Постанова від 10 червня 2026 р. у справі №461/4109/25 — Львівський апеляційний суд

Справа № 461/4109/25 Головуючий у 1 інстанції: Мироненко Л.Д.

Провадження № 22-ц/811/3374/25 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 червня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Копняк С. М.,

суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В.,

секретар судового засідання – Федчун Н. С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Галицького районного суду м. Львова від 19 вересня 2025 року, у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Сонаті» до ОСОБА_1 , третя особа: акціонерне товариство «Ідея Банк» про стягнення боргу,

ВСТАНОВИВ:

у травні 2025 року товариство з обмеженою відповідальністю «Сонаті» (далі – ТОВ «Сонаті») звернулося в суд з позовом до ОСОБА_1 , в якому просили стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за кредитними договорами № Р20.144.75735 від 23 листопада 2017 року та №Z75.00205.004100264 від 11 липня 2018 року в розмірі, відповідно, 195 509 грн 52 коп. та 67 921 грн 51 коп., що разом складає 263 431 грн 03 коп.

Позов мотивований тим, що 23 листопада 2017 року між акціонерним товариством «Ідея Банк» (далі – АТ «Ідея Банк») та ОСОБА_1 було підписано кредитний договір № Р20.144.75735, згідно якого відповідач отримала кредит в розмірі 84 000 грн 00 коп., зі сплатою 15 % річних за користування коштами кредитної лінії, з поверненням, сплатою кредиту та інших платежів, у тому числі процентів у терміни, передбачені встановленим кредитним договором графіком щомісячних платежів. Також, 11 серпня 2018 між АТ «Ідея Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №Z75.00205.004100264, згідно якого відповідач отримала кредит в розмірі 27 490 грн 00 коп., зі сплатою 9, 99 % річних, з поверненням, сплатою кредиту та інших платежів, у тому числі процентів у терміни, передбачені встановленим кредитним договором графіком щомісячних платежів. АТ «Ідея Банк» повністю виконав свої зобов`язання згідно кредитних договорів, що підтверджується виписками по поточним рахункам. Проте, відповідач не повернув отримані кредитні кошти у встановлений вищезазначеними договорами термін та не сплатив нараховані інші платежі за кредитними договорами. 25 липня 2023 року АТ «Ідея Банк» відступило право вимоги за договорами № Р20.144.75735 від 23 листопада 2017 року та №Z75.00205.004100264 від 11 липня 2018 року (з усіма додатковими договорами та угодами до нього) ТОВ «Сонаті» на підставі договору факторингу № 25/07. Враховуючи наведене, а також те, що на даний час відповідач продовжує ухилятись від виконання своїх зобов`язань і не погашає заборгованість, що є порушенням законних прав та інтересів позивача, просили позов задовольнити.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 19 вересня 2025 року позов ТОВ «Сонаті» до ОСОБА_1 , третя особа: АТ «Ідея Банк» про стягнення заборгованості за кредитним договором, задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Сонаті» заборгованість за кредитним договором № Р20.144.75735 від 23 листопада 2017 року в розмірі 115 518 грн 07 коп.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Сонаті» заборгованість за кредитним договором № Z75.00205.004100264 від 11 липня 2018 року в розмірі 33 503 грн 45 коп.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Сонаті» сплачений судовий збір в розмірі 1 788 грн 26 коп.

В іншій частині позовних вимог, відмовлено.

Рішення суду оскаржила ОСОБА_1 , подавши в жовтні 2025 року через систему «Електронний суд» апеляційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , у якій просить скасувати рішення Галицького районного суду м. Львова від 19 вересня 2025 року, передати справу за встановленою підсудністю до Дніпровського районного суду міста Києва, або скасувати рішення Галицького районного суду м. Львова від 19 вересня 2025 року, ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував того, що позивачем не доведено факт переходу до нього права вимоги за укладеними відповідачкою кредитними договорами, зокрема, позивачем не надано доказів проведення оплати за укладеним ним з АТ «Ідея Банк» договором факторингу.

Також зазначає, що судом не враховано клопотання відповідача про передачі справи за підсудністю, в задоволенні якого судом необґрунтовано відмовлено.

Відзив на апеляційну скаргу від позивача не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Учасники справи належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи в суді апеляційної інстанції, що підтверджується матеріалами справи.

Якщо належним чином повідомлені сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

Такий висновок узгоджується з постановами Верховного Суду від 02 жовтня 2024 року в справі № 757/61314/18-ц, від 17 липня 2024 року в справі № 182/3021/21, від 25 червня 2024 року в справі № 496/5051/19.

