Постанова від 03 червня 2026 р. у справі №907/229/26 — Західний апеляційний господарський суд

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 907/229/26

Західний апеляційний господарський суд в складі колегії:

Ржепецький В.О. (суддя-доповідач), судді Іванчук С.В., Міліціанов Р.В.

за участю секретаря судового засідання – Псярук О.В.

представники сторін в судове засідання не з`явилися

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 (третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача) (вх. ЗАГС №01-05/1071/26 від 08.04.2026)

на ухвалу Господарського суду Закарпатської області (суддя Лучко Р.М.) від 27.02.2026

про забезпечення позову до подання позовної заяви

у справі №907/229/26

за позовом ОСОБА_2

до Товариства з обмеженою відповідальністю “Є.В.М.”

третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_1

про визнання недійсним рішення загальних зборів акціонерів

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 звернувся до Господарського суду Закарпатської області із заявою про забезпечення позову до подання позовної заяви до Товариства з обмеженою відповідальністю «Є.В.М.» про визнання недійсним рішення загальних зборів, оформленого протоколом №25/02 від 25.02.2026.

У поданій заяві заявник просить суд вжити заходи забезпечення позову до пред`явлення позовної заяви ОСОБА_2 до відповідача шляхом:

1) накладення арешту на об`єкти нерухомого майна Товариства з обмеженою відповідальністю “Є.В.М.”, а саме: земельну ділянку, кадастровий номер 2122783201:00:015:0003, площею 0,1182 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2604677021040; житловий будинок, загальною площею 353,9 кв.м., житловою площею 132,8 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2604664921040; земельну ділянку, кадастровий номер 2122783200:03:002:0554, площею 1,4148 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2595222821040; земельну ділянку, кадастровий номер 2110400000:01:002:1295, площею 0,0162 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2422637821104;земельну ділянку, кадастровий номер 2110400000:01:002:1293, площею 0,0153 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2422629221104; нежитлове приміщення, загальною площею 66,1 кв.м., що знаходиться за адресою: Закарпатська обл., Свалявський р., м. Свалява, вулиця Визволення, будинок 103/1, приміщення 31, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2415742221240; нежитлове приміщення, загальною площею 179,4 кв.м., що знаходиться за адресою: Закарпатська обл., Свалявський р., м. Свалява, вулиця Визволення, будинок 103/1, приміщення 30, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2415720321240; нежитлове приміщення інтернет-клубу, загальною площею 37,8 кв.м., що знаходиться за адресою: Закарпатська обл., м. Берегове, вулиця Мукачівська, будинок 34, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2097245721102; квартиру, загальною площею 62 кв.м., житловою площею 17,4 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1844909521104;квартиру, загальною площею 43,4 кв.м., житловою площею 13,8 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1844898621104; квартиру, загальною площею 61,1 кв.м., житловою площею 17,9 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1844576321104; квартиру, загальною площею 43,4 кв.м., житловою площею 13,8 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1844443421104;квартиру, загальною площею 60 кв.м., житловою площею 18,5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1844408621104; квартиру, загальною площею 46,6 кв.м., житловою площею 13,9 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_7 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1844302321104; земельну ділянку, кадастровий номер 2122782300:01:004:0022, площею 1,811 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1634067321227; земельну ділянку, кадастровий номер 2122782300:01:004:0023, площею 1,8511 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1633989621227; земельну ділянку, кадастровий номер 2122783200:01:001:0079, площею 1,0862 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 783556521227; земельну ділянку, кадастровий номер 2122783200:12:000:0030, площею 0,2404 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 515485121227; земельну ділянку, кадастровий номер 2124455600:01:003:0023, площею 0,2715 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 426112521244.

2) заборонити будь-яким особам, у тому числі, але не виключно, державним реєстраторам прав на нерухоме майно, нотаріусам, Міністерству юстиції України та його територіальним органам, вчиняти будь-які реєстраційні дії (в тому числі дії щодо скасування записів, внесення змін, реєстрації переходу права власності) щодо вказаних вище об`єктів нерухомого майна.

Заява про забезпечення позову обґрунтована тим, що заявник є учасником ТОВ «Є.В.М.» з часткою у статутному капіталі в розмірі 50%, однак іншим учасником товариства з порушенням його корпоративних прав, порядку скликання загальних зборів та за відсутності необхідного кворуму прийнято рішення про надання дозволу на відчуження належного товариству нерухомого майна. Заявник має намір оспорити зазначене рішення в судовому порядку та вказує, що невжиття заходів забезпечення позову може призвести до відчуження спірного майна третім особам, фактичного виведення активів товариства, істотного зменшення вартості його частки у статутному капіталі та унеможливлення ефективного захисту його прав у межах одного судового провадження.

