Постанова від 25 травня 2026 р. у справі №910/12364/25 — Північний апеляційний господарський суд

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" травня 2026 р. Справа№ 910/12364/25

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко А.І.

суддів: Михальської Ю.Б.

Мальченко А.О.

секретар судового засідання: Романенко К.О.,

за участю представників учасників справи: згідно протоколу судового засідання від 26.05.2026,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві апеляційні скарги Київської міської ради та Заступника керівника Київської міської прокуратури

на рішення Господарського суду міста Києва

від 24.03.2026 (повний текст складено 01.04.2026)

у справі №910/12364/25 (суддя Мандриченко О.В.)

за позовом Приватного акціонерного товариства "МХП"

до Київської міської ради

за участю Київської міської прокуратури

про визнання недійсним пункту договору

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2025 року Приватне акціонерне товариство "МХП" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради про визнання недійсним пункт 11.7 договору про внесення змін і доповнень до договору оренди земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко Н.П. 09.09.2013 за реєстровим № 171.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржуваний пункт договору фактично створює додаткову перепону для орендаря, а саме відмінні від законодавчих вимог, строки для подання заяви-повідомлення про намір продовжити дії договору оренди землі, фактично обмежуючи таким пунктом, право орендаря на волевиявлення щодо права скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк. Підставу недійсності обґрунтовує тим, що рішення Київської міської ради № 187/8471 "Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок від 05.04.2005 № 79-6-00297, від 14.07.2008 № 79-6-00635" не передбачало внесення змін саме в пункт 11.7 договору.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та його мотиви

Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.03.2026 у справі №910/12364/25 позов задоволено повністю.

Визнано недійсним пункт 11.7. договору про внесення змін і доповнень до договору оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко Н.П. 09.09.2013 за реєстровим № 171.

Присуджено до стягнення з Київської міської ради на користь Приватного акціонерного товариства "МХП" 2 422, 40 грн судового збору.

Приймаючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що оспорюваний позивачем п. 11.7 договору про внесення змін і доповнень до договору оренди земельної ділянки, суперечить вимогам статті 33 Закону України «Про оренду землі», в редакції чинній на дату його укладення (09.09.2013), у зв`язку з чим даний пункт договору підлягає визнанню недійсним.

Крім того, суд зазначив, що заява Київської міської ради про застосування строку позовної давності до спірних правовідносин не підлягає задоволенню, оскільки прийнявши рішення про поновлення ПрАТ «МХП» договору оренди земельної ділянки від 14.07.2008 № 79-6-00635 (зі змінами) та уклавши 15.05.2024 вказаний договір на новий строк, відповідач визнав свій обов`язок на поновлення договору, внаслідок чого строк позовної давності, з урахуванням вимог частини 1 статті 264 Цивільного кодексу України перервався та почав обчислюватися з 15.05.2024, тобто з дати укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги, письмових пояснень та узагальнення їх доводів

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Київська міська рада звернулась до суду з апеляційною скаргою, просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що оскаржуване рішення прийнято з неправильним застосуванням норм матеріального права, невідповідністю висновків суду першої інстанції обставинам справи, що призвело до неправильного вирішення справи.

В обґрунтування своїх доводів, міська рада зазначає про відсутність порушеного у позивача права оспорюваним пунктом, оскільки, шо пункт 11.7. договору оренди земельної ділянки від 14.07.2008 № 79-6-00635, пункт 11.7. договору про внесення змін і доповнень до договору оренди земельної ділянки від 09.09.2023 № 171, так і пункт 11.7. договору про укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк від 15.05.2024 № 400 не порушував прав позивача впродовж 17 календарних років, аж до моменту судового спору у справі № 910/7060/25. При цьому, позивач у позовній заяві зазначив, що пункт 11.7. договору про внесення змін і доповнень до договору оренди земельної ділянки від 09.09.2023 № 171 вже виконано і надав докази підтвердження виконання вказаної умови договору.

