Постанова від 09 червня 2026 р. у справі №727/11732/25 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 червня 2026 року м. Чернівці Справа № 727/11732/25

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Лисака І.Н.,

суддів: Литвинюк І.М., Перепелюк І.Б.,

за участю секретаря судового засідання: Сарган Ю.В.,

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідач: ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Орган опіки та піклування в особі Служби у справах дітей Чернівецької міської ради,

при розгляді справи за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якої діє ОСОБА_5 , на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 17 березня 2026 року та додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 14 квітня 2026 року, ухваленого під головуванням судді Смотрицького В.Г., дата складання повного тексту рішення 27 березня 2026 року,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про витребування майна із чужого незаконного володіння.

В обґрунтування вимог позивач вказувала, що вона є однією із спадкоємців свого померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 батька ОСОБА_6 . Після смерті останнього відкрилася спадщина на транспортний засіб «Renault Trafic», д.р.н. НОМЕР_1 , який було перереєстровано використовуючи ймовірно підроблені документи на нового власника на підставі договору купівлі-продажу 01.02.2024 року, що вплинуло на її права як спадкоємця.

Наголошує, що у випадку, якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, він може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння.

На підставі наведеного та з урахуванням норм права, які регулюють спірні Провадження №22-ц/822/835/26

правовідносини, просила позов задовольнити та витребувати транспортний засіб «Renault Trafic», д.р.н. НОМЕР_1 , 2016 року випуску, який належав спадкодавцю ОСОБА_6 , померлому ІНФОРМАЦІЯ_1 з незаконного володіння ОСОБА_2 та включити зазначене авто до спадкової маси, щоб відновити становище, яке існувало до порушення права прав позивача.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 17 березня 2026 року ОСОБА_1 задоволено.

Витребувано транспортний засіб «Renault Trafic», 2016 року випуску, VIN: НОМЕР_2 , д.н.з. НОМЕР_1 , який належав спадкодавцю ОСОБА_6 , померлому ІНФОРМАЦІЯ_1 з незаконного володіння ОСОБА_2 , на користь всіх спадкоємців ( ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ) для відновлення становища, яке існувало до порушення прав.

Заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 22 вересня 2025 року у вигляді накладення заборони відчуження транспортного засобу «Renault Trafic», 2016 року випуску, VIN: НОМЕР_2 , д.н.з. НОМЕР_1 , який зареєстрований за ОСОБА_2 та заборони вивезення за межі України транспортного засобу «Renault Trafic», 2016 року випуску, Vin: НОМЕР_2 , д.н.з. НОМЕР_1 продовжують діяти протягом дев`яноста днів з дня набрання рішенням суду законної сили. Якщо протягом вказаного строку за заявою позивача (стягувача) буде відкрито виконавче провадження, вказані заходи забезпечення позову діють до повного виконання судового рішення.

Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 14 квітня 2026 року вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Не погоджуючись із вказаними рішеннями суду стороною відповідача оскаржено його в апеляційному порядку.

В обґрунтування доводів вказує, що при прийнятті оскаржуваних рішень судом першої інстанції було порушено норми матеріального й процесуального права.

Наголошує, що спірний автомобіль був набутий подружжям ОСОБА_6 та ОСОБА_3 за час їх шлюбу, а відтак є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, в якому дружині ОСОБА_3 в силу статті 60 СК України безспірно належить частка в автомобілі в розмірі 1/2. Інша частка у автомобілі, тобто 1/2 автомобіля могла б вважатись спадковим майном покійного та підлягала б розподілу між спадкоємцями. З урахуванням кількості спадкоємців (чотири особи - позивач ОСОБА_1 , треті особи ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а також мати покійного) та відмови матері покійного від своєї частки на користь онуки - третьої особи ОСОБА_4 , частка ОСОБА_3 становила б 5/8 автомобіля, ОСОБА_4 - 1/4, а самої позивачки - не більше 1/8.

Частина 1 статті 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу. Частина 1 статті 361 ЦК України встановлює, що співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. Таким чином, самостійне право на захист, на яке посилається суд першої інстанції, є правом кожного співвласника захищати свою частку — але не більше.

Вказує, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 20 червня 2023 року у справі №362/2707/19 відступила від попереднього висновку про неможливість витребування ідеальної частки та підтвердила право кожного співвласника на самостійний захист та витребувала виключно частку самої позивачки (1/2) на її особисту користь - і не більше. Рішенням не охоплювались частки, що не належали позивачці, і не проводилось витребування майна на користь осіб, які до суду не зверталися.

Наголошує й на тому, що відповідач ОСОБА_2 є добросовісним набувачем автомобіля, оскільки придбала автомобіль за відплатним договором, не знала і не могла знати про будь-які попередні правочини щодо нього. Добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати. Наслідком такої угоди є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння - але виключно на вимогу власника, чиє право власності є встановленим.

