Постанова від 01 червня 2026 р. у справі №752/28715/21 — Київський апеляційний суд

справа № 752/28715/21

провадження № 22-ц/824/8467/2026

головуючий у суді І інстанціїПлахотнюк К. Г.

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 червня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Писаної Т.О.

суддів - Журби С.О., Борисової О.В.

за участю секретаря судового засідання - Івкової Д.Л.

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 06 листопада 2024 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про захист честі, гідності та спростування інформації,

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2021 року позивачка звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про захист честі, гідності та ділової репутації.

В обгрунтування позову ОСОБА_2 зазначила, що підставою для неприязного відношення відповідачки до неї, та як наслідок поширення недостовірної інформації щодо останньої став спір щодо спільної дитини позивачки та брата відповідачки щодо визначення місця проживання дитини. У межах розгляду зазначеного вище спору судом було надано право на зустріч з дитиною кожного дня. Під час однієї з таких зустрічей, на території домоволодіння матері позивачки за адресою: АДРЕСА_1 , в присутності ОСОБА_3 , його матері - ОСОБА_4 , чоловіка відповідача - ОСОБА_5 , а також жителів сусідніх будинків: ОСОБА_6 та ОСОБА_7 відповідачем було поширено що позивачка ОСОБА_2 : «билася головою об стіну та у неї летіла з рота біла піна»; «дурепа»; «Психічнохвора»; «неадекватна людина». Позивачка звертала увагу суду, що відповідачка систематично вчиняє дії щодо перешкоджання позивачці бачитися зі своєю дитиною , а також висловлення негативної та принизливої інформації під час майже кожної спроби відвідати сина. Стверджувала, що поширення відповідачкою інформації у формі фактичних тверджень яка, є недостовірною і була оголошена, щоб створити у оточуючих образ ОСОБА_2 , як особи з психічними розладами чи захворюваннями, з метою позбавити позивачку можливості приймати повноцінну участь у вихованні свого сина. Зазначена відповідачкою інформація є недостовірною, а відтак порушує особисті немайнові права позивачки на повагу до честі, гідності та недоторканості ділової репутації.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 06 листопада 2024 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про захист честі, гідності та спростування інформації, задоволено частково.

Визнано недостовірною та такою, що порушує немайнові права ОСОБА_2 на повагу до честі та гідності інформацію, поширену ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 в частині того, що:

« ОСОБА_2 билася головою об стіну та у неї летіла з рота біла піна»;

« ОСОБА_2 - психічнохвора».

Зобов`язано ОСОБА_1 протягом місяця з дати набрання судовим рішенням законної сили у присутності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 спростувати недостовірну інформацію, поширену нею ІНФОРМАЦІЯ_1 у такий же спосіб, у який вона була поширена.

Стягнуто з ОСОБА_1 ( місце проживання АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 ( місце проживання: АДРЕСА_3 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) судові витрати пов`язані зі сплатою судового збору у розмірі 1816 ( одна тисяча вісімсот шістнадцять ) грн 00 коп.

Не погоджуючись із указаним рішенням представник ОСОБА_1 - адвокат Старенький Сергій Євгенійович звернувся до суду із апеляційною скаргою, у якій просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову. Вирішити питання щодо стягнення судових витрат.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що Позивачка ОСОБА_2 звернулась до суду з вказаним позовом 19.11.2021 року. Події, які описані в позовній заяві, відбувались 25.11.2020 року. В події брали участь як сама позивачка, так і її колишній чоловік ОСОБА_3 . Відповідачка ОСОБА_8 є сестрою ОСОБА_9 , та була присутня за місцем його проживання на час відвідування позивачки своєї спільної з ОСОБА_10 дитини.

Події 25.11.2020 року стосувались спору між позивачкою та її колишнім чоловіком ОСОБА_3 щодо місця проживання їх спільної дитини та розірвання шлюбу, між ними на цей час існував судовий спір в рамках справи №751/6980/20, який на той час перебував на розгляді в Новозаводському районному суді м.Чернігова, та в ньому було вжито заходів забезпечення позову у вигляді зобов`язання ОСОБА_11 надавати доступ до дитини.

Пізніше, після розірвання шлюбу, позивачка звернулась до суду з позовом про відібрання дитини в ОСОБА_11 .. Було відкрито судове провадження № 751/1680/21.

