Постанова від 27 квітня 2026 р. у справі №910/8983/25 — Північний апеляційний господарський суд

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"28" квітня 2026 р. Справа№ 910/8983/25

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Андрієнка В.В.

суддів: Сітайло Л.Г.

Шапрана В.В.

секретар судового засідання - Король Д.А.

учасники справи:

від позивача : Гайдучок Г.Р.;

від відповідача : Лихітченко Д.К., Ліліцький Р.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Лихітченка Дмитра Костянтиновича

на рішення Господарського суду міста Києва від 15.12.2025 (Повний текст рішення підписано: 16.12.2025)

у справі №910/8983/25 (суддя Алєєва І.В.)

за позовом Фізичної особи - підприємця Путіловської Людмили Валентинівни

до Лихітченка Дмитра Костянтиновича

про стягнення 1 577 673, 66 грн.

УСТАНОВИВ:

Фізична особа - підприємець Путіловська Людмила Валентинівна звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Лихітченка Дмитра Костянтиновича про стягнення 1 577 673, 66 грн, з яких: 1 233 980, 00 грн основний борг, 222 916, 79 грн пені, 22 608, 46 грн 3 % річних, та 98 168, 41 грн інфляційні втрати, нараховані за порушення зобов`язань за договором поставки від 14.11.2024 № 14/11/2024-1.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.12.2025 у справі №910/8983/25 позов задоволено частково, стягнуто з Лихітченка Дмитра Костянтиновича на користь Фізичної особи-підприємця ПУТІЛОВСЬКОЇ ЛЮДМИЛИ ВАЛЕНТИНІВНИ основну заборгованість у розмірі 1 233980,00грн, пеню у розмірі 179947,24 грн, три відсотка річних у розмірі 22608,48 грн, інфляційні втрати у розмірі 98 168,41 грн. В решті позову відмовлено.

Не погоджуючись з указаним рішенням, від Лихітченка Дмитра Костянтиновича надійшла апеляційна скарга, у якій скаржник просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 15.12.2025 у справі № 910/8983/25 в частині задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове, яким у задоволенні позову відмовити. В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 15.12.2025 залишити без змін. Крім того скаржник у своїй апеляційній скарзі просив поновити йому пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції.

В обґрунтування позовних вимог відповідач посилається на те, що оскаржуване рішення є необґрунтованим і таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права. Крім того, на думку апелянта, під час розгляду справи судом першої інстанції неповно та неправильно встановлено обставини, які мають значення для справи, неправильно досліджено докази та надано їм невірну оцінку. Так, на думку суду першої інстанції, Відповідачем будь-яких заперечень на позов не надано. Однак, за твердженням апелянта, це не відповідає дійсності, що підтверджується наданими Відповідачем та його представником у судових засіданнях поясненнями та запереченнями проти позовних вимог.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 05.02.2026 справу №910/8983/25 за апеляційною скаргою Лихітченка Дмитра Костянтиновича на рішення Господарського суду міста Києва від 15.12.2025 призначено до розгляду на 01.04.2026.

У судовому засіданні 01.04.2026 була оголошена перерва до 22.04.2026, 22.04.2026 - до 28.04.2026.

29.01.2026 через систему «Електронний суд» позивачем було подано відзив на апеляційну скаргу у якому він просив суд рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 14.11.2024 року між ФОП Путіловською Л.В. (постачальник) та ФОП Лехітченком Д.К. (покупець) було укладено договір поставки № 14/11/2024-1.

Дослідженням юридичного статусу відповідача встановлено, що, згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців, Лехітченко Д.К. за власним рішенням припинив підприємницьку діяльність, про що внесено відповідні відомості до реєстру.

Правова оцінка статусу зобов`язань вказує на те, що однією з особливостей підстав припинення зобов`язань для ФОП є те, що у випадку припинення суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи (виключення з реєстру суб`єктів підприємницької діяльності) її зобов`язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати, та ФОП відповідає за своїми зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.

Аналіз юрисдикції даного спору свідчить, що, виходячи із суб`єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору, зобов`язання за яким у відповідача із втратою його статусу як ФОП не припинились, дана справа повинна розглядатися в господарському суді (постанова Великої Палати Верховного Суду від 09.10.2019 року у справі № 127/23144/18).

Щодо погоджених сторонами умов поставки необхідно зазначити, що, відповідно до п. 1.1. Договору, постачальник зобов`язується в порядку та на умовах, визначених у цьому Договорі, передати партіями у власність покупцеві - Ароматизатори (надалі по тексту - Товар), а покупець зобов`язується в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі, прийняти та оплатити його.

Зміст договірних зобов`язань також підтверджує, що, згідно з п. 2.1. Договору, ціна та загальна вартість товару, асортимент, кількість на кожну партію товару вказуються у видаткових накладних, при цьому всі видаткові накладні, за якими постачальником був поставлений товар покупцю протягом строку дії Договору, є його невід`ємною частиною.

Порядок здійснення розрахунків регулюється пунктом 2.2. Договору, яким сторони визначили, що оплата вартості товару, який поставляється на умовах цього Договору, проводиться до терміну, зазначеного у товарно-транспортній накладній, але в будь-якому випадку не більше 15 (п`ятнадцяти) календарних днів від дати поставки Товару.