На підставі наведеного, просить основне та додаткове рішення скасувати, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

У відзиві на апеляційну скаргу сторона позивача заперечувала щодо доводів останньої та просила рішення суду залишити без змін, скаргу без задоволення.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи в межах її обґрунтувань та заявлених в суді першої інстанції вимог, приходить до наступних висновків.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції керуючись ст.367 ЦПК України переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

На підставі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

В силу ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову зазначено, що у суду виникли обґрунтовані сумніви послідовність укладення відповідних правочинів, та договір купівлі-продажу від 25.06.2021 року судом оцінений як нікчемний. Така швидкість подальшого відчуження майна за відсутності підтвердження волі спадкодавця викликає у суду сумніви щодо правомірності набуття третьою особою одноосібного права власності на спірний автомобіль. Суд також вважав встановленими обставини, що спадкодавець, будучи власником автомобіля, не укладав договору комісії з ТОВ «Автомото-Сервіс» 24.06.2021 року після його смерті, а відтак не виявляв волевиявлення на відчуження належного йому на праві власності автомобіля, отже спірний автомобіль вибув з його володіння поза волею власника.

Вказав також, що оскільки спірний автомобіль вибув з володіння спадкодавця поза його волею, та як наслідок, поза волею спадкоємців, і в подальшому зареєстрований за відповідачем на праві власності, суд приходить до висновку, що права позивачки підлягають захисту і позов підлягає задоволенню щодо витребування спірного автомобіля із незаконного володіння відповідача ОСОБА_2 на користь спадкоємців в порядку віндикації.

Рішення суду визе зазначеним вимогам закону відповідає не в повній мірі, виходячи з наступного.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 від 11.03.2021 року (а.с.9).

Копією довідки №185/01-16 від 18.08.2022 року приватного нотаріуса Тумака А.В. встановлено, що у провадженні зазначеного нотаріуса перебуває спадкова справа №26/2021 щодо майна ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадкоємцями після смерті ОСОБА_6 є його донька ОСОБА_1 , дружина ОСОБА_3 та донька ОСОБА_4 (з урахуванням частки у спадщині, від якої відмовилася на її користь мати померлого - ОСОБА_7 ) (а.с.8).

Згідно витягів з ЄРДР від 01.02.2024 року та 09.04.2025 року ОСОБА_8 зверталася до ЧРУП ГУНП в Чернівецькій області щодо перереєстрації транспортного засобу за підробленими документами (а.с.10-11).

У відповідності до листа ГСЦ МВС РСЦ ГСЦ МВС в Чернівецькій області від 19.04.2024 року №31/24/1225-05-2024, з 08.10.2020 року по 25.06.2021 року автомобіль «Renault Trafic», 2016 року випуску, VIN: НОМЕР_2 був зареєстрований за ОСОБА_6 , з 25.06.2021 року по 04.05.2023 року вказаний автомобіль був зареєстрований за ОСОБА_3 , а з 04.05.2023 року останній зареєстрований за ОСОБА_2 .

Крім того, згідно копій договорів комісії та купівлі-продажу вбачається, що 24.06.2021 року між ОСОБА_6 та ТОВ «Автомото-Сервіс» укладено договір щодо продажу авто від імені ОСОБА_6 , та 25.06.2021 року укладено договір про відчуження спірного автомобіля на користь ОСОБА_3 , який в подальшому нею відчужено за договором комісії (Перша регіональна товарна біржа) та купівлі-продажу ОСОБА_2 03.05.2023 року за ціною 257 641,08 грн (а.с.12-16)

Надаючи оцінку зазначеним обставинам та висновкам рішення суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Реалізація права на захист цивільних прав здійснюється за допомогою способів захисту, якими є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 року у справі №925/1265/16). Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 року у справі №310/11024/15-ц, від 01.04.2020 року у справі №610/1030/18).

Апеляційний суд звертає увагу на те, що, якщо обраний позивачем спосіб захисту порушеного права враховує зміст порушеного права, характер його порушення, наслідки, які спричинило порушення, правову мету, якої прагне позивач, то такий спосіб захисту відповідає властивості (критерію) належності. Іншою не менш важливою, окрім належності, є така властивість (критерій) способу захисту порушених прав та інтересів, як ефективність - це можливість за наслідком застосування засобу захисту відновлення, наскільки це можливо, порушених прав та інтересів позивача.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 року у справі №338/180/17, від 11.09.2018 року у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 01.10.2019 року у справі №910/3907/18, від 09.02.2021 року у справі №381/622/17, від 15.02.2023 року у справі №910/18214/19).

Спосіб захисту права або інтересу повинен бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (див. також постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 року у справі № 522/1528/15-ц).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у п.75 рішення у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005 року зазначив, що засіб захисту, що вимагається ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці.

