Постанова від 15 квітня 2026 р. у справі №757/44186/25-п — Київський апеляційний суд

Єдиний унікальний номер справи № 757/44186/25-п

Провадження № 33/824/1484/2026

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

____________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 квітня 2026 року суддя Київського апеляційного суду Журба С.О., розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Печерського районного суду від 06 січня 2026 року, прийняту відносно

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,

за ч.1 ст.130 КУпАП,

В С Т А Н О В И В :

Відповідно до протоколу про адміністративне правопорушення серії ЕПР1 № 423488 від 15.08.2025 року: 15.08.2025 о 01:43 год по вул. Басейної, 1/2 у м. Києві, водій ОСОБА_1 , керував транспортним засобом Mercedes-Benz GLC 300, державний номерний знак НОМЕР_1 з явними ознаками алкогольного сп`яніння, а саме: запах алкоголю з порожнини рота, нестійка хода та почервоніння обличчя. Від проходження огляду на стан сп`яніння у встановленому законом порядку, водій ОСОБА_1 відмовився, чим порушив п.2.5 Правил дорожнього руху, за що передбачена відповідальність ч.1 ст.130 КУпАП.

Постановою Печерського районного суду від 06 січня 2026 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП та накладено на нього адміністративне стягнення у виді штрафу у розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 17000 гривень 00 копійок з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 1 (один) рік.

Не погоджуючись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати постанову Печерського районного суду від 06 січня 2026 року і закрити провадження у справі у зв`язку з відсутністю складу адміністративного правопорушення.

Переглянувши справу, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.

У судове засідання, призначене на 16.04.2026 року, учасники судового процесу не з`явилися.

Від захисника ОСОБА_1 - адвоката Григораш К.М. надійшло клопотання про відкладення судового засідання. В обґрунтування клопотання захисник зазначила, що не має можливості взяти участь в судовому засіданні, у зв`язку з участю в слідчих діях -допиті, призначеному в рамках кримінального провадження.

Дослідивши вказане клопотання, суд доходить висновку, що воно не підлягає до задоволення.

Як убачається з матеріалів справи, попереднє судове засідання вже відкладалося за клопотанням захисту. Про наступне судове засідання учасників судового процесу було повідомлено належним чином і завчасно. За таких умов учасники мали можливість завчасно спланувати участь у судовому засіданні.

Окрім наведеного, суд зважає також і на те, що будь-яких доказів на підтвердження існування обставин, наведених стороною захисту у клопотанні, не надано.

З урахуванням вищенаведеного, апеляційний суд вказує на відсутність належним чином доведених обставин щодо існування об`єктивних перешкод, які унеможливлюють явку захисника або самого ОСОБА_1 у дане судове засідання, та вважає за можливе провести розгляд апеляційної скарги за відсутності апелянта.

Переважна більшість доводів апеляційної скарги фактично повторюють позицію апелянта, заявлену в суді першої інстанції. Така позиція була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана відповідна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й апеляційний суд.

Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року в справі «Руїз Торія проти Іспанії», заява № 18390/91).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:

«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»

Таким чином, апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи і з якими в повній мірі погоджується й суд апеляційної інстанції.

Окремо апеляційний суд відхиляє доводи скаржника про те, що судом першої інстанції безпідставно не було взято до уваги той факт, що останній діяв в стані крайньої необхідності, оскільки такі не ґрунтуються на матеріалах справи та нормах діючого законодавства.

Відповідно до положень ст.ст.17,18 КУпАП особа, яка діяла в стані крайньої необхідності, необхідної оборони або яка була в стані неосудності, не підлягає адміністративній відповідальності. Не є адміністративним правопорушенням дія, яка хоч і передбачена цим Кодексом або іншими законами, що встановлюють відповідальність за адміністративні правопорушення, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода.

Інститут крайньої необхідності покликаний сприяти підвищенню соціальної активності учасників суспільних відносин, є гарантією правового захисту людини, що бере участь у запобіганні шкоди правам громадян, інтересам держави й суспільства.

Стан крайньої необхідності виникає, коли є дійсна, реальна, а не уявна загроза зазначеним інтересам.

Однією з найважливіших умов правомірності акту крайньої необхідності є те, що за таких обставин небезпека не може бути усунута іншими засобами, тобто засобами, не пов`язаними із заподіянням шкоди іншим охоронюваним законом інтересам.

Спосіб збереження охоронюваного законом інтересу за рахунок іншого повинен бути саме крайнім. Якщо для запобігання небезпеки, що загрожує, в особи є шлях, не пов`язаний із заподіянням шкоди, вона повинна обрати саме цей шлях. Інакше посилання на стан крайньої необхідності виключається. Шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності, повинна бути менш значною, ніж відвернена шкода. Заподіяння шкоди, рівної тій, що могла бути спричинена, або шкоди більшої, не може бути виправдана станом крайньої необхідності. Зокрема не можна рятувати одне благо за рахунок заподіяння шкоди рівноцінному благу. Питання про те, яку шкоду вважати більш значною, а яку менш, є питанням факту й вирішується в кожному конкретному випадку залежно від конкретних обставин справи. В основу оцінки шкоди заподіяної й шкоди відверненої повинні бути покладені як об`єктивний, так і суб`єктивний критерії, проте визначальним має бути об`єктивний критерій.

