Постанова від 25 травня 2026 р. у справі №910/10342/25 — Північний апеляційний господарський суд

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" травня 2026 р. Справа № 910/10342/25

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Демидової А.М.

суддів: Владимиренко С.В.

Ходаківської І.П.

за участю секретаря судового засідання: Мельничука О.С.

за участю представників учасників справи:

від позивача: Бутко Д.Г.

від відповідача-1: Кременецька О.Л.

від відповідача-2: Пшевлоцький Ю.М.

від третьої особи: Васьковська Г.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Республика"

на рішення Господарського суду міста Києва від 19.12.2025 (суддя Ващенко Т.М.)

у справі № 910/10342/25 Господарського суду міста Києва

за позовом Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Республика"

до: 1. Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації (відповідач-1);

2. Приватного акціонерного товариства "Київстар" (відповідач-2),

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва",

про визнання недійсним договору та стягнення 728 494,10 грн

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст і підстави позовних вимог

У серпні 2025 року Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Республика" (далі - ОСББ "Республика", позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації (далі - Шевченківська РДА, відповідач-1) та Приватного акціонерного товариства "Київстар" (далі - ПрАТ "Київстар", відповідач-2) про визнання недійсним договору № 931/1 про передачу майна територіальної громади міста Києва від 30.07.2019, укладеного між Шевченківською РДА та ПрАТ "Київстар", та стягнення з Шевченківської РДА матеріальної шкоди (упущеної вигоди) в розмірі 728 494,10 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що об`єкт оренди - приміщення загальною площею 13,0 кв.м за адресою: вул. Щербаківського, 57 Г, розташоване на техповерсі та є допоміжним, відтак об`єкт оренди переданий в оренду відповідачем-1 за договором № 931/1 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 30.07.2019 з порушенням норм чинного законодавства України, а саме: ст. 1, 4, 5, 6 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" та за відсутності акта приймання-передачі. У зв`язку із цим, позивач просив суд визнати недійсним вказаний договір та стягнути упущену вигоду за період дії цього договору.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його ухвалення

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.12.2025 у справі № 910/10342/25 у позові відмовлено повністю.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив із того, що наведені позивачем у позовній заяві обставини не є встановленими законом підставами недійсності правочину; договір вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов; згідно з розпорядженням Шевченківської РДА від 09.02.2011 № 80 "Про закріплення майна за Комунальним підприємством "Керуюча дирекція", будинок за адресою: Щербаківського 57 Г, закріплено на праві господарського відання за Комунальним підприємством "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" (далі - КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва", третя особа), у зв`язку із чим укладення договору не потребує згоди всіх власників квартир щодо передачі приміщення в оренду.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів

Не погодившись із рішенням Господарського суду міста Києва від 19.12.2025 у справі № 910/10342/25, ОСББ "Республика" звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

За доводами скаржника, спірний договір № 931/1 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 30.07.2019, укладений між відповідачем-1 та відповідачем-2, не відповідає вимогам чинного законодавства України, зокрема ст. 1, 4, 5, 6 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку", ст. 319, 321, 369 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), та порушує законні права спільної власності співвласників багатоквартирного будинку на допоміжні приміщення житлового будинку як неподільного майна; спірне приміщення перебуває у спільній власності всіх співвласників багатоквартирного будинку, а тому окремої позовної вимоги про визнання за позивачем права власності на нежитлове приміщення техповерху загальною площею 13,0 кв. м не вимагається в силу закону та усталеної практики Верховного Суду; відсутня згода співвласників багатоквартирного будинку ОСББ "Республика" на вчинення спірного договору про передачу майна в оренду; оскільки спірне приміщення є допоміжним та спільною сумісною власністю всіх співвласників багатоквартирного будинку, договір № 931/1 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 30.07.2019 був підписаний неповноважною особою, а отже, підлягає визнанню недійсним.