Обрання способу захисту - це прерогатива позивача. Водночас свобода в обрані способу захисту передбачає й несення позивачем ризику відмови в задоволенні позовних вимог у зв`язку із неналежністю чи неефективністю заявленого захисту. Вказане узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду про те, що обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 року у справі №916/1415/19, від 06.04.2021 року у справі №910/10011/19, від 22.06.2021 року у справі №200/606/18, від 02.11.2021 року у справі №925/1351/19, від 25.01.2022 року у справі №143/591/20, від 23.11.2021 року у справі №359/3373/16-ц).

У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених ГПК України. Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 року у справі №9901/172/20, від 01.07.2021 року у справі №9901/381/20, від 26.10.2021 року у справі №766/20797/18, від 01.02.2022 року у справі №750/3192/14, від 22.09.2022 року у справі №462/5368/16-ц).

У кожного способу є свій об`єкт захисту та свої умови застосування. Захист цивільних прав та інтересів відбувається у відповідний спосіб.

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 08 листопада 2023 року в справі №761/42030/21, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі №607/20787/19).

Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.21), від 25 січня 2022 року у справі №143/591/20 (пункт 8.46)).

Так, за змістом частин 1 та 7 статті 41 Конституції України, частин 1 та 5 статті 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 1 статті 334 ЦК України).

Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону (частина 4 статті 334 ЦК України).

Критерієм віднесення речей до рухомих визначається можливість їх вільного переміщення у просторі. Автомобіль є рухомою річчю. За загальним правилом, право власності на рухому річ виникає з моменту передання майна. Винятком із загального правила про те, що право власності на рухому річ виникає з моменту передання майна є вказівка в нормі закону чи в положеннях договору. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його сторони можуть в договорі самі визначити момент виникнення права власності на рухому річ. Правила частини 4 статті 334 ЦК України застосовуються до нерухомих речей (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суд від 26 квітня 2023 року у справі №569/20334/21).

Так, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 3 статті 368 ЦК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) (частина 1 статті 60 СК України).

Отже, за наведених норм матеріального права та встановлених вище обставин вбачається, що спірний автомобіль «Renault Trafic», 2016 року випуску, VIN: НОМЕР_2 хоч і був зареєстрований станом на 24.06.2021 року за ОСОБА_6 , такий був спільним сумісним майном подружжя, частки в якому чоловіка та жінки є рівними.

Частина 2 статті 183 ЦК України вказує на те, що неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.

За вказаного можна дійти висновку, що предмет спору є неподільною річчю.

Надалі, ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер, внаслідок чого відкрилася спадщина.

Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

У статті 1223 ЦК України визначено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Згідно з частиною 5 статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини, яким відповідно до частини 2 статті 1220 ЦК України є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.

Отже, аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку.

Спадщина належить спадкоємцям, які прийняли її на праві спільної часткової власності (частина 4 статті 355 ЦК України), а тому при її поділі застосовуються правила передбачені в главі 26 ЦК України, які регулюють відносини спільної часткової власності. Якщо згоди про поділ спадщини досягти не вдалося, то поділ провадиться в судовому порядку відповідно до часток, які належать кожному із спадкоємців за законом або за заповітом. Вирішення судового спору щодо поділу спадкового майна не залежить від отримання спадкоємцями свідоцтва про право на спадщину.

Відповідно до статті 1278 ЦК України частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними. Кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в натурі.

Як вбачається з матеріалів справи, після смерті ОСОБА_6 його спадкоємцями були донька ОСОБА_1 , дружина ОСОБА_3 та донька ОСОБА_4 (з урахуванням частки у спадщині, від якої відмовилася на її користь мати померлого - ОСОБА_7 ), тобто, частки спадкоємців на спірний автомобіль були рівними, відповідно: частка ОСОБА_3 склала з урахуванням 1/2 (спільне майно подружжя) - 5/8; частка ОСОБА_4 - 2/8; частка ОСОБА_1 - 1/8.

Частина 4 статі 25 ЦК України вказує на те, що цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.

Відповідно до частин 1-5 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частина 1 статті 215 ЦК України вказує, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина 2 статті 215 ЦК України).

Враховуючи те, що спірний автомобіль було відчужено від імені ОСОБА_6 вже після його смерті, то договір комісії між ним та ТОВ «Автомото-Сервіс» є нікчемним в силу закону, а оскільки останнім набувачем спірного автомобіля стала ОСОБА_9 , - ОСОБА_1 як спадкоємець та власник частки 1/8 автомобіля просила витребувати такий у останнього набувача на підставі статей 387-388 ЦК України.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина 2 статті 328 ЦК України, у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина 1 статті 330 ЦК України).

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі №521/8368/15-ц).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19)).

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі №521/8368/15-ц).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17, від 22 січня 2020 року у справі №910/1809/18, від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18.

Відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК України.