Господарський суд Закарпатської області ухвалою від 27.02.2026 заяву ОСОБА_2 від 25.02.2026 про забезпечення позову до подання позовної заяви задовольнив. Наклав арешт на об`єкти нерухомого майна Товариства з обмеженою відповідальністю “Є.В.М.”, а саме: земельну ділянку, кадастровий номер 2122783201:00:015:0003, площею 0,1182 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2604677021040; житловий будинок, загальною площею 353,9 кв.м., житловою площею 132,8 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2604664921040; земельну ділянку, кадастровий номер 2122783200:03:002:0554, площею 1,4148 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2595222821040; земельну ділянку, кадастровий номер 2110400000:01:002:1295, площею 0,0162 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2422637821104; земельну ділянку, кадастровий номер 2110400000:01:002:1293, площею 0,0153 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2422629221104; нежитлове приміщення, загальною площею 66,1 кв.м., що знаходиться за адресою: Закарпатська обл., Свалявський р., м. Свалява, вулиця Визволення, будинок 103/1, приміщення 31, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2415742221240; нежитлове приміщення, загальною площею 179,4 кв.м., що знаходиться за адресою: Закарпатська обл., Свалявський р., м. Свалява, вулиця Визволення, будинок 103/1, приміщення 30, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2415720321240; нежитлове приміщення інтернет-клубу, загальною площею 37,8 кв.м., що знаходиться за адресою: Закарпатська обл., м. Берегове, вулиця Мукачівська, будинок 34, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2097245721102; квартиру, загальною площею 62 кв.м., житловою площею 17,4 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1844909521104; квартиру, загальною площею 43,4 кв.м., житловою площею 13,8 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1844898621104; квартиру, загальною площею 61,1 кв.м., житловою площею 17,9 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1844576321104; квартиру, загальною площею 43,4 кв.м., житловою площею 13,8 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1844443421104; квартиру, загальною площею 60 кв.м., житловою площею 18,5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1844408621104; квартиру, загальною площею 46,6 кв.м., житловою площею 13,9 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_7 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1844302321104; земельну ділянку, кадастровий номер 2122782300:01:004:0022, площею 1,811 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1634067321227; земельну ділянку, кадастровий номер 2122782300:01:004:0023, площею 1,8511 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1633989621227; земельну ділянку, кадастровий номер 2122783200:01:001:0079, площею 1,0862 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 783556521227; земельну ділянку, кадастровий номер 2122783200:12:000:0030, площею 0,2404 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 515485121227;земельну ділянку, кадастровий номер 2124455600:01:003:0023, площею 0,2715 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 426112521244.

Заборонив будь-яким особам, у тому числі, але не виключно, державним реєстраторам прав на нерухоме майно, нотаріусам, Міністерству юстиції України та його територіальним органам, вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо зазначеного нерухомого майна Товариства з обмеженою відповідальністю «Є.В.М.».

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що існує реальна загроза відчуження майна Товариства з обмеженою відповідальністю «Є.В.М.» до вирішення спору по суті, а тому невжиття заходів забезпечення може істотно ускладнити або зробити неможливим ефективний захист і поновлення корпоративних прав заявника у разі задоволення майбутнього позову.

Суд дійшов висновку, що накладення арешту на нерухоме майно товариства та заборона вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо нього є співмірними та безпосередньо пов`язаними з предметом майбутнього спору заходами забезпечення позову.

Такі заходи спрямовані на збереження існуючого стану майна та правовідносин між сторонами, унеможливлення відчуження активів товариства під час розгляду справи та забезпечення реального й ефективного захисту прав заявника без необхідності звернення до суду з новими позовами.

08.04.2026 до Західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Закарпатської області від 27.02.2026 у справі №907/229/26.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.04.2026 сформовано колегію суддів у складі: Ржепецький В.О. (суддя-доповідач), судді Іванчук С.В., Міліціанов Р.В.

Західний апеляційний господарський суд ухвалою від 13.04.2026 відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Закарпатської області від 27.02.2026 у справі № 907/229/26; встановив учасникам справи десятиденний строк з дня вручення ухвали про відкриття апеляційного провадження на подання відзиву на апеляційну скаргу і доказів надсилання копій відзиву учасникам справи; витребував матеріали справи.

Ухвалою суду від 29.04.2026 призначено розгляд апеляційної скарги на 14.05.2026.

14.05.2026 представники сторін у судове засідання не з`явилися, причин неявки суду не повідомили.

З метою повного, об`єктивного та всебічного розгляду справи, колегія суддів дійшла висновку про відкладення розгляду справи у межах розумного строку.

Ухвалою суду від 14.05.2026 розгляд справи відкладено на 04.06.2026.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу Господарського суду Закарпатської області від 27.02.2026 та постановити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви про забезпечення позову у справі №907/229/26. Покликається на такі обставини: накладення арешту на спірне нерухоме майно та заборона вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо нього фактично унеможливили виконання наказу Міністерства юстиції України від 16.03.2026 про анулювання незаконних реєстраційних рішень і поновлення за апелянтом державної реєстрації права власності; в оскарженій апелянтом ухвалі відсутнє належне обґрунтування необхідності та співмірності застосованих заходів забезпечення до предмету позову та наслідків застосування заходів забезпечення правам інших осіб; застосовані заходи фактично спрямовані не лише на недопущення відчуження активів товариства а й на перешкоджання відновленню прав апелянта на майно, протиправність перереєстрації якого вже встановлена наказом Міністерства юстиції України; заборона реєстраційних дій щодо майна, стосується, серед іншого, Мін`юсту та його територіальним органам, є надмірною та фактично блокує виконання наказу Мін`юсту; оскаржувана ухвала є судовим рішенням про права, інтереси апелянта, яка не була залучена до участі у справі та подала апеляційну скаргу, що є обов`язковою та достатньою підставою для скасування такого судового рішення, відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 277 Господарського процесуального кодексу України.

