Постанова від 10 червня 2026 р. у справі №642/7443/24 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 червня 2026 року

м. Харків

справа № 642/7443/24

провадження № 22-ц/818/2621/26

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Пилипчук Н.П.,

суддів – Тичкової О.Ю., Яцини В.Б.,

за участю секретаря – Муренченко С.А.,

учасники справи:

позивач – Харківське квартирно-експлуатаційне управління м. Харків,

відповідачка – ОСОБА_1 ,

третя особа – Міністерство оборони України,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Харківського квартирно-експлуатаційного відділу м. Харків на заочне рішення Холодногірського районного суду м. Харкова від 19 грудня 2025 року в складі судді Балабая С.С.

в с т а н о в и в:

У листопаді 2024 року Харківське квартирно-експлуатаційне управління м. Харків звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа: Міністерство оборони України про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позовна заява мотивована тим, що на балансі Будинкоуправління № 3 квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова, яке 21 грудня 2009 року ліквідовано згідно постанови Господарського суду Харківської області по справі № Б-39/57-08, перебували нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 624 кв м літ «Ц-4» (нежитлові приміщення 4-го поверху № 9 площею 47,0 кв м, №10 площею 20,2 кв м в літ «Ц-4», об`єкт нежитлової нерухомості, нежилі приміщення, 1-го поверху №1-3, 5-7, 7а, 8а, частина приміщення № 4 в літ. «Ц-4» загальною площею 98,0 кв м, нежитлові приміщення: 1-го поверху № 1,2 площею 26,4 кв м, 2-го поверху №1-:-11 площею 148,1 кв м, 3-го поверху №1-:-13 площею 147,5 кв м, 4-го поверху №1-:-8 площею 113,4 кв м в літ «Ц-4», 23,4 кв м).

24 листопада 2007 року вищевказані нежитлові приміщення були передані на баланс Квартирно-експлуатаційному відділу м. Харків (реорганізоване у Харківське квартирно-експлуатаційне управління) та оприбутковані 30 листопада 2007 року.

У 2009 році ліквідатор Чаговець Т.П. у межах справи про банкрутство Будинкоуправління № 3 квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова (справа №Б-39/57-08), як продавець на відкритих торгах на підставі договору купівлі-продажу ВМЕ №257238 неправомірно здійснила відчуження спірних приміщень на користь ОСОБА_2 , як переможцю відкритих торгів по лоту №5.

Згідно договорів купівлі-продажу від 23 листопада 2012 року ОСОБА_2 продав приміщення загальною площею 435,4 кв м в літ «Ц-4», а також нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-3, 5-7, 7а, 8а частини приміщення № 4 площею 4,2 кв м в літ «Ц-4» загальною площею 98,00 кв м, по АДРЕСА_2 , громадянці ОСОБА_1 .

Отже, наразі військове майно знаходиться у незаконному володінні ОСОБА_1 .

Просило витребувати шляхом вилучення у ОСОБА_1 нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 624 кв м літ «Ц-4» (нежитлові приміщення 4-го поверху № 9 площею 47,0 кв м, №10 площею 20,2 кв м в літ «Ц-4», об`єкт нежитлової нерухомості, нежилі приміщення, 1-го поверху №1-3, 5-7, 7а, 8а, частина приміщення № 4 в літ. «Ц-4» загальною площею 98,0 кв м, нежитлові приміщення: 1-го поверху № 1,2 площею 26,4 кв м, 2-го поверху №1-:-11 площею 148,1 кв м, 3-го поверху №1-:-13 площею 147,5 кв м, 4-го поверху №1-:-8 площею 113,4 кв м в літ «Ц-4», 23,4 кв м) та передати його Харківському квартирно-експлуатаційному управлінню в експлуатацію.

Заочним рішенням Холодногірського районного суду м. Харкова від 19 грудня 2025 року у задоволенні позову Харківського квартирно-експлуатаційного відділу м. Харків – відмовлено.

