Постанова від 31 травня 2026 р. у справі №296/11720/25 — Житомирський апеляційний суд

УКРАЇНА

Житомирський апеляційний суд

Справа №296/11720/25 Головуючий у 1-й інст. Полонець С. М.

Категорія 36 Доповідач Коломієць О. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 червня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Коломієць О. С.,

суддів Талько О. Б., Шалоти К. В.,

з участю секретаря

судового засідання Драч Т. А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №296/11720/25 за позовом Комунального підприємства «Житомиртеплокомуненерго» Житомирської міської ради до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за послуги з постачання теплової енергії

за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 23 грудня 2025 року,ухвалене під головуванням судді Полонця С. М.

у с т а н о в и в:

У жовтні 2025 року позивач звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просив стягнути із відповідача заборгованість за постачання теплової енергії з жовтня 2023 року по травень 2025 року в сумі 34 243,63 грн та понесені судові витрати.

На обґрунтування позовних вимог зазначає, що нежитлове приміщення, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , власником якого є відповідач, забезпечується послугами з постачання теплової енергії, які надає позивач. Однак відповідач допустив заборгованість за надані йому позивачем послуги з постачання теплової енергії за період з жовтня 2023 року по травень 2025 року в розмірі 34 243,63 грн,що підтверджується розрахунком нарахувань по особовому рахунку.

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 23 грудня 2025 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Комунального підприємства «Житомиртеплокомуненерго» Житомирської міської ради заборгованість за спожиті послуги з постачання теплової енергії в розмірі 34 243,63 грн та судовий збір в розмірі 3028,00 грн.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповноту з`ясування обставин справи, порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову та стягнення заборгованості за надані послуги з постачання теплової енергії на підставі приєднання відповідача до умов Типового індивідуального договору, відповідно до ст. 633, 634, 641, 642 ЦК України. При цьому суд не врахував, що 18 лютого 2011 року між сторонами був укладений письмовий договір на теплопостачання за адресою: АДРЕСА_2 . Відповідно до п. 9.1 цей договір був укладений строком на один рік і набирає чинності з моменту його підписання. Договір вважається щороку продовженим, якщо за місяць до закінчення його дії, однією із сторін не буде письмово заявлено про його розірвання або необхідність перегляду. Зміни у цей договір можуть бути внесені тільки за домовленістю Сторін, що оформлюються додатковою угодою до цього договору. Під час розгляду справи сторона позивача не надала будь-яких доказів щодо припинення чи розірвання вказаного договору, а тому договір від 18.02.2011 з урахуванням положень ст. 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», ст. 626, 651, 654 ЦК України діє між сторонами і на даний час. З урахуванням умов даного договору і відкритого на його підставі особового рахунку НОМЕР_1 , позивач сплатив за надані послуги за період з жовтня 2024 року по травень 2025 року 7 709,04 грн, які не були враховані позивачем під час визначення розміру заборгованості. Звертає увагу, що позивач безпідставно відкрив йому новий рахунок № НОМЕР_2 ЗП, на який здійснює поточні нарахування за оплату послугз постачання теплової енергії до приміщення відповідача, як до нежитлового. Крім того, на думку заявника, позивач не визначився з характером спірних правовідносин, оскільки належне відповідачу нерухоме майно складається з торгівельно-офісних приміщень та не є житловим. Однак віднесення приміщення до нежитлового, не змінює його статус як побутового споживача - фізичної особи, а тому нарахування позивачем плати за теплову енергію за тарифами, які визначені рішеннями виконавчого комітету Житомирської міської ради для категорії «для потреб інших (крім населення) споживачів» є незаконним.

У поданому відзиві на апеляційну скаргу представник позивача просила апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - змін. При цьому зазначає, що рішення суду є законним та обґрунтованим, оскільки суд першої інстанції під час розгляду справи вірно встановив обставини справи, правильно застосував матеріальний закон, дотримався процедури розгляду справи та вирішив спір у відповідності з нормами чинного законодавства. Щодо юрисдикції спору зазначає, що відповідач є фізичною особою і право власності на нежитлове приміщення зареєстроване за ним, як за фізичною особою, а не як за суб`єктом підприємницької діяльності. Таким чином, оскільки сторону даного спору є фізична особа, тому справа з урахуванням ч.1 ст. 19 ЦПК України підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

В судовому засіданні відповідач та його представник доводи апеляційної скарги підтримали, просили її задовольнити. При цьому відповідач зазначив, що з 2025 року зареєстрований як фізична особа-підприємець, вид діяльності - здача в оренду майна і роздрібна торгівля.