Міська рада також вказує, що позивач здійснив неправильне нормативно-правове обґрунтування своїх позовних вимог, оскільки Закон України «Про оренду державного та комунального майна» не регулює спірних правовідносин, що не взято до уваги судом першої інстанції.

До Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою на рішенням суду першої інстанції також звернувся Заступник керівника Київської міської прокуратури, у якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 24.03.2026 у справі №910/12364/24 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог Приватного акціонерного товариства «МХП» в повному обсязі.

Апеляційна скарга прокуратури мотивована тим, що оскаржуване рішення прийнято з невідповідністю викладених у ньому висновків обставинам справи, з неправильним застосуванням норм матеріального права (статей 525, 526, 530, 610, 611, 628, 629, 651 Цивільного кодексу України, статей 93, 95,96, 125, 126-1 Земельного кодексу України, статей 13, 15, 24, 25, 30, 33 Закону України «Про оренду землі», статей 2,10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»), а також з порушенням норм процесуального права (статей 2, 86, 236 Господарського процесуального кодексу України).

Прокурор, зокрема, вказує, що суд першої інстанції не врахував висновки щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 30.11.2021 у справі № 910/15776/20, від 03.11.2021 у справі № 910/7864/20 та від 03.02.2021 у справі № 915/1003/20, відповідно до яких сторони, користуючись свободою договору, мають можливість врегулювати строк звернення на власний розсуд, і в такому разі він має перевагу стосовно строку, зазначеного в ст. 33 Закону України «Про оренду землі». Відповідно неправильно застосував норми статей 626, 627 Цивільного кодексу України, статті 33 Закону України «Про оренду землі» та дійшов безпідставних висновків, що оспорюваний пункт 11.7 договору від 09.09.2013 № 171 суперечить вимогам законодавства.

Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу та заперечень проти пояснень відповідача

Заперечуючи проти вимог апеляційних скарг позивач подав відзиви, у яких просив апеляційні скарги Київської міської ради та Заступника керівника Київської міської прокуратури залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 24.03.2026 у справі №910/12364/25 –без змін, наголошуючи на тому, що оскаржуване рішення є правомірним і обґрунтованим.

Обставини справи встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

Як підтверджено матеріалами справи, 09.07.2008 на підставі рішення Київської міської ради № 1526/4359 від 27.12.2007 між відповідачем (орендодавець) та ТОВ «Спорткомплекс» (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки, який зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 14.07.2008 за № 79- 6-00635.

Згідно з п. п. 3.1 договір укладено строком на 15 (п`ятнадцять) років, тобто до 14.07.2023.

20.09.2012 Київська міська рада прийняла рішення № 187/8471 "Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок від 05.04.2005 № 79-6-00297, від 14.07.2008 № 79-6-00635".

Пунктом 2 вищевказаного рішення вирішено внести зміни до договору оренди земельної ділянки від 14.07.2008 № 79-6-00635, укладеного на підставі рішення Київської міської ради від 27.12.2007 № 1526/4359 "Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю "Спорткомплекс" земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування культурно-побутового та оздоровчого комплексу на вул. Академіка Заболотного, 160 у Голосіївському районі м. Києва", а саме:

- у преамбулі договору слова та цифри "товариство з обмеженою відповідальністю "Спорткомплекс", код ЄДРПОУ 32486814, розташоване в місті Києві, вул. Амурська, буд. 6, зареєстроване Голосіївською районною у місті Києві державною адміністрацією 07.10.2003 за № 10681200000021841 - далі у тексті - "Орендар", в особі Директора Агафонова Віктора Івановича, який мешкає в місті Києві, вул. Предславинська, буд. 31/11, кв. 59 та діє на підставі Статуту, зареєстрованого Голосіївською районною у місті Києві державною адміністрацією 15.01.2008 року за № 10681050001020847 та протоколу № 1 Зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю "Спорткомплекс" від 06.10.2003 року" замінити словами та цифрами "ПУБЛІЧНЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО "МИРОНІВСЬКИЙ ХЛІБОПРОДУКТ" (код ЄДРПОУ 25412361, Київська обл., Миронівський р-н, м. Миронівка, вул. Елеваторна, будинок 1, зареєстроване Миронівською районною державною адміністрацією Київської області 27.03.2006 № 1 341 123 0000 000256), далі у тексті - "ОРЕНДАР", в особі голови правління Косюка Юрія Анатолійовича (код ДРФО 2498406214, Київська обл., смт Гостомель, вул. Дачна, 43), який діє на підставі Статуту";

