Рішення від 24 травня 2026 р. у справі №381/2680/19 — Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 381/2680/19

Провадження № 2/369/455/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.05.2026 м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючого судді Фінагеєва І.О.,

за участю секретаря Крикуна І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу №381/2680/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 , про стягнення авансових коштів, -

ВСТАНОВИВ:

У липні 2019 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Фастівського міськрайонного суду Київської області з позовом до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 , про стягнення авансових коштів.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначила, що 15 березня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено попередній договір купівлі-продажу збудованого нежитлового приміщення АДРЕСА_1 .

Укладаючи вказаний договір сторони погодили, що покупець в підтвердження власного наміру щодо укладення Основного договору, з метою забезпечення зобов`язань, передбачених цим договором, передає Продавцю авансовий платіж у розмірі 20 тисяч доларів США, відповідно до комерційного курсу продажу доларів США у ПАТ «Прайм-Банк» на дату укладання договору рівноцінно 163 000,00 грн. (п. 2.1 Договору).

Як зазначає позивач, на виконання умов укладеного договору нею було сплачено грошові кошти у сумі 20 000,00 доларів США в рахунок авансу для підтвердження наміру щодо укладення Основного договору.

Згодом, позивач звернулася до відповідача із письмовою пропозицією пролонгації укладеного між сторонами договору, водночас, станом на дату звернення до суду Основного договору з нотаріальним посвідченням між сторонами укладено не було, письмової відповіді на пропозицію з боку відповідача позивач не отримала та грошові кошти у розмірі 20 000,00 доларів США, сплачені позивачем в рахунок авансу, відповідачем не повернено.

На підставі викладеного, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 22 червня 2023 року, позивач просила суд стягнути з відповідача на користь позивача авансовий платіж за невиконання попереднього договору купівлі-продажу нерухомості у сумі 643 943,00 грн.; витрати на юридичну допомогу у сумі 27 000,00 грн. та судовий збір у розмірі 5 600,00 грн.

Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 28 серпня 2019 року відкрито провадження у цивільній справі в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

19 вересня 2019 року на адресу суду від представника відповідача ОСОБА_2 – адвоката Пустового Максима Володимировича надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач підтвердила, що між сторонами дійсно було укладено попередній договір купівлі-продажу нежитлового фонду від 15 березня 2013 року та ОСОБА_1 було сплачено грошову суму у розмірі 163 000,00 грн, що еквівалентно 20 000,00 доларів США. Оскільки ОСОБА_1 у подальшому не виконувала умов договору щодо повної оплати за нежитлове приміщення (на момент укладення договору вартість приміщення складала 661 494,75 грн., що еквівалентно 81 165,00 доларів США), Основного договору купівлі-продажу нежитлового приміщення між сторонами укладено не було. Крім того, як зазначає відповідач, сторонами було погоджено визначення ціни договору саме у гривні, а долар США вказувався як еквівалент ціни зобов`язання, у зв`язку із чим розрахунки між ними проводились саме у гривні. Також відповідач зазначила, що готова повернути позивачу отримані від неї грошові кошти у розмірі 163 000,00 грн з вирахуванням штрафу у розмірі 7% від погодженої сторонами вартості нежитлового приміщення у випадку залишення позивачем даної позовної заяви без розгляду або укладення сторонами мирової угоди. Крім того, представником відповідача у відзиві зроблено письмову заяву про застосування судом наслідків пропущення позивачем строків позовної давності. На підставі викладеного, сторона відповідача просила суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

26 вересня 2019 року на адресу суду від позивача ОСОБА_1 надійшли заперечення на відзив, у якому остання не підтвердила аргументів, викладений стороною відповідача у відзиві, та просила задовольнити вимоги позовної заяви у повному обсязі.

28 жовтня 2019 року на адресу суду від представника відповідача ОСОБА_6 – адвоката Пустового М.В. надійшли заперечення на відповідь на відзив, у яких сторона відповідача посилалась на нікчемність укладеного між сторонами попереднього договору купівлі-продажу нежитлового фонду від 15 березня 2013 року, що укладений між сторонами без нотаріального посвідчення. Також зазначили, що позивачем не надано суду доказів передачі представнику відповідача грошових коштів або передачі грошових коштів у доларах США. Крам того, 25 жовтня 2019 року представнику відповідача стало відомо, що ОСОБА_1 було повернуто у повному обсязі грошові кошти, внесені нею за попереднім договором у розмірі 163 000,00 грн, що підтверджується власноручною розпискою позивача від 27 січня 2018 року. На підставі викладеного, представник відповідача просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Ухвалою судді Фастівського міськрайонного суду Київської області Соловей Г.В. від 28 листопада 2019 року задоволено заяву ОСОБА_1 про відвід судді.