Відповідно до частини 3 статті 388 ЦК України, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі №911/3680/17).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 зазначено про те, що можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина 3 статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини 1 – 3 статті 388 ЦК України). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Судове рішення про задоволення позовної вимоги про витребування від відповідача нерухомого майна є підставою для державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі №521/8368/15-ц).

Добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей (див.: пункт 6.50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19).

Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див.: пункт 46.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №610/1030/18, пункт 7.15 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі №922/2416/17).

Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар (див.: пункт 6.53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19).

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 придбала спірний автомобіль у Першої регіональної товарної біржі 03.05.2023 року, яка діяла на підставі договору комісії від імені ОСОБА_3 через майже два роки володіння останньою транспортним засобом, що не може свідчити про недобросовісність таких дій з боку ОСОБА_2 .

Однією із основоположних засад приватного права є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість – це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип доброї совісті не може бути обмежений певною сферою.

Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності / недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном».

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див. пункт 58 постанови Великої Палати від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20)).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Так, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) друге речення того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) другий абзац визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, а останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, наслідки його застосування мають бути передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, то Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45).

Враховуючи інтереси позивача як співвласника (власника 1/8 частки) спірного транспортного засобу – спадкового майна, який здійснює захист порушеного права власності, надаючи їм оцінку з точки зору балансу з правами та інтересами добросовісного набувача, колегія суддів вважає, що права та інтереси власника 1/8 частки неподільної речі, який позбувся володіння автомобілем внаслідок протиправних дій, не перевищують інтереси добросовісного набувача.

Отже, за обставин цієї справи, суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про витребування спірного автомобіля з чужого незаконного володіння на користь всіх спадкоємців, оскільки останні, окрім ОСОБА_1 , не зверталися з таким позовом, що, в свою чергу, є порушенням принципу диспозитивності й порушує право відповідача як беззаперечного володільця 7/8 спірного автомобіля, що має ознаки непропорційного втручання у мирне володіння майном.

Тобто, у цій справі судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач не є власником або законним користувачем спірного майна автомобіля, який є неподільною річчю, а є лише власником 1/8 частки вказаного майна в порядку спадкування, частка якого незаконно вибула з її володіння, а тому у ОСОБА_1 немає підстав для витребування цього всього майна на свою користь як неволодіючого власника або користувача, а тільки його частки в розмірі 1/8, що в свою чергу, порушить право ОСОБА_2 на спірний автомобіль, а тому такий спосіб захисту порушеного права як витребування майна є неналежним, а належним способом захисту у цьому випадку буде позов про стягнення компенсації в розмірі частки відчуженого спадкового майна.

Крім того, апелянт вказує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року по справі №362/2707/19 вказано, що: «належна позивачці 1/2 частки нерухомого майна, а саме житлового будинку та земельної ділянки, є майном, яке може бути витребувано від особи, яка заволоділа ним. Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно.[...] Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 та від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17, а також висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц (провадження № 61-14437св18), від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц (провадження № 61-22402св18) та від 20 січня 2021 року у справі № 2-4440/11 (провадження № 61-5464св20) про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі».

Тобто, у постанові Великої Палати Верховного Суду зроблено висновок про допустимість витребування за допомогою віндикаційного позову такого майнового права як право на частку в праві спільної власності.

Однак, посилання апелянта на постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі №362/2707/19 є нерелевантним відносинам, які склалися у цій справі, оскільки у тій справі висновки суду стосувалися нерухомого майна, а у цій стосуються рухомого майна, яке є неподільним, із незначною часткою прав у ньому, а тому до уваги не приймається.

Відповідно до ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення або змінити рішення.

Згідно зі ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції у цій справі ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому його слід скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Щодо додаткового рішення суду.

Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 14 квітня 2026 року вирішено питання щодо розподілу судових витрат, а саме стягнуто з відповідача на користь позивача судовий збір в сумі 968,96 грн.

Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року в справі №756/4441/17).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі №904/8884/21 зазначено, що: «за загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі №925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі №910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у cправі №911/956/17(361/6664/20), від 07 березня 2023 року у справі №922/3289/21.

Таким чином, оскільки апеляційний суд дійшов висновку про скасування основного рішення, то і додаткове рішення підлягає скасуванню.

Щодо судового збору.

За правилами ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Так, при поданні апеляційної скарги стороно відповідача сплачено судовий збір у розмірі 3864,62 грн, які підлягають компенсації за рахунок позивача.

Керуючись ст.ст.374, 376, 381, 384 ЦПК України, апеляційний суд,

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє ОСОБА_5 , задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 17 березня 2026 року та додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 14 квітня 2026 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Орган опіки та піклування Чернівецької міської ради, про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору в розмірі 3864,62 грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Суддя-доповідач І.Н. Лисак

Судді: І.М. Литвинюк

І.Б. Перепелюк