Не погоджуючись з заочним рішенням суду Харківське квартирно-експлуатаційне управління м. Харків подало апеляційну скаргу, в якій просило заочне рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Апеляційна скарга мотивована тим, що КЕВ м. Харків є державною, бюджетною, неприбутковою установою, на балансі якої перебуває військове майно, яке відповідно є державною власністю. Оскаржуваним рішенням КЕВ м. Харків визнано особою, чиї права не були порушені, а похідний інтерес балансоутримувача не підлягає судовому захисту. Таким чином було обмежено в праві на звернення до суду за захистом свого особистого права, а тому зазначене рішення повинно бути скасоване.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу Харківського квартирно-експлуатаційного відділу м. Харків необхідно задовольнити частково.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 24 листопада 2007 року нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 624 кв. м. літ «Ц-4» (нежитлові приміщення 4-го поверху № 9 площею 47,0 кв. м., №10 площею 20,2 кв. м. в літ. «Ц-4», об`єкт нежитлової нерухомості, нежилі приміщення, 1-го поверху №1-3, 5-7, 7а, 8а, частина приміщення № 4 в літ. «Ц-4» загальною площею 98,0 кв. м., нежитлові приміщення: 1-го поверху № 1,2 площею 26,4 кв м, 2-го поверху №1-:-11 площею 148,1 кв м, 3-го поверху №1-:-13 площею 147,5 кв м, 4-го поверху №1-:-8 площею 113,4 кв м в літ «Ц-4», 23,4 кв м передані з балансу Будинкоуправління № 3 квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова на баланс Квартирно-експлуатаційному відділу м. Харків (реорганізоване у Харківське квартирно-експлуатаційне управління) та оприбутковані 30 листопада 2007 року (а.с.12).

Ліквідатор Чаговець Т.П. БУ-3, яка діяла на підставі постанови Господарського суду Харківської області про визнання БУ-З банкрутом від 22.07.2008 справа №Б-39/57-08, ухвали Господарського суду Харківської області від 29.10.2008 по справі №Б-39/57-08, ліцензії арбітражного керуючого АБ №116164, виданої 24.12.2004 Міністерством економіка та з питань європейської інтеграції України, затвердженого протоколу від 24.03.2008 №4 по лоту №5 відкритих торгів з продажу майна БУ-3 квартирно-експлуатаційного відділу м. Харків як продавець 18.05.2009 на підставі договору купівлі-продажу ВМЕ №?257238 передала (здійснила відчуження) на користь ОСОБА_2 як покупця (переможця відкритих торгів), нерухоме майно - нежитлові приміщення 1-го поверху №1,2 площею 26,4 кв.м., 2-го поверху №1-8 площею 148,1 кв.м., 3-го поверху №1-13 площею 147,5 кв.м., 4-го поверху №1-8 площею 113,4 кв.м. в літері Ц-4 загальною площею 425,4 кв.м. по АДРЕСА_2 (а.с.16зворот-17).

Згідно договорів купівлі-продажу від 23 листопада 2012 року ОСОБА_2 продав приміщення загальною площею 435,4 кв м в літ. «Ц-4», а також нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-3, 5-7, 7а, 8а частини приміщення № 4 площею 4,2 кв м в літ «Ц-4» загальною площею 98,00 кв м, по АДРЕСА_2 , ОСОБА_1 (а.с.19зворот-20, 22зворот-23).

Аналогічна інформація міститься в інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта № 401167947 від 28.10.2024 (а.с.28-30).

З витягу з Фонду державного майна України від 20.05.2015 № 10-15-9450 зазначено, що підсобні приміщення за адресою АДРЕСА_2 є державною власністю та перебувають на балансі КЕВ м. Харків (ЄДРПОУ 07923280, 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 61) (а.с.16).

28.04.2017 року Харківським квартирно - експлуатаційним управлінням (станом на 2017 рік) Квартирно-експлуатаційний відділ м. Харків) було отримано від Північно-східного територіального управління внутрішнього аудиту Міністерства оборони України аудиторський звіт від 28.04.2017 за № 234/1/31/27 про результати планового внутрішнього фінансового аудиту та аудиту відповідності фінансово-господарської діяльності квартирно-експлуатаційного відділу м. Харків за період з 15.04.2015 по 03.04.2017.

Перевіркою було встановлено про факти самозахоплення нерухомого військового майна загальною площею 1090,8 м.кв. в перевіряємому періоді, де військове містечко № НОМЕР_1 АДРЕСА_2 (624 кв.м.) - нежитлові приміщення в будівлі житлового будинку АДРЕСА_3 (переданий до комунальної власності) площею 624 кв.м. є частиною самозахопленого військового майна.

Крім того аудиторською групою Північно-Східного територіального управління внутрішнього аудиту було проведено аудит КЕВ м. Харків та 17.02.2022 складено аудиторський звіт.

За результатами обговорення рекомендацій та пропозицій Аудиторського звіту № 535/31/4 від 17.02.2022 додаток 13 п.17 встановлено зміст рекомендації/пропозиції - прийняти рішення щодо самозахоплення нерухомого військового майна загальною площею 624 кв.м., мета рекомендації - звільнити нерухоме майно, шляхом такого заходу як, подання позовної заяви (а.с.31-35)

Харківське квартирно-експлуатаційне управління було переформовано з Квартирно-експлуатаційного відділу м. Харків з 01.06.2023 (а.с.13).