Також скаржник наголошує на тому, що з огляду на те, що спірний договір було укладено неповноважною юридичною особою (не власником даного приміщення), а мав би бути укладений з ОСББ "Республика", позивач поніс матеріальну шкоду у формі упущеної вигоди в розмірі орендної плати за цим договором у розмірі 728 494,10 грн; позивач мав виправдані очікування на отримання доходу від передачі майна в найм протягом дії договору оренди.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.01.2026 (колегія суддів у складі: Демидової А.М. - головуючого, Ходаківської І.П., Владимиренко С.В.) відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСББ "Республика" на рішення Господарського суду міста Києва від 19.12.2025 у справі № 910/10342/25; розгляд апеляційної скарги призначено на 17.03.2026 о 10:20.

У зв`язку з перебуванням судді Владимиренко С.В., яка входить до складу колегії суддів і не є суддею-доповідачем, у відпустці, розпорядженням керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 09.03.2026 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями.

Згідно з витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.03.2026 для розгляду справи № 910/10342/25 визначено колегію суддів Північного апеляційного господарського суду у складі: Демидова А.М. - головуючий суддя, судді: Євсіков О.О., Ходаківська І.П.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 09.03.2026 апеляційну скаргу ОСББ "Республика" на рішення Господарського суду міста Києва від 19.12.2025 у справі № 910/10342/25 прийнято до провадження у визначеному складі колегії суддів: Демидова А.М. - головуючий суддя, судді - Євсіков О.О., Ходаківська І.П.; постановлено розгляд апеляційної скарги здійснювати за раніше визначеними датою та часом - 17.03.2026 о 10:20.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.03.2026 продовжено строк розгляду апеляційної скарги ОСББ "Республика" на рішення Господарського суду міста Києва від 19.12.2025 у справі № 910/10342/25; у розгляді апеляційної скарги оголошено перерву до 07.04.2026 об 11:30.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 07.04.2026 у розгляді апеляційної скарги ОСББ "Республика" на рішення Господарського суду міста Києва від 19.12.2025 у справі № 910/10342/25 оголошено перерву до 12.05.2026 об 11:45.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 11.05.2026 задоволено заяву ОСББ "Республика" про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 12.05.2026 відкладено розгляд апеляційної скарги у справі № 910/10342/25 на 19.05.2026 на 10:15 в режимі відеоконференції.

У зв`язку з перебуванням судді Євсікова О.О., який входить до складу колегії суддів і не є суддею-доповідачем, у відпустці 19.05.2026, розпорядженням керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 15.05.2026 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями.

Згідно з витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.05.2026 для розгляду справи № 910/10342/25 визначено колегію суддів Північного апеляційного господарського суду у складі: Демидова А.М. - головуючий суддя, судді: Владимиренко С.В., Ходаківська І.П.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 15.05.2026 апеляційну скаргу ОСББ "Республика" на рішення Господарського суду міста Києва від 19.12.2025 у справі № 910/10342/25 прийнято до провадження у визначеному складі колегії суддів: Демидова А.М. - головуючий суддя, судді - Владимиренко С.В., Ходаківська І.П.; постановлено розгляд апеляційної скарги здійснювати за раніше визначеними датою та часом - 19.05.2026 о 10:15.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.05.2026 розгляд апеляційної скарги відкладено на 26.05.2026 об 11:00.

Позиції учасників справи. Клопотання учасників справи

Відповідач-1 подав до Північного апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, зазначаючи, зокрема, що перебіг строку позовної давності, протягом якого ОСББ "Республика" повинно було звернутися до суду для захисту своїх прав, обчислюється від дня укладення договору № 302817, тобто від дня, коли воно дізналося про оренду спірного приміщення, а саме 01.12.2016; позивач не надав суду достовірних доказів, які б підтверджували обставини, що ОСББ "Республика" не знало або не могло знати про оренду нежитлового приміщення загальною площею 13,0 кв.м в будинку № 57 Г на вулиці Щербаківського Данила та дізналося про це саме лише в травні 2025 року, як зазначено в позовній заяві; позивач не надав суду жодних достовірних доказів, які б засвідчували, що спірне приміщення не є окремим нежитловим приміщенням, а є допоміжним; рішення Київської міської ради щодо закріплення спірного приміщення за територіальною громадою міста Києва як об`єкта комунальної власності не скасовано та чинності не втратило; вимога позивача про відшкодування упущеної вигоди не підлягає задоволенню, оскільки відсутній причинно-наслідковий зв`язок між визнанням спірного договору оренди недійсним та можливістю реального отримання доходів; позивач не довів вжиття певних заходів для отримання зазначених доходів та чи зміг би він самостійно здавати в оренду спірне приміщення, чи зміг би він укласти договір оренди з аналогічними умовами, в тому числі й у частині сплати орендної плати; підхід для обчислення розміру заявленої упущеної вигоди є неправомірним, оскільки в позовній заяві позивач зазначив, що начебто дізнався про оренду спірного майна лише в травні 2025 року, тобто обчислення розрахунку упущеної вигоди ніяк не може починатися з 2019 року, оскільки позивач не вчиняв будь-яких певних заходів щодо отримання доходу саме із цієї дати.

