Рішення від 02 червня 2026 р. у справі №947/281/26 — Київський районний суд м. Одеси

_____________________________________________________________________________________________________________________

Справа № 947/281/26

Провадження № 2/947/1220/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03.06.2026 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого судді - Гниличенко М.В.

за участю секретаря – Тіщенка О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м.Одеси цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про захист честі, гідності та ділової репутації, визнання недостовірною та спростування інформації, суд -

ВСТАНОВИВ:

02.01.2026 року до Київського районного суду м.Одеси надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, в якій позивач просить: - визнати недостовірною та такою, що порочить честь, гідність та ділову репутацію ОСОБА_1 , зокрема інформацію, поширену Військовою частиною НОМЕР_1 Національної гвардії України у службових листах: – № 10/29/10/1/4-5675-2025 від 18.09.2025 року; – № 10/29/10/1/4-6960-2025 від 14.10.2025 року; в частині тверджень (дослівно або за змістом) про те, що:– ОСОБА_1 «уникав ризикових завдань»; – «проявляв свій страх та небажання приймати участь у виконанні покладених бойових завдань»; – «під час обстрілів виявляв панічні настрої»; – «міг поставити під загрозу життя особового складу та виконання бойового наказу»; – «не був задіяний у боях, розвідці, розвідці боєм, а ніс чергування на підготовлених і встановлених позиціях»; – є «ненадійним», є «ризиком для підрозділу (особового складу) та зриву бойових завдань»; а також інших подібних за змістом тверджень, що формують образ позивача як військовослужбовця, який панікує, уникає ризику та становить загрозу для підрозділу.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України спростувати зазначену в пункті 1 цієї позовної заяви інформацію шляхом:1) складання та направлення офіційного листа-спростування до всіх органів, яким були направлені вищезазначені листи (зокрема Південного ОТУ НГУ та ГУ НГУ), із зазначенням, що: – раніше поширені твердження про «панічні настрої», «ненадійність», «ризик для підрозділу», «уникання ризикових завдань», «неучасть у боях і розвідці» тощо щодо ОСОБА_1 не відповідають дійсності; – за наявними офіційними документами (особова справа, характеристики, накази, відповіді ГУ НГУ, ВСП, ДБР) відсутні будь-які підтверджені факти, які б свідчили про ненадійність, панічну поведінку чи загрозу з боку ОСОБА_1 для виконання бойових завдань; – ОСОБА_1 проходив військову службу, брав участь у бойових діях, отримав бойове поранення і має статус особи з інвалідністю внаслідок війни II групи, що підтверджується офіційними документами; 2) долучення копії листа-спростування до матеріалів особової справи з фіксацією того, що відповідні негативні формулювання визнані судом недостовірними; зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України утримуватися в майбутньому від повторного поширення інформації, ідентичної або подібної за змістом до визнаної судом недостовірною, без належного документального підтвердження. Судові витрати у справі покласти на Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02.01.2026 року вищевказана справа була розподілена судді Гниличенко М.В.

Ухвалою Київського районного суду м.Одеси від 28.01.2026 року провадження по справі було відкрито та запропоновано відповідачу надати свої письмові заперечення проти позову та посилання на докази, якими він обґрунтовується. Розгляд справи призначено у порядку загального позовного провадження.

18.04.2026 року через систему «Електронний суд» від представника Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України Ляховецької С.С. надійшла заява про відкладення розгляду справи та продовження підготовчого судового засідання. Вказану заяву судом було задоволено. Однак, у подальшому стороною відповідача відзив на позов або письмових заперечень щодо позовних вимог, суду не надано.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених Кодексом випадках.

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Особи, що беруть участь у справі, про час і місце судового розгляду сповіщені належним чином у порядку ст.ст.128-130 ЦПК України, крім того, сторони є користувачами електронного кабінету.

Позивач ОСОБА_1 до судового засідання не з`явився, через систему «Електронний суд» надав заяву, якою позовні вимоги підтримав, просив задовольнити та розглянути справу за його відсутності, оскільки знаходиться на реабілітації за межами України.

Представник відповідача - Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України до судового засідання не з`явився, належним чином повідомлявся, відзиву на позов або письмові заперечення не надано, будь-яких заяв з процесуальних питань до суду не надходило.

Суд зауважує, що перешкодою для розгляду справи є не відсутність учасників процесу, а відсутність належних та допустимих доказів для розгляду справи, та у зв`язку з цим, неможливість суду встановити обставини справи та надати їм правову оцінку, проте в даному випадку докази, які є в матеріалах справи є повними та достатніми для розгляду справи по суті.