- у підпункті 2.1 пункту 2 слова "культурно-побутового" замінити словами "офісно-побутового";

- у підпункті 2.1 пункту 2 слова "та оздоровчого" виключити.

Перелік змін, які вирішено внести в договір оренди земельної ділянки від 14.07.2008 № 79-6-00635, у відповідності до рішення Київської міської ради № 187/8471 від 20.09.2012 описаний зазначеному рішенні.

09.09.2013 на підставі рішення № 187/8471 від 20.09.2012 між Київською міською радою та Публічним акціонерним товариством "Миронівський хлібопродукт" укладено договір про внесення змін і доповнень до договору оренди земельної ділянки, який посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований 09.09.2013 за № 171 (далі–договір).

Строк дії договору оренди - до 14.07.2023.

Оспорюваним пунктом 11.7. було передбачено, що після закінчення строку, на який було укладено цей договір, орендар, за умови належного виконання своїх обов`язків, має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору. У цьому разі орендар повинен не пізніше, ніж за (три місяці) до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію та сплачувати орендну плату за період від дня закінчення дії цього договору до дня поновлення його дії у порядку та у розмірах, встановлених цим договором.

У подальшому, листом від 09.06.2023 Приватне акціонерне товариство "МХП" (ПрАТ "МХП") звернулось до Київського міського голови про поновлення вказаного договору оренди земельної ділянки ПрАТ "МХП".

29.02.2024 Київська міська рада прийняла рішення № 7842/7883 "Про поновлення ПРИВАТНОМУ АКЦІОНЕРНОМУ ТОВАРИСТВУ "МХП" договору оренди земельної ділянки від 14 липня 2008 року № 79-6-00635 (зі змінами)".

15.05.2024 на підставі рішення № 7842/7883 від 29.02.2014 між Київською міською радою (орендодавець) та ПрАТ "МХП" (орендар) укладено договір про укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк, який посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований 15.05.2024 за № 400.

Згідно пунктів 1-2 договору про укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк від 15.05.2024 встановлено, що договір оренди поновлено на 5 (п`ять) років тобто до 15.05.2029, а зміст договору викладено в новій редакції.

Звертаючись з даним позовом до суду, ПрАТ «МХП» зазначає, що 04.06.2025 заступник керівника Київської міської прокуратури звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради до Приватного акціонерного товариства "МХП" та просив визнати незаконним та скасувати рішення Київської міської ради від 29.02.2024 № 7842/7883 "Про поновлення Приватному акціонерному товариству "МХП" договору оренди земельної ділянки від 14 липня 2008 року № 79-6-00635 (зі змінами)"; визнання недійсним договору від 15.05.2024 про укладення договору оренди земельної ділянки площею 1,4973 га (кадастровий номер 8000000000:79:107:0011) по вул. Академіка Заболотного, 160 у Голосіївському районі міста Києва на новий строк, укладений між Київською міською радою та Приватним акціонерним товариством "МХП", який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т.М. та 15.05.2024 зареєстрований в реєстрі за № 400; зобов`язання Приватного акціонерного товариства "МХП" повернути територіальній громаді м. Києва в особі Київської міської ради земельну ділянку площею 1,4973 га (кадастровий номер 8000000000:79:107:0011) по вул. Академіка Заболотного, 160 у Голосіївському районі міста Києва у стані, придатному для її подальшого використання (справа № 910/7060/25). В своєму позові прокурор серед іншого посилався на те, що ПрАТ "МХП" втратило переважне право на поновлення договору оренди землі, оскільки звернулось в тому числі не у строк, встановлений договором оренди земельної ділянки від 14 липня 2008 року № 79-6-00635 (зі змінами), справа № 910/7060/25, яка розглядається Господарським судом міста Києва.