Отже, апелянт стверджує, що оскаржувана ухвала безпосередньо стосується її прав та законних інтересів, оскільки перешкоджає поновленню державної реєстрації права власності за ним та повноцінному здійсненню ним правомочностей власника щодо спірного нерухомого майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі про відкриття апеляційного провадження.

Сторони у справі зазначеним процесуальним правом не скористалися.

13.05.2026 через систему “Електронний суд” надійшло клопотання представника відповідача про закриття апеляційного провадження, яке обґрунтоване тим, що ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 05.05.2026 у справі № 907/229/26 позов ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Є.В.М.» про визнання недійсним рішення загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальністю «Є.В.М.», оформлене протоколом №25/02 від 25.02.2026 залишено без розгляду, а також скасовано вжиті ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 27.02.2026 у справі № 907/229/26 заходи забезпечення позову Тобто, станом на час апеляційного розгляду даної справи заходи забезпечення є скасовані.

Відповідно до частини першої статті 264 ГПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо: після відкриття апеляційного провадження особа, яка подала апеляційну скаргу, заявила клопотання про відмову від скарги, за винятком випадків, коли є заперечення інших осіб, які приєдналися до апеляційної скарги; після відкриття апеляційного провадження виявилося, що апеляційну скаргу не підписано, подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права її підписувати; після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Колегія суддів зазначає, що наведений у статті 264 ГПК України перелік підстав для закриття апеляційного провадження є вичерпним.

Разом з тим, обставини, на які посилається заявник у клопотанні, а саме залишення без розгляду позову у справі № 907/229/26 та скасування заходів забезпечення позову ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 05.05.2026, не належать до передбачених законом підстав для закриття апеляційного провадження.

Враховуючи викладене вище, колегія суддів дійшла висновку про відсутність передбачених статтею 264 ГПК України підстав для закриття апеляційного провадження у даній справі, у зв`язку з чим у задоволенні клопотання представника відповідача від 13.05.2026 про закриття апеляційного провадження слід відмовити.

Інших клопотань, заяв в порядку ст. 207 ГПК України сторонами подано не було.

04.06.2026 в судове засідання представники учасників у справі не з`явилися, хоча належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги.

Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Беручи до уваги положення ст. 202, 270 ГПК України, а також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, а в матеріалах справи достатньо доказів для прийняття законного та обґрунтованого рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про розгляд справи за відсутності представників сторін.

Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на судовий захист.

Частиною другою статті 129 Конституції України передбачено, що забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення є однією з основних засад судочинства.

Частиною першою статті 17 ГПК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно з положеннями частини другої статті 254 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 255 цього Кодексу.

Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 255 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 255 ГПК України, окремо від рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову.

Отже, у разі подання апеляційної скарги не учасником справи, який не був присутній під час апеляційного розгляду справи, а особою, яка взагалі не брала участі у справі, суд апеляційної інстанції перш за все має з`ясувати, чи вирішував суд першої інстанції питання про права, інтереси та (або) обов`язки скаржника і які конкретно.

При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, незалучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним і безумовним, а не ймовірним.

Така правова позиція послідовно та неодноразово висловлена Верховним Судом у своїх постановах, зокрема, від 10.09.2020 та від 23.11.2020 у справі №914/1643/19, від 05.11.2020 у справі №912/837/19, від 20.09.2021 у справі №910/6681/20, від 19.01.2023, від 18.09.2023 у справі №914/1334/20, від 04.10.2023 у справі №910/1005/23, від 16.10.2023 у справі №914/794/21, від 12.03.2024 у справі №910/6180/20, від 17.05.2024 у справі №910/5094/23, від 22.05.2024 у справі №910/4552/23, від 10.06.2024 у справі №910/4552/23.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеної в постанові від 15.05.2020 у справі № 904/897/19, особа, яка звертається з апеляційною скаргою в порядку статей 17, 254 ГПК України, повинна довести, що оскаржуване судове рішення прийнято про її права, інтереси та (або) обов`язки і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним, що означає, що скаржник в апеляційній скарзі має чітко зазначити, в якій частині оскаржуваного ним судового рішення (в мотивувальній та/або резолютивній) прямо вказано про його права, інтереси та (або) обов`язки, та про які саме.

Якщо скаржник лише зазначає про те, що оскаржуване рішення може вплинути на його права та/або інтереси, та/або обов`язки, або лише зазначає (констатує), що рішенням вирішено про його права та/або обов`язки чи інтереси, то такі посилання, виходячи із зазначеного вище, не можуть бути достатньою та належною підставою для розгляду, зокрема апеляційної (касаційної) скарги.

Рішення є таким, що прийнято про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення наявні висновки суду про права та обов`язки цієї особи або у резолютивній частині рішення суд прямо зазначив про права та обов`язки цієї особи. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не береться до уваги.

