Постанова від 01 червня 2026 р. у справі №173/649/26 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/5942/26 Справа № 173/649/26 Суддя у 1-й інстанції - Кожевник О. А. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 червня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого - Городничої В.С.,

суддів: Петешенкової М.Ю., Макарова М.О.,

за участю секретаря судового засідання — Глущенко О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 06 березня 2026 року, у складі судді Кожевник О.А., у цивільній справі № 173/649/26 за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа — Відділ державної реєстрації Верхньодніпровської міської ради Дніпропетровської області про встановлення факту належності нерухомого майна, –

ВСТАНОВИЛА:

У березні 2026 року до суду в порядку окремого провадження звернувся ОСОБА_1 , визначивши заінтересованою особою Відділ державної реєстрації Верхньодніпровської міської ради Дніпропетровської області, із заявою, в якій просив встановити факт, що він є одноосібним власником домоволодіння АДРЕСА_1 , яке складається з: кімнати А1 - загальною площею 60,30 м2, з них житловою 44,60 м2; Б1-літньою кухнею; БІІ - підвалом (погріб); В1 - сараєм; Г1 - вбиральною; Д1 - гаражем; Е1 - гаражем; N1 - огорожею з воротами; К - колодязь, заасфальтованим подвір`ям, розташовані на земельній ділянці площею 0,15 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд кадастровий номер 1421555600:01:001:0134, Акт серії ЯМ № 322202, визнавши відсутність законних підстав для невнесення даних про право власності до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, обґрунтовуючи це тим, що йому на праві приватної власності на підставі свідоцтва про спадщину від 1991 року, яку він отримав після батька та матері у 1988 році, належить зазначене домоволодіння. Також, на підставі рішення виконкому Володимирської селищної ради від 1999 року заявнику передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,6225 га, з яких для обслуговування житлового будинку та господарських споруд 0,15 га, ведення особистого підсобного господарства 0,4725 га, про що видано державний акт на право приватної власності на землю від 2000 року.

Після початку повномасштабного вторгнення РФ на територію України заявник разом із сім`єю був вимушений переїхати з місця постійного проживання - сел. Володимирівка Волноваського району Донецької області, невдовзі після чого йому стало відомо, що внаслідок військових дій, спричинених агресією РФ проти України, його будинок пошкоджено (знищено). Оцінити характер та обсяг наявних пошкоджень будинку на теперішній час не вбачається можливим з огляду на тимчасову окупацію РФ сел. Володимирівка, Волноваського району, Донецької області.

Будучи потенційним отримувачем компенсація для відновлення свого будинку, пошкодженого внаслідок бойових дій, спричинених збройною агресією РФ, та виконуючи встановлені нормативно-правовими актами умови для отримання компенсації заявник звернувся із заявою про державну реєстрацію прав до державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту комунальної власності, земельних відносин та реєстрації речових прав на нерухоме майно Кам`янської міської ради Дніпропетровської області.

Однак, рішенням державного реєстратора № 78770601 від 07 травня 2025 року заявник отримав відмову в проведенні реєстраційних дій з огляду на те, що під час розгляду заяви, державним реєстратором встановлено відсутність відомостей про зареєстровані права в Реєстрі прав власності на нерухоме майно, який є невід`ємною складовою частиною Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Також, в поданих документах відсутній документ від БТІ про підтвердження зареєстрованого права власності, набутого до 01 січня 2013 року. Державним реєстратором прийнято рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У зв`язку з чим, державним ресторатором направлено запит до відповідної установи щодо надання інформації зареєстровані права, що виникли в установленому законодавством порядку до 01 січня 2013 року адміністрації Волноваського району Донецької області на запит державного реєстратора не надійшла. Вказані юридичні обставини позбавляють державного реєстратора можливості вчинити дії, спрямовані на проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, не заперечуючи, що його право власності підтверджено документами на паперових носіях. Метою цієї заяви заявника є встановлення факту проведення державної реєстрації органами БТІ права власності на квартиру до 01 січня 2013 року, що належить заявникові, адже іншого способу у проведенні державної реєстрації станом на сьогодні, враховуючи обставини з окупацією території Луганської області, заявник не має.

Ухвалою Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 06 березня 2026 року відмовлено у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: Відділ державної реєстрації Верхньодніпровської міської ради Дніпропетровської області про встановлення факту належності нерухомого майна.