16.10.2024 Харківським КЕУ було направлено відповідачці претензію з проханням повернути майно (а.с.35зворот-36).

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Захист цивільних прав – це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно із пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).

Аналіз норм процесуального права, а також норм статей 4, 15, 16 ЦК України дає підстави стверджувати, що захисту в суді підлягає не будь-яке право особи, а саме порушене.

Звертаючись до суду з позовом, особа повинна довести як те, що її права були дійсно порушеними, так і особу, яка їх порушила.

Згідно з приписами частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов – це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19)).

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно з володіння добросовісного набувача (тобто того, який не знав і не міг знати про те, що набуває майно, яке особа не мала права йому відчужувати) згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі (оплатно, безвідплатно) добросовісний набувач набув це майно у власність. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України).

Тобто, у частині третій статті 388 ЦК України передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках.

Велика Палата Верховного Суду вказувала, що право на витребування майна з незаконного володіння може мати як власник, так і законний користувач майна (див., наприклад, постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (пункт 95), від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19).

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог Харківському квартирно-експлуатаційному управлінню м. Харків, суд першої інстанції виходив з того, що власником спірного нерухомого майна є Міністерство оборони України, а у Харківському квартирно-експлуатаційному управлінню м. Харків воно перебуває на балансі. Отже, уповноваженою особою на подання віндикаційного позову щодо витребування спірного майна є Міністерство оборони України, як особа, яка від імені держави здійснює право власності військовим майном, а не позивач, який є балансоутримувачам спірного військового майна.

Колегія суддів з таким висновком суду першої інстанції не погоджується.

Так, відповідно до статті 1 Закон України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», в редакції чинній на момент звернення до суду з позовом, військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв`язку, а також акції, частки у статутному капіталі юридичних осіб (далі - корпоративні права) тощо.

Згідно зі статтею 3 зазначеного Закону Військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті).

З моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, право оперативного управління військовим майном є речовим правом, похідним від права власності на дане майно. Воно включає в себе права володіння, користування і розпорядження цим майном. Право господарського відання або право оперативного управління виникає у військової організації з моменту передачі їй уповноваженим органом майна, що є суб`єктом зазначених прав та захищається відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

Відповідно до положень статей 387, 388 ЦК України з віндикаційним позовом до суду може звернутися саме власник майна, або законний користувач майна (див., наприклад, постанови Велика Палата Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (пункт 95), від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19).

Отже, Харківське квартирно-експлуатаційне управління м. Харків, як спеціалізована військова установа, є безпосереднім користувачем закріпленого за ним державного військового майна, у зв`язку з чим станом на момент звернення до суду з даним позовом був наділений правом на подачу позову щодо витребування майна.

За статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником правочину.

Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення частини першої статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Такий правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У пунктах 142, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц зроблено висновок, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Матеріали справи свідчать про те, що 24 листопада 2007 року нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 624 кв. м. літ «Ц-4» (нежитлові приміщення 4-го поверху № 9 площею 47,0 кв. м., №10 площею 20,2 кв. м. в літ. «Ц-4», об`єкт нежитлової нерухомості, нежилі приміщення, 1-го поверху №1-3, 5-7, 7а, 8а, частина приміщення № 4 в літ. «Ц-4» загальною площею 98,0 кв. м., нежитлові приміщення: 1-го поверху № 1,2 площею 26,4 кв м, 2-го поверху №1-:-11 площею 148,1 кв м, 3-го поверху №1-:-13 площею 147,5 кв м, 4-го поверху №1-:-8 площею 113,4 кв м в літ «Ц-4», 23,4 кв м передані з балансу Будинкоуправління № 3 квартирно-експлуатаційного відділу м. Харкова на баланс Квартирно-експлуатаційному відділу м. Харків (реорганізоване у Харківське квартирно-експлуатаційне управління) та оприбутковані 30 листопада 2007 року.