Моментом виконання обов`язку з передачі товару, на підставі пункту 3.3. Договору, вважається день отримання партії Товару, яким є дата підписання видаткової накладної на дану партію Товару.

Факт належного виконання зобов`язань позивачем підтверджується тим, що, згідно з видатковою накладною від 14.11.2024 року № 1, позивач поставив відповідачу товар на загальну суму 1 233 980,00 грн.

З огляду на порушення прав постачальника, позивач, враховуючи невиконання відповідачем своїх зобов`язань за договором щодо оплати за поставлений товар, звернувся до господарського суду з даним позовом.

Правове обґрунтування позовних вимог базується на тому, що, згідно із ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Резюмуючи законодавче визначення правочину, слід вказати, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ст. 626 ЦК України).

Щодо принципу свободи договору необхідно зазначити, що статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Законодавче визначення зобов`язальних правовідносин полягає в тому, що у відповідності до статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Аналіз принципів виконання зобов`язань вказує, що воно має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Нормативне регулювання порядку виконання договірних умов свідчить, що відповідно до статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.

При цьому імперативними приписами цивільного законодавства встановлено, що одностороння відмова від виконання зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Важливим елементом стабільності господарського обороту є те, що договір є обов`язковим до виконання сторонами на підставі статті 629 Цивільного кодексу України.

Правова природа укладеного між сторонами правочину визначається тим, що згідно зі статтею 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

У контексті системного застосування норм матеріального права, до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною 1 ст. 692 ЦК України передбачено, що покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

За приписами п. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст. 629 ЦК України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Отже, змістом взаємних договірних зобов`язань сторін є обов`язок позивача поставити відповідачу обумовлений договором товар належної якості та кількості, який породжує обов`язок відповідача прийняти зазначений товар та оплатити за нього встановлену договором вартість у встановлений договором строк.

Господарським судом встановлено, що позивачем поставлено відповідачу товар на умовах визначених договором, що підтверджується видатковою накладною від 14.11.2024 № 1, яка підписана відповідачем без зауважень. Однак, відповідач свої зобов`язання за договором щодо оплати поставленого товару не виконав, внаслідок чого у відповідача перед позивачем утворилась заборгованість у розмірі 1 233 980, 00 грн.

Враховуючи, що строк оплати за поставлений товар настав і матеріали справи не містять належних та допустимих доказів оплати відповідачем отриманого товару, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про задоволення позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за договором у розмірі 1 233 980, 00 грн.

Стаття 610 ЦК України визначає, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Приписами ст. 611 ЦК України визначено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Згідно з частинами 1, 3 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Статтею 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» передбачено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Згідно ст. 3 вищезазначеного Закону України, розмір пені, передбачений статтею 1, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується.

Відповідно до п. 5.5. Договору, у випадку несвоєчасної оплати поставленого товару, покупець сплачує пеню від суми замовлення у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня, за кожен день такого прострочення, 3 % річних та інфляційні втрати.

Щодо позовних вимог в частині стягнення з відповідача пені в розмірі 222 916, 79 грн за період з 30.11.2025 по 10.07.2025 колегія суддів відзначає наступне.

Відповідно до ч. 6 ст. 232 ГК України в редакції виникнення спірних правовідносин, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок місцевого господарського суду про те, що нарахування пені можливе за період у шість місяців, тобто з 30.11.2024 по 30.05.2025, в розмірі 179 947, 24 грн.

Щодо позовних вимог в частині стягнення з відповідача 22608, 48 грн 3 % річних та 98168, 41 грн інфляційних втрат.

За приписами ч. 1 ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (ч. 2 ст. 625 ЦК України).

Відтак, враховуючи положення ч. 2 ст. 625 ЦК України, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції, а також 3 % річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу.

Нарахування інфляційних втрат здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 20 листопада 2020 року у справі № 910/13071/19 роз`яснила, що сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.

Отже, якщо період прострочення виконання грошового зобов`язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про задоволення вимог позивача в частині стягнення з відповідача 98168,41 грн інфляційних втрат та 22608,48 грн 3 % річних.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N303-A, п. 29).

Отже, з огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

При цьому, слід зазначити, що іншим доводам апелянта оцінка судом не надається, адже, вони не спростовують встановлених судом обставин, та не впливають на результат прийнятого рішення.

Враховуючи вищевикладене, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті його скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків.

Оцінюючи вищенаведені обставини, колегія приходить до висновку, що рішення Господарського суду міста Києва від 15.12.2025 у справі № 910/8983/25 обґрунтоване, відповідає обставинам справи і чинному законодавству, а отже, підстав для його скасування не вбачається, у зв`язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно зі статтею 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника.

Керуючись ст. ст. 267 - 285 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

УХВАЛИВ:

1. Апеляційну скаргу Лихітченка Дмитра Костянтиновича на рішення Господарського суду міста Києва від 15.12.2025 у справі № 910/8983/25 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 15.12.2025 у справі № 910/8983/25 залишити без змін.

3. Поновити дію рішення Господарського суду міста Києва від 15.12.2025 у справі № 910/8983/25.

4. Витрати по сплаті судового збору покласти на Лихітченка Дмитра Костянтиновича .

5. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст. ст. 287-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено та підписано 11.06.2026

Головуючий суддя В.В. Андрієнко

Судді Л.Г. Сітайло

В.В. Шапран