Тобто, на час звернення позивачки ОСОБА_2 з позовом про захист честі та гідності до сестри свого колишнього чоловіка ОСОБА_11 - ОСОБА_12 , та яка була прийнята до розгляду суддею Плахотнюк К.Г., у цієї ж судді вже перебувала на розгляді інша справа № 751/1680/21 за участі цих же осіб, де ОСОБА_13 була свідком, а також і ті інші події були предметом розгляду в обох справах. Тобто суддя маючи вже власне переконання щодо цих подій в контексті доказової бази у справі про відібрання дитини (де вона пізніше винесла рішення на користь ОСОБА_2 ), прийняла до розгляду справу також за позовом ОСОБА_2 та також прийняла рішення на її користь, не маючи для цього законних підстав, про які буде викладено нижче.

Вважає, що суддя Плахотнюк К.Г., розуміючи що їй повторно доведеться оцінювати докази та поведінку сторін у справах, які відбувались навколо відібрання дитини та спілкування учасників цих подій, а значить при повторній оцінці вона вже буде мати певний упереджений стан щодо оцінки доказів - мала всі підстави для самовідводу в даній справі. Тим не менш справу було розглянуто, дане питання на обговорення сторін судом не виносилось.

Вказує, що сторона позивача не з`явилась до суду без поважних причин п`ять разів, а тому були підстави для залишення позовної заяви без розгляду. Так позивачка взагалі жодного разу не з`явилась до суду без пояснення причин, представник позивача п`ять разів не з`явився до суду: 14.04.2022 року, 10.01.2023 року, 05.10.2023 року, 25.06.2024 року, 06.11.2024 року.

Звертає увагу на те, що стороною позивача було заявлено клопотання про допит свідків (арк.спр. 101-102). Судом не було відмовлено у задоволенні цього клопотання, не вирішувалось питання про відмову від допиту даних свідків. Тим не менш - суд 06.11.2024 року, не врахувавши клопотання представника позивача про відкладення засідання проігнорував необхідність допиту свідків та прийняв рішення у справі без участі сторін.

Вказує, що позивачем як додаток до позовної заяви було додано Оптичний диск CD-R з відеозаписом. (додаток 5 до позовної заяви). При ознайомленні із справою представника відповідачки адвоката Старенького С.С., яке відбулося 02.02.2026 року, ним було встановлено, що даний додаток до позовної заяви у вигляді оптичного диску розміщений у справі на аркуші 23 у запечатаному позивачем вигляді та судом не відкривався. Він перебуває у тому ж стані, в якому подавався, а отже судом не досліджувався (фото копія додається).

Звертає увагу суду, що саме цим відеозаписом позивачка обґрунтовує свої претензії та просить суд їх встановити. Тим не менш суддя самоусунулась від дослідження цього доказу, хоча це є прямим порушенням вимог статей 89, 229, 235,237, 238 ЦПКУ.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги також звертає увагу суду на дати відповідних доказів та порівняння їх з датою події.

Діалог, як зазначає позивачка, відбувся 25 листопада 2020 року. В ньому в розмові не зазначено конкретного дня, коли позивачка вчиняла якісь дії. Не можна зробити висновок, що це відбувалось саме після 01.01.2019 року, з якої підстави сторона позивача обрала саме цей період - ні позивачка, ні суд у рішенні не обґрунтували.

У листі «Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні»повідомлено, що до цього закладу ОСОБА_2 не зверталась, але це не виключає можливість її звернення до будь-якого іншого лікувального закладу, як державного, так і приватного.

Тому стверджувати, що якщо особа не зверталась до конкретного закладу за допомогою, то значить вона не зверталась до інших закладів і фахівців - не є вірним.

У довідці ДВ «Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні» №1382 повідомлено, що ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 року під наглядом лікаря- психіатра на даний час не перебуває. Тобто довідка резюмує, що в даний час нагляду немає, тобто саме 19.10.2020 року. Чи відбувався такий нагляд раніше - не зазначено.

Відзив на апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду не надходив.

У судовому засіданні 02 червня 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Старенький Сергій Євгенійович підтримав доводи апеляційної скарги, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.

ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилася, про дату, час та місце розгляду справи була належним чином повідомлена, що підтверджується звітом про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду.

