Рішення від 26 лютого 2026 р. у справі №489/6883/24 — Вітовський районний суд Миколаївської області

ВІТОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД

Миколаївської області

Справа №489/6883/24

Провадження №2/477/821/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 лютого 2026 року Вітовський районний суд Миколаївської області в складі:

головуючого – судді Козаченка Р.В.,

із секретарем судового засідання – Клюсевич-Шараповою Н.М.,

за участю: позивачки — ОСОБА_1 , її представника – ОСОБА_2 ,

відповідача – ОСОБА_3 (не з`явився),

представника третьої особи – не з`явився,

розглянувши в м. Миколаєві у Вітовському районному суді Миколаївської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа — орган опіки та піклування в особі Миколаївської міської ради,

про визначення місця проживання дитини та встановлення факту перебування неповнолітньої дитини на самостійному вихованні матері,

В С Т А Н О В И В:

Позивачка звернулася до суду із зазначеним позовом, в якому вказала про наступне.

Вона перебувала у шлюбі з відповідачем з 2007 року по 2015 рік, за час якого у них народилася дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Після розірвання шлюбу дочка залишилася проживати з нею і перебуває під її повною опікою та вихованням, вона створила для неї всі належні житлові умови та розвитку. В той же час її батько не бере участі у вихованні дитини, відсутній в її житті, не цікавиться навчанням, розвитком, заняттями в школі танців, матеріальне забезпечення надає нерегулярно та недостатньо, в зв`язку з чим за ним утворилася заборгованість зі сплати аліментів в сумі 139504 грн.

Зазначила, що оскільки відповідач заявляв їй усно вимогу про залишення проживання дочки разом з ним, тому вважала за необхідне звернутися до суду для визначення місця проживання дочки разом з нею за рішеням суду.

Просила визначити місце проживання дитини разом з нею та підтвердити той факт, що дочка перебуває на її повному вихованні.

Ухвалою суду від 21 жовтня 2024 року в справі було відкрито провадження в загальному порядку. Одночасно в ухвалі про відкриття провадження було зобов`язано орган опіки та піклування надати суду висновок про доцільність визначення місця проживання дитини з позивачкою

Відзиву відповідач не подав.

09 грудня 2025 року від виконавчого комітету Миколаївської міської ради надійшов висновок щодо доцільності визначення місця проживання дочки ОСОБА_5 з її матір`ю ОСОБА_1 .

Ухвалою суду від 09 грудня 2026 року підготовче провадження у справі закрито.

Під час розгляду справи позивачка підтримала свою заяву, зазначивши також, що оскільки є військовослужбовицею Збройних сил України і перебуває на дійсній службі, яка в теперішній час під час дії військового стану потребує постійної її присутності на службі або ж відряджень та службові тривалі виїзди. В таких випадках неповнолітню дитину потрібно брати на нове місце тимчасового проживання, або ж вона вимушена залишатися одна, а на теперішній час залишити її під наглядом її батька проблематично, так як він є особою похилого віку, а батько відсутній, тому визначення факту її самостійного виховання дитини надасть можливість вирішити можливе питання про звільнення зі служби.

Відповідач до судового засідання не з`явився, про час та місце повідомлявся належним чином за адресою місця реєстрації, будь-яких заяв чи заперечень не подав.

Суд, вважаючи за можливе здійснити розгляд справи за відсутності відповідача та представника третьої особи, дослідивши докази в справі, прийшов до наступного висновку.

08 вересня 2007 року між сторонами: позивачкою ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був укладений шлюб, за час якого в них народилася дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 15 грудня 2015 року (з 28 квітня 2025 року суд має назву Вітовський районний суд Миколаївської області) шлюб між ними було розірвано.

Після розірвання шлюбу дочка залишилася проживати з матір`ю.

Крім того, відповідно до рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 14 грудня 2025 року з відповідача ОСОБА_3 стягуються аліменти на користь ОСОБА_1 на утримання їх дочки ОСОБА_6 в розмірі 1/4 частини всіх видів його доходів до досягнення нею повноліття.

