Постанова від 11 березня 2026 р. у справі №372/6687/24 — Київський апеляційний суд

Єдиний унікальний номер справи № 372/6687/24

Провадження № 22-ц/824/1296/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 березня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,

за участю секретаря Павлової В.В.,

розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 09 травня 2025 року у справі за позовом Керівника Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Української міської ради до Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області, ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом визнання недійсним наказу, скасування державної реєстрації права власності та державної реєстрації земельної ділянки,

В С Т А Н О В И В :

13 грудня 2024 року позивач звернувся до Обухівського районного суду Київської області з вказаним позовом до відповідачів.

На обґрунтування позовних вимог зазначено, що земельна ділянка, яка передана ОСОБА_1 на підставі оскаржуваного наказу, розташована в межах прибережної захисної смуги р.Дніпро, а відтак, відноситься до земель водного фонду і не може передаватись у власність громадян, а оскаржуваний наказ прийнято з порушенням порядку передачі та зміни цільового призначення земельної ділянки, що порушує інтереси територіальної громади та державні інтереси.

Враховуючи викладене, позивач просив суд:

- усунути перешкоди у здійсненні Українською міською радою Обухівського району Київської області права користування та розпорядження земельною ділянкою площею 0,2076 га, шляхом визнання незаконним наказу Головного управління Держземагенства у Київській області від 25.11.2014 № 10-10055/15-14-СГ;

- усунути перешкоди у здійсненні Українською міською радою Обухівського району Київської області права користування та розпорядження земельною ділянкою з кадастровим номером 3223151000:04:070:0077 шляхом скасування рішення державного реєстратора з індексним номером 18297185 від 24.12.2014 про державну реєстрацію права власності на неї за ОСОБА_1 ;

- усунути перешкоди у здійсненні Українською міською радою Обухівського району Київської області права користування та розпорядження земельною ділянкою шляхом скасування у Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки площею 0,2076 га з кадастровим номером 3223151000:04:070:0077;

- стягнути з відповідачів на користь Київської обласної прокуратури понесені витрати по сплаті судового збору.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 09 травня 2025 року позов задоволено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 13 червня 2025 року відповідач направив апеляційну скаргу.

Основними доводами апеляційної скарги є порушення судом першої інстанції норм процесуального права, що проявилося у розгляді справи за відсутності належних співвідповідачів, зокрема органу державної реєстрації та державного реєстратора, рішення і дії яких оскаржувалися; неправильне визначення суб`єктного складу сторін та ухвалення рішення щодо прав і обов`язків осіб, не залучених до участі у справі; застосування неефективного та неналежного способу захисту, який не спрямований на відновлення порушеного права, а фактично призводить до припинення існування об`єкта цивільних правовідносин; відсутність у позові вимог про повернення спірної земельної ділянки, що виключає можливість розгляду спору як негаторного; неповне з`ясування обставин справи, зокрема ігнорування доказів щодо фактичної відстані земельної ділянки від урізу води та відсутності встановлених у встановленому порядку меж прибережної захисної смуги; неврахування відсутності рішень уповноважених органів про віднесення спірної ділянки до земель водного фонду; визнання встановленими обставин, що не підтверджені належними, допустимими та достатніми доказами, зокрема покладення в основу рішення неналежного доказу у вигляді інформаційного листа без підтвердженого джерела походження даних та без проведення відповідної експертизи; невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи та наявним доказам, що свідчить про необґрунтованість та протиправність оскаржуваного рішення.

У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. Крім того, апелянт просив вирішити питання про стягнення судових витрат.

13 серпня 2025 року до апеляційного суду від відповідача - Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області - надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому останній просив розглянути апеляційну скаргу з урахуванням аргументів, зазначених у відзиві.

У судове засідання, призначене на 05 березня 2026 року з`явилися прокурор, який просив апеляційний суд залишити апеляційну скаргу без задоволення; відповідач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 , які підтримали апеляційну скаргу та просили апеляційний суд її задовольнити.

Представник відповідача - Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області у судове засідання, призначене на 05 березня 2026 року не з`явився, про розгляд справи належним чином повідомлявся, про причини неявки суд не повідомив, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надавав.

На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.

Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та відмови у задоволенні позову по суті.

