Постанова від 09 червня 2026 р. у справі №300/657/25 — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 червня 2026 року

м. Київ

справа № 300/657/25

адміністративне провадження № К/990/29805/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Білак М.В.,

суддів: Мацедонської В.Е., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження справу

за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - Котика Романа Васильовича

на ухвалу Восьмого апеляційного адміністративного суду від 01 липня 2025 року (головуючий суддя - Кухтей Р.В., судді: Нос С.П., Шевчук С.М.)

у справі № 300/657/25

за позовом ОСОБА_1

до Держави України в особі Міністерства юстиції України, Міністерства юстиції України

про визнання протиправною бездіяльність, зобов`язання вчинити певні дії.

I. ПРОЦЕДУРА

1. У лютому 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави України, Міністерства юстиції України, Департаменту з питань виконання рішень Ради Європи (Department for the Execution of ECHR judgments Council of Europe), у якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність щодо невиконання рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області у справі № 342/472/15-ц після розгляду питання невиконання цього рішення Європейським Судом з прав людини (далі - ЄСПЛ);

- зобов`язати вжити негайних заходів щодо виконання рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області у справі № 342/472/15-ц, яке виконати з індексацією на індекси інфляції та з урахуванням трьох процентів річних за час його невиконання та відшкодувати позивачу з державного бюджету України, тобто за рахунок відповідача держава Україна, заподіяну моральну шкоду за розробленими ЄСПЛ критеріями за тривале невиконання вказаного судового рішення.

2. Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 05 лютого 2025 року відмовлено у відкритті провадження у частині позовних вимог ОСОБА_1 до Департаменту з питань виконання рішень Ради Європи про визнання протиправною бездіяльність, зобов`язання вчинити певні дії.

3. Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 24 березня 2025 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до Держави України в особі Міністерства юстиції України, Міністерства юстиції України про визнання протиправною бездіяльність, зобов`язання вчинити певні дії.

4. Не погоджуючись із рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 24 березня 2025 року, позивач оскаржив його в апеляційному порядку.

5. Ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 01 липня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 24 березня 2025 року у справі № 300/657/25 повернуто скаржнику на підставі частини другою статті 298 та пункту 1 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у зв`язку з не усуненням недоліків апеляційної скарги, яку залишено без руху, у встановлений судом строк.

6. Не погодившись із ухвалою суду апеляційної інстанції, позивач звернувся через представника з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати оскаржуване рішення, а справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

7. Ухвалою Верховного Суду від 04 серпня 2025 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою позивача.

II. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

8. Суд апеляційної інстанції, приймаючи оскаржуване рішення, дійшов висновку про неусунення позивачем недоліків апеляційної скарги, що дає підстави, відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 169 КАС України, повернути апеляційну скаргу скаржнику.

9. Суд апеляційної інстанції вказав, що саме за подання апеляційної та касаційної скарг на ухвалу, постановлену за результатами розгляду скарги в порядку ЦПК України та ГПК України, судовий збір не сплачується. Однак, позивач звернувся з апеляційною скаргою на рішення адміністративного суду, що не є тотожним судовому контролю, визначеному цивільним процесуальним законодавством. А тому відсутні підстави для звільнення від сплати судового збору, зазначені у апеляційній скарзі (рішення ЄСПЛ у справі «Шмалько проти України», рішенням Конституційного Суду України від 13 травня 2024 року № 6-р(ІІ)/2024, пункт 19 частини другої статті 3 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон № 3674-VI).

III. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

10. В обґрунтування касаційної скарги скаржник вказує на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, а саме пункту 1 частини четвертої статті 169 КАС України щодо наявності підстав для повернення апеляційної скарги.

11. Cкаржник вважає, що судовий збір не повинен стягуватися на стадії виконання судових рішень. У скарзі наголошує, що виконавче провадження - це завершальна стадія судового провадження, і питання сплати судового збору вже було вирішене позивачем (стягувачем) під час звернення до суду по суті спору. Тому, як мінімум, стягувач не повинен нести додаткові витрати зі сплати судового збору в процесі примусового виконання рішення.