Враховуючи, що сторони не з`явились в судове засідання, а наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, з метою дотримання основних засад цивільного судочинства, зокрема і розумних строків розгляду справи, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу по суті без участі сторін, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи.

Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково.

До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.

Згідно зі частиною першою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина четверта статті 367 ЦПК України).

Відповідно до статті 10 ЦПК України при розгляді справи суд керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї (далі - Конвенція), згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (далі - ЄСПЛ). Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а відповідно до статті 6 Конвенції таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які мають бути справедливими.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції визначено право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, № 19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюються зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Як зазначено в пункті 7 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

Розгляд справи, яка не підлягає розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення її учасників, порушує процесуальні гарантії забезпечення належного розгляду справи в суді апеляційної інстанції стосовно позивача через неповідомлення його про дату і час такого розгляду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 серпня 2022 року в справі № 202/4233/16 (пункт 24.29)).

Даний висновок є релевантним також у питанні дотримання цих гарантій судом першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 19 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку: 1) наказного провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного); 3) окремого провадження.

За приписами частини четвертої статті 19 ЦПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду: 1) малозначних справ; 2) справ, що виникають з трудових відносин; 3) справ про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд; 4) справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

Перелік справ, які підлягають розгляду у порядку спрощеного позовного провадження, наведено у статті 274 ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд.

Відповідно до пункту 2 та 3 частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Ціна позову визначається у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, чи оспорюваною сумою за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку (пункт 1 частини першої статті 176 ЦПК України).

Для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення (частина дев`ята статті 19 ЦПК України).

Предметом спору у справі, що переглядається є стягнення грошових коштів у сумі 263 431 грн 03 коп.

Позов пред`явлено у травні 2025 року.

Статтею 276 ЦПК України визначено, що клопотання позивача про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження подається у письмовій формі одночасно з поданням позовної заяви або може міститися у ній. Таке клопотання має стосуватися розгляду в порядку спрощеного позовного провадження всієї справи і не може стосуватися лише певної частини позовних вимог, інакше суд не приймає його до розгляду, про що зазначає в ухвалі про відкриття провадження у справі.

Питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі (частина перша статті 277 ЦПК України).

Відповідно до частин п`ятої, шостої статті 279 ЦПК України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін за одночасного існування таких умов: 1) предметом позову є стягнення грошової суми, розмір якої не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.

У постанові Верховного Суду від 03 березня 2020 року в справі №589/16/19 зазначено, що «тлумачення зазначених положень статті 279 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що за наявності клопотання однієї із сторін про розгляд справи, яка призначена до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, з повідомленням (викликом) сторін суд першої інстанції зобов`язаний призначити розгляд такої справи в судовому засіданні з повідомленням сторін. Відмовити в задоволенні зазначеного клопотання суд може виключно за сукупності умов, визначених у частині шостій статті 279 ЦПК України. Тобто однією з таких умов є те, що така відмова може стосуватись лише малозначних справ згідно закону (пункт 1 частини четвертої статті 19 ЦПК України). Предметом позову у цій справі, крім стягнення грошової суми, є вимоги про визнання незаконним наказу про звільнення та поновлення на роботі, у зв`язку з чим суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні відповідного клопотання позивача, розглянувши справу без повідомлення (виклику) сторін. Схожий висновок про застосування аналогічної по суті норми частини 6 статті 252 ГПК України викладений у постанові Верховного Суду від 04 липня 2019 року в справі № 910/13104/18 про зобов`язання звільнити приміщення, передавши його за актом приймання-передачі. … ОСОБА_1 вказувала в апеляційній скарзі про порушення судом норм процесуального права щодо розгляду судом першої інстанції справ без її участі за наявності клопотання про проведення судового розгляду з повідомленням сторін. За таких обставин апеляційний суд зробив помилковий висновок, що відмова суду першої інстанції у задоволені клопотання позивача про розгляд справи з повідомленням (викликом) сторін відповідає нормам процесуального закону, не порушує прав позивача та не врахував, що зазначене порушення є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції».

У постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року в справі № 569/3757/20 зазначено, що «суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що ця справа не могла бути розглянутою за правилами спрощеного позовного провадження, не надав оцінки відповідним доводам апеляційної скарги, не врахував, що зазначена підстава є обов`язковою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення. Тому суд апеляційної інстанції зробив неправильний висновок про залишення без змін рішення суду першої інстанції».