Як вбачається з матеріалів справи та належно встановлено судом першої інстанції в ході розгляду справи, наказом Головного управління Держземагенства у Київській області від 25.11.2014 № 10-10055/15-14-СГ «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність» затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки на території Української міської ради Обухівського району площею 0,2076 га з кадастровим номером 3223151000:04:070:0077 із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства на території Української міської ради Обухівського району Київської області.

Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №406644654 від 04.12.2024 року право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3223151000:04:070:0077 за ОСОБА_1 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державного реєстратора реєстраційної служби Обухівського міськрайонного управління юстиції Київської області Борискевича М.І. № 18297185 від 24.12.2014.

Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 14.11.2024 року, земельна ділянки з кадастровим номером 3223151000:04:070:0077 знаходиться на території Української міської ради Обухівського району, категорія земель - землі сільськогосподарського призначення, площа - 0,2076 га.

Згідно інформації ТОВ «Геоматичні рішення» від 16.09.2024 № 19/09 з долученими схемами накладення меж земельних ділянок на землі водного фонду вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером 3223151000:04:070:0077 станом на 2010 та 2022 роки частково накладається на землі водного фонду, а саме розташована в межах 100-метрової прибережної захисної смуги великої річки Дніпро.

Звертаючись до суду з даним позовом, прокурор посилався на те, що набуття ОСОБА_1 на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 25.11.2014 № 10-10055/15-14-СГ у власність земельної ділянки площею 0,2076 га з кадастровим номером 3223151000:04:070:0077 із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства на території Української міської ради Обухівського району Київської області, відбулось з грубими порушеннями вимог ст.ст. 19, 20, 58, 59, 60-62, 83, 84, 116 Земельного кодексу України та ст.ст. 1, 4, 88-90 Водного кодексу України (у редакції на час виникнення правовідносин), оскільки таке відведення відбулось за рахунок земель водного фонду.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, зазначив, що спірна земельна ділянка частково розташована в межах 100-метрової прибережної захисної смуги річки Дніпро та відноситься до земель водного фонду, які не можуть передаватися у приватну власність; наказ Головного управління Держземагенства у Київській області про передачу її у власність відповідачу прийнято з порушенням вимог земельного та водного законодавства, з неправильним визначенням категорії земель; надані позивачем докази, зокрема інформація ТОВ «Геоматичні рішення», є належними, допустимими та достатніми і не спростовані відповідачами; відсутність проєкту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність такої смуги, оскільки її розміри визначені законом; передача земель водного фонду у приватну власність порушує права територіальної громади, які підлягають захисту шляхом пред`явлення негаторного позову; обраний прокурором спосіб захисту є належним та ефективним; підстав для застосування позовної давності не встановлено.

Колегія суддів не може погодитися з висновками суду першої інстанції з огляду на таке:

Апеляційний суд зазначає, що в даному випадку основне питання яке підлягає вирішенню в ході розгляду даної справи є питання про те, чи накладається земельна ділянка на землі водного фонду.

Колегія суддів апеляційного суду звертає увагу на те, що ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

У постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року (справа №757/1782/18) вказується, що змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості позовних вимог процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача. За таких умов доведення не може вважатися належним чином здійсненим виключно шляхом зазначення певних відомостей чи припущень, оскільки це не звільняє позивача від виконання процесуального обов`язку щодо доведення обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог.

Прокурор надав ряд доказів, які судом першої інстанції були оцінені та визнанні рийнятними. В той же час сторона відповідача не надала докази, а зосередилась лише на критиці позивача. Хоча суд неодноразово роз`яснював стороні про можливість призначення експертизи, в той же час відповідач не скористався можливістю проведення експертизи, тому суд вважав, що сам факт накладення земельної ділянки на землі водного фонду є доведеним та неспростований відповідачем.

Колегія суддів перевірила доводи апеляційної скарги щодо обрання прокурором неналежного способу захисту порушеного права та зазначає з цього приводу таке:

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Водночас позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді (статті 15, 16 ЦК України).

Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси які порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором (пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 у справі № 923/466/17).

Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 68).

Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 40).

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 13 ЦПК України).