Відповідач-2 також подав до Північного апеляційного господарського суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить відмовити в її задоволенні, вказуючи, що ОСББ "Республика" не було надано належні, допустимі та вірогідні докази, які би засвідчували, що приміщення, яке орендується відповідачем-2, не є окремим нежитловим приміщенням, а відноситься саме до спільної власності співвласників багатоквартирного будинку 57 Г на вул. Данила Щербаківського; посилання скаржника на непризначення судом першої інстанції судової експертизи (й вимога призначити її на стадії апеляційного перегляду) є маніпулятивними і не мають під собою належного підґрунтя, а такий підхід опонента суперечить засадам рівності учасників, змагальності та диспозитивності господарського процесу; позивачем у судовому порядку, відповідно до положень чинного законодавства України, не було спростовано презумпції правомірності відповідного правочину (оспорюваного договору оренди), яка встановлена ст. 204 ЦК України.

Також, позивачем подано до Північного апеляційного господарського суду додаткові пояснення в даній справі.

Відповідачем-1 подано до Північного апеляційного господарського суду клопотання про долучення доказів - копії технічного паспорту на жилий будинок за адресою: м. Київ, вул. Щербаківського, 57 Г, а також копій рішень Київської міської ради від 13.01.1992 № 26 та від 06.09.2001 № 3/1437.

Відповідачем-2 подано до Північного апеляційного господарського суду письмові пояснення в даній справі.

В апеляційній скарзі скаржником заявлено клопотання про призначення у даній справі судової будівельно-технічної експертизи, на вирішення якої позивач просить поставити такі питання:

1) Чи утворене нежитлове приміщення технічного поверху загальною площею 13,0 м. кв. по вул. Щербакова 57-Г, що є предметом Договору № 931/1 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 30.07.2019, за рахунок площі допоміжних приміщень, що призначені для обслуговування будинку?

2) Чи є приміщення загальною площею 13,0 м. кв. по вул. Щербакова 57-Г, що є предметом Договору № 931/1 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 30.07.2019 допоміжним приміщенням?

Розглянувши клопотання скаржника про призначення судової будівельно-технічної експертизи, колегія суддів дійшла висновку про відмову в його задоволенні з огляду на таке.

За змістом частини першої статті 99 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов:

1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо;

2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про судову експертизу" судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об`єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.

Порядок призначення судової експертизи у науково-дослідних судово-експертних установах Міністерства юстиції України, обов`язки, права та відповідальність судового експерта, організація проведення експертиз та оформлення їх результатів визначаються Законом України "Про судову експертизу", Цивільним процесуальним кодексом України, Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, Науково-методичними рекомендаціями з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, іншими нормативно-правовими актами з питань судової експертизи.

Судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об`єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.

Судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 02.05.2018 у справі № 910/14879/17.

Питання про призначення судової експертизи повинно вирішуватися лише після ґрунтовного вивчення обставин справи і доводів сторін щодо необхідності такого призначення.

При цьому важливим моментом також є те, що судова експертиза призначається виключно для встановлення обставин справи, які стосуються предмета доказування у справі.

У даному випадку позивачем не доведено, що обставини, задля підтвердження яких він просить суд призначити судову експертизу, не можуть бути встановлені за результатом аналізу наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності; що наявні в матеріалах справи докази є суперечливими чи наявні інші обставини, які свідчать про дійсну потребу у проведенні судової експертизи.