За доводами позивача у даній справі, оспорюваний пункт 11.7. спірного договору створює додаткову перепону для орендаря - позивача у справі, а саме встановлює відмінні від законодавчих інші строки для подання Заяви-повідомлення про намір продовжити дії договору оренди землі, фактично даним пунктом обмежуючи право Орендаря на волевиявлення щодо права скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк. Встановлення даного строку є відмінним від строку, визначеного ст. 33 Закону України "Про оренду землі" тому, на переконання позивача даний пункт є таким, що суперечить діючим нормам законодавства в частині регулювання орендних правовідносин.

Також позивач зазначає, що дії орендаря та орендодавця, який використовував свої дискреційні повноваження, були спрямовані на укладення договору на новий строк з орендарем, який мав переважне право на укладення договору, при цьому вимоги пункту 11.7 спірного договору як позивачем так і відповідачем не застосовувались під час продовження договору на новий строк, тобто фактично положення даного пункту були нівельовані конклюдентними діями орендаря та орендодавця, при реалізації своїх дискреційних повноважень орендодавцем.

ПрАТ «МХП» вказує, що у разі застосування положень пункту 11.7 договору, та з урахуванням прийняття Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", позивач міг втратити переважне право на укладення договору оренди на новий строк, як це вказане вище наведеним Законом, оскільки оспорюваний пункт 11.7 договору оренди землі не передбачав такі умови, що в свою чергу, як зазначає позивач зумовлює необхідність звернення з позовом до суду, і саме з позовними вимогами, які викладені у позовній заяві.

Відповідач, у свою чергу, проти позовних вимог заперечує з тих підстав, що строк дії договору про внесення змін і доповнень до договору оренди земельної ділянки, який посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований 09.09.2013 за № 171, закінчився у 2023 році, а тому, незрозуміло, яким чином вказана позовна вимога позивача має захистити порушене, на його думку, право.

Київська міська рада звертає увагу, що як пункт 11.7. договору оренди земельної ділянки від 14.07.2008 № 79-6-00635, пункт 11.7. договору про внесення змін і доповнень до договору оренди земельної ділянки від 09.09.2023 № 171, так і пункт 11.7. договору про укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк від 15.05.2024 № 400 не порушував прав позивача впродовж 17 календарних років, аж до моменту судового спору у справі № 910/7060/25.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

Імперативними приписами статті 269 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, заслухавши пояснення представників учасників справи, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (стаття 6 Цивільного кодексу України).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими, відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Стаття 202 Цивільного кодексу України встановлює, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала в певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

При цьому, положеннями статті 204 Цивільного кодексу України встановлено презумпцію правомірності правочину, а саме передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом (нікчемний правочин) або якщо він визнаний судом недійсним оспорюваний правочини).

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Законодавець установлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання, з огляду на приписи статті 5 ЦК України, суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (аналогічні висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17).

Відповідно до приписів статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Статтею 1 Закону України «Про оренду землі» (тут і надалі в редакції, чинній станом на дату укладання договору) визначено, що оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Пунктами «а», «в» частини 1 статті 12 Земельного кодексу України (в редакції чинній на дату прийняття відповідачем рішення про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок 20.09.2012) визначено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями комунальної власності, територіальних громад та надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до частини 1 статті 123 Земельного кодексу України (в редакції чинній на дату прийняття відповідачем рішення про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок 20.09.2012) вбачається, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до частини 1 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Як встановлено вище, 20.09.2012 Київська міська рада прийняла рішення № 187/8471 "Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок від 05.04.2005 № 79-6-00297, від 14.07.2008 № 79-6-00635".

Перелік змін, які вирішено внести в договір оренди земельної ділянки від 14.07.2008 № 79-6-00635, у відповідності до рішення Київської міської ради № 187/8471 від 20.09.2012 описаний у зазначеному рішенні.