12. На думку скаржника, подання позову у цій справі не є автономним, а виступає останньою стадією виконання судового рішення в цивільній справі, що постановлена на користь позивача Городенківським районним судом Івано-Франківської області. Після вирішення ЄСПЛ заяви ОСОБА_1 прийнятною, у цивільній справі автоматично змінюється первісний боржник, ним стає Держава Україна, а виконавцем судового рішення у цивільній справі стає Рада Європи, Департамент з питань виконання рішень ЄСПЛ.

13. Представник позивача у касаційній скарзі послався на рішення Конституційного Суду України від 28 листопада 2013 року у справі № 12-рп/2013, у якому Конституційний Суд України вказав, що справляння судового збору за подання заяв, скарг до суду, а також за видання судами документів є складником доступу до правосуддя, який є елементом права особи на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України.

14. Також представник ОСОБА_1. зазначив, що питання виконання державою судового рішення, яке б мало виконуватись державними органами з суб`єкта господарювання, який фінансується державою, проте після прийнятності заяви стягувача ЄСПЛ підлягає виключному виконанню державою, не що інше за правовою природою як відшкодування шкоди, що, у свою чергу, урегульовано пунктами 11, 13, 19 частини другої статті 3 Закону № 3674-VI).

IV. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ

15. Верховний Суд, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), вважає за необхідне зазначити таке.

16. Касаційне провадження у справі відкрите з підстави оскарження судового рішення, зазначеного в частині третій статті 328 КАС України (ухвала про повернення апеляційної скарги), та посилання скаржника на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права.

17. Як уже зазначалося, позивач оскаржує в апеляційному порядку рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 24 березня 2025 року, яким йому відмовлено у задоволенні позовних вимог до Держави України в особі Міністерства юстиції України, Міністерства юстиції України про визнання протиправною бездіяльність щодо виконання рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області в справі № 342/472/15-ц після розгляду питання невиконання цього рішення ЄСПЛ.

18. Ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху, оскільки скарга не відповідає вимогам, встановленим статтею 296 КАС України, а саме - до неї не додано документа про сплату судового збору. Також сказаною ухвалою встановлено позивачу строк для усунення недоліків апеляційної скарги - п`ять днів з дня вручення копії цієї ухвали.

19. 21 травня 2025 року на виконання вимог вказаної ухвали до суду апеляційної інстанції надійшло клопотання від представник позивача, в якому він просив відкрити апеляційне провадження відповідно до поданої скарги, оскільки, на його думку, позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 19 частини другої статті 3 Закону № 3674-VI та відповідно до практики ЄСПЛ у справі «Шмалько проти України» та рішенням Конституційного Суду України від 13 травня 2024 року № 6-р(ІІ)/2024.

20. Розглянувши заяву представника ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для повернення апеляційної скарги згідно з приписами частини другої статті 298 та пункту 1 частини четвертої статті 169 КАС України, оскільки позивач не усунув недоліки скарги, визначені ухвалою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2025 року.

21. Верховний Суд не погоджується із цим висновком з огляду на таке.

22. Згідно з пунктом 1 частини п`ятої статті 296 КАС України до апеляційної скарги додається документ про сплату судового збору.

23. Відповідно до частини другої статті 298 КАС України до апеляційної скарги, яка, зокрема, оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 296 цього Кодексу, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу.

24. Суд апеляційної інстанції, приймаючи оскаржуване рішення, дійшов висновку, що апеляційна скарга не відповідає вимогам статті 296 КАС України, оскільки позивач не звільнений від сплати судового збору за подання апеляційної скарги на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 24 березня 2025 року.

25. Отже, спірним питанням у цій справі є наявність/відсутність обов`язку у позивача сплачувати судовий збір за подання апеляційної скарги на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 24 березня 2025 року.

26. Верховний Суд зазначає, що ОСОБА_1 у справі, що розглядається оскаржує бездіяльність Держави України в особі Міністерства юстиції України, Міністерства юстиції України, яка полягає у невиконанні рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 13 жовтня 2025 року у справі № 342/472/15-ц, яке набрало законної сили 09 листопада 2015 року.