Керуючись зазначеними положеннями закону, з урахуванням того, що призначення судової експертизи є правом суду з урахуванням всіх обставин справи, суд дійшов висновку, що матеріали справи № 910/10342/25 містять достатньо доказів, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування, а призначення судової експертизи не є необхідним для з`ясування обставин, що мають значення для справи.

Явка представників учасників справи

У судове засідання 26.05.2026 з`явились представники позивача, відповідача-1, відповідача-2 та третьої особи.

У судовому засіданні представник позивача (скаржник) вимоги апеляційної скарги підтримав і просив суд її задовольнити.

Представники відповідача-1, відповідача-2 та третьої особи проти апеляційної скарги заперечували і просили суд залишити її без задоволення.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

Як встановлено судом першої інстанції та перевірено судом апеляційної інстанції, 30.07.2019 між Шевченківською РДА (орендодавець) та ПрАТ "Київстар" (орендар) укладено договір № 931/1 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду (нова редакція договору про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 29.02.2016 № 443/1) (далі також - Договір), за умовами якого орендодавець на підставі розпорядження Шевченківської РДА від 30.05.2019 № 436 передає, а орендар приймає в оренду нерухоме майно (нежитлове приміщення), що належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва (далі - об`єкт), яке знаходиться на вул. Д. Щербаківського, 57 Г, для розміщення операторів телекомунікацій, які надають послуги з рухомого (мобільного) зв`язку, операторів та провайдерів телекомунікацій, які надають послуги з доступу до Інтернету.

Відповідно до п. 2.1 Договору об`єктом оренди є нежитлове приміщення техповерху загальною площею 13,0 кв. м, згідно з викопіюванням з поповерхового плану, що складає невід`ємну частину цього Договору.

Пунктом 9.1 Договору встановлено, що він є укладеним з моменту підписання його сторонами і діє з 30.07.2019 до 28.07.2022.

Звертаючись до суду з позовом, позивач вказав, що приміщення загальною площею 13,0 кв. м розташоване на техповерсі та є допоміжним, відтак об`єкт оренди переданий в оренду відповідачем-1 за договором № 931/1 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 30.07.2019 з порушенням норм чинного законодавства України, а саме ст. 1, 4, 5, 6 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" та за відсутності акта приймання-передачі. У зв`язку із цим, позивач просив суд визнати недійсним договір № 931/1 про передачу майна територіальної громади міста Києва від 30.07.2019 та стягнути упущену вигоду за період дії даного Договору.

Відповідач-1, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, зазначив, що до сфери управління Шевченківської РДА віднесено житловий будинок № 57-Г на вулиці Щербаківський загальною площею 12 009,00 кв. м та нежиле приміщення площею 13,0 кв. м; посилання позивача на відсутність акта прийому-передачі не може бути беззаперечним доказом визнання Договору недійсним; нежитлове приміщення загальною площею 13 кв. м технічного поверху є допоміжним.

Відповідач-2, заперечуючи проти позову, зауважив, що він є добросовісним орендарем, а спір щодо правомірності передачі приміщення належить до площини відносин між позивачем та органом, який виступав орендодавцем/балансоутримувачем.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при ухваленні постанови

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду.

Частиною першою статті 2 ГПК України встановлено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Відповідно до ст. 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Як вбачається з матеріалів справи, 23.04.2016 рішенням зборів співвласників багатоквартирного будинку, розташованого за адресою: м. Київ, Шевченківський район, вулиця Данила Щербаківського 57-Г, що оформлене протоколом № 1 від 23.04.2016, було створено ОСББ "Республика".

Згідно із ч. 1, 2 ст. 5 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Частинами першою та четвертою статті 4 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" встановлено, що об`єднання (об`єднання співвласників багатоквартирного будинку) створюється для забезпечення і захисту прав співвласників та дотримання їхніх обов`язків, належного утримання та використання спільного майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутними документами.

Основна діяльність об`єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов`язань, пов`язаних з діяльністю об`єднання.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" об`єднання відповідно до цього Закону та статуту зобов`язане, зокрема, забезпечувати дотримання інтересів усіх співвласників при встановленні умов і порядку володіння, користування і розпорядження спільною власністю, припиняти дії третіх осіб, що утруднюють або перешкоджають реалізації прав володіння, користування і розпорядження спільним майном співвласниками.

