Рішення від 09 червня 2026 р. у справі №635/11333/24 — Харківський районний суд Харківської області

Справа № 635/11333/24

Провадження № 2/635/1281/2026

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 червня 2026 року сел. Покотилівка

Харківський районний суд Харківської області у складі:

головуючого судді Бондаренка І.Е.,

за участю секретаря судового засідання Козлюк Е.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання дитини,

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 з вимогою встановити факт його самостійного виховання неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ..

У позовній заяві зазначено, що таке судове рішення, на думку позивача, необхідне для соціально-правових цілей (безперешкодного представництва інтересів дитини без кожного разу отримання згоди матері, вирішення побутових, освітніх та медичних питань), а також для підтвердження підстав відстрочки від мобілізації. Як нормативне підґрунтя позивач наводить п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та Порядок, затверджений постановою КМУ № 560 від 16.05.2024, де згадується формулювання «самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду».

Сторони були повідомлені належним чином. Інших заяв по суті спору чи зустрічних вимог до суду не надходило.

Судові виклики та копії процесуальних документів надсилалися відповідачці за адресою її реєстрації в Харківському районі Харківської області. Поштові відправлення повернулися до суду з відмітками оператора поштового зв`язку про невручення/закінчення строку зберігання. Відповідно до ст. 128, 130 ЦПК України направлення кореспонденції за зареєстрованою адресою та її повернення з такими відмітками підтверджує належне повідомлення учасника справи. Відповідачка у засідання не з`явилася, відзиву не подала, клопотань про відкладення чи проведення засідання за її участю не надсилала; позивач не заперечував проти заочного розгляду. З огляду на викладене та зважаючи на наявність у справі достатніх доказів, суд, керуючись ст. 223, 280–282 ЦПК України, здійснює заочний розгляд і ухвалює заочне рішення у справі.

Мотивувальна частина.

1) Предмет та зміст заявлених вимог.

Позов подано ОСОБА_1 до ОСОБА_2 з вимогою встановити факт самостійного виховання ним неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Як обґрунтування обраного способу позивач посилається на необхідність «судового рішення» для соціально-правових цілей (здійснення представництва інтересів дитини без отримання щоразу згоди матері, вирішення побутових і освітньо-медичних питань), а також для відстрочки від мобілізації відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та Порядку, затвердженого постановою КМУ № 560 від 16.05.2024, де згадані формулювання «самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду». Позивач окремо вказує, що обрано саме позовне провадження з урахуванням підходу Верховного Суду щодо недопустимості розгляду таких вимог в окремому провадженні.

2) Мета, для якої, за твердженням позивача, потрібне рішення суду.

забезпечення безперешкодного здійснення повсякденних рішень щодо дитини (переміщення, реєстрація, лікування, навчання) без обов`язкової згоди матері;

підтвердження підстав для відстрочки від призову під час мобілізації як особи, що самостійно виховує та утримує дитину, у формі саме судового рішення.

3) Подані та заявлені докази.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 23.11.2023 про розірвання шлюбу між сторонами (факт припинення шлюбу).

Свідоцтво про народження дитини (походження дитини від сторін).

Довідка ВПО від 15.03.2024 (місце фактичного проживання позивача).

Висновок органу опіки та піклування Житомирської міської ради від 03.07.2024 № 1085, яким місце проживання дитини визначено з батьком.

Психолого-педагогічна характеристика ліцею № 30 м. Житомира (активна участь батька; відсутність участі матері протягом 2023–2024 н.р.).

Письмова заява сусідки ОСОБА_4 (підтвердження фактичного проживання дитини з батьком і відсутності матері).

Клопотання про витребування у ДПСУ даних щодо перетину кордону відповідачкою з 03.04.2024 (для підтвердження її тривалої відсутності в Україні).