Враховуючи вимоги ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважала за можливе розгляд справи проводити у відсутності сторін, які належним чином повідомлені про дату, час і місце слухання справи.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Так, судом першої інстанції встановлено, що на підтвердження розповсюдження відповідачем недостовірної інформації позивачка надала оптичний диск з відеозаписом, на якому відображені обставини поширення інформації ОСОБА_1 щодо ОСОБА_2 та стенограму зазначеного відеозапису.

Також судом першої інстанції встановлено, що ухвалою Новозаводського районного суду міста Чернігова постановленою у межах розгляду цивільної справи про визначення місця проживання дитини, зобов`язано ОСОБА_3 щоденно надавати можливість ОСОБА_2 , побачення, спілкування та грудного вигодовування малолітнього сина ОСОБА_3 , в тому числі за місцем проживання батька дитини за адресою: АДРЕСА_1 .

На думку суду першої інстанції, відповідачка ОСОБА_1 під час відвідування позивачкою ОСОБА_2 свого малолітнього сина за адресою АДРЕСА_1 , безпідставно стверджувала про те, що остання «психічнохвора» та «билася головою об стіну та у неї летіла з рота біла піна», тоді, як надані позивачкою докази повністю спростовують ці твердження.

Судом першої інстанції також встановлено, що за даними відповіді генерального директора КНП «Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні» Ященка В.І. на адвокатський запит вбачається, що ОСОБА_2 , у період з 01 січня 2019 року по 08 листопада 2021 року за медичною допомогою до лікаря-психіатра в КНП «Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні» не зверталася ( а.с.26).

Суд дійшов висновку, що твердження відповідачки ОСОБА_1 що позивачка ОСОБА_2 «психічнохвора» та «билася головою об стіну та у неї летіла з рота біла піна» не відповідають дійсності, оскільки вони спростовані наведеною вище довідкою та відповіддю генерального директора КНП «Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні», а тому є образливими та такими, що порочать честь та гідність позивачки.

Що ж стосується вимог позивачки про визнання недостовірною та такою, що порушує немайнові права ОСОБА_2 на повагу до честі та гідності інформацію, поширену ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 в частині того, що: « ОСОБА_2 - «дурепа», «неадекватна людина», то суд першої інстанції зазначив наступне.

Поширена відповідачкою інформація, що ОСОБА_2 «дурепа», «неадекватна людина» жодним доказом не спростовано самою позивачкою у справі. Враховуючи зазначене вище, суд першої інстанції дійшов висновку, що висловлювання відповідачки ОСОБА_1 25.11.2020 року що ОСОБА_2 - «дурепа», «неадекватна людина» містять оціночні судження та є її суб`єктивною думкою про поведінку та особу позивачки, не містять фактичних даних, відтак оціночні судження не можуть бути спростованими і не є недостовірною інформацією, що підлягає судовому захисту шляхом її спростування, згідно з визначеним статтею 277 ЦК України порядком. Тому позовна вимога в цій частині є необґрунтованою і задоволенню не підлягає.

Судом першої інстанції також було роз`яснено, що якщо позивачка вважає, що оціночні судження або думки ОСОБА_1 принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь (ч. 2 ст. 30 закону України «Про інформацію»). До аналогічного висновку дійшов і Верховний Суд у п. 57 постанови від 24.10.2018 р. у справі № 161/4052/16-ц.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, дослідивши матеріали справи, колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до статті 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканими.

Згідно з частиною першою статті 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Отже, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію і таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.

Верховний Суд зазначає, що у справах про захист гідності, честі та ділової репутації суд повинен розмежовувати відомості, які принижують честь та гідність особи, від думок, поглядів, критичних висловлювань, ідей, оцінок, висловлених у порядку реалізації конституційного права на свободу думки і слова.

Згідно зі статтею 201 ЦК України честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.

У частині першій статті 277 ЦК України передбачено, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на спростування цієї інформації.

Тлумачення статті 277 ЦК України свідчить, що позов про спростування недостовірної інформації підлягає задоволенню за такої сукупності умов: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права; врахування положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини щодо її застосування.

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Відповідно до частини першої статті 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.

Частиною другою вказаної статті Закону визначено, що оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Lingens v. Austria» зазначено, що суду необхідно розрізняти факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не можна. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції. У даній справі ЄСПЛ вказав, що: «Суд повинен нагадати, що свобода вираження поглядів гарантована пунктом 1 статті 10, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов самореалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» або тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості і широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе».