Наведене у повній мірі відповідає правовій позиції, викладеній в постановах Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 21.02.2019 у справі №908/1141/15-г, від 17.10.2022 у справі №904/6084/21, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 у справі №916/4093/21.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 264 ГПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що встановлення факту вирішення судом першої інстанції зазначених питань є необхідною передумовою для здійснення апеляційного перегляду судового рішення та оцінки доводів особи, яка подала скаргу, оскільки в інакшому випадку (якщо буде встановлено, що питання про права, інтереси та (або) обов`язки скаржника у справі судом першої інстанції не вирішувалися) апеляційний господарський суд закриває апеляційне провадження на підставі пункту 3 часини першої статті 264 ГПК України, незалежно від того, чи розглядалися відповідні доводи під час апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою іншої особи (правова позиція, яка викладена у постановах Верховного Суду від 12.03.2020 у справі №910/10364/16, від 28.08.2023 у справі №910/15967/21, від 14.09.2023 у справі №910/17544/20).

У справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції, з`ясовуючи питання, чи стосується оскаржуване судове рішення безпосередньо прав та обов`язків скаржника, встановив такі обставини:

ОСОБА_1 подано до Міністерства юстиції України скарги від 30.01.2026, щодо реєстраційних дій, вчинених державним реєстратором Онуфрій Н.В., якими зареєстровано перехід права власності на об`єкти нерухомого майна від скаржниці до Товариства з обмеженою відповідальністю «Є.В.М».

В своїх скаргах ОСОБА_1 вказала, що оскаржувані рішення прийняті з порушенням вимог законодавства, оскільки реєстраційні дії вчинені на підставі документів, які не давали змоги вчиняти реєстраційні дії, оскільки були підписані неуповноваженими особами. Зокрема, ОСОБА_1 стверджувала, що не видавала жодних довіреностей на представництво її інтересів стороннім особам, у зв`язку з чим вважає таку довіреність підробленою, а документи щодо відчуження права власності підписаними неуповноваженою особою.

У висновку Комісії з розгляду скарг у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців Міністерства юстиції України (надалі - комісія) встановлено, що: скаржниця є власницею об`єктів нерухомого майна, що підтверджується відомостями Державного реєстру прав; ОСОБА_1 оскаржує реєстраційні дії, вчинені державним реєстратором Онуфрій Н.В., щодо відчуження об`єктів нерухомого майна на користь третіх осіб; оскаржуваними рішеннями державним реєстратором Онуфрій Н.В. зареєстровано перехід права власності на об`єкти нерухомого майна від скаржниці до Товариства з обмеженою відповідальністю «Є.В.М» (далі ТОВ «Є.В.М») на підставі, зокрема, заяви про надання згоди на відчуження на користь третіх осіб будь-якого рухомого та нерухомого майна в тому числі інших майнових прав від 20.09.2018, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гнідюком Олександром Борисовичем, та зареєстровано в реєстрі за № 830, акта приймання- передачі до статутного капіталу майна від 10.04.2025, справжність підписів на якому засвідчено приватним нотаріусом Мукачівського районного нотаріального округу Машікою Оленою Миколаївною, та зареєстрованого в реєстрі за №№ 378, 379, відомостей Державного земельного кадастру.

За результатами розгляду скарг Комісія дійшла, серед іншого, наступних висновків:

« 24. Перевіривши подані для проведення державної реєстрації прав документи Комісією перехід права власності на об`єкти нерухомого майна від скаржниці до ТОВ «Є.В.М» на підставі зокрема, акта приймання-передачі до статутного капіталу майна, який підписано не уповноваженою особою, відомості про яку, як представника ТОВ «Є.В.М» відсутні.

25. Слід зазначити, що станом на момент прийняття оскаржуваних рішень відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань, скаржниця не була учасником ТОВ «Є.В.М».

32. Оскільки оскаржувані рішення державного реєстратора Онуфрій Н.В. прийняті за наявності підстави для відмови в державній реєстрації прав, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 24 Закону, а також з порушенням загальної засади державної реєстрації прав, визначеної пунктом 1 частини першої статті 3 Закону, а саме щодо гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження, а допущені порушення не є формальною (несуттєвою) помилкою, оскільки впливають на об`єктивність, достовірність і повноту відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження, враховуючи, що відновлення порушеного права неможливе шляхом прийняття Міністерством юстиції України рішень, передбачених пунктами 2 і 3 частини сьомої статті 37 Закону, це рішення підлягає анулюванню, а скарги – задоволенню»..

На підставі рекомендацій Комісії, Наказом Міністерства юстиції України від 16.03.2026р. визнано прийнятими з порушенням Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та анулювано рішення від 29.04.2025 №№ 78630057, 78629656, 78629296, 78628687, від 30.04.2025 №№ 78641164, 78639921, 78641491, від 02.05.2025 №№ 78686522, 78688662, 78686707, 78687300, 78687657, 78687865, 78688089, 78688413, 78688983, 78686883, 78687113, 78687483 державного реєстратора Великолучківської сільської ради Мукачівського району Закарпатської області Онуфрій Наталії Вікторівни. (копії Висновку Комісії та Наказу Міністерства юстиції України від 26.02.2026р. додаються до апеляційної скарги).