Ухвалою судді Фастівського міськрайонного суду Київської області Осаулової H.A. від 03 грудня 2019 року суддею Осауловою H.A. задоволено самовідвід від розгляду даної справи.

Ухвалою судді Фастівського міськрайонного суду Київської області Ковалевською Л.М. від 11 січня 2020 року позовну заяву було залишено без розгляду, оскільки позивач не усунула недоліки позовної заяви, які визначені в ухвалі суду від 11 грудня 2019 року.

Постановою Київського апеляційного суду від 02 вересня 2020 року, ухвалу судді Фастівського міськрайонного суду Київської області Ковалевської Л.М. від 11 січня 2020 року було скасовано, а справу направлено для продовження розгляду до Фастівського міськрайонного суду Київської області.

Ухвалою судді Фастівського міськрайонного суду Київської області Ковалевської Л.М. від 02 жовтня 2020 року суддею Ковалевською Л.М. задоволено самовідвід від розгляду даної справи.

Відповідно до протоколу щодо неможливості автоматизованого розподілу судової справи між суддями, призначення не відбулося, оскільки у Фастівському міськрайонному суді Київської області не вистачило потрібної кількості суддів, у зв`язку із чим цивільну справу було направлено до Васильківського міськрайонного суду Київської області, що є найбільш територіально наближеним судом.

Ухвалою Васильківського міськрайонного суду Київської області від 05 травня 2021 року справу було направлено за підсудністю до Києво-Святошинського районного суду Київської області.

Ухвалою судді Києво-Святошинського районного суду Київської області Волчка А.Я. від 22 червня 2021 року прийнято до провадження цивільну справу в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

20 вересня 2023 року на адресу суду від представника відповідача ОСОБА_6 – адвоката Пустового М.В. надійшли додаткові пояснення, у яких сторона відповідача наполягала на нікчемності укладеного між сторонами 15 березня 2013 року попереднього договору купівлі-продажу та на поверненні позивачу грошових коштів, у розмірі 163 000,00 грн, що підтверджується складеною власноруч позивачем розпискою від 27 січня 2018 року. Крім того, посилались на застосування судом наслідків пропущення позивачем строків позовної давності. На підставі викладеного, просили відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Згідно розпорядження керівника апарату Києво-Святошинського районного суду Київської області Распутної Н.О. щодо повторного автоматичного розподілу справи № 1689 від 24 жовтня 2024 року та протоколу повторного автоматичного розподілу судової справи між суддями від 24 жовтня 2024 року, який проведений відповідно до пунктів 2.3.49, 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, дану справу передано для розгляду судді Фінагеєвій І.О.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 жовтня 2024 року прийнято до провадження цивільну справу в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 22 квітня 2025 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

У судове засідання позивач та її представник не з`явилися, про дату, час та місце слухання справи сповіщені належним чином. Представник позивача надала суду заяву, в якій просила розглядати справу за відсутності сторони позивача. Позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила задовольнити.

У судове засідання відповідач та її представник не з`явилися, про дату, час та місце слухання справи сповіщені належним чином. Представник відповідача надав суду заяву, в якій наполягав на доводах, викладених стороною відповідача у заявах по суті спору та просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

У судове засідання третя особа не з`явилася, про дату, час та місце слухання справи сповіщені належним чином. Будь-яких заяв, клопотань, станом на дату ухвалення рішення суду не надано.

У зв`язку з неявкою сторін в силу ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Відповідно до постанови КЦС ВС від 30 вересня 2022 року за № 761/38266/14 якщо проголошення судового рішення не відбувається, то датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення, навіть у випадку, якщо фактичне прийняття такого рішення відбулось у судовому засіданні, яким завершено розгляд справи і в яке не з`явились всі учасники такої справи. При цьому, дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з`явились всі учасники такої справи.

Суд, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, дійшов такого висновку.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно з ч. 2 ст. 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є договори, що укладаються між суб`єктами цивільних правовідносин.

З матеріалів справи судом встановлено, що 15 березня 2013 року між ОСОБА_3 , який діяв на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Києво-Святошинського нотаріального округу Федотовою О.В. 23 червня 2012 року за реєстровим № 2929 від імені ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено попередній договір купівлі-продажу нежитлового фонду, а саме приміщення АДРЕСА_1 .