Так, фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об`єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Враховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об`єктивною, незалежною від думок та поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом.

Судження - це те ж саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов`язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження також користуються захистом - це передумова плюралізму поглядів.

Європейський суд з прав людини 02 червня 2016 року (остаточне - 17 жовтня 2016 року) ухвалив рішення у справі № 61561/08 «Інститут економічних реформ проти України», де, розглядаючи питання забезпечення балансу між свободою вираження поглядів та захистом репутації особи, зазначив, що відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції існує мало можливостей для обмеження політичних висловлювань чи дебатів з питань, що становлять суспільний інтерес, при цьому високий рівень захисту свободи вираження поглядів буде надаватися у випадках, коли висловлювання стосуються питання, що становить суспільний інтерес.

У цьому рішенні суд проводить відмінність між твердженнями про факти і оціночними судженнями. Існування фактів можна довести, тоді як правдивість оціночних суджень не підлягає доведенню. Оціночне судження не може бути доведене, це порушує саму свободу думки, яка є основною частиною права, гарантованого статтею 10 Конвенції.

Для того, щоб розрізняти фактичне твердження і оціночне судження, необхідно брати до уваги обставини справи і загальний тон зауважень, оскільки твердження про питання, що становлять суспільний інтерес, є оціночними судженнями, а не констатацією фактів.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства» (KARPYUK AND OTHERS v. UKRAINE, № 30582/04, 32152/04, § 188, ЄСПЛ, 06 жовтня 2015 року).

Таким чином, відповідно до статті 30 Закону України «Про інформацію» та усталеної практики Верховного Суду і Європейського суду з прав людини не підлягають спростуванню оціночні судження, критика, висловлення суб`єктивної думки особи, які не містять фактичних даних та не можуть бути перевірені на предмет відповідності дійсності.

Образа не завжди є поширенням недостовірної інформації, хоча ці поняття часто перетинаються. Їхня головна відмінність полягає у формі висловлювання та правових наслідках згідно із законодавством України.

Перевіряючи доводи позовної заяви та надані сторонами докази, колегія суддів виходить із того, що відповідно до статті 277 ЦК України підставою для захисту честі, гідності та ділової репутації є поширення щодо особи недостовірної інформації, тобто відомостей про факти та обставини, які можуть бути перевірені на предмет їх відповідності дійсності.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про захист честі, гідності та ділової репутації, посилаючись на те, що відповідачка під час конфліктної ситуації, пов`язаної зі спілкуванням позивачки з малолітньою дитиною, поширила щодо неї відомості, які, на думку позивачки, є недостовірними та такими, що принижують її честь і гідність.

Позивачка просила визнати недостовірною інформацію про те, що вона є «психічнохворою», «билася головою об стіну та у неї летіла з рота біла піна», а також інші висловлювання образливого характеру, та зобов`язати відповідачку спростувати зазначену інформацію.

Разом із тим із наявного в матеріалах справи відеозапису події вбачається, що між сторонами на той час існував тривалий сімейний конфлікт, пов`язаний із визначенням місця проживання малолітньої дитини та порядком участі батьків у її вихованні. Під час зафіксованої на відеозаписі події сторони перебували у стані гострого емоційного конфлікту та обмінювалися взаємними різкими, образливими й емоційними висловлюваннями.

Зміст спірних висловлювань, обстановка, в якій вони були зроблені, характер взаємовідносин між учасниками конфлікту та загальний перебіг зафіксованої події свідчать про те, що такі висловлювання були складовою усного побутового конфлікту між членами сім`ї та близькими родичами, мали емоційний і спонтанний характер та відображали суб`єктивне ставлення відповідачки до поведінки позивачки.

Колегія суддів враховує, що спірні висловлювання були виголошені в умовах сімейної сварки та не супроводжувалися наміром повідомити присутнім особам об`єктивні та достовірні відомості про стан здоров`я чи інші факти з життя позивачки. Вони не були спрямовані на доведення інформації до невизначеного кола осіб та не містили ознак публічного поширення відомостей у розумінні статті 277 ЦК України.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що спірні висловлювання відповідачки щодо позивачки, з урахуванням контексту їх висловлення, характеру ситуації та емоційного конфлікту між сторонами, є оціночними судженнями, які відображають суб`єктивне ставлення відповідачки до поведінки позивачки, а не виклад конкретних перевірюваних фактів.