Таким чином, встановлені Міністерством юстиції України порушення під час проведення державної реєстрації переходу права власності на спірні об`єкти нерухомого майна, а також анулювання відповідних рішень державного реєстратора свідчать про відсутність належних та законних підстав для реєстрації за ТОВ «Є.В.М.» права власності на зазначене майно.

Оскільки реєстраційні дії були визнані незаконними та скасовані, колегією суддів робиться висновок про наявність спору про право власності на спірні об`єкти між Калиніч Людмилою Василівною як особою, право якої було порушено внаслідок незаконної державної реєстрації та ТОВ «Є.В.М», за яким право на спірні об`єкти станом на момент розгляду справи зареєстровано.

Як визначено статтею другою Господарського процесуального кодексу України, завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Судочинство в господарських судах здійснюється на засадах змагальності і диспозитивності. Це означає, зокрема, що обов`язок доказування тих чи інших обставин лежить на стороні, а суд, крім випадків, встановлених цим Кодексом, не зобов`язаний збирати докази. (ч. 3 ст. 2, ч. 3 ст. 13, ч. 1 ст. 14 ГПК України)

Відповідно до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Стаття 74 ГПК України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно зі ст. ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Сприяння своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи, подання всіх наявних доказів в порядку та строки, встановлені законом, віднесено статтею 42 ГПК України до обов`язку учасників справи.

В той же час, згідно ч. 2 ст. 14 ГПК України, учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, і відповідно до ч. 4 ст. 13 ГПК України, несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням тих чи інших процесуальних дій.

Статтею 79 ГПК України визначено поняття вірогідності доказів.

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до ст. 79 ГПК наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п. 1 ст. 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23 серпня 2016 року у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 86 ГПК).

В матеріалах справи відсутні докази, які б з наведеною вище мірою вірогідності спростовували твердження апелянта щодо належності їй об`єктів нерухомого майна, щодо яких застосовано заходи забезпечення позову, підтверджені матеріалами оскарження відповідних реєстраційних дій.

У зв`язку з наведеними вище обставинами, які витікають зі анулювання наказом Міністерства юстиції України №670/5 від 16.03.2026 рішень державного реєстратора щодо майна за заявою скаржниці, суд апеляційної інстанції вважає достатніми наявні в матеріалах апеляційної скарги докази для висновку про те, що ухвала про забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно та заборони здійснення реєстраційних дій щодо майна, про правомірність реєстрації прав на яке за відповідачем існує спір, постановлена про майнові інтереси ОСОБА_1 щодо об`єктів нерухомого майна.

Згідно з положеннями частини другої статті 254 ГПК України, після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, інтереси та (або) обов`язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов`язки учасника справи.

Колегією суддів, у зв`язку із констатацією наведених фактів здійснюється висновок про необхідність залучення ОСОБА_1 до справи в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.

Внаслідок наведеного апелянтом набуваються відповідні процесуальні права учасника справи.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 наводяться такі заперечення щодо постановленої судом першої інстанції ухвали про забезпечення позову від 27.02.2026.

Накладення арешту на спірне нерухоме майно та заборона вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо нього фактично унеможливлюють виконання наказу Міністерства юстиції України від 16.03.2026 про анулювання незаконних реєстраційних рішень та поновлення державної реєстрації права власності за апелянтом.

На думку скаржниці, в оскаржуваній ухвалі відсутнє належне обґрунтування необхідності та співмірності застосованих заходів забезпечення позову з предметом спору, а також не враховано наслідки їх застосування для прав та законних інтересів інших осіб. Апелянт вважає, що застосовані судом заходи фактично спрямовані не лише на недопущення відчуження майна товариства, а й на перешкоджання відновленню його прав на нерухоме майно, незаконність перереєстрації якого вже встановлена наказом Міністерства юстиції України.

Крім того, скаржник наголошує, що заборона вчинення реєстраційних дій щодо спірного майна поширюється, зокрема, на Міністерство юстиції України та його територіальні органи, що є надмірним обмеженням та фактично блокує виконання зазначеного наказу. Також апелянт зазначає, що оскаржувана ухвала вирішує питання про його права та інтереси, незважаючи на те, що він не був залучений до участі у справі, а тому відповідно до пункту 4 частини третьої статті 277 Господарського процесуального кодексу України така обставина є самостійною та достатньою підставою для скасування судового рішення.

Надаючи оцінку цим доводам, колегія суддів виходить з такого.

Інститут вжиття заходів забезпечення позову є одним із механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту.

Статтею 136 ГПК України визначено, що господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.

Відповідно до п. 1, 2 ч. 1 ст. 137 ГПК позов забезпечується, зокрема, накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною відповідачу вчиняти певні дії.

Забезпечення позову є засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, що полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судових актів. При цьому сторона, яка звертається з заявою про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення з такою заявою.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача (боржника) або пов`язаних з ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача або особи, яка звернулася з відповідними вимогами у справі про банкрутство.