Відповідно до п.п. 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).

Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Відповідно до статті 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

За ч. 1 ст. 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до ч.ч. 4-6 ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

При визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Рівність прав батьків стосовно дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й першочергово повинні бути визначені й враховані інтереси дитини з урахуванням об`єктивних обставин спору. При визначенні місця проживання дитини судам потрібно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Отже, під час розгляду справ щодо визначення місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах (постанова Верховного Суду від 14 вересня 2022 року у справі № 466/1017/20).

Під час вирішення спору щодо місця проживання дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки стосовно дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

При оцінці та визначенні найкращих інтересів дитини підлягають врахуванню такі базові елементи: (а) погляди дитини; (б) індивідуальність дитини; (в) збереження сімейного оточення і підтримання відносин; (г) піклування; захист і безпека дитини; (ґ) вразливе положення; (д) право дитини на здоров`я; (е) право дитини на освіту (постанова Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 654/4307/19). Також підлягають врахуванню: (1) спроможність кожного з батьків піклуватися про дитину особисто; (2) стосунки між дитиною і батьками в минулому; (3) бажання батьків бути опікунами; (4) збереження стабільності в оточенні дитини, йдеться про місце проживання (дім), школу, друзів; (5) бажання дитини. Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 16.02.2024 (справа № 465/6496/19).

Відповідно до положень ст.ст. , 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

При цьому відсутність задокументованих заперечень з боку одного із батьків щодо проживання дитини разом з іншим на момент пред`явлення позову про визначення місця проживання дитини не дає підстав стверджувати про відсутність предмета спору в такій справі, що не було враховано судом першої інстанції.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 686/20582/19-ц, від 29 листопада 2023 року у справі № 757/555/22, від 26 червня 2024 року в справі № 334/3710/22.

Слід враховувати, що рішення у справах про визначення місця проживання дитини ухвалюється на майбутнє. За наявності позову одного з батьків про визначення місця проживання дитини суд має надати оцінку доказам та вирішити спір з урахуванням найкращих інтересів дитини.

Позивачка в судовому засіданні пояснила, що після розлучення в 2015 році батько дитини за перші роки тільки декілька разів бачився з дитиною. Практично був відсутній в її житті, а з 2017 року взагалі не бере участі в її вихованні, так як вважає, що сама повинна виховувати та забезпечувати дитину. Зазначила також, що оскільки є військовослужбовицею, то в теперішніх умовах воєнного стану вона значний час проводить на службі, що також вимагає частої зміни місця проживання чи здійснення відряджень. Це негативно відбивається на дитині, яку немає на кого залишити. Тому рішення суду на її користь може налагодити службу або ж звільнитися з неї.

Допитаний в судовому засіданні як свідок ОСОБА_7 пояснив, що тривалий час працював та служив разом із позивачкою ОСОБА_1 . Постійно спілкувався з нею та її дочкою, яка повідомляла, що батька не бачить і виховує її тільки мати. Він не приїжджає до неї і не спілкується. Інколи раніше декілька раз на рік телефонував, останній — ніразу, навіть на день народження не привітав.

Допитаний в судовому засіданні як свідок ОСОБА_8 , який є батьком позивачки, підтвердив, що ще сім років назад батько ОСОБА_6 востаннє бачився з нею. Він не телефонує їй, не приїжджає щоб провідати, не спілкується.

Крім того, допитана у судовому засіданні неповнолітня ОСОБА_4 повідомила, що її батько не телефонує і не бачиться з нею. Тобто відсутній в її житті не бере участі у вихованні. Останній раз бачилася з ним ще до війни (до повномасштабного вторгнення в України збройних формувань російської федерації у лютому 2022 року), але це було мимохідне побачення, коли вона відвідувала свою бабусю — його матір і туди також приїхав її батько. Останні роки вона йому телефонувала, але він не відповів на дзвінок.

Копією паспорту позивачки підтверджується, що вона неодноразово змінювала місце проживання, що доводить її посилання про часту зміну мешкання, пов`язану з виконанням службових обов`язків.