Сам по собі факт використання під час сімейного конфлікту різких, образливих чи емоційно забарвлених висловлювань не свідчить про поширення недостовірної інформації, яка може бути предметом спростування в порядку статті 277 ЦК України. Такі висловлювання є формою словесної реакції учасника конфлікту на поведінку іншої особи та не можуть розглядатися окремо від обставин, за яких вони були висловлені.

Посилання позивачки на довідку КНП «Чернігівська обласна психоневрологічна лікарня» та відповідь зазначеного медичного закладу на адвокатський запит не спростовують наведеного висновку суду. Зазначені документи лише містять відомості про те, що позивачка не перебувала під наглядом лікаря-психіатра та не зверталася за психіатричною допомогою до відповідного медичного закладу у визначений період часу.

Однак наведені документи не підтверджують факт поширення відповідачкою саме фактичних тверджень, не доводять, що відповідачка мала на меті повідомлення достовірних відомостей про стан здоров`я позивачки, а також не спростовують емоційно-оціночний характер висловлювань, зроблених під час сімейного конфлікту.

Крім того, сам по собі відеозапис, на який посилається позивачка як на доказ своїх вимог, підтверджує наявність конфлікту між сторонами, проте не підтверджує факт поширення відповідачкою інформації як об`єктивних відомостей про позивачку. Навпаки, зміст відеозапису свідчить про емоційне спілкування учасників сімейного конфлікту та відсутність ознак поширення інформації в розумінні цивільного законодавства.

З огляду на викладене колегія суддів доходить висновку, що позивачкою не доведено наявності всіх елементів юридичного складу правопорушення, необхідних для застосування способу захисту, передбаченого статтею 277 ЦК України, а тому правові підстави для задоволення позову відсутні.

Як слідує із змісту оскаржуваного рішення суд першої інстанції також дійшов висновку, що висловлювання відповідачки є образливими, однак помилково вважав спірні фрази твердженнями, що підлягають спростуванню.

Колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги щодо упередженості судді першої інстанції у зв`язку з розглядом інших справ за участю сторін.

Матеріали справи не містять відомостей про заявлення відповідачкою або її представником відводу судді у порядку, передбаченому статтями 36-40 ЦПК України. Сам по собі факт розгляду суддею інших справ за участю тих самих осіб не є безумовною підставою для відводу та не свідчить про її упередженість.

Безпідставними є й доводи апеляційної скарги про необхідність залишення позову без розгляду.

Із матеріалів справи не вбачається, що відповідачка порушувала перед судом першої інстанції питання про залишення позову без розгляду. Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про можливість розгляду справи за наявними у справі доказами та не визнавав явку позивачки обов`язковою.

Не заслуговують на увагу й доводи щодо не розгляду клопотання позивачки про допит свідків, оскільки такі доводи фактично стосуються реалізації процесуальних прав самої позивачки та не свідчать про порушення прав відповідачки.

Колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги щодо не дослідження оптичного диска з відеозаписом.

Сам по собі факт перебування диска у заклеєному конверті на момент ознайомлення представника відповідачки з матеріалами справи не свідчить про те, що суд першої інстанції не ознайомлювався із його змістом під час розгляду справи. Належних та допустимих доказів на підтвердження цього апелянтом не надано.

Разом із тим наведені вище обставини у своїй сукупності свідчать про недоведеність позивачкою необхідних елементів складу правопорушення, що є обов`язковими для задоволення позову про захист честі, гідності та спростування інформації.

Встановлення факту висловлювання образ може бути підставою для відшкодування моральної шкоди, а не спростування образливих висловлювань.

Таким чином, суду першої інстанції дійшов помилкових висновків, які не відповідають фактичним обставинам справи.

Враховуючи наведене та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що наявні обґрунтовані правові підстави для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

Таким чином апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити, а рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Питання щодо розподілу судових витрат, пов`язаних із розглядом справи суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України.

Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційна скарга підлягає задоволенню, відповідно до статті 141 ЦПК України з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 2 724 грн.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 06 листопада 2024 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2 724 грн судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий Т.О. Писана

Судді О.В. Борисова

С.О. Журба