що загальноприйнято вважати, що принцип тлумачення закону на користь особи є однією з основних засад правової системи, яка вказує, що суди повинні намагатися тлумачити закони та його норми в такий спосіб, щоб максимально захищати права та інтереси фізичної особи.

Цей принцип також часто відомий як "in dubio pro persona" або "in dubio pro homine" (латинською мовою), що означає "у вагомих сумнівах - на користь людини".

Важливо також відзначити, що принцип тлумачення закону на користь особи не означає безумовне ігнорування закону, але вказує на те, що в сумнівних ситуаціях суди повинні намагатися вибрати інтерпретацію, яка максимально захищає права та інтереси саме фізичної особи.

Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 10.01.1024 по справі №240/4894/23.

З цього приводу суд зазначає, що приведену у п.п. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-ХІІ умову, як відсутність інших осіб, які можуть здійснювати догляд, задля досягнення результату у вигляді звільнення з військової служби, можна розтлумачити таким чином, що це не означає лише фізичної відсутності інших осіб, які можуть здійснювати догляд, а також відсутність об`єктивної можливості здійснювати такий догляд (в даному випадку неможливість повернення із-за кордону), оскільки в протилежному випадку, особа, яка потребує догляду, буде позбавлена опіки з боку близької особи, тобто, не буде досягнута мета, на яку має законні очікування така особа.

У цьому випадку, хоча формально існує інший член сім`ї першого ступеня споріднення (сестра позивача), її неможливість здійснювати догляд за батьком через постійне проживання за кордоном є не лише об`єктивною підставою, що унеможливлює виконання такого обов`язку, а й фактичним підтвердженням відсутності іншої особи, спроможної забезпечити необхідний догляд.

За викладених обставин, із аналізу встановлених судом обставин та приписів чинного законодавства у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позивач має право на звільнення з військової служби у зв`язку з необхідністю здійснювати догляд за своїм батьком ОСОБА_3 , особою з інвалідністю І групи, яка потребує постійного догляду згідно відомостей, які містяться в матеріалах справи, подані позивачем до рапорту від 01.02.2026 р. та є достатніми підставами для звільнення позивача з військової служби за підпунктом «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону №2232-ХІІ

Військовою частиною НОМЕР_1 прийнято рішення про відмову в задоволенні рапорту ОСОБА_1 , яке викладено резолюцією командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_12 , шляхом проставлення відмітки в графі «відмова» та особистого підпису посадової особи.

Згідно п. 19 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Таким чином, командиром військової частини НОМЕР_1 прийнято рішення у формі резолюції за результатами розгляду рапорту позивача та відмовлено у звільненні з військової служби, що є актом індивідуальної дії, тобто, рішенням суб`єкта владних повноважень.

Рішення військової частини НОМЕР_1 про відмову в задоволенні рапорту ОСОБА_1 , яке викладено резолюцією командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_12 , шляхом проставлення відмітки в графі «відмова» та особистого підпису посадової особи, не містить жодних обґрунтувань причин відмови в задоволенні рапорту позивача.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

У постанові Верховного Суду від 28 листопада 2022 року у справі № 826/6029/18 викладено правовий висновок, відповідно до якого у контексті вимог частини другої статті 2 КАС України нормативне обґрунтування прийнятого рішення та його співвідношення з фактичними обставинами не є формальною вимогою, оскільки суд має перевірити чи діяв суб`єкт владних повноважень, у тому числі (…) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

У цій справі Суд також вважає за необхідне звернути увагу на практику Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення у справі «Suominen v. Finland», заява № 37801/97, пункт 36), відповідно до якої орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень; принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень полягає у тому, щоб рішенням було прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.

Отже, критеріями обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень є: 1) логічність та структурованість викладення мотивів, що стали підставою для прийняття відповідного рішення; 2) пов`язаність наведених мотивів з конкретно наведеними нормами права, що становлять правову основу такого рішення; 3) наявність правової оцінки фактичних обставин справи (поданих документів, інших доказів), врахування яких є обов`язковим у силу вимог закону під час прийняття відповідного рішення; 4) відповідність висновків, викладених у такому рішенні, фактичним обставинам справи; 5) відсутність немотивованих висновків та висновків, які не ґрунтуються на нормах права.

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у справі №420/14943/21 від 11.09.2023 р.

Рішення військової частини НОМЕР_1 про відмову в задоволенні рапорту ОСОБА_1 , яке викладено резолюцією командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_12 , шляхом проставлення відмітки в графі «відмова» та особистого підпису посадової особи, не відповідає, зокрема, критерію обґрунтованості, встановленому вимогами частини другої статті 2 КАС України.