Отже, ОСББ після його створення не потрібно доводити право власності на приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), оскільки вони перебувають у спільній власності всіх співвласників багатоквартирного будинку в силу закону.

До аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у пункті 43 постанови від 08.04.2020 у справі № 915/1096/18.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку":

- багатоквартирний будинок - житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об`єктами нерухомого майна;

- допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення);

- нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об`єктом нерухомого майна;

- спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія.

До загального та неподільного майна відносяться виключно допоміжні приміщення, конструктивні елементи будинку та його технічне обладнання, і не відносяться окремі нежилі приміщення.

Згідно зі статтею 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

За приписами п. 3 ч. 9 ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" нежилі приміщення житлового фонду, які використовуються підприємствами торгівлі, громадського харчування, житлово-комунального та побутового обслуговування населення на умовах оренди, передаються у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

У рішенні від 09.11.2011 № 14-рп/2011 Конституційний Суд України вказав, що власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.

У пункті 4 мотивувальної частини вищезазначеного рішення вказано про те, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців.

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема, способу і порядку їх використання (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 598/175/15-ц).

Допоміжними приміщеннями мають вважатися всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.

Аналогічні правові висновки викладено в постановах Верховного Суду від 18.07.2018 у справі № 916/2069/17, від 22.11.2018 у справі № 904/1040/18, від 15.05.2019 у справі № 906/1169/17, від 08.04.2020 у справі № 915/1096/18.

Отже, чинним законодавством України встановлено загальне правило (своєрідну презумпцію) наявності у всіх нежитлових приміщень багатоквартирного житлового будинку статусу допоміжних приміщень, а як виняток, лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення - для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру, залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень (такий висновок наведено в постанові Верховного Суду від 30.06.2022 у справі № 922/1406/21).

Крім того, за змістом законодавства, у багатоквартирних жилих будинках розташовуються і нежилі приміщення, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, які мають самостійний правовий статус та до житлового фонду не входять.

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру, є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин і до житлового фонду не входять, необхідно враховувати місце їхнього розташування, так і загальні характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема, способу і порядку їх використання (такий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 26.09.2019 у справі № 910/13903/18).

Таким чином, при вирішенні питання наявності у Шевченківської РДА повноважень на розпорядження спірними приміщеннями, ключовим є визначення правового статусу спірних приміщень, а саме встановлення того, чи відносяться вказані приміщення до допоміжних, чи є нежитловими приміщеннями в структурі житлового будинку.

Статтею 74 ГПК України, яка кореспондується із частиною третьою статті 13 цього Кодексу, встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі статтею 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Позивач у позовній заяві послався на те, що спірне приміщення загальною площею 13,0 кв. м розташоване на техповерсі та не є нежитловим, а підпадає під правовий режим допоміжних приміщень.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, в тому числі технічний план житлових та нежитлових приміщень багатоквартирного будинку, щодо правового статусу приміщення загальною площею 13,0 кв. м у будинку за адресою: вул. Щербаківського, 57 Г, місце його розташування - на технічному поверсі, загальну характеристику сукупності властивостей такого приміщення, зокрема, спосіб і порядок його використання, відсутність окремого входу з вулиці (що притаманно нежилим приміщенням), суд апеляційної інстанцій дійшов висновку, що спірне приміщення не є нежитловим, належить до житлового фонду і не становить самостійний об`єкт цивільно-правових відносин, а отже, є допоміжним приміщенням.

Колегія суддів враховує усталену судову практику Верховного Суду, відповідно до якої допоміжними приміщеннями мають вважатися всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 18.07.2018 у справі № 916/2069/17, від 22.11.2018 у справі № 904/1040/18, від 15.05.2019 у справі № 906/1169/17, від 06.08.2019 у справі № 914/843/17, від 08.04.2020 у справі № 915/1096/18.

Суд апеляційної інстанції зауважує, що матеріали справи не містять технічної інвентаризації станом на момент спорудження спірного нежитлового приміщення, акта введення будинку в експлуатацію, з яких би вбачалось, що спірне приміщення є нежитловим та із самого початку будувалося як таке, використання якого мало інше призначення - для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.