У постановах Верховного Суду від 08 серпня 2019 року у справі №450/1686/17 та від 15 липня 2019 року у справі №235/499/17 зазначено, що кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55) та ін.).

Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19).

У частині першій статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі дії мають бути ефективними, тобто призводити до того результату, на який вони спрямовані. Інакше кажучи, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. аналогічні висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17(пункт 56), від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (пункт 33.2), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 58), від 03 серпня 2022 року у справі № 910/9627/20 (пункт 8.45)).

Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (частина перша статті 387 ЦК України).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

У своїх висновках Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.

Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.

Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38,39), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168).

Як убачається з матеріалів справи та доводів прокурора, підставою для звернення до суду стало твердження про те, що земельна ділянка з кадастровим номером 3223151000:04:070:0077 частково розташована в межах земель водного фонду, а саме в межах 100-метрової прибережної захисної смуги річки Дніпро.

Зазначені обставини прокурор обґрунтував, зокрема, інформацією ТОВ «Геоматичні рішення» від 16.09.2024 № 19/09 з долученими схемами накладення меж земельних ділянок на землі водного фонду. Відповідно до наведених матеріалів земельна ділянка з кадастровим номером 3223151000:04:070:0077 станом на 2010 та 2022 роки частково накладається на землі водного фонду, а саме розташована в межах 100-метрової прибережної захисної смуги великої річки Дніпро.

При цьому з наданих графічних матеріалів убачається, що лише приблизно та дуже умовно можна дійти висновку про накладення орієнтовно половини спірної земельної ділянки на землі водного фонду. Водночас будь-яких доказів того, що вся земельна ділянка площею 0,2076 га належить до земель водного фонду або повністю розташована в межах прибережної захисної смуги, матеріали справи не містять.

Незважаючи на наведене, прокурор звернувся до суд уз вимогами про щодо усунення перешкод щодо усієї земельної ділянки та просив:

- усунути перешкоди у здійсненні Українською міською радою Обухівського району Київської області права користування та розпорядження земельною ділянкою площею 0,2076 га, шляхом визнання незаконним наказу Головного управління Держземагенства у Київській області від 25.11.2014 № 10-10055/15-14-СГ;

- усунути перешкоди у здійсненні Українською міською радою Обухівського району Київської області права користування та розпорядження земельною ділянкою з кадастровим номером 3223151000:04:070:0077 шляхом скасування рішення державного реєстратора з індексним номером 18297185 від 24.12.2014 про державну реєстрацію права власності на неї за ОСОБА_1 ;

- усунути перешкоди у здійсненні Українською міською радою Обухівського району Київської області права користування та розпорядження земельною ділянкою шляхом скасування у Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки площею 0,2076 га з кадастровим номером 3223151000:04:070:0077).

Отже, заявлені прокурором вимоги були спрямовані на припинення існування як об`єкта цивільних прав усієї земельної ділянки та усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження нею в повному обсязі, тоді як наведені ним обставини стосувалися лише частини цієї земельної ділянки. Водночас прокурором не заявлялися вимоги, спрямовані на усунення порушень виключно в межах тієї частини земельної ділянки, яка, за його твердженням, накладаються на землі водного фонду.

За таких обставин апеляційний суд доходить до висновку, що обраний прокурором спосіб захисту не відповідає характеру та обсягу порушення, на яке він посилався як на підставу позову, оскільки заявлені вимоги стосуються всієї земельної ділянки, тоді як доведення у справі здійснювалося лише щодо можливого порушення вимог земельного та водного законодавства стосовно її частини.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2025 року у справі № 902/122/24 (провадження № 12-15гс25) зазначено, що: «101. Усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, а отже, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Реєстру. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є потрібними для ефективного відновлення порушеного права (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц).

102. Підсумовуючи викладене вище, потрібно наголосити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновки, відповідно до яких якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Реєстру запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем [див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18, від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146)].

103. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 148).

104. Отже, належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов.

105. Наведене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19».

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 155).

Оскільки позивач вимог про витребування з чужого незаконного володіння спірної земельної ділянки не заявляв, обрання ним неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 16 березня 2026 року у справі № 727/4654/19 (провадження № 61-291св26).