Суд, розглянувши подані сторонами документи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.1, 2 та ч.4 ст.12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Сторона зобов`язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто обов`язок доказування покладений на сторони (ч. 1 ст.81 ЦПК України).

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст.2 ЦПК України).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ст.15 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст.13 ЦПК України).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зазначив, що порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Предметом спору у цій справі є визнання недостовірною та такою, що порушує право позивача на недоторканність честі, гідності, ділової репутації, інформацію, поширеної відповідачем Військовою частиною НОМЕР_1 Національної гвардії України у листах-відповідях за № 10/29/10/1/4-5675-2025 від 18.09.2025 року та № 10/29/10/1/4-6960-2015 від 14.10.2025 року про те, що позивач мав панічні настрої, є ненадійним та ризиком для підрозділу, уникав ризикових завдань, не приймав участь у боях тощо, а також зобов`язання її спростувати.

Предметом доказування у цій справі є наявність/відсутність оціночних суджень, думок, переконань, критичної оцінки певних фактів і недоліків та/або фактичних тверджень у поширеній інформації.

Інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді (ч.1 ст.200 ЦК України, ст.1 Закону України «Про інформацію»).

Відповідно до ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32 Конституції України).

Згідно з ч.2, ч.3 ст.34 Конституції України і ст.10 Європейської конвенції з прав людини кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві, зокрема, для захисту репутації чи прав інших осіб.

Разом з тим, відповідно до ст.68 Конституції України, кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.

Беручи до уваги зазначені конституційні положення, суди під час вирішення справ про захист гідності, честі та ділової репутації повинні забезпечувати баланс між конституційним правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань, з одного боку, та правом на повагу до людської гідності, конституційними гарантіями невтручання в особисте і сімейне життя, судовим захистом права на спростування недостовірної інформації про особу, з іншого боку.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 30 квітня 2025 року у справі № 333/8006/23 (провадження № 61-356св25).

Чинне законодавство не містить визначення понять гідності, честі чи ділової репутації, оскільки вони є морально-етичними категоріями й одночасно особистими немайновими правами, яким закон надає значення самостійних об`єктів судового захисту.

Честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством (ч.1 ст.201 ЦК України).

Згідно з ч.1 ст.270 ЦК України - відповідно до Конституції України фізична особа має право, зокрема, на повагу до гідності та честі, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

Відповідно до ч.1, ч.4 ст.277 ЦК України, фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію.

Стаття 297 Цивільного кодексу України встановлює, що кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

Згідно зі статтею 299 ЦК України фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.

Так, під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. З честю пов`язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло. А під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов`язків.

Позови про захист гідності, честі чи ділової репутації має право пред`явити, зокрема, фізична особа в разі поширення про неї недостовірної інформації, що порушує її особисті немайнові права.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Зважаючи на ст. 1 Закону України «Про інформацію» під інформацією розуміють документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.

З огляду на пункт 15 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009 р. № 1, при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

В обґрунтування позову, позивач вказує, що він є ветераном військової служби Національної гвардії України, учасником бойових дій, ветераном війни та особою з інвалідністю внаслідок війни II групи, фактично на військовій службі перебуває з 18 років, починав за власним бажанням зі строкової служби, а після демобілізації у 2022 році добровільно повернувся до служби для захисту суверенітету України. У січня 2023 року був переведений до ВЧ НОМЕР_1 НГУ, де проходив службу у складі роти розвідки спеціального призначення, безпосередньо брав участь в активних бойових діях на Запорізькому напрямку, 28.06.2023 року отримав поранення, яке відноситься до категорії тяжких травм, що і стало підставою для встановлення йому інвалідності ІІ групи з 70% втрати професійної працездатності./а.с.36,91,96/

В період 2024-2025 року позивач неодноразово звертався з письмовими зверненнями до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, Південного ОТУ НГУ (через Одеську обласну військову адміністрацію), Головного управління НГУ з клопотаннями про розгляд питання щодо його представлення до державних, відомчих та урядово-парламентських нагород відповідно до Закону України «Про державні нагороди України» та Указу Президента України № 138/2003./а.с.73/

До цих звернень, позивач зазначає, що долучав вичерпний пакет документів, що підтверджують його бойовий шлях та право на представлення до нагород, натомість у службових листах Військової частини НОМЕР_1 НГУ, адресованих ІНФОРМАЦІЯ_1 об`єднанню (Південного ОТУ) та Головному управлінню (ГУ) Національної гвардії України, були поширені відомості, що грубо принижують його честь, гідність та ділову репутацію як військовослужбовця та ветерана.