27. Вказаним судовим рішенням стягнуто з Центральної міської лікарні міста Сніжне в Донецькій області на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі за травень-серпень 2014 року у розмірі 2805,17 грн, середній заробіток за затримку розрахунку по заробітній платі (за дванадцять повних місяців по стану на серпень 2015 року) у розмірі 8375,40 грн, компенсацію за невикористану оплачувану відпустку у розмірі 655,27 грн та моральну шкоду в розмірі 1000 грн. Стягнуто з Центру первинної медико-санітарної допомоги міста Сніжне в Донецькій області на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі за травень-серпень 2014 року у розмірі 15001,56 грн, середній заробіток за затримку розрахунку по заробітній платі (за дванадцять повних місяців по стану на серпень 2015 року) у розмірі 95090,04 грн, компенсацію за невикористану оплачувану відпустку у розмірі 4306,88 грн та моральну шкоду в розмірі 1000 грн.

28. У зв`язку із тривалим невиконанням вказаного судового рішення ОСОБА_1 в 2017 звернувся із заявою до ЄСПЛ.

29. За результатом розгляду ЄСПЛ заяві позивача присвоєно № 31740/17.

30. 12 жовтня 2017 року Велика палата ЄСПЛ ухвалила рішення у справі «Бурмич та інші проти України» (заява № 46852/13 та інші), згідно з яким вирішила приєднати до п`яти заяв, зазначених у пункті 1 цього рішення, ще 12143 заяви, наведені в додатках І і ІІ до цього рішення, серед яких і заява позивача; вилучити всі 12148 заяв, що стосуються однієї системної проблеми невиконання рішень національних судів в Україні, зі свого реєстру та передати їх до Комітету Міністрів Ради Європи з метою подальшого опрацювання в межах заходів загального характеру щодо виконання пілотного рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява № 40450/04).

31. Таким чином, зі змісту вказаного рішення ЄСПЛ вбачається, що Велика палата ЄСПЛ визнала невиправданим подальший розгляд поданих заяв, вилучила їх з реєстру справ ЄСПЛ, зазначивши, що порушені заявниками питання стосовно невиконання або тривалого невиконання рішень національних судів уже було вирішено ЄСПЛ у пілотному рішенні від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява № 40450/04), яким встановлено існування структурної проблеми, що призводить до порушення пункту першого статті 6, статті 13 Конвенції та статті 1 Першого Протоколу до Конвенції і передала їх Комітету Міністрів Ради Європи, щоб їх можна було розглядати в межах загальних підходів з виконання згаданого пілотного рішення.

32. Отже, фактично вилучення заяв, зокрема і позивача, з реєстру ЄСПЛ - це покладення на державу-відповідача юридичного обов`язку здійснити під наглядом Комітету міністрів відповідні загальні та/або індивідуальні заходи для захисту прав заявника, а саме - виконати судове рішення.

33. ОСОБА_1 22 липня 2024 року звернувся до Міністерства юстиції України щодо надання інформації про стан виконання рішення у справі «Бурмич та інші проти України» (заява № 46852/13 та інші, а також результати вирішення справи «Діброва проти України» (заява № 31740/17).

34. У відповідь на звернення позивача в.о. Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини листом № 116711/Д-23690/5.2.2 від 19 серпня 2024 року повідомив, що рішення ЄСПЛ у справі «Бурмич та інші проти України» є рішенням про вилучення заяв, в тому числі заяви позивача, з реєстру з метою їх розгляду в рамках загальних заходів, а подальше виконання рішення національного суду буде організовано органами державної виконавчої служби відповідно до вимог чинного законодавства.

35. Вважаючи бездіяльність відповідачів щодо нездійснення ним координації роботи, пов`язаної з виконанням рішення ЄСПЛ у справі «Бурмич та інші проти України» звернувся до суду з позовом.