Метою вжиття заходів забезпечення позову є уникнення можливого порушення у майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову (правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 02.02.2022 у справі №910/16868/19).

Гарантії справедливого суду діють не тільки під час розгляду справи, але й під час виконання судового рішення. Зокрема тому, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання (п. 35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі №753/22860/17).

Водночас, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (ч. 3 ст. 13 ГПК України).

Суд вважає за необхідне наголосити на тому, що не існує універсального алгоритму застосування заходів забезпечення позову, оскільки їх вжиття (або відмова у такому) знаходиться у прямій залежності від фактичних обставин кожного конкретного господарського спору.

Заходи забезпечення позову повинні бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності прав чи законних інтересів, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 16.11.2023 у справі №921/333/23, від 13.07.2022 у справі №904/4710/21.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач в заяві про забезпечення позову стверджував про намір звернутися до суду з немайновими вимогами, саме про визнання недійсними рішення загальних зборів товариства про надання дозволу адміністрації товариства на продаж та відчуження об`єктів нерухомого майна та уповноваження директора на вчинення відповідних дій.

Усталена практика Верховного Суду щодо застосування інституту забезпечення позову виходить з того, що у разі, коли спір є немайновим, тобто судове рішення у разі задоволення такого позову не вимагатиме його примусового виконання, не повинна досліджуватися така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, а досліджується та оцінюється така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких позивач звернувся до суду, та те, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, оскільки позивач не зможе їх захистити в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 16.08.2018 у справі №910/1040/18, постановах Верховного Суду від 19.11.2020 у справі №910/8225/20, від 13.01.2021 у справі №910/9855/20, від 07.10.2021 у справі №910/2287/21.

Отже, з огляду на те, що у цій справі позивач звернувся до суду з немайновими позовними вимогами, судове рішення у разі задоволення яких не вимагатиме примусового виконання, то в такому разі має досліджуватися, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав, оскільки позивач не зможе їх захистити в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду.

Водночас, згідно з ч. 11 ст. 137 ГПК України не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.

У зв`язку з наведеним, суд першої інстанції не врахував положень ст.ст. 136, 137 ГПК України, та не звернув належної уваги на те, що між обраним заходом забезпечення позову та предметом спору відсутній безпосередній зв`язок.

Оскільки накладення арешту на нерухоме майно та заборона вчинення щодо нього реєстраційних дій хоча й призначене забезпечити схоронність цього майна, водночас, яким чином вжиття цих заходів призведе до ефективного захисту корпоративних прав позивача, пов`язаних із управлінням товариством, заявником не доведено.

Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається.

Заходи до забезпечення позову повинні бути співмірними з заявленими позивачем вимогами.

Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду та наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Також передумовою забезпечення позову є обрання належного, відповідного предмету спору заходу забезпечення позову, що гарантує дотримання принципу співвіднесення виду заходу забезпечення позову заявленим позивачем вимогам, що зрештою дає змогу досягти балансу інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, сприяє фактичному виконанню судового рішення в разі задоволення позову та, як наслідок, забезпечує ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача (заявника).

Неврахування наведеного судом першої інстанції при постановленні оскаржуваної ухвали є самостійною підставою для скасування останньої.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що у вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, запобігання порушенню у зв`язку з вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу. Чого в даному випадку судом першої інстанції виконано не було.

Суд зазначає, що передумовою забезпечення позову є обрання належного, відповідного предмету спору заходу забезпечення позову, що гарантує дотримання принципу співвідношення виду заходу забезпечення позову заявленим позивачем вимогам, що зрештою дає змогу досягти балансу інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, сприяє фактичному виконанню судового рішення в разі задоволення позову та, як наслідок, забезпечує ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача (заявника).

Колегія суддів касаційної інстанції повторює, що вирішуючи питання про забезпечення позову та, виходячи з приписів статей 13, 15, 74 ГПК України (змагальність сторін та пропорційність у господарському судочинстві, обов`язок доказування і подання доказів), господарський суд також має здійснити оцінку обґрунтованості доводів протилежної сторони (відповідача) щодо відсутності підстав та необхідності вжиття відповідних заходів забезпечення позову з урахуванням зокрема того, чи порушує вжиття відповідних заходів забезпечення позову (у вигляді, зокрема заборони третім особам вчиняти певні дії щодо предмета спору тощо) права відповідача або вказаних осіб, а відповідно чи порушується при цьому баланс інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу та яким чином; чи спроможний відповідач фактично (реально) виконати судове рішення в разі задоволення позову, чи не призведе невжиття заявленого заходу забезпечення позову до порушення вимоги щодо справедливого та ефективного захисту порушених прав та чи спроможний позивач захистити їх в межах одного цього судового провадження за його позовом без нових звернень до суду, якщо захід забезпечення позову не буде вжито судом.

Законом не визначається перелік відповідних доказів, які повинна надати особа до суду під час звернення з заявою про забезпечення позову, а тому суди у кожному конкретному випадку повинні оцінювати їх на предмет достатності, належності, допустимості та достовірності.