У пункті 1.1. вказаного Договору, сторони погодили, що за умови належного виконання покупцем зобов`язань, встановлених цим Договором, у майбутньому та на визначених цим Договором умовах буде укладено і належним чином оформлено в строк (термін) не пізніше 15 вересня 2014 року включно, у формі, яка встановлена чинним в Україні законодавством, договір купівлі-продажу нежилого фонду – Основний договір.

За змістом ч. 1 ст. 635 ЦК України (у редакції, чинній на час укладення попереднього договору) попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (ст. 657 ЦК України).

Таким чином, станом 15 березня 2013 року попередній договір купівлі-продажу нежитлового фонду підлягав укладенню в письмовій формі з нотаріальним посвідченням.

Вчинення попереднього договору купівлі-продажу нерухомості в письмовій формі без нотаріального посвідчення зумовлює його кваліфікацію на підставі ч. 1 ст. 220 ЦК України як нікчемного.

Суд зауважує, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (ч. 2 ст. 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним» (постанова Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16). Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Нікчемний правочин (ч. 2 ст. 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (постанови Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі № 359/12165/14-ц, Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 398/1796/20).

Вимога про нотаріальне посвідчення має прямо бути передбачена в тій чи іншій нормі закону, а не слідувати із розширеного її тлумачення і мати імпліцитний характер. Тобто людина розумна і обачна внаслідок аналізу відповідної норми має усвідомлювати існування очевидного обов`язку вчинити відповідний договір в письмовій формі з нотаріальним посвідченням, недотримання якого призводить автоматично (ipso iure) до нікчемності (постанова Верховного Суду від 10 листопада 2023 року у справі № 755/12702/22).

Як нікчемний може бути кваліфікований лише договір, для якого імперативною нормою закону визначено обов`язковість вчинення відповідного договору в письмовій формі з нотаріальним посвідченням (статті 657, 745 ЦК України, постанова Верховного Суду від 23 травня 2024 року у справі № 518/520/20).

Таким чином, оскільки попередній договір купівлі-продажу нежитлового фонду, укладений 15 березня 2013 року між ОСОБА_3 , який діяв на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Києво-Святошинського нотаріального округу Федотовою О.В. 23 червня 2012 року за реєстровим № 2929 від імені ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , без нотаріального посвідчення, він за правилами ч. 1 ст. 220 ЦК є нікчемним, тому не створює жодних юридичних наслідків.

Відповідно до п. 2.1 попереднього Договору, сторони домовились, що Покупець в підтвердження власного наміру щодо укладання Основного договору, та з метою забезпечення зобов`язань, передбачених цим Договором, передає Продавцю авансовий платіж в розмірі 163 000,00 грн., що на день укладання договору становить 20 000,00 доларів США. Орієнтовна вартість нежитлового фонду на день укладання цього Договору становить 661 494,75 грн., що на день укладання договору становить 81 165,00 доларів США. Залишкову частину Орієнтовної вартості нежитлового фонду, яка складає розмірі 498 494,75 грн., що на день укладання договору становить 61 165,00 доларів США. Покупець зобов`язується сплатити Продавцю не пізніше 15 вересня 2014 року. Платежі повинні бути сплачені згідно з Додатком 1.

Згідно п. 2.3. попереднього Договору, сторони погодили, що грошові кошти в розмірі суми авансового платежу, що підлягають оплаті Покупцем, відповідно до п. 2.1. цього Договору, та інші платежі за цим Договором здійснюються в національній валюті України готівкою та розраховуються виходячи з ринкового курсу долара, який діє на день передачі грошових коштів.

Відповідно до ч. 1 ст. 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно зі ст. 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

Аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов`язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 910/12382/17; постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19, провадження № 12-42гс20).

У позовній заяві ОСОБА_1 посилалась на те, що на виконання умов укладеного договору нею було сплачено грошові кошти у сумі 20 000,00 доларів США в рахунок авансу для підтвердження наміру щодо укладення Основного договору.

У свою чергу, представник відповідача у відзиві на позовну заяву підтвердив отримання від позивача грошових коштів в рахунок авансу, водночас, посилався на те, що позивач передала представнику відповідача грошові кошти у розмірі 163 000,00 грн.

З огляду на ту обставину, що попередній договір купівлі-продажу нежитлового фонду від 15 березня 2013 року є нікчемним в силу закону, то передані в рахунок авансу за нікчемним договором грошові кошти є безпідставно набутим майном (коштами).

Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 922/3412/17, від 13 лютого 2019 року в справі № 320/5877/17, від 14 грудня 2021 року в справі № 643/21744/19, від 07 лютого 2024 року в справі № 910/3831/22 зроблено висновок, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.

У п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК України передбачено, що положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні.

Якщо одна із сторін договору передала у власність іншій стороні певне майно (сплатила кошти) і судом встановлено порушення еквівалентності зустрічного надання внаслідок невиконання або неналежного виконання своїх обов`язків однієї із сторін, сторона, що передала майно (сплатила кошти), має право вимагати повернення переданого іншій стороні в тому обсязі, в якій це порушує погоджену сторонами еквівалентність зустрічного надання. Тобто, якщо сторона яка вчинила виконання, проте не отримала зустрічного надання в обсязі, який відповідає переданому майну (сплаченим коштам) і згодом договір розірвано, то вона може вимагати від сторони, яка порушила договір і не здійснила зустрічне надання, повернення майна (коштів) на підставі п. 3 ч. 3 ст. 1212 ЦК України.

Особа, яка набула майно (кошти) без достатньої правової підстави (або підстава набуття цього майна (коштів) згодом відпала) зобов`язана повернути набуте майно (кошти) потерпілому.

Означене недоговірне зобов`язання виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Це зобов`язання виникає в особи з моменту безпідставного отримання нею такого майна (коштів) або з моменту, коли підстава їх отримання відпала.

Враховуючи те, що правова підстава, на якій грошові кошти були набуті відповідачем, відсутня (основний договір укладено не було, а попередній договір є нікчемним), суд приходить до висновку про те, що отримана за умовами попереднього договору сума авансу підлягає поверненню позивачу. Будь-яких доказів того, що позивачем було сплачено відповідачу грошові кошти у розмірі 20 000,00 доларів США матеріали справи не містять.

Водночас, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 отримала 163 000,00 грн за нежитлове приміщення 16 по АДРЕСА_2 , що підтверджується долученою до матеріалів справи копією власноручної розписки ОСОБА_1 , складеної 27 січня 2018 року.

Крім того, у судовому засіданні 17 вересня 2025 року представник позивача зазначила, що позивач визнала, що отримала вказані грошові кошти у розмірі 163 000,00 грн. в національній валюті України.

За правилами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Застосування принципу змагальності виключає можливість застосування концепції негативного доказу.

У Постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 2-879/13 Суд зауважив, що сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс (див. пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18).

Аналогічна позиція міститься у Постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 20 листопада 2024 року по справі № 686/28882/23 (провадження 61-13125св24).

З огляду на викладене, оскільки позивачем не доведено передачу грошових коштів відповідачу у сумі 20 000,00 доларів США, а грошові кошти у розмірі 163 000,00 грн. було повернуто позивачу, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення авансового платежу за невиконання попереднього договору купівлі-продажу нерухомості.

Водночас, суд вважає за можливе роз`яснити позивачу право на звернення до суду з позовом про стягнення коштів на підставі ст. 625 ЦК України.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних на суму боргу відповідно до ст. 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року в справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц, від 13 листопада 2019 року в справі № 922/3095/18, від 18 березня 2020 року в справі № 902/417/18, від 07 лютого 2024 року в справі № 910/3831/22.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2024 року в справі № 910/3831/22 викладено правовий висновок, згідно якого у ст. 1212 ЦК України врегульовані недоговірні відносини, коли особа набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно). З моменту безпідставного набуття такого майна або з моменту, коли підстава його набуття відпала, утримання особою такого майна є неправомірним. Тому зобов`язання з повернення потерпілому такого майна особа повинна виконати відразу після його безпідставного набуття або відпадіння підстави набуття цього майна.

Отже, передбачений ч. 2 ст. 625 ЦК України обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, сплатити суму боргу, а також 3 % річних від простроченої суми виникає виходячи з наявності самого факту прострочення, який в цій справі має місце з моменту безпідставного збереження відповідачем грошових коштів позивача, тобто після спливу строку укладення основного договору, погодженого сторонами, а саме 15 вересня 2014 року.

Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України, у зв`язку із відмовою у задоволенні позовних вимог відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судового збору.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 3, 4, 12, 13, 76, 83, 89, 141, 247, 258-260, 263-265, 268, 352, 354, 355 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 , про стягнення авансових коштів, - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Київського апеляційного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя Інна ФІНАГЕЄВА