36. З аналізу наведених обставин вбачається, що звернення позивача до суду у цій справі, що розглядається, має на меті виконання судового рішення, яке вступило у законну силу, і за для виконання якого позивач вже звертався до ЄСПЛ. У свою чергу, заяву позивача не було розглянуто ЄСПЛ по суті, оскільки її було виключено з реєстру та передано Комітету Міністрів Ради Європи для розгляду відповідно до зобов`язань України, що випливають з пілотного рішення ЄСПЛ у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», а саме зобов`язань щодо вжиття Україною заходів загального характеру, що виключає можливість застосування заходів індивідуального характеру.

37. Аналогічний правовий висновок формував Верховний Суд у справах № 826/4881/18 (постанова від 19 серпня 2020 року), № 820/5624/17 (постанова від 06 червня 2020 року), № 826/5241/18 (постанова від 29 вересня 2020 року), № 823/1181/18 (постанова від 14 січня 2021 року).

38. Таким чином, позивач ініціював нове провадження, звернувшись до суду із позовом у справі, що розглядається, за для виконання судового рішення у справі № 342/472/15-ц, яке ще у листопаді 2015 року набрало законної сили. Фактично звернення до суду з цим позовом є своєрідним способом здійснення судового контролю за виконанням судового рішення, яке не вдалось виконати навіть після звернення із заявою до ЄСПЛ.

39. КАС України передбачено процедури здійснення судового контролю за виконанням судового рішення (статті 287, 382-382-3 і 383 КАС України (частина друга статті 381-1).

40. Статтею 383 КАС України передбачено право особи звернутись до суду із заявою про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання рішення суду.

41. Іншими словами, провадження, передбачене статтею 383 КАС України, є однією з форм судового контролю за виконанням судових рішень.

42. У цій справі позивач, на користь якого ухвалено рішення суду і вважаючи таке рішення невиконаним, звернувся до суду з новим позовом до органу, який, відповідно до рішення ЄСПЛ, повинен скоординувати виконання судового рішення. Отже, позивач використав таким чином механізм судового контролю за виконанням судових рішень, який чітко не визначений процесуальним законом, оскільки обставини у справі є нетиповими та новими навіть з огляду на практику звернення громадян України за захистом своїх прав до ЄСПЛ.

43. Та обставина, що спірне провадження ініціюється шляхом подання окремої позовної заяви, не змінює його функціонального призначення. Такий позов не є новим спором про первинне матеріальне право позивача, а є процесуальним засобом перевірки законності рішень, дій або бездіяльності держави на стадії виконання вже після звернення до ЄСПЛ.

44. Тому формальна відмінність між заявами, передбаченими статтями 382, 383 КАС України, і позовом у цій справі не може бути підставою для висновку, що останній не належить до механізмів судового контролю за виконанням судового рішення.

45. Отже, звернення позивача до суду із цим позовом не може оцінюватися як звичайне первинне звернення до суду, відірване від стадії виконання судового рішення, оскільки за своєю правовою природою є процесуальним засобом судового контролю за його виконанням.

46. Конституційний Суд України у рішенні від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013 у справі № 1-7/2013 зазначив, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів.

47. У рішенні від 25 квітня 2012 року N 11-рп/2012 Конституційний Суд України зазначив, що невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.

48. Крім того, Конституційний Суд України у рішенні від 30 червня 2009 року N 16-рп/2009 наголосив на тому, що метою судового контролю є своєчасне забезпечення захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина, та зауважив, що виконання всіма суб`єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової.

49. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

50. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини виконання судового рішення становить складову права на суд у розумінні статті 6 Конвенції. У справі «Горнсбі проти Греції» (заява № 18357/91, рішення від 19 березня 1997 року) ЄСПЛ зазначив, що право на суд було б ілюзорним, якби національна правова система допускала, щоб остаточне й обов`язкове судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін.

51. У справі «Піалопулос та інші проти Греції» (заява № 37095/97, рішення від 15 лютого 2001 року) ЄСПЛ також виходив із того, що відмова адміністративного органу виконати судове рішення або зволікання з його виконанням позбавляють гарантії статті 6 Конвенції практичного значення.