З огляду на наведені вище висновки Верховного Суду за наведених у позові обставин позовні вимоги про усунення перешкод щодо усієї земельної ділянки шляхом: визнання незаконним наказу Головного управління Держземагенства у Київській області від 25.11.2014 № 10-10055/15-14-СГ; скасування рішення державного реєстратора з індексним номером 18297185 від 24.12.2014 про державну реєстрацію права власності на неї за ОСОБА_1 ; скасування у Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки площею 0,2076 га з кадастровим номером 3223151000:04:070:0077;) не є ефективним, а отже і належним способом захисту порушених прав позивача у цій справі.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що у позовній заяві позивач цитував положення статі 391 ЦК України, натомість сформулював позовні вимоги як усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

При цьому колегія суддів також врахувала, що за положеннями статей 387, 388, частини 2 статті 391 ЦК України правове значення для витребування майна від останнього власника має встановлення його добросовісності (недобросовісност). Натомість у справі, яка переглядається, позивач не визначив, яким саме набувачем вважає ОСОБА_1 (добросовісним або недобросовісним) та відповідно обґрунтування своєї позиції з цього правового питання не навів.

Крім того, апеляційний суд звертає увагу на те, що за обставинами цієї справи встановлено часткове накладення земельної ділянки з кадастровим номером 3223151000:04:070:0077 на земельну ділянку.

У пункті 133 постанови від 02 липня 2025 року (провадження № 12-15гс25) Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок: «витребування майна із чужого незаконного володіння як правомірний та ефективний спосіб захисту в цій справі не можна застосувати щодо всієї площі земельних ділянок, таку вимогу можна розглядати лише стосовно тієї частини земельної ділянки, що накладається на 50-метрову смугу вздовж кордону».

Подібний висновок зроблений Верховним Судом у справі № 727/4654/19 (провадження № 61-291св26).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23) зазначила, що витребування як належний спосіб захисту не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки площею 0,1259 га, а така вимога може розглядатися виключно стосовно тієї частини земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці. Для вирішення подібних спорів земельна ділянка, щодо якої наявні підстави для витребування (тобто така, що накладається на смугу відведення залізниці), має бути належним чином ідентифікована, зокрема шляхом визначення координат поворотних точок меж та даних щодо прив`язки цих поворотних точок до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»). У контексті обставин цієї справи та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, яка належить позивачу на праві постійного користування та накладається на земельну ділянку, що перебуває у власності відповідача.

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Інакше кажучи, визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та повернення сторін у попередній стан призведе до того, що відповідач буде позбавлений права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку позивача, а й на ту частину земельної ділянки, що не є предметом спору та правомірність набуття якої не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним.

Верховний Суд у постанові від 05 листопада 2025 року у справі № 370/1339/19 (провадження № 61-8601св24)) зазначив, що, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності на частину земельної ділянки зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві власності позивачу та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності відповідача. Натомість вимоги про припинення права власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації земельної ділянки не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тому позовні вимоги про припинення права власності відповідача на земельну ділянку та визнання незаконною та скасування державної реєстрації земельної ділянки не є належним способом захисту порушеного права. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Оцінка доводам позивача щодо порушення його права (інтересу) (вирішення спору по суті) має надаватися лише за належною вимогою. За таких обставин в задоволенні позовних вимог слід було відмовити з огляду на обрання позивачем неналежного способу захисту.

Верховний Суд у постанові від 14 січня 2026 року у справі № 305/28/24 (провадження № 61-9390св25) також зазначив, що не може вважатися належним і правомірним такий спосіб захисту, який спричиняє втручання у право власності на майно, щодо якого відсутній спір. Іншими словами, визнання недійсним рішення органу державної влади та повернення сторін у попередній стан призводить до позбавлення відповідача права власності не лише на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку лісогосподарського призначення, а й на ту її частину, яка не є спірною та правомірність набуття у власність якої не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним. Витребування земельної ділянки у власність держави потребує оцінки добросовісності дій фактичного володільця, який набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі рішення органу державної влади, а також оцінки пропорційності втручання у його право власності відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. За таких обставин належним способом захисту порушеного права позивача є віндикаційний позов, а саме позов про витребування тієї частини земельної ділянки, яка фактично накладається.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що обраний прокурором спосіб захисту є неналежним. У контексті обставин цієї справи належним способом захисту прав держави є звернення до суду з вимогами про витребування відповідної частини земельної ділянки, яка накладається на землі водного фонду, із чужого незаконного володіння за умови доведення факту накладення земельних ділянок, з урахуванням того, що держава була позбавлена права володіння відповідною земельною ділянкою.