При цьому, судом встановлено, що рішення Київської міської ради № 187/8471 від 20.09.2012 не містить посилання на необхідність зміни безпосередньо пункту 11.7 договору оренди земельної ділянки від 14.07.2008 № 79-6-00635.

Крім того, в рішенні Київської міської ради № 187/8471 від 20.09.2012 також відсутнє посилання на можливість внесення будь яких інших змін до договору оренди земельної ділянки від 14.07.2008 № 79-6-00635, крім тих, які зазначені в пункті 2 в рішенні Київської міської ради № 187/8471 від 20.09.2012.

Отже, слід дійти до висновку, що внесення змін до оскаржуваного пункту договору оренди земельної ділянки, без зазначення необхідності внесення таких змін у відповідному рішенні органу місцевого самоврядування, свідчить про те, що зміни в пункт 11.7 договору про внесення змін і доповнень до договору оренди земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко Н.П. 09.09.2013 за реєстровим № 171 вносились орендодавцем без відповідного дозволу (рішення) органу місцевого самоврядування уповноваженого на розпорядження земельною ділянкою.

Відповідно до частини 1 статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є:

- об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки);

- строк дії договору оренди;

- орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату;

- умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду;

- умови збереження стану об`єкта оренди;

- умови і строки передачі земельної ділянки орендарю;

- умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;

- існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки;

- визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини;

- відповідальність сторін;

- умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Згідно з частиною 3 статті 15 Закону України «Про оренду землі» за згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови, зокрема якісний стан земельних угідь, порядок виконання зобов`язань сторін, порядок страхування об`єкта оренди, порядок відшкодування витрат на здійснення заходів щодо охорони і поліпшення об`єкта оренди, проведення меліоративних робіт, а також обставини, що можуть вплинути на зміну або припинення дії договору оренди, тощо.

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 Цивільного кодексу України).

Разом з цим, у застосуванні наведених положень статей Цивільного кодексу України слід враховувати те, що умова договору, щодо якої ставиться вимога про визнання її недійсною, не може бути істотною умовою договору, оскільки в такому випадку правочин має бути визнаний недійсним в цілому (постанова Верховного Суду від 12.03.2018 у справі № 910/22319/16).

Отже відповідно до діючих норм чинного, на момент укладення договору, Закону України "Про оренду землі", пункт 11.7 договору про внесення змін і доповнень до договору оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко Н.П. 09.09.2013 за реєстровим номером №171, не мав ознаки істотної умови договору, та не входив до переліку визначеного статтею 15 Закону України "Про оренду землі".

Частинами 1-5 статті 33 Закону України "Про оренду землі" (в редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, а саме на час виникнення переважного права в орендаря на укладення договору оренди землі на новий строк) передбачено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов`язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк. Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов`язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди. При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється. Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

До 12.03.2011 діяла норма Закону України "Про оренду землі", яка надавала переважне право на поновлення договору і встановлювала, що у випадку, коли орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і якщо при цьому орендодавець протягом місяця після закінчення договору оренди не має заперечень в письмовій формі, то такий договір підлягає поновленню на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Такий порядок був змінений з 12.03.2011.

Так, частинами 1-2 статті 33 Закону України "Про оренду землі" ( в редакції на момент укладення договору в 2013 році) зазначено, що після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов`язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк.

Тобто, на момент укладення договору про внесення змін і доповнень до договору оренди земельної ділянки у 2013 році був законодавчо встановлений інший порядок реалізації переважного права оренди землі, а саме шляхом укладення договору оренди землі на новий строк, а не його поновлення.