Суд першої інстанції відхилив доводи ОСОБА_1 про перебування в стані крайньої необхідності викликаної повітряною тривогою та потребою із забезпечення термінового доставлення члена ДФТГ для захисту населення, вказавши, що такі спростовуються сукупністю встановлених та досліджених судом доказів. Суд зазначив що, перебуваючи на місці події жоден з присутніх не аргументує порушення п.2.5 ПДР України станом крайньої необхідності. Дружнє ставлення до оточуючих, відпочиваюча обстановка в салоні автомобіля, не створює уявлення про поспіх останніх на бойове чергування. Час витрачений на спілкування із поліцейськими та подальше тривале оформлення адміністративних матеріалів, знецінює твердження сторони захисту, із посилання на мапу повітряних тривіг у м. Києві, про перебування водія ОСОБА_1 у стані крайньої необхідності.

З таким висновком повністю погоджується і суд апеляційної інстанції. Крім того додатково вказує, про те, що належність ОСОБА_3 до групи ДФГТ не підтверджена жодними належними доказами, а грунтується лише на його власних показах наданих в судовому засіданні в суді першої інстанції. При цьому, долучена до матеріалів справи роздруківка з застосунку Дія лише посвідчує статус ОСОБА_3 як учасника бойових дій, однак жодним чином не підтверджує того, що останній є членом групи ДФТГ.

Не знайшли свого підтвердження й доводи апелянта щодо не встановлення працівниками ознак сп`яніння.

Встановлення ознак сп`яніння відноситься до дискреційних повноважень працівників поліції на підставі візуального огляду водія і в процесі спілкування з ним.

Відповідно до «Інструкції про порядок виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції» у працівника поліції виникає право візуально перевірити наявність ознак сп`яніння у водія. Не згода останнього з наявністю у нього ознак сп`яніння не надає водієві права відмовлятися від запропонованого поліцейським огляду на стан сп`яніння.

Зовнішні ознаки за своєю суттю не можуть в повній мірі відображатися у відеозаписі. При цьому такі зовнішні ознаки надають працівникам поліції лише підстави для виникнення сумнівів стосовно стану, в якому перебуває водій. З метою перевірки такої суб`єктивної підозри, яка сама по собі не має жодного юридичного значення і не може підтвердити чи спростувати стан, в якому перебуває водій, працівники поліції і заявляють вимогу щодо проходження водієм огляду на стан сп`яніння.

Саме результати огляду й мають підтвердити чи спростувати обґрунтованість вказаної суб`єктивної оцінки.

З наявного в матеріалах справи відеозапису вбачається, що працівники поліції на місці зупинки зрозуміло пояснили водію про наявність в нього ознак сп`яніння та запропонували йому пройти огляд, на що він відмовився повідомивши, що має таке право.

Неспроможними також є і доводи щодо порушення працівниками поліції порядку проведення огляду, що на думку апелянта виразилося у не складенні направлення та не повідомленні в якому закладі пропонується пройти огляд.

З наявного в матеріалах справи відеозапису вбачається, що працівниками поліції було запропоновано пройти огляд на стан алкогольного сп`яніння на що водій відповів чіткою відмовою, при цьому працівником роз`яснено право пройти огляд на місці зупинки або проїхати для проходження огляду до лікаря та роз`яснено ОСОБА_1 наслідки відмови від проходження огляду на стан сп`яніння, а саме, що в такому випадку відносно нього буде складено протокол про адміністративне правопорушення за ч.1 ст.130 КУпАП.

Суд зазначає, що факт відмови водія від проходження огляду на стан алкогольного сп`яніння вже сам по собі утворює склад правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП. При цьому, у разі відмови водія від проходження огляду не передбачено складання направлення для проходження огляду.

Щодо самостійного звернення ОСОБА_1 до медичного закладу з метою проходження огляду апеляційний суд зазначає, що такий огляд має бути здійснений виключно в присутності працівника поліції. Крім того, в даному випадку не має доказового значення факт проходження огляду на стан сп`яніння вже після того, як відносно особи було складено протокол на підставі п. 2.5 (відмова від проходження огляду).

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновку суду першої інстанції про наявність у діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП.

Таким чином, вина ОСОБА_1 у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст.130 КУпАП,була підтверджена на підставі сукупності належних та допустимих доказів, що й було належним чином встановлено судом.

Апеляційним судом встановлена невідповідність дійсності тих обставин, якими апелянт обґрунтовує свою апеляційну скаргу. Порушень судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права, які були б підставою для скасування чи зміни постанови суду під час апеляційного перегляду справи апеляційний суд не вбачає.

Керуючись ст. 294 КУпАП, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Печерського районного суду міста Києва від 06 січня 2026 року, прийняту відносно ОСОБА_1 залишити, без змін.

Постанова апеляційного суду є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя С.О. Журба