52. Отже, виконання судового рішення є невіддільним складником права на судовий захист. Право особи на звернення до суду не може вважатися ефективно реалізованим, якщо ухвалене на її користь судове рішення залишається невиконаним або якщо держава створює непропорційні процесуальні чи фінансові перешкоди для ініціювання судового контролю за його виконанням.

53. Такий підхід узгоджується зі статтями 8, 55 і 129-1 Конституції України, за змістом яких держава зобов`язана забезпечити не лише доступ до суду та ухвалення судового рішення, а й реальне виконання такого рішення у визначеному законом порядку.

54. Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 18 травня 2026 року (справа № 380/12099/25).

55. У рішенні від 03 травня 2024 року № 6-р(II)/2024 Конституційний Суд України наголосив на значущості приписів частин першої, другої статті 55 Конституції України щодо права кожного захищати в судовому порядку свої права і свободи, що зазнають порушення або утиску внаслідок рішень, дій або бездіяльності суб`єктів владних повноважень, а також вказує, що приписи третього речення частини другої статті 3, статті 8, частин першої, другої статті 55 Основного Закону України зобов`язують державу запровадити на законодавчому рівні такий юридичний механізм реалізації права особи на судовий захист, який забезпечуватиме процесуальні можливості для реального захисту та поновлення порушених прав і свобод.

Приписами частини другої статті 129 Конституції України встановлено основні засади судочинства, що їх Конституційний Суд України розглядає як конституційні гарантії права на судовий захист (абзац перший підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2011 року № 13-рп/2011). Сутнісний зміст права на судовий захист слід визначати, ураховуючи конституційно встановлені засади судочинства, як гарантії, що забезпечують його ефективну реалізацію.

Згідно з Конституцією України до основних засад судочинства віднесено, зокрема, обов`язковість судового рішення (пункт 9 частини другої статті 129); судове рішення є обов`язковим до виконання (частина перша статті 129-1). За змістом пункту 9 частини другої статті 129, частини першої статті 129-1 Конституції України набрання судовим рішенням законної сили є юридичною подією, з настанням якої виникають, змінюються чи припиняються певні правовідносини, а таке рішення набуває нових властивостей; основною із цих властивостей є обов`язковість - сутнісна ознака судового рішення як акта правосуддя (абзац третій підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018). Захист, утвердження та здійснення прав людини потребують передусім забезпечення реалізації права на судовий захист, а також дотримання основних засад судочинства, включно з конституційною вимогою щодо обов`язковості судового рішення, що гарантовано приписами частини першої статті 55, пункту 9 частини другої статті 129, статті 129-1 Конституції України [друге речення абзацу другого пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2023 року № 4-р(II)/2023].

Конституційний Суд України вказував, що виконання судового рішення охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); „обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов`язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов`язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання" [абзац восьмий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019].

Судовий контроль за виконанням судового рішення є щонайпершим елементом у юридичному механізмі забезпечення виконання судового рішення; держава для забезпечення виконання судового рішення має насамперед запровадити дієвий, а не ілюзорний юридичний механізм здійснення судового контролю за виконанням судового рішення, який дасть змогу особі, на користь якої ухвалено судове рішення, домогтися його виконання, щоб реально захистити та поновити права, свободи та інтереси [абзаци третій, четвертий підпункту 6.2 пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 березня 2023 року № 2-р(II)/2023].

Невиконання державою такого обов`язку суперечить приписам пункту 9 частини другої статті 129, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України та призводить до порушення права особи на судовий захист, нівелює дієвість судочинства, що є несумісним із принципом верховенства права, що його встановлено частиною першою статті 8 Конституції України.

56. Також, аналізуючи висновки вказаного рішення Конституційного Суду, можна дійти висновку, що у разі оскарження особою судового рішення, яким вона намагається насамперед усунути наслідки порушення її прав, спричинені невиконанням судового рішення, то законодавець повинен діяти відповідно до принципів справедливості, розумності, пропорційності, забезпечення балансу між інтересами держави в стягненні судового збору та інтересами особи щодо доступу до суду та виконання судового рішення, а також повинен забезпечити мету вчинення правосуддя - захисту прав і свобод.