Зокрема, у листах Військової частини НОМЕР_1 НГУ за № 10/29/10/1/4-5675-2025 від 18.09.2025 та № 10/29/10/1/4-6960-2025 від 14.10.2025р. містяться твердження про те, що ОСОБА_1 – «уникав ризикових завдань»;– «проявляв свій страх та небажання приймати участь у виконанні покладених бойових завдань»; – «під час обстрілів виявляв панічні настрої»; – «міг поставити під загрозу життя особового складу та виконання бойового наказу»; – «не був задіяний у боях, розвідці, розвідці боєм, а ніс чергування на підготовлених і встановлених позиціях»; – є «ненадійним», є «ризиком для підрозділу (особового складу) та зриву бойових завдань»; – та інші подібні негативні формулювання.

Позивач вказує, що ці формулювання були використані не як приватна думка окремої особи, а як офіційна позиція Військової частини НОМЕР_1 НГУ, викладена у службових документах, які були направлені іншим органам військового управління та вплинули на рішення щодо відмови у розгляді його питання про нагородження державними та відомчими відзнаками.

Позивач зазначає, що у межах цього цивільного позову він не оскаржує в суді як адміністративні акти всі відповіді органів військового управління, водночас їх зміст має негативний характер щодо характеристики позивача, але документально нічим не підтверджений, відомості мали загальний характер, без їх перевірки, що посилило шкоду честі, гідності та діловій репутації позивача. При цьому позивач вказує, щодо нього за час служби не проводилися службові розслідування; дисциплінарні стягнення не застосовувалися; відсутні негативні відомості щодо порушення ним військової дисципліни./а.с.15/

До даного позову ОСОБА_1 було надано відомості щодо його звернення у грудні 2025 року до Одеського окружного адміністративного суду з позовом, яким він просив визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 НГУ, яка полягала у тому, що командування частини - не розглянуло по суті його письмові звернення щодо представлення його до нагородження Орденом «За мужність» III ступеня та, за результатами службового розгляду, іншими можливими державними, відомчими, урядовими та парламентськими нагородами; не оформило та не направило до Південного ОТУ НГУ і ГУ НГУ належні нагородні матеріали, обмежившись листами-відповідями; склало та використало службові листи, у яких щодо нього наведено недостовірні, непідтверджені та дискримінаційні оціночні твердження («панічні настрої», «ненадійний», «ризик для підрозділу» тощо), що не ґрунтуються на матеріалах особової справи та спростовуються офіційними характеристиками. Внаслідок чого, просив визнати протиправними дії ВЧ НОМЕР_1 НГУ, Південного ОТУ НГУ та ГУ НГУ, які полягали у включенні до офіційних відповідей та службових документів щодо позивача формулювань на кшталт «ненадійність», «панічні настрої», «ризик для підрозділу» та інших подібних висловів, зобов`язавши ВЧ НОМЕР_1 НГУ, Південного ОТУ НГУ та ГУ НГУ провести повторний, повний та об`єктивний розгляд його письмових звернень щодо представлення до нагородження Орденом «За мужність» III ступеня та, за результатами розгляду, іншими державними, відомчими, урядовими та парламентськими нагородами відповідно до Закону України «Про державні нагороди України», Порядку № 138/2003 та внутрішніх актів МВС/НГУ. Стягнути на його користь моральну шкоду в розмірі 300000 грн. за рахунок бюджетних асигнувань з відповідачів./а.с.78/

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14.05.2026 року (справа №420/40857/25) у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії відмовлено.

У мотивувальній частині рішення, судом було зазначено, що вирішення питання про заохочення державного або відомчого рівня є питанням дискреційного характеру, а відповідне рішення приймається не з урахуванням чітко визначених критеріїв та норм, а з урахуванням низки обставин, що виникли стосовно конкретного військовослужбовця. Заохочення носять не обов`язковий характер, а рішення про їх застосування чи ініціювання застосування здійснюється командиром військової частини з урахуванням низки факторів та обставин. Наявна у листах відповідачів ВЧ НОМЕР_1 НГУ, Південного ОТУ НГУ та ГУ НГУ характеристика військової служби позивача є описом отриманих від безпосередніх командирів позивача пояснень і не відображають ставлення суб`єкта владних повноважень до позивача. При цьому, суд не вбачає допущення порушень з боку відповідачів. Рішення суду не набрало законної сили.