У справі, що переглядається ухвалою Галицького районного суду м.Львова від 05 серпня 2025 року відкрито провадження у цій справі. Вирішено розгляд справи проводити в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, незважаючи на те, що ціна позову перевищувала тридцять розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2025 року, тобто не є малозначною в силу закону, а також не визнана такою судом в ухвалі про відкриття провадження, окрім цього позовна заява не містила клопотання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження. Водночас в цій ухвалі суд першої інстанції визначив строк відповідачу, в разі незгоди проведення розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, на протязі п`яти днів з дня отримання копії ухвали про відкриття провадження, має подати відповідну заяву із запереченнями. Про те, що розгляд даної справи проведено за правилами спрощеного позовного провадження, вказано й у самому рішенні суду першої інстанції, яке є предметом апеляційного перегляду.

За таки обставин, суд першої інстанції неправомірно розглянув справу у порядку спрощеного провадження без виклику учасників справи, порушивши вищезазначені норми процесуального права, тому оскаржене рішення підлягає скасуванню, з ухваленням нового.

Щодо вирішення спору по суті.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року в справі № 582/18/21).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19).

За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) (частина перша статті 1077 ЦК України).

Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога) (частина перша статті 1078 ЦК України).

Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається (частина друга статті 1078 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 07 січня 2026 року в справі №727/2790/25 вказано, що

«Обміркувавши викладене, касаційний суд зауважує, що:

допускається відступлення за договором факторингу наявної вимоги та майбутньої вимоги. При цьому для розмежування прав грошової вимоги, що може відступатися на підставі договору факторингу обрано різні критерії. Зокрема, для: (а) наявної вимоги - це строк платежу; (б) майбутньої вимоги - це момент виникнення. Різність критеріїв, які покладені в виокремлення видів, створює складнощі у розумінні як наявної, так і майбутньої вимоги;

наявна вимога - це право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (частина перша статті 1078 ЦК України). Втім очевидно, що строк платежу визначає не існування, а тільки можливість здійснення права грошової вимоги. І, звісно, що наявні грошові вимоги не вичерпуються тими, строк платежу яких настав. Оскільки якщо зробити протилежний висновок, то в категорію майбутніх вимог слід віднести будь-які інші права грошової вимоги, навіть ті які існують в зобов`язанні, але їх здійснення залежить від настання умови чи спливу строку. Саме тому до наявних вимог потрібно віднести й «недозрілі» грошові вимоги. «Недозріла» вимога - це різновид наявної вимоги, тобто право грошової вимоги, можливість здійснення якого залежить від настання умови чи спливу строку платежу. Як наслідок наявна та недозріла вимога існують до або в момент укладення договору факторингу;

майбутня вимога - це право грошової вимоги, що виникне в майбутньому (частина перша статті 1078 ЦК України), тобто майбутніми мають кваліфікуватися такі права грошової вимоги, що «з`явилися» із тих чи інших договорів, укладених після договору факторингу;

у договорі факторингу необхідно індивідуалізувати право грошової вимоги. Наявна та «недозріла» вимоги мають бути визначені в договорі факторингу з максимальним ступенем конкретності, яка б забезпечувала можливість виокремити такі вимоги від інших вимог клієнта в момент укладення договору факторингу. Для наявної та «недозрілої» вимоги, оскільки вони існують на час укладення договору факторингу, індивідуалізація може полягати, зокрема, у вказівці предмета (розміру чи обсягу вимоги), суб`єктів (як активного - кредитора, так і пасивного - боржника), підстави виникнення (наприклад, договір поставки);

майбутня вимога має піддаватися індивідуалізації не пізніше, аніж в момент її виникнення. Тобто майбутня вимога повинна мати потенційну властивість для ідентифікації в момент її виникнення. До цього часу майбутня вимога хоча б якось має пов`язуватися із клієнтом».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року в cправі № 910/8115/19 (910/13492/21) зазначено, що:

«58. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106) зазначила такі характеристики договору факторингу як правочину: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові, операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватися у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальної вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону про фінансові послуги.

59. Крім того, у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 48) Велика Палата Верховного Суду додатково навела ознаки договору факторингу: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом про фінансові послуги умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.

60. Як уже зазначалося раніше, відповідно до абзацу 1 частини першої статті 1077 Цивільного кодексу України договір факторингу передбачає, зокрема, те, що фактор передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові свою грошову вимогу до третьої особи (боржника).