Відповідно до акту від 08 серпня 2024 року та характеристики з місця проживання від цієї ж дати ОСОБА_1 фактично мешкає за адресою: АДРЕСА_1 з 2021 року, зарекомендувала себе виключно з позитивного боку, скарг від сусідів не надходило, доброзичлива сусідка. Проживає разом з дочкою ОСОБА_6 , 2012 року народження, та батьком ОСОБА_8 .

Відповідно до характеристики з Миколаївської гімназії № 50 від 12 серпня 2024 року, де навчається ОСОБА_4 , питанням її виховання та розвитку займається мати ОСОБА_1 , яка організовує правильне проведення вільного часу, моніторить поводження дитини в мережі Інтернет та інформаційну гігієну, забезпечує достатній рівень навчання дитини, допомагає в організації позакласних заходів. Батько з дитиною не спілкується, з сім`єю не проживає, у вихованні дитини участі не бере, з класним керівником на зв`язок не виходив.

Також, згідно характеристики відносно ОСОБА_5 зі школи танців “Yes I Can”, де вона займається з вересня 2021 року, на тренування її приводить та забирає мати ОСОБА_1 , яка самостійно сплачує за навчання, фінансує участь дитини у змаганнях, виступах, купівлю спортивного одягу.

На час подання позову, відповідно до повідомлення Корабельного відділу ДВС у м.Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) за ОСОБА_3 рахується заборгованість зі сплати аліментів на користь позивачки на утримання їх дочки ОСОБА_9 станом на 01 липня 2024 року в сумі 139504 грн. Але на час завершення розгляду справи заборгованість відсутня, а аліменти з нього стягуються із пенсії, призначеної за вислугу років відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”.

На виконання ухвали суду органом опіки та піклування в особі виконавчого комітету Миколаївської міської ради був наданий висновок від 08 грудня 2025 року про недоцільність визначення місця проживання дитини з матір`ю. Було встановлено що вихованням дитини займається мати, а батько дитини з нею не спілкується, проживає окремо. Спеціалістами служби у справах дітей адміністрації Інгульського району Миколаївської міської ради обстежено умови проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , та встановлено, що умови проживання дитини створені належним чином, дівчинка проживає в окремій кімнаті, в якій є диван, стілець, шафа, ноутбук та планшет для навчання. На час складання висновку, за інформацією органу ДВС за ОСОБА_3 рахувалася заборгованість зі сплати аліментів в сумі 13271,99 грн. З ОСОБА_1 проведено психологічно-педагогічні бесіди щодо відповідального ставлення до виконання батьківських обов`язків, поліпшення психоемоційного стану, підвищення рівня психологічних знань з питань виховання, навчання та гармонійного розвитку дитини відповідного віку. Підстав які б перешкоджали матері виконувати обов`язки щодо виховання та догляду за дитиною фахівцем Центру не виявлено. В телефонних розмовах з ОСОБА_3 у жовтні-листопаді 2025 року він повідомив, що він є військовослужбовцем і не може з`явитися на запрошення засідання комісії з питань захисту прав дитини виконавчого комітету Миколаївської міської ради. А також повідомив, що не проти проживання його доньки з матір`ю ОСОБА_1 . Виходячи з цього орган опіки та піклування вважав, що недоцільно визначати місце проживання дитини, так як між ними відсутній спір про право.

Відповідно до ч. 6 ст. 19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

З цього приводу суд вважає за необхідне зазначити, що вказаний висновок органу опіки та піклування є недостатньо обґрунтованим, оскільки в ньому не з`ясовано з якого часу батько не бере участі в житті та вихованні дитини, не було з`ясовано думку дитини, її психологічно-емоційне ставлення до батька та до його ігнорування своїх обов`язків. Не з`ясовано думку дитини та її бажання щодо визначення місця мешкання, а також не враховані перспективи і доцільність визначення місця проживання дитини з матір`ю, з врахуванням знаходження її на військовій службі. Фактично у висновку не встановлені об`єктивні обставини свідомого умисного ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов`язків щодо виховання дитини та можливі причини такого ухилення.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Виходячи зі встановлених обставин суд, задля забезпечення права дитини на належне життя, яке також включає і визначеність та усталість психологічних родинно-сімейних відносин, для належного розвитку та навчання, вважає необхідним визначити її місце проживання разом з матір`ю.