Не підтверджується матеріалами даної справи й приналежність приміщення загальною площею 13,0 кв. м, розташованого на техповерсі, до нежитлового приміщення, з огляду на його відсутність у технічному плані житлових та нежитлових приміщень багатоквартирного будинку.

Отже, позивачем доведено, що спірне приміщення за своїми технічними та юридичними характеристиками є допоміжним.

Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 16.12.2020 у справі № 914/554/19, "Особливістю правового статусу допоміжних приміщень є те, що вони є спільною власністю власників квартир у багатоквартирному будинку в силу прямої норми закону і підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення співвласниками будь-яких додаткових дій. Зазначене виключає набуття будь-якою особою права власності на такі приміщення, як на окремий об`єкт цивільних прав.".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.05.021 у справі № 461/9578/15-ц у спорі щодо незаконного переобладнання горища багатоквартирного будинку викладено, зокрема, висновок про те, що допоміжні приміщення багатоквартирного (у тому числі двоквартирного) будинку не можуть бути окремо відчужені як такі, не можуть бути сформовані як окремий об`єкт нерухомості й речове право на них не може бути зареєстроване (у тому числі й за власниками квартир у будинку). Тобто допоміжні приміщення багатоквартирного (у тому числі двоквартирного) будинку, як і елементи спільного майна такого будинку взагалі, є обмежено оборотоздатними.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Відповідно до положень статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів.

Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З огляду на те, що матеріалами справи підтверджується віднесення приміщення загальною площею 13,0 кв. м, розташованого на техповерсі в будинку за адресою: вул. Щербаківського, 57 Г, до допоміжних приміщень житлового будинку, в силу закону таке майно перебуває у спільній власності всіх співвласників багатоквартирного будинку, що, в свою чергу, унеможливлює передачу такого майна відповідачем-1 в оренду.

Відтак позовна вимога ОСББ "Республика" про визнання недійсним договору № 931/1 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 30.07.2019, укладеного між Шевченківською РДА та ПрАТ "Київстар", підлягає задоволенню.

Суд першої інстанції вищевказаного не врахував, у зв`язку із чим дійшов помилкових висновків про правомірність укладеного між Шевченківською РДА та ПрАТ "Київстар" договору № 931/1 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 30.07.2019.

Щодо позовної вимоги про стягнення з Шевченківської РДА матеріальної шкоди (упущеної вигоди) в розмірі 728 494,10 грн, колегія суддів зазначає таке.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень у господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує (подібна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі № 914/1131/18, від 26.02.2019 у справі № 914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 904/6455/17, від 05.11.2019 у справі № 915/641/18).

Згідно зі статтею 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи забороні використання деяких із них для підтвердження конкретних обставин справи.

Отже, допустимість доказів означає, що у певних випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування (подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 25.02.2021 у справі № 913/38/20, від 25.02.2021 у справі № 904/7804/16, від 26.02.2021 у справі № 908/2847/19, від 14.04.2021 у справі № 910/7431/19).

Верховний Суд неодноразово зазначав про необхідність застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи.

Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17 та постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц).

Частиною другою статті 623 ЦК України визначено, що розмір збитків, завданих порушенням зобов`язання, доказується кредитором.

Тож при зверненні з позовом про відшкодування заподіяних збитків у вигляді упущеної вигоди позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами протиправність (неправомірність) поведінки заподіювача збитків, наявність збитків та їх розмір, а також причинний зв`язок між протиправною поведінкою та збитками, що виражається в тому, що збитки мають виступати об`єктивним наслідком поведінки заподіювача збитків.

Натомість боржник зі свого боку має доводити відсутність своєї вини у заподіянні збитків, оскільки чинним законодавством закріплена презумпція вини особи, яка порушила зобов`язання. Особа звільняється від відповідальності лише у тому випадку, коли доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов`язання (стаття 614 ЦК України).