61. Звідси за договором факторингу фактором має надаватися фінансова послуга, яка полягає в наданні коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту (пункт 6 частини першої статті 4 Закону про фінансові послуги), тобто грошові кошти мають передаватися клієнту в розпорядження і клієнт має сплатити фактору за відповідну послугу з фінансування (надання позики або кредиту).

62. При цьому, як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 61), така плата за надану фактором послугу може бути встановлена у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається, у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної в договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

63. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фактором фінансову послугу (позику чи кредит).

64. Натомість грошова вимога, яку клієнт передає фактору, може відступатися клієнтом фактору у зв`язку з її продажем останньому (частина перша статті 1084 Цивільного кодексу України) або з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором, оскільки за змістом частини другої статті 1084 Цивільного кодексу України фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленої грошової вимоги до боржника.

65. Таким чином, договір факторингу є змішаним договором, який обов`язково поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.

66. Виходячи з цього правочин, який не відповідає ознакам, притаманним договору факторингу, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги (подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106))».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року в cправі № 910/8115/19 (910/13492/21) зазначено:

«75. У свою чергу абзац 1 частини першої статті 632 Цивільного кодексу України передбачає, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

76. При цьому Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що право вимоги, яка відступається (продається), може мати так звану номінальну вартість та реальну вартість.

77. Номінальною вартістю права вимоги в такому разі є розмір самої вимоги, що відступається (продається) за відповідним договором відступлення.

78. Реальна вартість права вимоги, як і будь-якого майна, формується з урахуванням ринкових умов, а саме попиту на такий вид вимоги, ліквідності такої вимоги, що залежить від імовірності її задоволення, зокрема, через наявність спору щодо вимоги або складний фінансовий стан боржника, а в процедурах банкрутства - через запровадження мораторію на задоволення вимог кредиторів, черговість задоволення таких вимог, недостатній обсяг ліквідної маси боржника для їх повного задоволення.

79. Реальна вартість права вимоги має динамічний характер (може змінюватися в будь-який момент залежно від низки обставин), на відміну від номінальної вартості, яка визначається лише розміром самої вимоги кредитора до боржника.

80. Відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 57)).

81. Звідси Велика Палата Верховного Суду зазначає, що сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, мають право на власний розсуд визначити ціну, за якою право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права вимоги, що відступається (продається), яка може бути як більшою, так і меншою за номінальну вартість такої вимоги.

82. Тобто сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, не обмежені номінальною вартістю права вимоги та встановлюють ціну, за якою таке право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права грошової вимоги, яка залежить від попиту на такий вид грошової вимоги та ліквідності конкретної вимоги, що відступається (продається).

83. Оскільки сторони договору відступлення права вимоги не обмежені номінальною вартістю права вимоги, сама по собі різниця між номінальною вартістю права вимоги, що відступається, та ціною продажу такої вимоги, визначеною сторонами в договорі купівлі-продажу права вимоги, не може вважатися платою за договором факторингу».

У постанові Верховного Суду від 01 лютого 2018 року в справі № 2-127/11 зазначено, що «скориставшись правом на врегулювання відносин у договорі, первинний кредитор та ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» на власний розсуд визначили момент виникнення у фактора права вимоги. Так, в пункті 4.1. укладеного між ними договору визначено, що право власності на права вимоги, які відступаються за укладеним договором, вважається таким, що перейшло від клієнта (ПАТ «УкрСиббанк») до фактора (ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія») в день підписання акта приймання-передачі права вимоги, за умови виконання фактором зобов`язань, передбачених пунктом 3.1.1. договору. Право вимагати від боржника виконання всіх зобов`язань в межах відступлених прав у фактора наступає після виконання ним зобов`язань, передбачених пунктом 3.1.1. договору. Як встановлено судами та свідчать матеріали справи, оскільки заявником не надано доказів на підтвердження виконання умов пунктом 3.1. договору, відповідно до якого фінансування за відступлені права вимоги надається фактором клієнту шляхом перерахування суми фінансування на рахунок клієнта двома платежами, суди зробили правильний висновок, що заявником не було належним чином доведено факт виникнення права вимоги, що відступається за укладеним договором. Сторони договору поставили три умови щодо настання моменту виникнення права вимоги за договором факторингу, що мають одночасно настати: укладення договору факторингу, підписання акта приймання-передачі права вимоги та сплата суми фінансування на рахунок клієнта. Враховуючи недоведеність заявником перерахування суми фінансування на рахунок клієнта за відступлені права вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій були позбавленні правової можливості зробити висновок щодо переходу права вимоги до заінтересованої особи. Тягар доведення цих обставин у цьому провадженні покладається на заінтересовану особу, яка саме й звернулася із згаданими вимогами до суду, оскільки частиною третьою статті 10 ЦПК України та частиною першою статті 60 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи) передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом».