Оцінка належності та допустимості: зазначені докази у своїй сукупності попередньо підтверджують фактичне проживання дитини з батьком, сталу участь позивача у вихованні та ухилення матері від участі. Водночас вони не змінюють рівність батьківських прав та обов`язків за ст. 141 СК України і самі по собі не створюють нової категорії цивільного права статусу одинокого або самостійного вихователя поза межами прямо визначених законом способів захисту.

Окремо суд оцінює клопотання позивача про витребування з Державної прикордонної служби України відомостей щодо перетину державного кордону відповідачкою з 03.04.2024. Зазначене клопотання не кореспондується з обраним позивачем способом захисту — вимогою про встановлення факту самостійного виховання дитини, — оскільки такі відомості, навіть у разі підтвердження тривалої відсутності матері, не змінюють правової природи заявленої вимоги та не створюють передбаченого законом способу її судового захисту. Ці дані можуть мати значення у спорах про визначення місця проживання дитини, визначення способу участі другого з батьків у вихованні чи стягнення аліментів, однак не є вирішальними для ухвалення декларативного рішення про факт самостійного виховання. Звернення до збирання нерелевантних доказів свідчить про помилковість процесуальної моделі позивача і, навпаки, ставить під сумнів обґрунтованість обраного ним способу захисту, знижуючи переконливість його доводів у цій справі. Враховуючи викладене, суд відмовляє у задоволенні клопотання як такому, що не стосується предмета доказування (ст. 76, 77 ЦПК України) і не впливає на вирішення спору по суті.

4) Нормативна та практична рамка спору.

Верховенство права вимагає, щоб обраний спосіб захисту відповідав характеру порушення та був передбачений законом (ст. 16 ЦК України, ст. 5 ЦПК України). Практика Верховного Суду (зокрема, ухвала від 27.02.2024 у справі № 196/1326/23) виходить із того, що «встановлення факту самостійного виховання дитини» не є самостійним способом захисту цивільного права: такі вимоги породжують спір про право з сімейних правовідносин і мають формулюватися в позовних вимогах, прямо передбачених СК/ЦК та процесуальним законом (визначення місця проживання дитини; визначення способу участі другого з батьків у вихованні; усунення перешкод; стягнення аліментів; позбавлення/обмеження батьківських прав; надання одноразових дозволів на юридично значущі дії без згоди другого з батьків тощо). Сам позивач у позові посилається на цю правову позицію ВС.

5) Оцінка суду щодо належності обраного способу захисту.

Суд констатує, що наведені позивачем фактичні обставини (фактичне проживання дитини з батьком, відсутність участі матері, висновок ООП, шкільна характеристика, свідчення сусідки) є релевантними для вирішення сімейного спору, однак заявлена вимога «встановити факт самостійного виховання дитини» у формі декларативного рішення не передбачена законом як спосіб захисту та не забезпечує ефективного відновлення чи визначеності прав і обов`язків сторін у сенсі ст. 16 ЦК України. Наявність у спеціальних актах (зокрема Порядку № 560/2024) посилань на «рішення суду» про самостійне виховання не створює нової цивільно-правової вимоги, а передбачає, що відповідний факт має випливати з належного судового рішення у сімейній справі (наприклад, про визначення місця проживання дитини з батьком та/або стягнення аліментів, або про усунення перешкод у здійсненні батьківських прав чи надання дозволу на конкретні юридично значущі дії без згоди другого з батьків). За таких обставин обраний спосіб захисту є неналежним.

6) Висновок за результатами дослідження позову та доказів.

Позивач фактично прагне отримати судове підтвердження того, що він одноособово здійснює повсякденне виховання та утримання дитини, — з метою:

уникнення необхідності кожного разу отримувати згоду матері на дії щодо дитини;

підтвердження критерію для відстрочки від мобілізації.