За змістом пункту 2 частини другої статті 22 ЦК України, частини другої статті 224, частини першої статті 225 Господарського кодексу України (далі - ГК України, який був чинний до 28.08.2025), до складу збитків у вигляді упущеної вигоди входять: 1) неотриманні стороною доходи, які вона могла б реально отримати за звичайних обставин, якби її право не було порушено; 2) доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною; 3) неодержаний прибуток, на який сторона мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною.

Отже, згідно з наведеними нормами упущеною вигодою є неодержаний (неотриманий) дохід, який кредитор міг реально одержати за звичайних обставин, якби його право не було порушено, а боржник додержувався правил здійснення господарської діяльності.

Неодержаний дохід (упущена вигода) - це розрахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на доказах, які підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб`єктом господарювання певних грошових сум, якби учасник відносин у сфері господарювання не допустив правопорушення.

Відповідно до статті 22 ЦК України у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов`язання.

Тому звернення з вимогою про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди покладає на кредитора (позивача) обов`язок також довести, окрім наведеного, реальну можливість отримання визначених ним доходів, тобто, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила можливості їх отримання.

Крім того, позивач (кредитор) має довести, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача (боржника) стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток (подібні за змістом висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 750/8676/15-ц (провадження № 14-79цс18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.06.2020 у справі № 910/12204/17, від 16.06.2021 у справі № 910/14341/18).

Тобто вимоги про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди мають бути належним чином обґрунтовані, підтверджені конкретними підрахунками і доказами про реальну можливість отримання позивачем відповідних доходів, але не отриманих через винні дії відповідача (аналогічний висновок викладений у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 127/16524/16-ц (провадження № 61-22106св18)).

Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є достатньою підставою для його стягнення, оскільки у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані за звичайних обставин (мають реальний, передбачуваний та очікуваний характер).

Окрім того, позивач (кредитор) повинен довести: факти вжиття ним певних заходів щодо одержання таких доходів. Тобто, доказуючи наявність упущеної вигоди, кредитор має довести факти вжиття певних заходів щодо одержання таких доходів. Якщо неодержання кредитором очікуваних доходів є наслідком недбалої поведінки самого кредитора, така упущена вигода не підлягає відшкодуванню (подібні висновки викладені в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.12.2019 у справі № 908/2486/18, від 15.10.2020 у справі № 922/3669/19, від 16.06.2021 у справі № 910/14341/18).

Ураховуючи наведене, пред`явлення позову про стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди, визначених статтею 22 ЦК України, статтями 224, 225 ГК України, покладає на кредитора (позивача), обов`язок довести: 1) протиправність (неправомірність) поведінки заподіювача збитків (боржника), 2) наявність збитків, їх розмір, в числі рахунку реальну можливість отримання ним таких збитків, 3) причинний зв`язок між протиправною поведінкою та збитками, а також 4) вжиті ним заходи для отримання заявлених збитків, тоді як відповідач має довести відсутність своєї вини у заподіянні заявлених до стягнення з нього збитків.

Дослідивши матеріали справи, колегія суддів виснує, що твердження позивача про очікування на отримання доходу від передачі майна в найм протягом дії договору оренди не підтверджуються матеріалами справи.

Відтак позовна вимога про стягнення з Шевченківської РДА матеріальної шкоди (упущеної вигоди) в розмірі 728 494,10 грн не підлягає задоволенню.

Разом із тим, під час розгляду справи місцевим господарським судом відповідач-1 подав заяву про застосування строків позовної давності.

Загальна позовна давність (зокрема, до вимоги про визнання договору недійсним) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України). Строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку (частина 1 ст. 254 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України: за загальним правилом, перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав.

Це правило пов`язане не тільки із часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

У приписах частини першої статті 261 ЦК України є презумпція обізнаності особи про стан її суб`єктивних прав. Відтак, обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача (п. 7.5.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц).

При цьому, слід зазначити, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 17.02.2022 у справі № 916/594/21.

Отже, лише за умови доведеності порушеного права та відсутності поважних причин пропуску позовної давності, позовна давність може бути застосована до позовних вимог як підстава для відмови в позові.

Звертаючись до суду з позовом 19.08.2025, позивач вказував, що 15.05.2025 йому стало відомо про укладення спірного договору № 931/1 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 30.07.2019, після надіслання представником ПрАТ "Київстар" на електронну пошту ОСББ "Республика" копії договорів оренди.