57. Верховний Суд також враховує правовий підхід, викладений у рішенні Конституційного Суду України від 10 березня 2026 року № 2-р/2026, у якому Конституційний Суд України, вирішуючи питання щодо судового збору за апеляційне і касаційне оскарження ухвал, постановлених у порядку статей 382, 383 КАС України, виходив із конституційного значення виконання судового рішення та неприпустимості створення надмірних фінансових перешкод для реалізації механізмів судового контролю за його виконанням.

Конституційний Суд України зазначає, що позитивний обов`язок держави запровадити дієвий механізм здійснення судового контролю за виконанням судового рішення, що забезпечує ефективну реалізацію права на судовий захист в адміністративному судочинстві, не сумісний з вимогою сплачувати судовий збір у процедурі розгляду заяви про здійснення судового контролю за виконанням судового рішення на будь-якій стадії судового розгляду відповідної заяви. Це зумовлено тим, що держава повинна виконувати вимоги конституційного принципу відповідальності перед людиною та посутньо пов`язаного із ним принципу добропорядного врядування у спосіб взяття на себе тягаря фінансової відповідальності за забезпечення дієвої процедури виконання судових рішень, ухвалених проти неї самої у порядку адміністративного судочинства.

Обов`язок сплати судового збору „за подання апеляційної скарги і касаційної скарги на ухвали суду", постановлені в порядку статей 382, 383 Кодексу, не можна вважати справедливим елементом механізму контролю за виконанням судового рішення, що є невіддільним складником права на доступ до суду, оскільки особа, яка сплатила судовий збір за подання до суду позовної заяви та домоглася ухвалення на свою користь обов`язкового судового рішення, повинна додатково (повторно) сплатити судовий збір за здійснення судового контролю за виконанням судового рішення.

58. Підсумовуючи наведене, колегія суддів Верховного Суду констатує, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без руху у зв`язку з неподанням документа про сплату судового збору та для її подальшого повернення позивачеві.

59. Так, неподання позивачем документа про сплату судового збору не могло бути розцінене як недолік апеляційної скарги, що перешкоджає відкриттю апеляційного провадження у справі, оскільки покладення такого обов`язку на позивача у спірних правовідносинах не узгоджується з правовою природою провадження, яке виникло у цій справі у вигляді форми судового контролю за виконанням судового рішення.

60. Суд апеляційної інстанції, приймаючи оскаржуване рішення, зосередився на факті неподання позивачем документа про сплату судового збору, однак не перевірив попереднє й визначальне питання: чи існував у позивача обов`язок сплачувати такий збір за подання апеляційної скарги.

61. З огляду на викладене Верховний Суд доходить висновку, що у цій справі суд апеляційної інстанції помилково визначив несплату судового збору як недолік позовної заяви, що підлягав усуненню, та безпідставно повернув апеляційну скаргу на підставі частини другої статі 298 та пункту 1 частини четвертої статті 169 КАС України.

62. Оскільки вимога про подання документа про сплату судового збору ґрунтувалася на неправильному визначенні правової природи провадження, яке виникло у цій справі, неподання такого документа не могло бути самостійною і достатньою підставою для повернення апеляційної скарги.

63. Відповідно до частин першої-третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Оскаржені судові рішення цим вимогам не відповідають, оскільки ухвалені з неправильним застосуванням норм процесуального права.

64. Відповідно до частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

65. За таких обставин ухвала Восьмого апеляційного адміністративного суду від 01 липня 2025 року підлягає скасуванню, а справу № 300/657/25 слід направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду зі стадії вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі.

Керуючись статтями 341, 345, 353, 356 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - Котика Романа Васильовича задовольнити.

Ухвалу Восьмого апеляційного адміністративного суду від 01 липня 2025 року скасувати, а справу № 300/657/25 направити для продовження розгляду до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

М.В. Білак

В.Е. Мацедонська

Ж.М. Мельник-Томенко,

Судді Верховного Суду