В даному випадку, як встановлено апеляційним судом позивачем не було належним чином обґрунтовано наявності підстав та обставин, за яких можливе вжиття заходів забезпечення позову.

Водночас, суд першої інстанції на зазначене належної уваги не звернув та постановив оскаржуване судове рішення без дослідження фактичних підстав для вжиття заходів забезпечення позову в цій справі.

Під час вирішення питання про вжиття заходів щодо забезпечення позову господарським судам слід враховувати, що такими заходами не повинні блокуватися господарська діяльність юридичної особи, порушуватися права осіб, що не є учасниками судового процесу, застосовуватися обмеження, не пов`язані з предметом спору.

У цих висновках суд звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постановах від 13.01.2021 у справі № 910/9855/20, від 19.01.2021 у справі № 902/774/20, від 25.01.202Г у справі № 902/775/20, від 31.08.2021 у справі № 910/5116/21, від 07.09.2021 у справі № 910/6481/21, від 08.12.2021 у справі № 927/481/21, від 21.12.2021 у справі № 910/10598/21, від 11.02.2022 у справі № 927/893/21, від 15.04.2022 у справі № 904/7930/21.

Обмеження у вигляді арешту та заборон, накладені на нерухоме майно об`єктивно не пов`язані із предметом спору в цій справі, який виник у зв`язку зі стверджуваним порушенням прав учасника товариства на участь в його управлінні.

При цьому обставини можливого відчуження товариством нерухомого майна за тими чи іншими правочинами не можуть свідчити про співмірність обраного позивачем заходу забезпечення позову з огляду також на наступне.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово формулювала правові висновки щодо можливості учасника товариства від свого імені звертатися до суду з позовами з підстави вчинення товариством правочинів або інших дій чи бездіяльності. Ці висновки полягають у такому.

За змістом статей 92, 97 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

За положеннями статті 98 Цивільного кодексу України загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що належать до компетенції інших органів товариства. Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом.

Відповідно до частини першої статті 116 Цивільного кодексу України учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом, зокрема, брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі; брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди).

За змістом частин першої, третьої та четвертої статті 92 Цивільного кодексу України, частини першої статті 89 Господарського кодексу України, пункту 13 частини другої статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» орган юридичної особи має повноваження щодо представництва юридичної особи (з можливістю їх обмеження відповідно до установчих документів чи закону), створює, змінює припиняє цивільні права та обов`язки юридичної особи, тому підпадає під поняття представництва, наведене у статті 237 Цивільного кодексу України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 911/2129/17 (провадження № 12-45гс19, пункт 6.18).

Повноваження діяти від імені юридичної особи є можливістю створювати, змінювати, припиняти цивільні права та обов`язки юридичної особи (стаття 239 Цивільного кодексу України). Таке повноваження не належить до корпоративних прав учасника юридичної особи. Отже, підписання від імені товариства договору чи іншого правочину без передбаченого статутом попереднього погодження загальними зборами цього товариства або з порушенням порядку прийняття рішення про надання згоди на вчинення правочину може свідчити про порушення прав та інтересів самого товариства, а не корпоративних прав його учасника, оскільки виконавчий орган діє саме від імені товариства, а не його учасників.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 02 травня 2018 року у справі № 923/20/17 дійшов висновків, відповідно до яких укладення директором товариства договорів, сума яких перевищує визначену в статуті суму без передбаченої статутом згоди загальних зборів товариства, порушує корпоративні права позивача на управління справами такого товариства, які полягають у наданні згоди учасниками товариства, оформленої рішенням загальних зборів учасників, на укладання таких договорів.

Водночас Велика Палата Верховного Суду відступила від цього висновку у постанові від 08 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17 (провадження № 12-77гс19), оскільки згода загальних зборів товариства на укладення договору є згодою органу управління товариства, який діє від імені товариства.

Повноваження органу управління товариства (на надання зазначеної згоди), який діє від імені товариства, не можна ототожнювати з корпоративними правами його учасників, які за загальним правилом діяти від імені товариства не мають права.

Укладення виконавчим органом товариства договору з іншою особою без передбаченої статутом згоди вищого органу цього товариства може свідчити про порушення прав та інтересів самого товариства у його відносинах з іншою особою - стороною договору, а не корпоративних прав його учасника.

Велика Палата Верховного Суду також бере до уваги усталену практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), відповідно до якої акціонер (учасник) юридичної особи, навіть мажоритарний, не може розглядатись як належний заявник, якщо йдеться про порушення прав юридичної особи (див., зокрема, рішення від 20 травня 1998 року у справі «Кредитний та індустріальний банк проти Чеської Республіки» (Credit and Industrial Bank v. the Czech Republic), заява № 29010/95, пункти 46-52; рішення від 18 жовтня 2005 року у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» (Terem LTD, Chechetkin and Olius v. Ukraine), заява № 70297/01, пункти 28 - 30; рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Фельдман та банк «Слов`янський» проти України», заява № 42758/05, пункт 30). При цьому навіть у разі, якщо юридичну особу було ліквідовано, ЄСПЛ розглядає справи за заявою саме такої юридичної особи, допускаючи її представництво в особі акціонера (учасника), якщо юридична особа не може брати участі у справі в особі своїх органів (рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Фельдман та банк «Слов`янський» проти України», заява № 42758/05).