Як зазначено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.04.2024 у справі №902/453/23, Закон України від 05.12.2019 № 340-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" істотно змінив редакцію статті 33 Закону України «Про оренду землі» (далі - Закон №161-XIV), яка тепер стосується лише переважного права орендаря (ча.ч.1- 5 ст.33 цього Закону). Поновлення ж договору (ч. 6 попередньої редакції ст.33 Закону України № 161-XIV) з 16.07.2020 регулюється статтею 1261 ЗК України. При цьому відповідно до абз.4 Перехідних положень Закону України № 161-XIV правила, визначені ст. 1261ЗК України щодо поновлення договорів оренди землі, поширюються на договори оренди землі, укладені або змінені після набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", а поновлення договорів оренди землі, укладених до набрання чинності зазначеним Законом, здійснюється на умовах, визначених такими договорами, за правилами, чинними на момент їх укладення. Таким чином, у випадку укладення договору оренди в 2024 році необхідно керуватися нормами закону, який діє на день підписання такого договору. Крім того, ст.1261 ЗК України передбачає для процедури поновлення інший механізм, за якого правочин щодо поновлення не укладається взагалі (натомість договір вважається поновленим, якщо жодна із сторін не заявила до реєстру про виключення відомостей про поновлення). Разом з тим умова про поновлення договору взагалі не може встановлюватися в договорі оренди землі щодо земельних ділянок державної та комунальної власності, крім випадків, визначених ч.1 ст.1261 ЗК України. Тобто поновлення договорів оренди земель державної та комунальної власності в процедурі, зазначеній в ст.1261 ЗК України, за загальним правилом заборонено. Таким чином, механізм автоматичної пролонгації не допускається щодо земель державної та комунальної власності, за винятком тих, на яких розташовані належні користувачу на праві власності будівлі або споруди. Цим самим законом визначено, що стосовно таких земель може діяти лише переважне право орендаря на укладення нового договору оренди. З наведеного вбачається, що зміст поняття "поновлення договору оренди", про яке йдеться в абз.4 Перехідних положень Закону України №161-XIV, ґрунтується саме на положеннях ст.1261ЗК України, що пов`язує можливість поновлення існуючого договору з наявністю у цьому договорі обов`язкової умови про його поновлення. У разі наявності такої умови договір поновлюється на такий самий строк і на таких саме умовах. Натомість укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі), яке передбачене ч.1 ст.33 Закону України №161-XIV (в редакції, чинній до 15.07.2020), ґрунтується на встановленому законом переважному праві добросовісного орендаря та надає сторонам при застосуванні цієї процедури можливість змінювати істотні умови договору.

Судом враховано, що на момент укладення договору про внесення змін та доповнень до договору оренди земельної ділянки від 09.09.2013 у 2013 році діяла редакція статті 33 Закону України "Про оренду землі", яка передбачала не поновлення договору оренди як продовження попереднього правочину, а реалізацію переважного права орендаря на укладення договору оренди на новий строк.

Таким чином, правовідносини сторін у випадку належного виконання договору трансформувалися у право орендаря на укладення нового договору, а не на продовження попереднього.

Водночас пункт 11.7 договору фактично встановлює інший правовий механізм, не передбачений законом у відповідній редакції, та встановлює умови, які не відповідають природі правовідносин сторін.

Отже, спірна умова не узгоджується з вимогами чинного на момент її встановлення законодавства.

В контексті викладеного, колегія суддів зазначає, що постанови Верховного Суду від 30.11.2021 у справі № 910/15776/20, від 03.11.2021 у справі № 910/7864/20 та від 03.02.2021 у справі № 915/1003/20, про неврахування яких судом першої інстанції посилається прокурор, у даному випадку не є релевантними, оскільки питання недійсності пункту договору схожого за змістом із оспорюваним у даній справі, судами не досліджувалось і не вирішувалось.

Слід також зазначити, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31.08.2021 у справі №903/1030/19 розмежувала інститут поновлення договору оренди та інститут укладення договору на новий строк, зазначивши, що ці механізми мають різну правову природу.

Отже, застосування до спірних правовідносин конструкції, не передбаченої законом, є неправомірним.

Права наймача, встановлені статтею 777 ЦК України, є переважними, тобто за своєю правовою природою вони є привілеями носія таких прав, який має перевагу на укладення відповідних договорів перед третіми особами.