Надані письмові докази у сукупності підтверджують фактичне проживання дитини з батьком і відсутність участі матері, однак заявлений спосіб захисту — «встановлення факту самостійного виховання» — не відповідає приписам матеріального і процесуального права та правовій позиції Верховного Суду; належними процесуальними формами досягнення задекларованої мети є позовні вимоги, прямо передбачені Сімейним кодексом (зокрема, про визначення місця проживання дитини з батьком (за участю ООП), стягнення аліментів з матері (як прояв її неучасті в утриманні), визначення способу участі матері у вихованні/усунення перешкод, а за наявності підстав — інші сімейно-правові засоби)

Суд зазначає, що надання рішення в заявленій формі — «встановити факт самостійного виховання та утримання дитини» — не усуває необхідності отримання згоди другого з батьків для вчинення юридично значущих дій щодо дитини та не створює для позивача загального «статусу», який автоматично замінює таку згоду. Відповідно до сімейного законодавства батьки мають рівні права й обов`язки щодо дитини; важливі питання її життя вирішуються за взаємною згодою батьків, а у разі спору — судом у визначених законом провадженнях (визначення місця проживання дитини з одним із батьків; встановлення способу участі другого з батьків у вихованні; усунення перешкод у спілкуванні, надання одноразових дозволів/замін згоди на конкретні дії тощо). Загальне декларативне встановлення «факту самостійного виховання» не заміняє таких рішень і не породжує нових прав позивача понад ті, що прямо передбачені законом.

Крім того, суд не встановлює та не підтверджує критерії відстрочки від мобілізації: питання надання відстрочки належить до компетенції уповноважених органів за спеціальними нормативними актами. Судове рішення у сімейній справі може слугувати лише документом-доказом певних сімейних обставин, але не є актом, який сам по собі надає або гарантує відстрочку. Отже, навіть у разі ухвалення декларативного рішення в запитуваному формулюванні, задекларованої позивачем процесуальної та публічно-правової мети це не досягне.

З огляду на викладене, заявлений спосіб захисту є неналежним та неефективним, оскільки не забезпечує реального захисту чи визначеності сімейних прав і обов`язків сторін та не може бути використаний для заміни згоди другого з батьків або для підтвердження публічно-правових підстав відстрочки.

Правові висновки суду.

Суд виходить із приписів ст. 3, 12, 13, 76–81, 141, 263–265 ЦПК України; ст. 7, 141, 157, 160, 161 СК України; ст. 16 ЦК України та сталої практики Верховного Суду, відповідно до якої вимога «встановити факт самостійного виховання дитини» не є передбаченим законом способом захисту цивільного права й не забезпечує визначеності прав і обов`язків сторін. Надані позивачем матеріали свідчать про фактичне проживання дитини разом із батьком, однак не змінюють рівності батьківських прав та не утворюють підстав для задоволення саме в обраній декларативній формі.

З огляду на наведене, позовні вимоги задоволенню не підлягають. Питання судових витрат вирішується відповідно до ст. 141 ЦПК України: сплачений позивачем судовий збір залишається за ним.

На підставі викладеного. Керуючись ст. 3, 12, 13, 76–81, 141, 263–265 ЦПК України; ст. 7, 141, 157, 160, 161 СК України, суд

Вирішив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання дитини — відмовити.

Судові витрати: судовий збір, сплачений позивачем, залишити за позивачем. Інші судові витрати — за відсутністю заявлених та доведених витрат — не розподіляти.

Роз`яснити позивачу, що відмова у позові з огляду на неналежний спосіб захисту не позбавляє права звернутися до суду з належними позовними вимогами, передбаченими Сімейним кодексом України (зокрема, про визначення місця проживання дитини з батьком, про визначення способу участі матері у вихованні/усунення перешкод, про стягнення аліментів; а за потреби — про надання одноразового дозволу/заміну згоди другого з батьків на конкретні юридично значущі дії щодо дитини), без порушення принципу res judicata.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до відповідного апеляційного суду через суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а для осіб, які не були присутніми в судовому засіданні, — з дня отримання його копії.

Суддя: І.Е.Бондаренко