Суд зауважує, що позовну вимогу про визнання недійсним договору № 931/1 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 30.07.2019 позивач міг заявити не раніше, ніж було укладено вказаний договір.

Однак, навіть якщо припустити, що ОСББ "Республика" стало відомо про укладення спірного правочину в день його вчинення (30.07.2019), перебіг позовної давності розпочався б 31.07.2019 та закінчився б 01.08.2022.

Разом із тим, пунктом 12 Перехідних положень ЦК України встановлено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2022 № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19" установлено з 12 березня 2020 р. до 3 квітня 2020 р. на усій території України карантин. Термін дії карантину неодноразово продовжувався та постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651 був відмінений на всій території України з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 р.

Також, пунктом 19 Перехідних положень ЦК України, який був чинний до 04.09.2025, передбачено, що у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.

Воєнний стан в Україні триває і на час вирішення спору.

Відтак позовна давність не є пропущеною.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" (№ 4241/03, § 54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Колегія суддів апеляційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що в даній справі надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до частини першої статті 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) нез`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно із статтею 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Враховуючи неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги ОСББ "Республика" та скасування рішення Господарського суду міста Києва від 19.12.2025 у справі № 910/10342/25 у частині відмови в задоволенні позовної вимоги ОСББ "Республика" про визнання недійсним договору № 931/1 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 30.07.2019, укладеного між Шевченківською РДА та ПрАТ "Київстар", з ухваленням у цій частині нового рішення про задоволення вказаної позовної вимоги. В іншій частині оскаржуване рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.

Судові витрати

Відповідно до ч. 14 ст. 129 ГПК України, який передбачає, що якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно зі ст. 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги покладаються на відповідачів порівну пропорційно розміру задоволених позовних вимог та вимог апеляційної скарги.

Керуючись ст. 74, 129, 269, 275-277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд

УХВАЛИВ:

1. Апеляційну скаргу Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Республика" задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 19.12.2025 у справі № 910/10342/25 у частині відмови в задоволенні позовної вимоги Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Республика" про визнання недійсним договору № 931/1 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 30.07.2019, укладеного між Шевченківською районною в місті Києві державною адміністрацією та Приватним акціонерним товариством "Київстар", - скасувати.

3. Ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовну вимогу Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Республика" про визнання недійсним договору № 931/1 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 30.07.2019, укладеного між Шевченківською районною в місті Києві державною адміністрацією та Приватним акціонерним товариством "Київстар", - задовольнити.

4. Визнати недійсним договір № 931/1 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 30.07.2019, укладений між Шевченківською районною в місті Києві державною адміністрацією та Приватним акціонерним товариством "Київстар".

5. В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 19.12.2025 у справі № 910/10342/25 залишити без змін.

6. Стягнути із Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації (01030, місто Київ, вулиця Богдана Хмельницького, будинок 24, код ЄДРПОУ 37405111) на користь Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Республика" (04128, місто Київ, вулиця Данила Щербаківського, будинок 57г, код ЄДРПОУ 40472958) 1 211 (одну тисячу двісті одинадцять) грн 20 коп. судового збору за подання позовної заяви та 1 816 (одну тисячу вісімсот шістнадцять) грн 80 коп. судового збору за подання апеляційної скарги.

7. Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Київстар" (03113, місто Київ, вулиця Дегтярівська, будинок 53, код ЄДРПОУ 21673832) на користь Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Республика" (04128, місто Київ, вулиця Данила Щербаківського, будинок 57г, код ЄДРПОУ 40472958) 1 211 (одну тисячу двісті одинадцять) грн 20 коп. судового збору за подання позовної заяви та 1 816 (одну тисячу вісімсот шістнадцять) грн 80 коп. судового збору за подання апеляційної скарги.

8. Доручити Господарському суду міста Києва видати відповідні накази.

9. Матеріали даної справи повернути до місцевого господарського суду.

10. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строк, передбачені ст. 287-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повна постанова складена 09.06.2026.

Головуючий суддя А.М. Демидова

Судді С.В. Владимиренко

І.П. Ходаківська