Позивач зазначає, що внаслідок поширення Військовою частиною НОМЕР_1 НГУ недостовірної інформації, психічний та емоційний стан його здоров`я різко погіршився, він був змушений звертатись за кваліфікованою допомогою до КНП «Міський психіатричний диспансер» Одеської міської ради, при цьому вже має супутній діагноз ПТСР, що виник внаслідок участі в бойових діях та тяжкого поранення.

Позивач вказує, що Військова частина НОМЕР_1 НГУ як юридична особа поширила недостовірну інформацію у формі конкретних оціночних тверджень, які не відповідають дійсності, не підтверджуються жодними документами, суперечать офіційним характеристикам та відповідям вищих органів, чим принижують його честь, гідність та ділову репутацію як військовослужбовця, ветерана та особи з інвалідністю.

З досліджених в судовому засіданні листів № 10/29/10/1/4-5675-2025 від 18.09.2025 року та № 10/29/10/1/4-6960-2025 від 14.10.2025 року наданих до суду позивачем, вбачається, що в них викладено зазначену в позові інформацію, що стосується безпосередньо позивача, яка на думку суду є дійсно негативною по відношенню до нього./а.с.65,66/

Головне управління Національної гвардії України зазначило, що у військовій частині НОМЕР_1 у позивача були безпосередні та прямі командири (начальники). Саме командир зобов`язаний заохочувати військовослужбовців, саме командири військових частин мають право висувати військовослужбовців для відзначення державними нагородами. Жодним нормативно правовим чи нормативним документом не передбачено, що за зверненням громадян орган державної влади, яким є Головне управління Національної гвардії України повинно витребувати матеріали щодо нагородження від інших підрозділів Національної гвардії України (якщо ними такі документи навіть не подавались), здійснювати службову оцінку діяльності військової служби позивача, здійснювати службову перевірку факту поранення, інвалідності та заслуг.

При цьому посилались на ст.13 розділу ІІ Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, яким визначено, що кожний командир у межах прав, наданих йому цим Статутом, зобов`язаний заохочувати підлеглих військовослужбовців за старанність, розумну ініціативу та сумлінне виконання службових обов`язків. У разі коли командир вважає, що наданих йому прав недостатньо для заохочення військовослужбовців, які відзначилися, він може клопотати про заохочення перед старшим командиром. Заохочення має бути заслуженим. При визначенні виду заохочення враховується характер заслуг військовослужбовця та його ставлення до служби за попередній час.

Зокрема, у листі-відповіді від 18.09.2025 року було зазначено, що під час усного опитування колишнього командира 3 взводу розвідки спеціального призначення роти розвідки ст.лейтенанта ОСОБА_2 стало відомо, що солдат у відставці ОСОБА_1 виявляв ознаки страху перед виконанням бойових завдань, зокрема таких як: проведення розвідки, участь у штурмових діях, евакуація поранених та загиблих, розмінування переднього краю оборони, участь у наступальних та контр наступальних діях, а також зачищення відбитих позицій. У зв`язку з цим, військовослужбовець не залучався до зазначених видів бойових завдань, а виконував службу на спостережних постах позицій, які були підготовлені для несення служби. У зв`язку з наведеним, було повідомлено, що об`єктивних підстав для нагородження не було, мужніх та відважних вчинків під час виконання бойових завдань ОСОБА_1 не проявляв.

Також, вказаними листами зазначено, що були проведені усні опитування військовослужбовців, які на той момент проходили службу в одному підрозділі із солдатом у відставці ОСОБА_1 , які підтвердили достовірність слів колишнього командиру взводу ОСОБА_2 .