Що ж до вимоги про встановлення факту самостійного виховання дитини, то суд зазначає наступне.

Згідно зі статтею 83 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно із положеннями статті 123 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Згідно із ч. 6 статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров`я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов`язків відповідно до закону.

Згідно із частиною 7 ст. 7 СК України, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Частиною 1 ст. 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою ст. 157 цього Кодексу.

Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені у Сімейному кодексі України в статтях 150, 151, а також Законом України “Про охорону дитинства”.

За приписами частини другої ст. 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої ст. 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї ст.. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Зазначена норма свідчить про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один із батьків проживає окремо від дитини, на підставі цього договору він має здійснювати батьківські права та виконувати обов`язки, що очевидно полягає у вчиненні визначених договором певних дій, необхідних для виховання дитини, а не у повній відмові від них.

Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.

При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).

Так, у силу положень ЦК України у момент народження фізичної особи в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов`язки), яка припиняється у момент її смерті (стаття 25 ЦК України), а з підстав, установлених цим Кодексом, виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання), яка може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга ст. 30 ЦК України).

Відповідно до ст. 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. Тому смерть, до прикладу, когось із батьків дитини є підставою для припинення їх обов`язку утримувати дитину.

Згідно із частиною другою ст. 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов`язок особистого немайнового характеру припиняється у зв`язку з неможливістю його виконання.

У частині четвертій ст. 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини матір`ю необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав батька обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

Частиною 1 ст. 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до частин третьої, четвертої ст. 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Позивачка просить установити факт самостійного виховання та утримання нею доньки.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи і про встановлення фактів, що мають юридичне значення (п.5 ч.2 ст.293ЦПК України).

Також, в ч.1 ст.315 цього ж Кодексу визначено які суд розглядає факти, що мають юридичне значення, однак цей перелік не є вичерпним, бо частиною 2 цієї статті передбачено, що у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Доведення факту одноосібного виховання й утримання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самих дітей, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною 1 ст. 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема, від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання й утримання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Така позиція суду повністю відповідає позиції Великої Палати Верховного Суду викладеній у постанові від 11 вересня 2024 року по справі № 201/5972/22, і підстав для відступу від цієї позиції суд не вбачає.

Таким чином під час розгляду справи було встановлено, що батько дитини упродовж останніх шести-п`яти років не бере участі у вихованні своєї дочки, не цікавиться її життям, навчанням, розвитком, а мати (позивачка), навпаки, створила для неповнолітньої дочки усі умови для проживання, здійснює опіку над нею, доглядає та піклується про її стан здоров`я, розвиток, навчання, дозвілля.

Враховуючи з`ясовані судом обставини та зважаючи на те, що від встановлення факту самостійного виховання дитини позивачки залежить виникнення права останнього на соціальну допомогу, як особи, яка самостійно виховує дитину до 18 років, а також права виїзду з дитиною за кордон без згоди батька та можливість звільнення з військової служби чи її налагодження, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині підтвердження факту самостійного виховання дитини позивачкою.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 209, 212-215, 256, 259, 293, 315 ЦПК України,

У Х В А Л И В:

Позов задовольнити.

Визначити місце проживання неповнолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з її матір`ю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 за місцем її проживання.

Встановити юридичний факт, відповідно до якого неповнолітня ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 знаходиться на самостійному вихованні матері ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Рішення може бути оскаржене до Миколаївського апеляційного суду через Вітовський районний Миколаївської області суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня складання повного тексту рішення.

Повний текст рішення складено на 27 лютого 2026 року.

Суддя Р.В. Козаченко