У випадку виявлення наміру у наймодавця на укладення нового договору найму, реалізація переважного права попереднього наймача можлива лише в разі, коли йому стане відомо про такий намір.

За відсутності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі з попереднім добросовісним орендарем та за відсутності попереднього повідомлення орендаря щодо наміру укладення нового договору оренди з новим орендарем, право особи на реалізацію свого переважного права, передбачене статтею 777 ЦК України та статтею 33 Закону України "Про оренду землі", буде порушено, а така поведінка орендодавця відносно попереднього орендаря буде недобросовісною.

Таким чином, п. 11.7 договору не відповідає вимогам закону та підлягає визнанню недійсним.

Стосовно доводів відповідача про відсутність у позивача порушеного права оспорюваним пунктом договору, слід зазначити таке.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа та характеру його порушення, невизнання або оспорення.

Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 06.04.2021 у справі № 925/642/19).

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 27.11.2018 у справі №905/1227/17 та від 05.06.2018 у справі №338/180/17 зазначила, що достатньою підставою для звернення до суду є факт оспорювання права, зокрема створення правової невизначеності щодо його існування або обсягу.

Спосіб захисту із формулюванням позовних вимог в редакції позовної заяви направлений саме на відновлення порушеного права позивача, задоволення позовних вимог гарантують відновлення порушеного права позивача, тому колегія суддів вважає, що обраний позивачем спосіб захисту позивача є ефективним, та може належним чином відновити порушені права позивача, а тому є належним способом захисту.

Зокрема, судом враховано, що фактична поведінка сторін (звернення 09.06.2023 позивачем до відповідача, і в подальшому прийняття відповідачем 29.02.2024 рішення № 7842/7883) підтверджує існування орендних відносин та виконання вимог Закону України "Про оренду землі" в частині укладання договору оренди на новий строк в порядку використання переважного права сумлінного орендаря, а не продовження договору оренди, як це було визначено п.11.7 договору, укладеного в 2013 році, який не відповідав діючій нормі, а саме статті 33 Закону України "Про оренду землі".

Тобто сторони продовжували реалізовувати свої права та обов`язки, та свої дискреційні повноваження прямо керуючись вимогами пунктів 2-5 статті 33 Закону України "Про оренду землі", зокрема вчиняли дії, спрямовані на укладення договору на новий строк.

Водночас зазначене право оспорюється органами прокуратури, які посилаються, зокрема, на положення пункту 11.7 договору як на підставу для заперечення прав позивача.

З огляду на викладене, слід погодитись із доводами позивача, що визнання судом недійсним пункту 11.7 договору є підставою визнання відновленим оспорюваного за позовом прокурора у справі №910/7060/25 права сторін договору діяти на підставі Закону України "Про оренду землі", а не на підставі вказаного пункту договору.

Таким чином, спірний пункт договору є джерелом правової невизначеності та використовується для оспорювання права позивача, за захистом якого позивач звернувся і з позовом до суду.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, належним способом захисту у такому випадку є усунення правової невизначеності, зокрема шляхом визнання недійсною умови договору, яка створює перешкоду у реалізації права.

Отже, позовні вимоги спрямовані на захист оспорюваного права та є належним способом захисту.

Щодо заяви про застосування строку позовної давності, заявленої відповідачем суд зазначає наступне.

Відповідно до статей 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно зі статтею 264 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Під іншим обов`язком передбаченим частиною 1 статті 264 Цивільного кодексу України законодавство передбачає вчинення дій управленою стороною, таких як визнання нею свого обов`язку або укладення договору на виконання обов`язку.

Оспорюваний позивачем пункт договору регулював відносини, які виникають з реалізації переважного права орендаря на продовження строку дії договору оренди.