Подібні правові висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17 (провадження № 12-77гс19), від 15 жовтня 2019 року у справі № 905/2559/17 (провадження № 12-264гс18), від 03 грудня 2019 року у справі № 904/10956/16 (провадження № 12-90гс19), від 07 квітня 2020 року у справі № 904/3657/18 (провадження № 12-159гс19), від 07 липня 2020 року у справі № 910/10647/18 (провадження № 12-175гс19).

Таким чином, належним заявником є той, хто звертається за захистом саме свого права.

Національне законодавство України також наголошує на наявності в особи права на звернення за захистом свого особистого права. Зокрема, стаття 16 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Так само і частина друга статті 4 Господарського процесуального кодексу України містить положення, відповідно до яких юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Отже, належним позивачем у подібних справах є юридична особа, права якої порушено, а не її учасник.

Відтак і висновок про адекватність заходів забезпечення позову за позовами щодо захисту права учасника товариства у спорах про відчуження юридичною особою майна має бути здійснений з урахуванням наведеного вище.

Таким чином, в даній справі відсутні підстави вважати, що невжиття заходів забезпечення позову у вигляді арешту нерухомого майна та заборони здійснення реєстраційних дій, може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких позивач звернувся до суду.

Як зазначено вище, під час вирішення питання про вжиття заходів щодо забезпечення позову господарським судам слід враховувати, що такими заходами не повинні порушуватися права осіб, що не є учасниками судового процесу.

Суд апеляційної інстанції наголошує на усталеній правовій позиції, відповідно до якої судове рішення у приватноправовому спорі має дію inter partes і не може створювати правових наслідків для осіб, які не були залучені до участі у справі. Водночас, якщо суд першої інстанції фактично вирішив питання про права, інтереси чи обов`язки такої особи, вона має право на апеляційний перегляд відповідно до частини першої статті 17 ГПК України. Такий підхід послідовно підтверджений у практиці Верховного Суду та Великої Палати, зокрема у постановах від 04.03.2026 у справі № 922/5241/21, від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13, від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц, а також у постановах Верховного Суду від 07.02.2024 у справі № 5023/3214/11, від 07.11.2024 у справі № 910/5925/15-г та від 08.10.2025 у справі № 2-1478/11.

Водночас, процесуальний закон прямо забороняє ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків особи, не залученої до участі у справі, і визначає це як безумовну підставу для скасування рішення. При цьому висновки суду про права особи можуть міститися як у мотивувальній, так і в резолютивній частині рішення, що було окремо акцентовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04.03.2026 у справі № 922/5241/21.

Аналізуючи матеріали справи, колегією суддів встановлено, що скаржницею надано докази, які свідчать про вірогідну належність їй на праві власності об`єктів нерухомого майна, на які накладено арешт оскаржуваним судовим рішенням,

Суд апеляційної інстанції наголошує, що у випадку, коли існує обґрунтоване твердження про те, що рішення суду може призвести до позбавлення особи права власності, це призводить до порушення права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, зокрема у постанові від 03.04.2024 у справі № 916/4093/21 та постанові об`єднаної палати від 21.02.2019 у справі № 908/1141/15-г.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги.

Відповідно до ч. 4 ст. 11 ГПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України від 28.10.2010 року №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Відповідно до ч. 23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 року у справі Проніна проти України за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

З урахуванням наведеного та зважаючи на встановлені у справі обставини, суд апеляційної інстанції зазначає, що розглянуті доводи апеляційної скарги дають підстави вважати, що оскаржуване судове рішення прийнято з порушенням норм процесуального права, судом не було з`ясовано обставин, що мають значення для справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: не з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Беручи до уваги зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувана ухвала підлягає скасуванню.

Судові витрати.

Судові витрати - це передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв`язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв`язку з вирішенням конкретної справи (аналогічний висновок міститься у п.49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №242/4741/16-ц, постанові Верховного Суду від 27.07.2022 у справі №907/418/21).

Відповідно до п.12 ч.3 ст.2 ГПК основними засадами (принципами) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Відповідно до ст.123 ГПК судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (ч.1). До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (п.1 ч.3).

У ст.129 ГПК визначений порядок розподілу судових витрат.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Питання розподілу судових витрат під час апеляційного перегляду ухвали суду першої інстанції має бути здійснено під час вирішення питання про розподіл судових витрат за результатами вирішення спору по суті.

Керуючись ст. 129, 269-270, 275, 277, 281-284 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд

УХВАЛИВ :

1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

2. Ухвалу Господарського суду Закарпатської області від 27.02.2026 про забезпечення позову до подання позовної заяви у справі №907/229/26 - скасувати.

3. В задоволенні заяви ОСОБА_2 від 25.02.2026 про забезпечення позову – відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.

Постанову може бути оскаржено в касаційному порядку.

Повний текст постанови складено і підписано 11.06.2026.

Головуючий суддя В.О. Ржепецький

Судді С.В. Іванчук

Р.В. Міліціанов