Суд враховує, що у справі № 446/478/19 предметом розгляду були землі транспорту, а у справі № 278/1303/20 - землі оборони, тоді як у цій справі спір стосується земель водного фонду. Разом із тим сама по собі відмінність категорій земель не включає можливості врахування висновків, сформульованих судами щодо правовідносин, які є подібними за своєю юридичною природою та істотними обставинами. Для врахування таких висновків не вимагається тотожності справ у всіх фактичних деталях, визначальним є те, чи стосуються вони аналогічних правовідносин та обставин, що мають значення для вирішення спору.

Як у справі № 446/478/19, так і у цій справі йдеться про землі державної власності, які аза своїм правовим режимом не можуть передаватися у приватну власність. Водночас у разі, якщо стверджується про накладення лише частини земельної ділянки на землі відповідної категорії, таке накладення має бути належним чином інфіковане та підтверджене. Для цього необхідно визначити, яка саме частина земельної ділянки накладається на землі відповідної категорії, встановити площу такої частини, її просторову прив`язку, поворотні точки та координати.

За таких обставин вимоги мають стосуватися лише тієї частини земельної ділянки, щодо якої встановлення порушення прав або охоронюваних законом інтересів. Інакше задоволення вимог щодо всієї земельної ділянки призвело б до безпідставного втручання у право власності стосовно тієї її частини, щодо якої спір відсутній, а порушення прав не встановлено.

Тобто, якщо спірна земельна ділянка частково накладається на землі водного фонду, то ефективним та правомірним способом захисту у таких категоріях справ є вимога про витребування частини земельної ділянки, що накладається, тоді як у цій справі позивачем не надані докази щодо ідентифікації такої частини спірної земельної ділянки.

При таких обставинах, у контексті обставин справи, що є предметом апеляційного перегляду, та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту є позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування частини земельної ділянки, що зареєстрована на праві власності за ОСОБА_1 та накладається на земельну ділянку, що належить державі.

Колегія суддів також зауважує, що позивач має довести, яка саме земельна ділянка та в яких межах накладається на земельну ділянку з кадастровим номером 3223151000:04:070:0077. Захистити право без ідентифікації земельної ділянки неможливо (див. близькі за змістом висновки у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 441/123/16).

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

У відповідності до положень ст. 376 ЦПК України підставами для зміни судового рішення повністю або частково є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи, що суд першої інстанції внаслідок неповного з`ясування обставин справи неправильно визначився із характером спірних правовідносин, помилково застосував норми матеріального права та допустив порушення норм процесуального закону, рішення суду відповідно до положень пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України слід скасувати, ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

Тому колегія суддів відхиляє як такі, що ґрунтуються на помилковому тлумаченні вимог матеріального закону доводи сторони позивача про належність обраного ним способу захисту порушеного права та задовольняє апеляційну скаргу ОСОБА_1 .

Враховуючи вищевикладене, відповідному коригуванню підлягає і судовий збір, який стягується з відповідача на користь позивача.

Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З урахуванням того, що апеляційна скарга задоволена судом в повному обсязі, то з Обухівської окружної прокуратури Київської області на користь ОСОБА_1 слід стягнути витрати на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 5000, 00 грн та витрати по сплаті судового збору у розмірі 13 626,00 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 09 травня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Відмовити в задоволенні позову Керівника Обухівської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Української міської ради до Головного управління Держгеокадастру у м. Києві та Київській області, ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом визнання недійсним наказу, скасування державної реєстрації права власності та державної реєстрації земельної ділянки.

Стягнути з Обухівської окружної прокуратури Київської області (ЄДРПОУ 02909996, адреса: Київська область, м. Обухів, вул. Володимира Чаплінського, 7) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса: АДРЕСА_1 ) витрати на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 5000 грн та витрати по сплаті судового збору у розмірі 13626 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді Т.О. Писана

К.П. Приходько