Проаналізувавши відповіді, зазначені в листах від 18.09.2025 року та 14.10.2025 року/а.с.65,66/, які було направлено на адресу позивача, суд зазначає, що вони мають оціночний характер, оскільки з одного боку в цих листах вказано, що командування військової частини висловлює повагу до кожного військовослужбовця, який виконує службові, бойові та спеціальні завдання, ризикуючи життям і здоров`ям, зокрема вказано, що військовослужбовець ОСОБА_1 отримав поранення 28.06.2023 року внаслідок мінометного обстрілу з боку противника і був доставлений до медичного закладу м.Запоріжжя. Вказаний факт підтверджено Актом форми Н-1 № 382/23 про нещасний випадок(у тому числі поранення), та у розділі 6 висновку комісії вищевказаного Акту зазначено, що нещасний випадок стався в період проходження служби і пов`язаний з виконанням службових обов`язків./а.с.97-98/. Відповідно до медичної характеристики військової частини від 17.09.2025 року солдата у відставці ОСОБА_1 у період з 28.06.2023 року по 11.03.2024 року він перебував на стаціонарному лікуванні в медичних закладах у зв`язку з отриманою травмою/пораненням/. Крім того, військовою частиною НОМЕР_1 повідомлено, що відносно ОСОБА_1 відсутня інформація щодо накладення дисциплінарних стягнень, порушення дисципліни та проведення службових перевірок за час проходження військової служби. /а.с.14/. Також, в матеріалах справи є докази нагородження ОСОБА_1 відзнакою Президента України «За оборону України», а також іншими відомчими відзнаками, грамотами та подяками та позитивні службові характеристики. Вищевикладені факти підтверджені доказами (наказом про проходження служби, Актом поранення, медичною характеристикою, докази нагородження, характеристики).

З іншого боку, військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії Україні на звернення ОСОБА_1 , зазначає в листах обставини, які не мають доказового підтвердження, мають негативний характер відносно військовослужбовця, солдата у відставці, учасника бойових дій та особи з інвалідністю війни 2 групи (70% втрати професійної працездатності) та є оціночними судженнями.

Суд погоджується з доводами ОСОБА_1 , зазначеними у позові, про те, що за весь час проходження служби та до поранення – 28.06.2023 року щодо позивача не проводились жодні службові розслідування; не складалися рапорти про нібито «панічні настрої» чи відмову виконувати завдання; не видавались накази про обмеження його в участі у бойових завданнях через «ненадійність»; жодних медичних документів чи обстежень, або направлень до психолога чи психіатра у зв`язку з нібито «панічними атаками» під час служби не існує; службові характеристики, які видавались мали позитивний характер. Позивач зазначає, що лише після поранення його стан здоров`я погіршився.

Обставини, зазначені у листах про те, що були проведені усні опитування старшого лейтенанта ОСОБА_2 , старшого лейтенанта ОСОБА_3 та військовослужбовців, які на той момент проходили службу в одному підрозділі із солдатом у відставці ОСОБА_1 , які підтвердили достовірність слів колишнього командира взводу ОСОБА_2 , нічим не підтверджено, носять голослівний характер. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а перевірити вказану в листах інформацію стосовно позивача неможливо, оскільки будь-яка дія або бездіяльність особи-військовослужбовця, або його стан здоров`я, повинно бути чітко зафіксовано рапортами, характеристиками, службовими матеріалами, медичними документами, з яких можливо встановити конкретні факти, дати, події, та у разі відсутності вказаних доказів, обставини вказані в листах, особливо їх формулювання, переходять допустиму межу оцінки дій військовослужбовця та носять принизливий характер, що є недопустимим відносно військовослужбовців, які проходили чи проходять військову службу, та є проявом неповаги до них.

Отже, коли робляться твердження про поведінку особи, деколи може бути важко віднайти різницю між оцінкою фактів та оціночними судженнями. Проте, навіть оціночне судження може бути надмірним, якщо воно не має під собою фактичних підстав.

У пункті 18 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009 р. №1 вказано, що позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірної, суди повинні визначити характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням чи оціночним судженням.

Зміст понять «фактичне твердження» і «оціночне судження» було розкрито в постанові Верховного Суду України від 01.02.2018 року у справі № 757/33799/15-ц, відповідно до якого: твердження - це логічно аргументована наявність певного факту або ж групи фактів. Факт, в свою ж чергу, є відображенням об`єктивної діяльності, це конкретні відомості про обставини, ситуації, які трапилися в конкретний час, в конкретному місці і при конкретних обставинах. З огляду на, що факт, сам по собі, є категорією об`єктивною, незалежною від думок і поглядів сторонніх осіб і не пропускається через призму їх поглядів і думок, то його відповідність дійсності може бути перевірено і встановлено судом; судження - в свою ж чергу, це те ж саме, що і особиста думка або ж висловлювання. Як завжди, судження пропускається через призму суб`єктивного, тому має оціночний характер. В такому випадку, в такому висловлюванні містяться думки, які складно оцінити на правдивість і вірність, а точніше неможливо, що і пояснює, чому судження не може бути предметом спору і судового доведення.