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року в справі № 183/4256/21).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частини перша-третя статті 367 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

- суд першої інстанції встановив, що 23 листопада 2017 року між АТ «Ідея Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № Р20.144.75735, а 11 серпня 2018 року було укладено також кредитний договір № Z75.00205.004100264;

- 25 липня 2023 року АТ «Ідея Банк» відступило право вимоги за кредитними договорами № Р20.144.75735 від 23 листопада 2017 року та №Z75.00205.004100264 від 11 липня 2018 року (з усіма додатковими договорами та угодами до нього) ТОВ «Сонаті» на підставі договору факторингу № 25/07, що підтверджується витягом з реєстру боржників №1 до договору факторингу № 25/07 від 25 липня 2023 року. За змістом пункту 5.1 договору факторингу № 25/07 від 25 липня 2023 року права вимоги вважаються такими, що перейшли від клієнта до фактора в день підписання відповідного реєстру боржників, за умови виконання фактором зобов`язань, передбачених пунктом 4.1 цього договору, яким визначено, що фактор зобов`язується сплатити клієнту суму фінансування у розмірі хххххх шляхом перерахунку 100 % вказаної суми на рахунки клієнта протягом трьох робочих днів після отримання реєстру боржників засобами корпоративного зв`язку у захищеному паролем файлі, та підписання сторонами договору та реєстру боржників за допомогою сервісу електронного документообігу «Вчасно»;

- 02 квітня 2025 року ТОВ «Сонаті» скерувало на адресу ОСОБА_1 письмові вимоги про виконання боргових зобов`язань за кредитними договорами, які нею не виконані;

- проте, задовольняючи позов частково, суд першої інстанції не врахував, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження виконання позивачем свого обов`язку щодо сплати клієнту (АТ «Ідея Банк») 100 % суми фінансування за договором факторингу № 25/07 від 25 липня 2023 року.

Встановивши, що позивачем не доведено факт виникнення у нього права вимоги до відповідача, колегія суддів вважає пред`явлений позов безпідставним, в задоволенні якого з цих підстав належить відмовити.

Відтак, доводи апеляційної скарги у цій частині знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду.

Оскільки апеляційна скарга не містить заперечень на ухвалу суду від 07 липня 2025 року про відмову в задоволенні клопотання відповідача про направлення справи за підсудністю, а за результати розгляду апеляційної скарги по суті вирішення спору, колегія суддів дійшла висновку про її обґрунтованість, її доводи, а також клопотання скарги про направлення справи за належної підсудністю, є безпідставними, задоволенню не підлягають.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно з частиною першою статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи (частина друга статті 376 ЦПК України).

З огляду на викладене, враховуючи допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів доходить висновку, що рішення суду підлягає скасуванню, з ухваленням нового про відмову в задоволенні позову.

Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, з огляду на те, що ухвалою суду про відкриття апеляційного провадження відповідачці було відстрочено сплату судового збору за подання апеляційної скарги в електронній формі до закінчення апеляційного розгляду, з позивача в дохід держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 3 633 грн 60 коп.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 376, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,

УХВАЛИВ:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , задовольнити частково.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 19 вересня 2025 року скасувати, ухвалити нове рішення.

В задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю «Сонаті» до ОСОБА_1 , третя особа: акціонерне товариство «Ідея Банк» про стягнення боргу за кредитними договорами, укладеними між акціонерним товариством «Ідея Банк» (далі – АТ «Ідея Банк») та ОСОБА_1 № Р20.144.75735 від 23 листопада 2017 року та №Z75.00205.004100264 від 11 липня 2018 року в розмірі, відповідно, 195 509 грн 52 коп. та 67 921 грн 51 коп., що разом складає 263 431 грн 03 коп. – відмовити.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Сонаті» в дохід держави 3 633 грн 60 коп. судового збору за розгляд справи судом апеляційної інстанції.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий С.М. Копняк

Судді: С.М. Бойко

А.В. Ніткевич