Ліквідатор Чаговець Т.П. БУ-3, яка діяла на підставі постанови Господарського суду Харківської області про визнання БУ-З банкрутом від 22.07.2008 справа №Б-39/57-08, ухвали Господарського суду Харківської області від 29.10.2008 по справі №Б-39/57-08, ліцензії арбітражного керуючого АБ №116164, виданої 24.12.2004 Міністерством економіка та з питань європейської інтеграції України, затвердженого протоколу від 24.03.2008 №4 по лоту №5 відкритих торгів з продажу майна БУ-3 квартирно-експлуатаційного відділу м. Харків як продавець 18.05.2009 на підставі договору купівлі-продажу ВМЕ №?257238 передала (здійснила відчуження) на користь ОСОБА_2 як покупця (переможця відкритих торгів), нерухоме майно - нежитлові приміщення 1-го поверху №1,2 площею 26,4 кв.м., 2-го поверху №1-8 площею 148,1 кв.м., 3-го поверху №1-13 площею 147,5 кв.м., 4-го поверху №1-8 площею 113,4 кв.м. в літері Ц-4 загальною площею 425,4 кв.м. по АДРЕСА_2 .

Таким чином, 18.05.2009, тобто майже через два роки, як нерухоме майно було передано на баланс позивача та продовжувало знаходитись у власності держави, ліквідатор БУ-3 Чаговець Т.П. за відсутності правових підстав, діючи від імені юридичної особи, яка вже не була володільцем майна, уклала договір купівлі-продажу поза волею дійсного власника та законного володільця.

В подальшому, згідно договору купівлі-продажу від 23 листопада 2012 року ОСОБА_2 продав приміщення загальною площею 435,4 кв м в літ. «Ц-4», а також нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-3, 5-7, 7а, 8а частини приміщення № 4 площею 4,2 кв м в літ «Ц-4» загальною площею 98,00 кв м, по АДРЕСА_2 , ОСОБА_1 .

Поряд з цим, судом встановлено, що Міністерство оборони України не направляло жодних подань, а Кабінет Міністрів України не приймав жодних рішень за поданням Міністерства оборони України стосовно відчуження спірного нерухомого майна, як того вимагають норми ч. 2 ст. 6 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин), відповідно до якої рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України.

Колегія суддів вважає, що спірне нерухоме майно, яке мало статус військового майна, вибуло з державної власності незаконно та поза волею власника, оскільки ліквідатор БУ-3 Чаговець Т.П., не вправі був самостійно ним розпоряджатися.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 388 ЦК України, в редакції чинній на момент звернення до суду з даним позовом, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно з володіння добросовісного набувача (тобто того, який не знав і не міг знати про те, що набуває майно, яке особа не мала права йому відчужувати) згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі (оплатно, безвідплатно) добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння (постанова ВП ВС від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17).

За змістом частини 5 статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне (постанова ВП ВС від 20.11.2018 року у справі № 907/50/16).

Зі змісту договору купівлі-продажу від 18.05.2009 вбачається, що ліквідатор Чаговець Т.П. БУ-3, яка діяла на підставі постанови Господарського суду Харківської області про визнання БУ-З банкрутом від 22.07.2008 справа №Б-39/57-08, ухвали Господарського суду Харківської області від 29.10.2008 по справі №Б-39/57-08, ліцензії арбітражного керуючого АБ №116164, виданої 24.12.2004 Міністерством економіка та з питань європейської інтеграції України, затвердженого протоколу від 24.03.2008 №4 по лоту №5 відкритих торгів з продажу майна БУ-3 квартирно-експлуатаційного відділу м. Харків як продавець 18.05.2009 на підставі договору купівлі-продажу ВМЕ №?257238 передала (здійснила відчуження) на користь ОСОБА_2 , як покупця (переможця відкритих торгів).

В подальшому, згідно договору купівлі-продажу від 23 листопада 2012 року ОСОБА_2 продав приміщення загальною площею 435,4 кв м в літ. «Ц-4», а також нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-3, 5-7, 7а, 8а частини приміщення № 4 площею 4,2 кв м в літ «Ц-4» загальною площею 98,00 кв м, по АДРЕСА_2 , ОСОБА_1 .

Добросовісність та недобросовісність характеризують насамперед ступінь обізнаності набувача про правомірність набуття майна в особи, яка немає права на його відчуження. Водночас такі категорії, як "добросовісність", яка належить до фундаментальних засад цивільного права (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України), а також недобросовісність не можуть тлумачитися або застосовуватися формально, ґрунтуватися на припущеннях. Добросовісність набувача презумується, тобто набувач буде вважатися добросовісним доки не буде доведено протилежне. Добросовісність дій набувача визначається судом у кожному конкретному випадку (див. постанову СП КГС ВС від 18.09.2025 у справі № 922/82/20).

Саме при вирішенні питання про витребування майна, здійснюється перевірка добросовісності набувача цього майна, у тому числі з`ясуванню підлягає й те, чи знав або міг знати такий набувач про недобросовісну поведінку продавця. Вказане має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього (постанова Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16, пункт 52).

У постанові ВП ВС від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 зазначено, що втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45).