Представник позивача просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги відповідача, рішення суду про стягнення заборгованості за надані послуги з постачання теплової енергії залишити без змін.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та її вимог, суд приходить до висновку про те, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, виходячи з наступного.

Судом під час розгляду справи встановлено, що згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 14.07.2025 року №435284101 щодо об`єкта нерухомого майна, право власності на торгівельно-офісні приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_1 з 16.12.2008 року (а.с. 20).

Вказане нежитлове приміщення є частиною багатоквартирного житлового будинку та складається з торгівельно–офісних приміщень, площею 50,6 кв.м.

Відповідно до Акту-обстеження опалювальних площ приміщення за адресою АДРЕСА_1 від 15.09.2023 року, складеного представниками КП «Житомиртеплокомуненерго», при перевірці було встановлено, що квартира АДРЕСА_3 переобладнана під нежитлове приміщення з влаштуванням окремого входу з вулиці. На момент перевірки приміщення (з вивіскою над вхідними дверима «Салон магазин «Антураж») було зачинено (а.с.24).

Протягом жовтня 2023 року по травень 2025 року позивач здійснював теплопостачання до будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

За цей період відповідачу ОСОБА_1 нараховано 34 243,63 грн заборгованості за надані послуги з постачання теплової енергії (а.с.6,7).

Заборгованість нарахована за тарифами, визначеними пунктами 4.2.1 рішень виконавчого комітету Житомирської міської ради №1557 від 13.10.2023, №1561 від 02.10.2024, №100 від 05.02.2025, як «для потреб інших (крім населення) споживачів».

Тобто, за іншими тарифами, ніж передбачено для потреб населення, бюджетних установ і організацій та для потреб релігійних організацій.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того,що між сторонами існують зобов`язальні правовідносини, свої обов`язки відповідач, як власник нежитлового приміщення та індивідуальний споживач послуг з постачання теплової енергії, належним чином не виконував, у зв`язку із чим виникла заборгованість за період з жовтня 2023 року по травень 2025 року в сумі 34 243,63 грн, яка підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь КП «Житомиртеплокомуненерго» Житомирської міської ради.

Колегія суддів не погоджується із таким висновком суду першої інстанції, виходячи із наступного.

Статтями 124, 125 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.

Частиною першою статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється у порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб`єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Статтею 42 Конституції України визначено, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Це ж право закріплене й у статті 50 ЦК України, відповідно до якої, право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Частиною другою статті 50 ЦК України визначено, що фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Отже, фізична особа, яка виявила бажання реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб`єкта господарювання.

Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб`єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських.

Зазначений правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 916/1261/18 (провадження № 12-37гс19), постанові Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року № 591/7326/19.

Таким чином у справі, що переглядається, встановлено, що нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , площею 50,6 кв.м., хоч і належить ОСОБА_1 на праві власності як фізичній особі, однак використовується за комерційним призначенням, як торгівельно-офісне приміщення для здійснення господарської діяльності. Отже теплова енергія постачається не для задоволення власних побутових потреб ОСОБА_1 як фізичної особи, а для здійснення господарської діяльності, та обраховується за тарифом, встановленим для «потреб інших (крім населення) споживачів».

Отже, аналізуючи характер спірних правовідносин сторін, колегія суддів дійшла висновку, що зазначений спір підлягає розгляду у порядку господарського судочинства. При цьому господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду спорів в яких стороною є фізична особа, якщо ці спори пов`язані, зокрема, з підприємницькою діяльністю.

Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та помилково дійшов висновку про те, що справа за вказаним позовом підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Частиною першою статті 377 ЦПК України встановлено, що судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 377 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції за вказаних вище обставин приходить до висновку про скасування рішення суду першої інстанції із закриттям провадження у справі, оскільки дана справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Керуючись ст. 255, 367, 368, 374, 377, 381-384 ЦПК України, суд

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 23 грудня 2025 року скасувати.

Провадження у справі № 296/11720/25 за позовом Комунального підприємства «Житомиртеплокомуненерго» Житомирської міської ради до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за послуги з постачання теплової енергії– закрити.

Роз`яснити Комунальному підприємству «Житомиртеплокомуненерго» Житомирської міської ради, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарських судів.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 10 червня 2026 року.

Головуючий Судді