Мотивами такої відмови у відкритті провадження суд першої інстанції зазначив наявність спору щодо нерухомого майна, що є підставою для застосування ч.4 ст. 315 ЦПК України (а.с.43-45).

Не погодившись з такою ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 через суд першої інстанції 23 березня 2026 року подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить її скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, посилаючись на те, що метою у цій заяві є встановлення факту, який безпосередньо надасть можливість провести у відповідності до чинного законодавства державну реєстрацію його права власності на домоволодіння та земельну ділянку, що знаходяться на окупованій території, що і належить розглядати в порядку окремого провадження за ст. 315 ЦПК України, а спір щодо його права власності на зазначене нерухоме майно не існує, відсутня жодна особа (фізична чи юридична), яка б претендувала чи оскаржувала його таке права власності на це майно, що виключає наявність спору та будь-яких суперечок щодо права власності. Також вважає, що для оскарження відмови державного реєстратора відсутні правові підстави, оскільки державний реєстратор в цьому випадку діяв у відповідності до чинного законодавства та Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяження скаржник зазначає, що ухвала суду першої інстанції не відповідає вимогам ЦПК України (а.с. 47-51).

Відділ державної реєстрації Верхньодніпровської міської ради Дніпропетровської області, скориставшись своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, у травні 2026 року подав відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , де зазначив, що заявником було подано на реєстрацію документи права власності з відміткою про реєстрацію за ним такого права в реєстрову книгу за №340 від 22 листопада 1991 року. Державним реєстратором було здійснено запит щодо підтвердження реєстрації права власності заявника на вказане майно, що виникло до 01 січня 2013 року, до Волноваської міської військово-цивільної адміністрації Донецької області, за відповіддю якої зазначено, що державну реєстрацію об`єктів нерухомого майна в межах селища Володимирівка Волноваського району Донецької області до 01 січня 2013 року проводило КП “Волноваське бюро технічної інвентаризації, яке не підзвітне та не підконтрольне Волноваській військово-цивільній адміністрації. Однак наголосили, що наразі у зв`язку із тимчасово окупованою територією Волноваської міської територіальної громади російською федерацією доступ до реєстрових книг, що залишились на цій території та не були вивезені, відсутній. Саме такі обставини унеможливлюють проведення державної реєстрації права власності заявника на заявлене майно (а.с.95-97).

Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, а ухвалу суду першої інстанції — скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду з наступних підстав.

Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що у заявника виник спір про право власності на домоволодіння та земельну ділянку, які знаходиться на території Донецької області, що наразі є окупованою військами рф, що в окремому провадженні не встановлюється, оскільки існує спір про право власності, тому належить з такими вимогами звернутись до суду з поданням позову про визнання права власності на нерухоме майно на загальних підставах в позовному провадженні, а у цій справі належить відмовити у відкритті провадження на підставі ч.4 ст. 315 ЦПК України.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду та зазначає, що за ч.4 ст. 315 ЦПК України відмова у відкритті провадження за заявою, поданою в порядку окремого провадження цивільного судочинства можливо лише якщо судом дійсно буде встановлено наявність спору про право.

Колегія суддів наголошує, що суд першої інстанції у своїй ухвалі не зазначив між ким вбачається наявність спору, зокрема, на домоволодіння та земельну ділянку, визначену заявником, тоді як матеріалами справи не підтверджується оскарження права власності заявника на зазначене ним майно. Крім того, прохання заявника у встановленні судом факту проведення державної реєстрації на нерухоме майно не є безпосереднім визнанням права власності на таке нерухоме майно.

При цьому колегія суддів відзначає, що державна реєстрація права власності — це офіційне визнання та підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно. Вона проводиться шляхом внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Це фінальний етап, що робить вже наявне право власності правомірним та захищає його від незаконних дій.

За висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 02 квітня 2025 року чітко зазначено, що Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», пункт 53 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України»).

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». У цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що справедливість судового рішення вимагає, аби таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтується. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення й мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Із матеріалів даної справи колегією суддів встановлено, що ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою в порядку окремого провадження, в якій просить встановити факт належності йому на праві приватної власності нерухомого майна, що знаходиться на тимчасово окупованій російської федерацією території України в Донецькій області.

Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (частина друга статті 315 ЦПК України).

Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.

Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. В іншому випадку між цими особами виникає спір про право.

Підставою звернення ОСОБА_1 до суду із цією заявою є те, що внаслідок повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України, ведення активних бойових дій на території Волноваського району Донецької області, та тимчасової окупації цієї території, станом на тепер ТОВ “Волноваське бюро технічної інвентаризації”, яке було утворено внаслідок реорганізації КП “Волноваське бюро технічної інвентаризації” та яке проводило реєстрацію права власності заявника на зазначене майно у с. Володимирівка Волноваського району Донецької області до 01 січня 2013 року, доступу до реєстраційних книг та реєстраційних справ не має, у зв`язку із чим заявник позбавлений можливості розпоряджатися своїм майном, зокрема, проводити реєстраційні дії з підтвердження належності йому на праві приватної власності зазначеного домоволодіння та земельної ділянки у с. Володимирівка Волноваського району Донецької області.

Метою заявлення вимог ОСОБА_1 є визнання за ним права володіння зазначеним майном, тобто, заявник фактично просить визнати за ним право власності, набуте раніше на законних підставах.

Колегія суддів наголошує, що з урахуванням мотивів заяви у цій справі та її мети, питанням, яке належить дослідити, є визначення порядку захисту порушених прав заявника щодо володіння на праві приватної власності домоволодіння та земельної ділянки, підтвердження реєстрації яких, вчиненої до 01 січня 2013 року, було втрачено на тимчасово окупованій території Волноваського району Донецької області.

З огляду на те що йдеться про правовідносини, що стосуються права власності та повноважень власника, цілком очевидно, що закон, який регулює спірні правовідносини, є не процесуальним, а матеріальним.

У статті 392 ЦК України вказано, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Зі змісту статті 392 ЦК України випливає, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що за змістом статті 392 ЦК України судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його (див. постанови від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 та від 23 червня 2020 року у справі № 909/337/19).

Результат аналізу наведеної норми матеріального права дає підстави для висновку, що особа, яка є власником/володільцем нерухомого майна, набутого раніше на законних підставах, за відсутності підтвердження державної реєстрації нерухомого майна, вчиненої до 01 січня 2013 року, має право на захист свого порушеного права в порядку позовного провадження відповідно до статті 392 ЦК України, яка є спеціальною нормою, що регулює спірні правовідносини.

Таким чином, колегія суддів наголошує що, факт, про встановлення якого просить заявник, не підлягає з`ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки є порядок захисту порушеного права, а саме звернення до суду в порядку позовного провадження шляхом подання позовної заяви (стаття 392 ЦК України), а не заяви про встановлення юридичного факту в порядку окремого провадження.

Колегія суддів наголошує, що суд першої інстанції, знаходячись на стадії вирішення питання можливості відкриття провадження, не звернув на зазначені вище обставини уваги, передчасно дійшовши висновку про відмову у відкритті провадження у зв`язку із наявністю спору на підставі ч.4 ст.315 ЦПК України.

Колегія суддів відзначає, що суд першої інстанції інстанцій по суті дійшов правильного висновку про те, що фактично заявник шляхом звернення до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, в порядку окремого провадження, ставить вимоги про визнання за ним права власності на спірне нежитлове приміщення, що суперечить статті 293 ЦПК України, проте, вирішуючи питання про прийняття заяви до розгляду, суд помилково вказав про наявність спору про право, оскільки за обставин цієї справи питання, яке ставить заявник перед судом, вирішується лише в порядку позовного провадження, в силу ст. 392 ЦК України.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, що призвело до постановлення помилкової ухвали, знайшли своє підтвердження, а у суду першої інстанції не було достатніх підстав для застосування ч.4 ст.315 ЦПК України на стадії вирішення питання про відкриття провадження у справі.

З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала постановлена з порушенням норм процесуального права, тому вона підлягає скасування на підставі ст. 379 ЦПК України з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 379 ЦПК України, колегія суддів, –

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 — задовольнити частково.

Ухвалу Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 06 березня 2026 року — скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошені «02» червня 2026 року.

Повний текст постанови складено «10» червня 2026 року.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: М.Ю. Петешенкова

М.О. Макаров