Відтак, невиконання суб`єктом владних повноважень законодавчо встановлених вимог щодо змісту, форми, обґрунтованості та вмотивованості акта індивідуальної дії призводить до його протиправності.

Суд враховує правовий висновок Верховного Суду про те, що невмотивованість та неналежна обґрунтованість рішення суб`єкта владних повноважень є достатньою за визначених обставин справи підставою для визнання такого рішення протиправним, викладено, зокрема у постановах від 20 травня 2022 року у справі № 340/370/21, від 16 березня 2023 року у справі № 160/18668/2 та від 16 травня 2023 року у справі № 380/3195/22.

Суд також враховує, що згідно зі статей 3 та 4 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (ратифіковано згідно із Законом № 1678-VII від 16.09.2014) зміцнення поваги до демократичних принципів, верховенства права та доброго (належного) врядування, прав людини та основоположних свобод відносяться до головних ціннісних орієнтирів для взаємовідносин між Сторонами.

Конституцією України та КАС України прямо передбачений обов`язок суб`єктів владних повноважень дотримуватися принципу належного урядування, відповідно, адміністративні суди під час розгляду та вирішення спорів, що виникають у сфері публічно-правових відносин, мають перевіряти дотримання цього принципу у всіх його аспектах з урахуванням конкретних обставин справи. Фактичне застосування принципу належного урядування є своєрідним «маркером» того як в Україні гарантуються статті 1, 3, 6, 8, 19, 55, 56, 124 Конституції України, а суди застосовують частину другу статті 2 КАС України та статті 3 і 4 Угоди про асоціацію з ЄС.

Крім того, у постанові від 28 лютого 2020 року у справі № П/811/1015/16 сформульовано правову позицію Верховного Суду, відповідно до якої принцип належного урядування має надзвичайно важливе значення для забезпечення правовладдя в Україні; неухильне дотримання основних складових принципу належного урядування забезпечує прийняття суб`єктами владних повноважень легітимних, справедливих та досконалих рішень; принцип належного урядування підкреслює те, що між людиною та державою повинні бути вибудовані саме публічно-сервісні відносини, у яких інституції та процеси служать всім членам суспільства.

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у справі №420/14943/21 від 11.09.2023 р.

В зв`язку з наведеним, рішення військової частини НОМЕР_1 про відмову в задоволенні рапорту ОСОБА_1 , яке викладено резолюцією командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_12 , шляхом проставлення відмітки в графі «відмова» та особистого підпису посадової особи, не відповідає вимогам п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки винесено відповідачем на підставі, у межах повноважень, але не у спосіб, визначений законодавством та не обґрунтовано, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Отже, способом захисту порушеного права, встановленим Кодексом адміністративного судочинства України, є саме визнання протиправним та скасування індивідуального акта.

Частиною 1статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Згідно з частиною 2статті 5 КАС України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зорустатті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об`єднаного Королівства(Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З метою повного захисту прав позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та визнати протиправним та скасувати рішення військової частини НОМЕР_1 про відмову в задоволенні рапорту ОСОБА_1 , яке викладено резолюцією командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_12 , шляхом проставлення відмітки в графі «відмова» та особистого підпису посадової особи.

На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження», суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.

Відповідно до Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Дискреційні повноваження це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акту.

У разі наявності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.

Водночас повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Таким чином, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 06.03.2019 та від 22.01.2020 у справах № 1640/2594/18 та № 826/9749/17 відповідно.

Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачем здійснено розгляд рапорту позивача та командиром військової частини НОМЕР_1 прийнято рішення про відмову в задоволенні рапорту.

Оскільки судом встановлено протиправність рішення військової частини НОМЕР_1 про відмову в задоволенні рапорту ОСОБА_1 , яке викладено резолюцією командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_12 , шляхом проставлення відмітки в графі «відмова» та особистого підпису посадової особи, суд вважає, що у даному випадку у відповідача відсутня дискреція як можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень.

З норм Положення про проходження громадянами України військової служби в Збройних Силах України та пояснень відповідача вбачається, що повноваження на звільнення позивача з військової служби має командир військової частини НОМЕР_1 .

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд враховує й те, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи викладене, суд вважає, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають частковому задоволенню.

Розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 2, 72-77, 139, 243-246, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення військової частини НОМЕР_1 про відмову в задоволенні рапорту ОСОБА_1 , яке викладено резолюцією командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_12 , шляхом проставлення відмітки в графі «відмова» та особистого підпису посадової особи.

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 з військової служби на підставі п.п. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

В решті позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.С. Рябчук