Оціночними судженнями, з огляду на приписи ч. ч. 1, 2 ст. 30 Закону України «Про інформацію» за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені, як такі, що містять фактичні дані, зокрема, з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що поширена відповідачем інформація не носить стверджувального характеру (фактичне твердження) та не може бути перевірена на предмет її достовірності, її можна розцінювати як оціночні судження.

До матеріалів справи позивачем надано копія заяви про усунення недоліків, яка була подана до Одеського окружного адміністративного суду, в який позивач фактично визнає, що листи-відповіді містять суб`єктивні оціночні судження посадових осіб ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а Південне ОТУ НГУ, не маючи жодних власних документальних підтверджень, фактично повторило і легітимізувало оціночні судження посадових осіб ВЧ НОМЕР_1 НГУ, які суперечать службовим характеристикам та офіційним довідкам про відсутність порушень дисципліни./а.с.8,9/

Згідно п. 4 Постанови ПВСУ «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009 №1, під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб - підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.

Разом з тим, ні позовна заява, ні надані позивачем докази, не свідчать про те, що мав місце факт порушення ділової репутації позивача, з боку відповідача. Позивач не надав суду жодного доказу на підтвердження того, що ділова репутація позивача була порушена та існує причинно-наслідковий зв`язок між поширенням недостовірної інформації та порушеним правом позивача.

Системний аналіз положень ст.ст. 4, 5 ЦПК України, ст.ст. 15, 16 ЦК України дає підстави для висновку, що позов може бути поданий особою виключно для захисту порушеного права і обраний позивачем спосіб захисту повинен відновлювати таке порушене право.

Положеннями ст. 277 ЦК України визначений загальний порядок доказування у такій категорії справ. Законодавцем було виключено з вказаної статті частину третю, яка покладала обов`язок на особу доказувати правдивість негативної інформації, поширеної такою особою.

Поруч з наведеним, відповідно до ч.ч. 1, 2 Закону України «Про інформацію», передбачено, що ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.

Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Відповідно до роз`яснень, що містяться у п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27.02.2009 року «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» - оціночні судження, думки та переконання не є предметом судового захисту, оскільки, будучи вираженням суб`єктивної думки й поглядів відповідача, не можуть бути перевірені на предмет їх відповідності дійсності і не можуть бути спростовані, що також відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень ст.10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка висловлена, зокрема, в рішеннях цього суду у справах «Лінгенс проти Австрії» від 8.07.1986 року та «Українська прес-група» проти України» від 29.03.2005 року.

У зв`язку із наведеним, суд також приходить до висновку, що немає фактів, які б доводили, що вищезазначені дії відповідача, мають цілеспрямовану мету поширення інформації щодо позивача, оскільки фактично це було службове листування між військовою частиною та органами військового управління, що не є поширенням інформації в розумінні закону.

Відповідно до ч. 2 ст. 30 Закону України «Про інформацію» та ч.1 ст.277 ЦК України, якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи, шляхом надіслання письмових пояснень, надавши їм власну мотивовану оцінку.

Окрім того, відмовляючи позивачеві у задоволенні позову, суд виходить із того, що образливою на думку позивача стала інформація, яка за своїм характером, змістом, застосуванням мовних засобів містить саме оціночне судження та не перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Отже, не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростування, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) під час тлумачення положень статті 10 Конвенції.

Як зазначено у рішеннях ЄСПЛ, зокрема від 08 липня 1986 року у справі «Lingens v. Austria», заява № 9815/82, пункт 46, свобода вираження поглядів, гарантована пунктом 1 статті 10 Конвенції, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов реалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких демократичне суспільство неможливе. Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, перевірено, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку.

За таких обставин, враховуючи те, що стороною позивача, не доведено, що відповідач, до якого пред`явлено даний позов, є розповсюджувачем оспорюваної ним інформації та що інформація зазначена у листах є недостовірною, суд прийшов до висновку, що в задоволенні позовних вимог про захист честі, гідності та ділової репутації, спростування недостовірної інформації слід відмовити, у зв`язку з їх недоведеністю.

Що стосується судових витрат, суд зазначає наступне. Якщо особа, звільнена від сплати судового збору, то у разі задоволення позову судові витрати покладаються на відповідача, а у разі відмови у задоволенні позову, судові витрати компенсуються за рахунок держави.

Керуючись ст.ст. 15, 23, 94, 275, 297, 299 ЦК України, Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи №1 від 27.02.2009 року, ст.ст. 12, 13, 76-81, 141, 259, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про захист честі, гідності та ділової репутації, визнання недостовірною та спростування інформації – відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 11.06.2026 року.

Суддя М. В. Гниличенко