Як встановлено вище, позивач 09.06.2023 звернувся до відповідача з заявою про укладення договору на новий строк з орендарем земельної ділянки ПрАТ "МХП" та 29.02.2024 відповідач прийняв рішення № 7842/7883 "Про поновлення ПРИВАТНОМУ АКЦІОНЕРНОМУ ТОВАРИСТВУ "МХП" договору оренди земельної ділянки від 14 липня 2008 року № 79-6-00635 (зі змінами) ", а 15.05.2024 на підставі рішення № 7842/7883 від 29.02.2014 між Київською міською радою та ПрАТ "МХП" укладено договір про укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк, який посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований 15.05.2024 за № 400.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку, що Київська міська рада прийнявши рішення "Про поновлення Приватному акціонерному товариству "МХП" договору оренди земельної ділянки від 14 липня 2008 року № 79-6-00635 (зі змінами)", та подальше укладення договору на новий строк 15.05.2024, який посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований 15.05.2024 за № 400, вчинила дію про визнання свого обов`язку на поновлення договору оренди, що в свою чергу підтверджує існування обов`язку на продовження строку дії договору і відповідає положенням частини 1 статті 264 ЦК України, внаслідок чого строк позовної давності за позовними вимогами позивача перервався і почав обчислюватися з дати укладення Договору оренди земельної ділянки на новий строк, який посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований 15.05.2024 за № 400, тобто з 15.05.2024.

Враховуючи вищевикладене, позивачем не пропущено строк позовної давності для звернення з даним позовом до суду.

Скаржники також зазначають, що позивач здійснив неправильне нормативно-правове обґрунтування своїх позовних вимог, здійснивши посилання на Закон України «Про оренду державного та комунального майна», оскільки він не регулює спірних відносин.

Так дійсно, як вбачається з матеріалів справи, позовні вимоги про визнання недійсним пункту 11.7. договору про внесення змін і доповнень до договору оренди земельної ділянки ПрАТ «МХП» обґрунтувало, зокрема, посиланням на Закон України «Про оренду державного та комунального майна» у контексті визначення поняття договору оренди, його істотних умов.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19 виснувала таке: "у процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення ГПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах. Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia".

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси юридичних осіб у спосіб, визначений законом або договором. Суд, відповідно до викладеної в позові вимоги, може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, який не суперечить закону, але лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної у позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17).

Крім того, за висновками Верховного Суду, викладених у постанові від 23.10.2019 у справі № 761/6144/15-ц, зазначення позивачем конкретної правової норми для обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, зважаючи на факти, установлені під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (пункти 85, 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17).

Оскільки повноваження органів влади, зокрема, і щодо здійснення захисту законних інтересів, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо обставин спірних правовідносин між ними. Аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц та від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17.

Відтак, з огляду на викладене, розглядаючи даний спір та надаючи оцінку предмету і підставам позову, колегія суддів застосувала законодавство, що регулює спірні правовідносини – Закону України «Про оренду землі».

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо задоволення позову у повному обсязі.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

При цьому судом враховано, що Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, пункт 29; рішення ЄСПЛ у справі «Серявін проти України» від 10 травня 2011 року, пункт 58).

Враховуючи вищевикладене, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянтів по суті їх скарг в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків.

У даній справі сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин згідно з нормами матеріального та процесуального права.

Оцінюючи вищенаведені обставини, колегія приходить до висновку, що рішення Господарського суду міста Києва від 24.03.2026 у справі №910/12364/25 обґрунтоване, відповідає обставинам справи і чинному законодавству, а отже, підстав для його скасування не вбачається, у зв`язку з чим апеляційні скарги не підлягає задоволенню.

Відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржників.

Враховуючи вищевикладене та керуючись статтями 129, 269, 270, 273, пунктом 1 частини 1 статті 275, статтями 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд –

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Київської міської ради на рішення Господарського суду міста Києва від 24.03.2026 у справі №910/12364/25 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 24.03.2026 у справі №910/12364/25 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду міста Києва від 24.03.2026 у справі №910/12364/25 залишити без змін.

Матеріали справи №910/12364/25 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у порядку, передбаченому статтями 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст складено: 04.06.2026.

Головуючий суддя А.І. Тищенко

Судді Ю.Б. Михальська

А.О. Мальченко