У постанові КГС ВС від 11.03.2025 у справі № 922/647/22 зазначено, що добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей.

Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном.

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

За таких обставин колегія суддів вважає, що відповідач є добросовісним набувачем спірного майна.

При цьому колегія суддів зауважує, що 09 квітня 2025 року набув чинності Закону України від 12 березня 2025 року № 4292-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» (Закон № 4292-ІХ).

Законом № 4292-ІХ статтю 388 ЦК України викладено у наступній редакції: «Стаття 388. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача

1. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

2. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо: 1) воно було продане або передане у власність у порядку, встановленому для виконання судових рішень; 2) воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна.

3. Держава, територіальна громада, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті, також не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, якщо: 1) з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність, незалежно від виду такого майна, минуло більше десяти років; 2) з дати передачі першому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законодавством не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності, минуло більше десяти років.

Зміна першого та подальших набувачів не змінює порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна, передбаченого цією частиною.

Дія положень цієї частини не поширюється на випадки, якщо майно на момент вибуття з володіння держави або територіальної громади належало: а) до об`єктів критичної інфраструктури; б) до об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави; в) до об`єктів та земель оборони; г) до об`єктів або територій природно-заповідного фонду, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів (територій) на момент вибуття з володіння; ґ) до гідротехнічних споруд, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів на момент вибуття з володіння; д) до пам`яток культурної спадщини, які не підлягали приватизації.

4. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках».

Статтю 390 ЦК України доповнено частиною п`ятою такого змісту: «5. Суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади. Держава чи територіальна громада, яка на підставі рішення суду компенсувала добросовісному набувачеві вартість майна, набуває право вимоги про стягнення виплачених грошових коштів як компенсації вартості майна до особи, з вини якої таке майно незаконно вибуло з володіння власника. Порядок компенсації, передбачений цією частиною, не застосовується щодо об`єктів приватизації, визначених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду». Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви».

Відповідно до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4292-ІХ цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування. Положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом.

Колегія суддів зауважує, що Закон № 4292-ІХ набув чинності 09 квітня 2025 року, тобто до ухвалення заочного рішення судом першої інстанції (19 грудня 2025 року).

Відтак, положення цього закону щодо умов та порядку компенсації добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка якого (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) здійснена у порядку, визначеному законом, чинному на дату подання позовної заяви, у даному випадку має ретроспективну дію.

Між тим, позивачем попередньо не внесена вартість майна на депозитний рахунок суду.

Згідно правової позиції викладеної у постанові ВС КЦС від 12 листопада 2025 року у справі № 127/8274/24 провадження № 61- 11478св25, обов`язок попереднього внесення вартості майна на депозитний рахунок суду передбачений у нормі матеріального права. Положення частини п`ятої статті 390 ЦК України поширюється на випадки подання позову про витребування майна у добросовісного набувача. При цьому у випадку подання та розгляду судом позову про витребування майна у недобросовісного набувача вимоги частини п`ятої статті 390 ЦК України не підлягають застосуванню; у випадку, якщо позивач обґрунтовує позов про витребування нерухомого майна недобросовісністю набувача, то положення частини п`ятої статті 390 ЦК України не застосовуються; питання про добросовісність/недобросовісність набувача судом може бути вирішене лише після дослідження доказів на стадії ухвалення судового рішення. У випадку встановлення недобросовісності набувача суд задовольняє позов без застосування частини п`ятої статті 390 ЦК України.

Натомість у разі встановлення, що набувач добросовісний, суд відмовляє у задоволенні позову на підставі частини п`ятої статті 390 ЦК України, якщо позивачем попередньо не внесено вартість майна на депозитний рахунок суду.

Враховуючи те, що позивачем не було доведено недобросовісності відповідача при набутті спірного майна, не була попередньо внесена вартість спірного майна на депозитний рахунок суду, апеляційний суд, встановивши, що набувач є добросовісним, дійшов висновку про відмову у задоволені позову з урахуванням заявлених ним підстав позову.

Виходячи з наведеного колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог, проте помилився щодо мотивів такої відмови, тому апеляційну скаргу слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції слід змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки по суті апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат за перегляд справи у апеляційному порядку не вбачається.

Керуючись ст.ст.367, 368, п.2 ч.1 ст.374, ст.376, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Харківського квартирно-експлуатаційного відділу м. Харків – задовольнити частково.

Заочне рішення Холодногірського районного суду м. Харкова від 19 грудня 2025 року – змінити, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Головуючий Н.П. Пилипчук

Судді О.Ю. Тичкова

В.Б. Яцина